Суржик для інтеліґенції/Хто, для кого, і яку має творити мову
| ◀ За битого двох небитих дають | Суржик для інтеліґенції Хто, для кого, і яку має творити мову |
Чи має право українець бачити недоліки? ▶ |
|
Навколо вічноактуального питання русифікації й статусу української мови з партійними консерваторами, які групувалися навколо Щербицького, зіткнулися представники прорежимної Спілки письменників України (законним інтересам якої відповідало недопущення занепаду української мови)
(О. Субтельний, „Україна. Історія.“ Київ: „Либідь“, 1991 р., стор. 462)
ДЛЯ ПОПСИ
Мову творять і захищають, як мури фортеці, дві літератури: література попсу (плебсу) і література салону. І аж ніяк не література фолькльористики, етно-психо-аналізи, чи дрібноміщанської філософії. Жовтого жанру та жанру червоних ліхтарів з-поміж українських письменників не підтримує ніхто (майже, - гляди Ю. Винничук та ще одне-два прізвища обох статей). Молодь вчиться розмовляти з ро́сийських перекладів, в кращому разі, творів Сабатіні, Стівенсона, чи Дюма, в гіршому… Де український кримінал, еротика, фантастика, мелодрама, бульварний роман, де розмовник для галицьких повій, де чтиво, призначене для розслабухи крутих українських недоумків? Чи, може, в стерильно-цнотливій Без'ядерно-Інтеліґенційній сього не суть буде? Юрій Рогоза написав книжку „День рождения буржуя", за якою поставлено серіял. Можливо, я-б і самою книжкою зацікавився, якби при її реклямі з позиралка телевізора на мене одверто і безсоромно не глипала її ро́сийськомовна назва. Якось не до душі… Тому - про фільм лише. В ньому, окрім символіки назви, я боляче вловив іще один символічний епізод: коли в українському селі, колисці народної пісні, яку полюбляють час від часу затягати як давно змосковщені Хохли, так і Москалі-осельники, „Толстый" під свою гармошку виспівує кацапських частушок… То вже нам кінець? Показано міське середовище, яке мало-б зродити українського „бизнесмена", без котрого нині є неможливим поступ суспільства. Склад цього середовища: Кацап „Толстый"; Москалі: слідчий по особо важным делам та психіятр Костя; перекинчик Вера; особа яскраво вираженої ніякої національності Артур; решта - Інтер. Для Українця місця просто немає. Реалізм. Правда, не знаю, константуючий, огуджуючий, чи оптимістичний. Не маю нічого проти забави у двомовний натуралізм (якою мовою писався текст „від автора" - не знаю, але здогадуюсь). З другого боку, можна було-б і перекласти всю книгу українською мовою - для українського читача. І фільм теж. Так, як перекладаємо американські бойовики. Чому цього не зроблено? Будуть казати на Рогозу, що він вирішив, наче Украинец и так поймёт, да так и интересней - „в оригинале". А я наполягаю, що передати адекватно ро́сийський блатний жаргон дуже та дуже важко. І за розвиток аналогічного жаргону слід було братися уже давно, і не єдиному Рогозі. Иньша справа, що Бог наділив українську літературу переважно святенниками-чистоплюями… А як-же нам потрапити у XXIше століття, коли світ змінюється? У житті самого соціуму теж багато опущено, наприклад, щодо розвитку української проституції - в прямому розумінні, не політичної. (Я дійшов цього висновку ще у дитинстві, під впливом одного оповідання турецького письменника Фахрі Ердінча). Суспільство іще не стане українським від того, що після чергової перемоги Інтера на президентських виборах, Великий Комедіянт кивком мізинця лівої ноги дозволить превести декотрі вимучені патріотами покращення в україномовних висиланнях „Загальнонаціонального"… аби потішились та заспокоїлись - заробили все-таки. (Покращання є: наприклад, „Нескафе" перестало жарити, тільки смажить). Але суспільство почне ставати українським тоді, коли підтіпанки, які обслуговують приватне життя Високих Народних Обранців та Високих Членів доленосно-реформаторських Структур, перейдуть на українську мову. І суспільство стане українським, коли повії найпрестижніших „бизнесменів" користуватимуться в щоденній роботі українським жаргоном - не суржиком, лиш професійним жаргоном. Чому я вважаю, що такими, незвичними для декого, мірками оцінюється престиж мови? Та тому, що всі бачимо, яке місце займає кримінал і еротика в житті сильних світу, але не бачимо, поки-що, иньших мотивів у світогляді цього „панства". В усякому разі, українських мотивів не бачимо.
