Суржик для інтеліґенції/Прикінцеві завваги

by Роман Мацюк

◀ Родовід „інтеліґенції“

Суржик для інтеліґенції Роман Мацюк Прикінцеві завваги

Відповіді до загадок ▶

Львів: Сполом, 2008

 

ПРИКІНЦЕВІ ЗАВВАГИ

Війна між українською нацією і ро́сийським психотипом, яка розпочалася аґресією Андрія Боголюбського у 1169^му році, не закінчувалася ніколи. Здавало-б ся, сили нерівні. Як бачимо, це не зовсім так. Підступна потуга зажерливої люті примітивного орґанізму наштовхнулася на таку-ж безмежну стійкість правди древньої цивілізації. В ті далекі часи не існувало слів, якими оперує нинішня політична ґеоґрафія. Не існувало України, Ро́сії, Московії… Але існувала Правда та існував Садизм. Два способи мислення, два символи віри, дві етики. Спосіб мислення - це є раса. Спосіб вираження мислі - це є мова. Жоден людський орґанізм не може мислити (в тому розумінні, в якому мислить соціяльна істота), не маючи у своєму розпорядженні засобів мови. Мавглі відрізняв добро від зла і справедливість від кривди ще у джунґлях, не володіючи жодною людською мовою. Але це було індивідуальне відчуття. Тільки абстрактне мислення, яке ніколи не можливе без відповідних граматичних конструкцій, є в стані підняти індивідуальні змисли до ранґи відчуттів соціуму. Тому війна між расами є війною мов. Без границь у просторі (на мапі), без границь у часі. І тому це є війна на знищення, яка ніколи не закінчиться повним знищенням, як не можуть взаємно знищитись протилежності. Хоча прагнення до взаємного знищення - це єдина риса, за якою взагалі можна розрізнити протилежності.

Хтось здивується, що я називаю протилежностями українську і ро́сийську мови, українську і ро́сийську культури. Адже вони „такі подібні". Так, вони схожі. Як пророк Брехні нагадує справжнього Пророка. Як Антихриста люди сприймають за Христа. Як православіє Москви нагадує християнство.

Соціяльна психіка Московитянина (а відображена вона є у мові) „нагадує" психіку Українця так само, як примітивна лють первісної людини, скерована проти усього світу, „нагадує" ненависть християнина, скеровану на абсолютне Зло. Як потурання не має нічого спільного з добротою але часто подібне на неї, так само „круговая порука" фальшиво скидається на товариську поміч, марнотратство - на щедрість, примітивізм інтелекту - на щирість стосунків. Коли-б хто бажав поставити перед собою психо-ґенетичні портрети української та московської рас, тоді, з точки зору порівняльної соціоніки, навпроти імперативів духовної справедливости і творення однієї раси, не знайшло-б ся жодних, відповідних за силою, психологічних чинників другої раси, як тільки імперативи засадничого релятивізму моралі і скрайнього праґматизму інтелекту. Ціхи, які дозволяють Московитянину чинити Зло з такою нічим не обтяженою наївністю, з якою несвідоме дитинча топче мурашок. Мова жодного народу не вміє іґнорувати подібних засадничих відмінностей психіки. Росіянин з переконання, Достоєвський так намагався віднайти хоча-би пригорщу якогось позитиву в душі Московитянина, аж утомивсь. Ми з Тобою, Читачу, вільні од подібних мук, бо ласка Господня вберегла нас од участи бути Кацапами. Тому не особливо розпачаймо над долею Московитянина, зате твердо пам'ятаймо, на чім полягає ріжниця: „Якби ми сказали, що ми европейці, то тим самим зреклися-б своєї російськости. Росіянин не може зробитися направду европейцем, залишаючись хоч частково росіянином, бо в Росії є щось питоме, зовсім не подібне до Европи". ^[39]

Чи встигне розпастися Ро́сія ще перед закінченням людства? Це питання є настільки захоплюючим для людини з науковим складом мислення, що воно вартує посвяченої праці цілих поколінь нащадків. Тому не байдужим є для нас світогляд наших дітей, що в майбутньому хочемо їх свідчень перед Богом. Питання розпаду Ро́сії не є тільки проблемою виживання арійських (індо-европейських) народів та культур. Це є питання цілої історії людства. Правильно воно звучить так: чи зможе колись диявол вибрати иньше, поза Московією, місце для свого соціяльного втілення? Місце, яке-б не межувало, нарешті, з Україною.