Вуличної лексики український слухач, як досі, навчається з двох джерел. Це є: касетні записи державотворчих розмов ґаранта і хуліґанські мультики Beavis and Butt-Head для малолєток, якими нас тішить фірма Пілот на замовлення Нового каналу. Читач пробачить деякі цитати, які йому видадуться ризиковними, але без яких я не зміг-би ні обрисувати проблеми, ні передати неповторного аромату вказаної передачі. Числа́ 8го березня 2001го року слухаємо таке: „Президент Америки сре такими-ж какашками, як і ми з тобою". Трохи згодом: „Що ти хочеш - щоб у тебе на жопі написали «я голубий»?". І вже зовсім невинне речення: „Бідолашні ковтають їх, задихаються і вмирають". Числа 31го березня 2001го року вухо слухача з насолодою відчуває поступ „українізації": на сраці, заумний. Це не є українська мова. Національний дух мови, всі погодяться, більше видко у лайці вуличника (якщо це є національний вуличник), чим у рафінованих пасажах з'інтернаціоналізованого сленґу салонних снобів. До 39го року за лайкою, принаймні, можна було відрізнити львів'янина. Тому я не розпачаю з приводу задихаються (дусяться), і заумний (замудрагелений), хоча фірма „Пілот", мала-б і таке знати. Я розпачаю з приводу жопи. Цього одного слова досить, аби поставити хрест на Україні. І за це фірма „Пілот" мала-би позбавитись права на існування. Українець, навіть найбільш неконтрольований, висловив-би ся так: „Чи ти собі мислиш, жи Гетьман (президентсько-парламентської Неньки) чи Отаман (парламентсько-президентської) сере тим самим, що і ми з тобою?" (гляди словник Грінченка). Далі: „Чи ти-би хтів, аби на твоїм гузні (дупі, задку) виписали…?".
Не знаємо, не вміємо, не хочемо, панове! За що гроші беремо?
ДЛЯ САЛОНУ
Якщо панство українські літератори мають себе за надто велике цабе для чорної роботи, хай-би творили білу. Де український вищий світ? Де затхла, але вишукана розкіш офранцужених салонів українського Толстого, де бутафорні пригоди донжуанів українського Дюма, де солодкі муки лінивих снобів українського Пушкіна? Не було в історії - чи варто гордитися, що нема й у літературі? Все, на що спромоглися класики в цьому керунку - дріб'язкова метушня адвокатсько-попівських якнайдрібніше-міщанських салоників. А тим часом, штучно створена для потреб вищого світу, ро́сийська літературна мова нагромадила немало витончених форм для опису життя шляхти, людей влади, людей мистецтва - сильних світу цього. На відміну від назовництва стислих наук, чи, скажімо, в царині широко-вживаної побутової лексики - де на перший план виступає просте призвичаєння до тієї чи иньшої термінології, де мотивація може і не відігравати великої ролі, - назовництво дієслівними, прикметниковими та подібними формами при описі тонших понять життя духовного, понять, що стосуються інтелекту, настроїв, рис характеру, поведінки вимагає незрівнянно ширшої палітри, глибокої, дослівної, психологічно обґрунтованої мотивації. Потреби опису безмежного різноманіття витончених форм життя, психіки, думки розвиненої особистости, емоційного стану, неймовірних розгалужень мислення, найтонших відтінків змислів, невловимих варіяцій душевного стану, відрухів міміки, поведінки, багатогранність добра і многоликість зла - є над чим попрацювати обдарованим письменникам, добираючи, конструюючи, вигадуючи, зрештою, нові слова, розвиваючи лексику. Українська класика знає майстрів опису картин природи. А також картин нендзи та горя. Досить! Не дивуймося, що нинішнього урбанізованого школяра нудить від обіймів п'яного Чіпки і від „розборок" чужої для нього за своїм соціяльним станом Кайдашевої сім'ї, не нарікаймо, що йому ближча для розуміння сім'я Сімсонів чи життя в Беверлі Хилз. Даймо йому український Район Мелровз. Намалюймо образ людини дії та аґресії - не раба стримуючої псевдоморалі та плаксивого співчуття. На цьому й розвиваймо лексику: плекана зовнішність, здорова цера, тонка зваба прикрас, стримана розкіш оздоб, потаємна елеґантність дорогого одягу, вишукані назви вигадливих страв, скрита розбещеність забав, дискретне багатство інтер'єру, скромна сила внутрішньо-звироднілої поведінки, сплетений Го́рдієвим вузлом характер, пекельна райдуга душевного світу Людини-Пана. І присмак блакитної крови, що усе цементує. Спробуймо, а переконаємось, як нам брак відповідників до латинських та грецьких коренів, до колоритно-безпосередніх французьких, складених німецьких, перетравлених англійських, штучно зрощених кацапськими дяками і наступними за ними московськими письменниками чи то болгарських, чи давньоукраїнських слів.
ВИРОБЛЕНІСТЬ
Можливо, читач у цьому місці впаде у спокусу нагадати мені, що з огляду на красу українська мова посідає третє місце серед поширених у світі - одразу за французькою та фарсі. Так, посідає. За ознаками мелодійности, за можливостями словотворення, за глибиною синтезуючих можливостей морфології. На жаль, - не за показником вироблености. Жодним чином не мігби-м принизити цим зауваженням українську мову - не тому, що воно надумане, лиш тому, що українська мова для мене РІДНА. І вже тим лиш одним краща за будь-яку иньшу. Але ось подаю приклади, над якими міг-би розміркувати мій можливий опонент, той, кому могло-б здаватися, що вже не залишилось проблем і що не на часі сьогодні трудитись над виробленням української мови. Порівняймо з ро́сийською: Восседать, заседать (два слова) - укр. засідати, засісти (одне слово). Караванський пропонує возсідати, але більш ніде такий переклад не зустрічається. Якщо погодитись з двома омонімічними значеннями слова засідати, то й тоді рос. мова може запропонувати відповідник заседать в значенні синоніма до восседать (гляди словник); всідатися зайнято відповідником усаживаться. Мнить - укр. марити, мріяти, мислити, уявляти - всі вже зайняті ро́сийськими відповідниками: грезить, мечтать, мыслить, воображать. Местоположение - не має відповідника; укр. місце розташування, місцезнаходження, місцепробування зайняті ро́сийськими відповідниками месторасположение, местонахождение, местопребывание. Содействовать, способствовать (два слова) - укр. сприяти (одне слово); укр. погоджати зайняте ро́сийським благоприятствовать. Вскрывать, раскрывать (два слова) - розкривати (одне слово). Застенчивый, стеснительный, стыдливый (три слова) - соромливий (-язливий) (фактично одне слово). Кумир (ох уже ця надокучлива „давньо-церковщина") - не має відповідника, бо-ж існують іще також і ро́сийські: божок, идол, истукан (бовван), болван (бовдур). Подвержённый - мотиваційний відтінок не передається українськими