ПОЯСНЕННЯ „ОБРАЗЛИВИХ“ НАЗВ

Декотрі закомплексовані читачі можуть обуритися на такі вживані мною слова, як-то: селюк, Кацап, Москаль, Хохол. Пояснюю. Слово селюк, попри спільного кореня, не має в мене нічогісінько спільного зі селянином і прикладається, як епітет, виключно до „інтеліґенції". Слово Кацап означає в стосунку до Москаля приблизно те саме, що Русин щодо Українця. Москаля правильніше було-б називати, - слідом за відомим Пєрвопєчатніком, - Московитянином, Московитом, або Москвою; це є самоназва нації, що колись замешкувала так званий Центр европейской части РСФСР. В українській мові ця назва модифікувала своє звучання згідно з ортоепічними особливостями української мови. Бувають Москалі ро́сийського громадянства, так само, як Сибіряки (це є окрема нація), Якути, Чеченці - всі вони є росіянами, - так само, як повно є Москалів з українським паспортом. Нарешті, Хохол - це самоназва народу української нації, який заселяє певні області на сході і півдні України, так само, як каза́ки заселяють Тимчасово Окуповані Території Дону і Кубані. Часом неправильно надають слову хахол згірдливого присмаку - трудно, це вже є, як кажуть Поляки, спадок непростих історичних викрутасів. Щодо „Інтера" - то це є просто скорочення виразу „мутант-песиголовець".

ВИЗНАННЯ БЛУДІВ

Не один місяць назбирувався матеріял для отсеї праці. Час плине, дещо старіє… На декотрі катеґоричні закиди нинішній читач може заперечити, навівши приклади покращань: з'являються і книги українською мовою, і переклади, і кінофільми. Я, однак, не викреслив своїх „застарілих" і дещо роздратованих оцінок, бо ось чому: НЕЗМІННОЮ залишається ТЕНДЕНЦІЯ. Коли на десять нових ро́сийських книг чи фільмів в Україні з'являється добрий, але один, - передчасно говорити про якісь українські перспективи. І це вже не є ніяке перебільшення чи „роздратування". Це є наука.

Мушу признатися до блудів ортоґрафії. Особливо у чужинецьких словах грецького походження, частково - латинського, я розривався поміж правописами 1915^го і 1928^го років. Важко теж було мені змиритися з торжеством твердого „л" у правописі Голоскевича - маю проблеми з його артикуляцією. Згрубша шаную рамки правопису, але не аж так глибоко, щоби укорочувати собі життя, силуючись, всупереч здоровому глузду, класти на папір такі комбінації значків, котрі би-м не вимовив за жодну винагороду, як-от: спеціаліст, діаспора, иньші подібні комбінації. Перепрошую.

Всюди в цій книжечці, як і в иньших статтях, не покалічених коректором, намагаюся писати імена націй та народів як власні назви - з великої букви. Так пишуть у всьому світі. Ще сто років тому і Кацапи дотримувались цього правила (гляди хоча-б словник Срезнєвського 1893^го року). У двадцятому столітті був певний такий час в історії польської нації, коли ім'я одногоєдиного лише народу писалося з маленької букви („німці"). З причини великої зневаги, викликаної ненавистю. Але пізніше правопис відновився.

ПОДЯКА І НАДІЯ

З прихильним, хоч, можливо, критично настроєним читачем хочу поділитися своїм почуттям вдячности до друзів, які підтримували мене добрим словом, часом навіть віктом, а найважніше - настирливо штовхали до оприлюднення своїх думок. А також вдячности до співробітників, які терпляче ділились зо мною електронними засобами набору тексту. Якщо хоча-б один читач натрапить на якусь лиш одну цікаву для нього думку або інформацію, що міститься в оцій праці, і якщо мої роздуми спричиняться хоча-б і до найменшої користи для діла тієї України, яка пишеться через літеру «ї», - в цьому буде заслуга друзів та співробітників Автора. Частина цієї праці (до сторінки 86) найшла читача на сторінках „Поступу" влітку 2000^го року завдяки панові Друлеві, за що йому належиться щира подяка.

Брате! Якщо Ти згодишся, без сподівання на винагороду чи визнання, зробити щось на погибель Інтеро-Кацапа, то я певен - винищення українського пристане, і, може навіть, українські вчені коцури почнуть теліпати кінчиками тлустих хвостів - гнані тривогою за долю свого щедрого заро́бку, якого побирають на ремеслі вдаваного патріотизму.