відповідниками схильний до, доступний, приступний, підвладний (рос. подвластный). Асоціяції, викликані дієсловом внушать не завжди влучно передаються українськими навіювати, вмовляти (в когось…); рос. подвергаться не перекладемо як підлягати чи підпадати під, бо існують ро́сийські відповідники подчиняться, подпадать. Слово предпринимать Українець змушений перекласти цілим виразом - вживати заходів, або вдаватися до заходів. Собутыльник лише віддалено викликає ті-ж асоціяції, що й „товариш від чарки". Ввергнуть відрізняється значеннєвим відтінком від українського укинути, „упустити в". Ро́сийським здание, постройка, які не є синонімами, відповідають українські, фактично, синоніми: будівля, будова; останнє до того-ж швидше значить процес будівництва чи будівельний майданчик; українські слова будинок, споруда вже зайняті ро́сийськими відповідниками дом, сооружение. Прямодушный - укр. одвертий, щирий вже зайняті рос. откровенный, искренний. благодушный. Честолюбивый в українській мові перекладемо хіба що ґалліцизмом (з латині) амбітний. Усердный несе відмінне чуттєве навантаження, аніж українське ревний, ретельний, пильний, заповзятий, запопадливий, запопадний, запальний, щирий, завзятий; українське старанний зайняте ро́сийським відповідником старательный. Расчётливый я не вмію перекласти: ощадливий, обачний, дбайливий - мають иньший змістовий відтінок, розважливий - вже зайнято (гляди нижче); так само, як і подавляющий (переважний, переважаючий) мають відповідниками преобладающий, превосходящий. Попирать не перекладемо жодним з наступних: топтати, нехтувати, зневажати, гнобити, утиска́ти, гнітити - бо всі вони вже мають своїх відповідників: топтать, пренебрегать, презирать, угнетать, притеснять, удручать. Так само смутно (представлять, чувствовать) ми передаємо словами неясно, нечітко, невиразно, непевно, кожне з яких вже і поза тим має свого ро́сийського аналога. Я радив-би додати: мутко, мрячно - та який редактор погодиться? Відчуття, що викликаються одним з улюблених слів Андрія Миколайчука - „озорство" (радіовисилання „Віч-на-віч з естрадою" 19го березня 2000го року) - він сам не в стані передати ні українським словом „пустощі", ні жодним иньшим. Слово торец в ро́сийській мові потроху втрачає первісне значення „мостина" (для вимощування дороги дерев'яною бруківкою), прибравши значення стин, зріз, поперек, торчак… але українські технократи вперто пишуть торець. Искушённый не можемо перекласти як досвідчений, бо є опытный; прожжённый - як бувалий, бо існує рос. бывалый; благоразумный - як розважний (розважливий), бо маємо рассудительный. Взагалі, ро́сийсько-український тритомний словник 1980(1)го року має 133 гасла на „благо-" в ро́сийській частині. Словник Грінченка - всього 30, з яких шість слів пов'язано з „благовіщенням"; до них можна іще додати від сили з десяток слів на „добро-" - оце й усе. До ро́сийських слів привносить, чинопочитание та великодушный перекладу взагалі не знаходимо (окрім кальки, ясна річ); посилаються, як правило, на спільну слов'янську основу або признають факт існування досить великої кількости спільних для обох мов слів - приємніше від цього не стає. Исход мислиться інакше, аніж українське вислід чи здобуток; латинізм результат присутній в обох мовах. Так само издержки не передається добре українськими відповідниками витрати і наклад; українські іменники втрати та видатки мають своїх відповідників - потери, расходы. Ро́сийське растлевать передає якийсь неповторний аромат потаємного змісту, відмінний від категоричних українських розбещувати, розпаскуджувати; хіба що перекладати описово: „зваблювати до солодкої ницости". Вираз „игра имела свою изюминку" я не вмію перекласти до цього часу: українські вирази живчик, з перцем, - чомусь не смакують в цьому контексті. Оговорка перекладу не має: українське помилка має відповідника ошибка, а слова́ обмова, обмовонька, обмовка - усі мають єдине значення „наклеп". Я-б запропонував „омилка" - та хто почує, хто сприйме?… До чотирьох ро́сийських слів первичный, начальный, первоначальный, первообразный найдемо лише три відповідники: первинний, початковий, пе́рві́сний. Два різні ро́сийські слова обычный і обыкновенный передаються, як правило, одним: звичайний; прикметник звичаєвий вживається обмежено. Прозорливый не має перекладу, хіба що прозочний (Уманець), що швидше мало-б значити „прозорий"; передбачливий падає на предусмотрительный. Іменника подлог не перекладете, не вживши вже зайнятих, спільних з ро́сийською мовою, подделка чи фальшивка. У виразі „столб воды обрушился на храбреца" український відповідник обвалився не передає вповні значення „навалитися, руйнуючись та розпадаючись на часті", яке присутнє в ро́сийському обрушиться завдяки звукам „р" та „ш". Нарешті, ще один простий, знову арифметичний, приклад. Прошу мені пояснити, чому в найповнішому, тритомному, у 1980му році виданому ро́сийсько-українському словнику два ро́сийські слова, злословие і сквернословие, передані точно одним українським відповідником - лихослів'я. Без варіянтів, без коментарів, без синонімів. Абсолютно чисто.
Чим займалися українські письменники, красномовці, етноґрафічні експедиції, лексикологи та мовники? Де невичерпні колодязі забутих діялектів, де багатства княжих манускриптів? Погодимось, Кацапи спалили найцінніші фонди бібліотеки АН України в 1964му році і УКҐБ під псевдо „СБУ" далі наполягає, що то був поодинокий нещасливий вичин вар'ята Погружальського, так само, як і „самогубство" „здепресованого" композитора Івасюка. Але-ж від 1985го року, і аж до президентських „виборів" 1999го року, мались-мо „гласность". Що-сь мо створили? Окрім дитячих жартів з „міжнародним визнанням" свіжої „української" держави, єдиним суттєвим вислідом „незалежности" стало те, що уряд і громадські орґанізації, такі, як Спілка письменників, з полегшенням для себе вирішили, що вони є вільні від виконання тих ліпших постанов уряду попередньої совєтської держави, зокрема, Постанови № 41 від 12го лютого 1991го року „Про Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000го року". Особливо в часті, яка стосується української мови. Настав час звітувати, панове.
Буду втішений арґументованим запереченням мого песи-мізму щодо зусиль (властиво, відсутности помітних зусиль) з боку спеціялістів, скерованих на розвиток книжкової мови. А поки-що хочеться кинути клич: де ви, українські книжники, що ваше за-вдання — винаходити лексику? Чи після роботи дяків-Московитів Українцям все, що залишилось — мавпувати?!
НЕДОЗРІЛИМ — НЕДОЗРІЛЕ
Однією з психологічних причин не досить широкого розростання арсеналу громадсько-політичної лексики в українській мові може слугувати спосіб формулювання думки. Коли порівняєте виступи політичних діячів України та Ро́сії, звернете увагу на конкретність ро́сийських мовців - проти абстрактности українських. Конкретні думки, щоб їх влучно і коротко висловити, вимагають більше різноманітних слів - для того, щоб одне слово точно відповідало одній конкретній гамі асоціяцій, одному конкретному комплексові емоцій. Звідти і плодяться слова. Для туманного опису іще нечітко сформованої (або прихованої) думки можна обійтися меншою кількістю високо-абстрактних понять: методом нагромадження фраз, методом обхідно-описовим. Людина, яка не хоче висловити прямо і коротко якусь незручну думку, намагатиметься її сформулювати способом накладання великої кількості тверджень, речень, використовуючи лише нейтральні, звичні, абстрактні фразеологічні штампи. Українські вчені, політики, а особливо письменники мають (переважно!) звичку так завивати в папір свої думки, що їм жодна конкретика не знадоблюється. А вже коли мус щось промимрити, то обов'язково з попередніми перепрошуваннями. Перепрошують навіть за українську мову. Останньо я таке учув від голови виборчого штабу п. Кучми. Слів, щоб описати моє здивування бракує. Це хіба що єдина у світі неповторна українська ментальність змогла-б пояснити, чому людина має просити вибачення за свою національність; понадто - за державну (!) мову, понадто - державна (!) людина. Приблизно з таким самим відчуттям, як перепрошують за випадково незастебнуту матню. Або ти порушуєш приписи - то не порушуй, або не порушуєш - тоді не вибачайся. Горе, тай годі.Пощо багато слів. Сьогодні пан Брюховецький бідкається з приводу деукраїнізації (здається, в ніч президентських виборів 1999го року). А ще вчора в Могилянській академії влаштовували урочисті церемонії, які передавалися телевізією по всій Україні, - церемонії, названі і відрежисовані як Бал при дворі Катерини II (два). Не при дворі Гетьмана (хоч повна назва Академії - Київська Мазепинсько-Могилянська), не в палаці Галагана, навіть не у Віденській опері, коли вже хочеться чужого - а при свиті женщини, котру Бог, за словами одного европейця, наділив здібностями курви, а дідько собі пожартував, та й призначив ро́сийською імператрицею… Зрештою, хай-би вже і к…ва німецька, але-ж не москальська цариця - майте совість!
Лексика влади. Ось іще одна незорана нива. Як тільки Українець добивається соціяльного становища у структурах влади чи інтересу (бизнесу, як нас навчили говорити недавно), він на кожному кроці починає спотикатись о прикрий факт, що йому брак українських слів для провадження справи. Умовно скажемо, відсутній командно-чиновницький, діловий жарґон. Я не знаю, як зарадити біді. Але я знаю напевне, що доля українського мовлення залежить від лексики „нових". З тієї простої причини, що вони є нові. Оці „нові" не завжди будуть невігласами. Вони закінчуватимуть університети, де навчатимуться у професорів. Отже-ж, оці професори: технократи, економісти, географи, історики, і числа їм несть, - на нинішній день самі розмовляють мовою Возного з Наталки Полтавки, бо й вони позакінчували суржикові школи та університети, керовані з висоти суржикових міністерств суржиковими міністрами суржикової „держави". Яким чином оце багно мало-б самоочиститись, лиш Господь Великий знає.
Нелінґвістичний відступ. У багатьох Українців, яким вдалося набрати сякої-такої влади у цьому суспільстві, вдалось зайняти якесь соціяльне становище, а чи просто потрапити у середовище хоч-би помірно впливових та багатих, простежується своєрідний синдром цинізму, спрямованого на все те українське, що їх самих породило. Таке „зростання", бомондівське переродження (радше, прискорене виродження) переходить у чотири етапи. Етап перший. Людина рветься догори, і, ясна річ, все більше часу перебуває в середовищі інтеро-кацапському, навіть чисто інтерівському. Там вона мовчки вислуховує всілякі зневажливі коментарі та хамські кпини щодо всього, що має корінь „УКР". На відміну від Олени Теліги, не має сили обуритись. Етап другий. Починає підтакувати, підлаштовуватися, лабузитись, аби зійти за „своего парня". Етап третій, найцікавіший. Потрапивши до своїх, себто в коло своєї української родини, в коло старих українських друзів, кляне Москаля, Жида, продажну владу, і водночас хизується набутими в Інтерівському середовищі звичками, анекдотами, крутими словечками. При цьому, переказуючи принизливі для Українця поговори, прислів'я чи історії, наче іронізує - мовляв, послухайте, як ВОНИ про НАС… Етап останній. Перестає іронізувати. Перестає бувати в українському товаристві.