Суржик для інтеліґенції/Що це є таке – „інтеліґентний суржик“

by Роман Мацюк

Суржик для інтеліґенції Роман Мацюк Що це є таке – „інтеліґентний суржик“

Професійне омосковщення етером ▶

Львів: Сполом, 2008

 

ЩО ЦЕ Є ТАКЕ — „ІНТЕЛІҐЕНТНИЙ СУРЖИК“

Коли з тобою говорять як із твариною, ти нею
становишся.
(з екрану „Національного“ ТБ)

Хоча завжди бракуватиме уваги, якої уділяємо для справи очищення щоденної побутової мови та її правильного розвитку в нашому суспільстві, я не розважатиму на тему „утюгів“, „стірок“, „сєльодок“, „пици“ (піцци, піци), „різини“ (ґуми). Такий суржик, хоч і небезпечно поширений, є, зате, очевидним. За прихильної уваги читача, подумаємо над явищем більш підступним: проникнення чужомовних психолінґвістичних, гносеологічних, світоглядних, етимологічних, структурно-лінґвістичних засад до лексики та до стилю мовлення української інтеліґенції — ЗАКОНОДАВЦЯ нашої мови. В часі, коли укладався світогляд Автора, людиною вченою називали кожного, хто закінчив щось більше від підставової школи чи реального училища. За рівнем освіченості, зокрема, культури усного та писаного слова, такі люди стояли вище ва́лових випускників підсовєцьких університетів. Їх можна-би назвати „інтелектуалами“. Нині-ж, особливо в Галичині, склалася кумедна ситуація, коли кожен, хто за повищим „австріяцьким“ поділом мав-би право не належати до народу простого, сиріч „невченого“, поспішає, з гучною пихою порожньої дині, зарахувати себе до „інтеліґенції“. Ми побачимо, що серед цієї „інтеліґенції“ людей: справді освічених; свідомо, незалежно, ВІЛЬНО, критично і, особливо, САМОКРИТИЧНО мислячих; охайних думкою і словом; вимогливих ДО СЕБЕ, — таких людей, інтелектуалів, є мізер. Вища школа за Других Совєтів постачала переважно інтелектуальних простюхів, і ця спрощена „інтеліґенція“ вже тепер, за влади́ Перших Демократичних, з успіхом продовжує, у достатньо свійських умовах „незалежности“, плодити собі подібну. Зараза бундючности, безгрішности, недоторка́ности — спільна хвороба неотесаних вискочок в усіх краях і на різноманітних посадах. Тільки, що в Україні воно зветься „еліта“ і, силою руйнівної простоти власного невігластва, нищить рештки пи́томо-української мови, які іще збереглися завдяки сталінсько-хрущовським „українізаційним“ залицянням (і всупереч сусловсько-брежнєвським русифікаційним намаганням).

 

ТВОЯ МОВА: КОХАНА ПОЛОВИНА ЧИ БРУДНА ПОВІЯ?

Тому звертаюся до читача, який готов вслухатися не лиш у чужу, але і у свою ВЛАСНУ мову та відкрити у ній бруд, чи навіть просту неохайність ЗВИЧНИХ спотворень, відчути пекучу внутрішню потребу їх усунути. А також застановитися над тими непомітними, і тому особливо небезпечними, запозиченнями чужих для рідної мови: стилю ви́словлення, семантики, лексики, словотворення, — які по краплі віднімають від нашої мови те цінне, що робить її українською, а заступають його тим запозиченим, що перетворює її в різновид мови чужої. Кожному видко, що „сєльодка“ є вульґаризацією нашого оселедця. Та чи підраховував читач, як часто сам він уживає, наприклад, безвольно-пасивного виразу „в мене є“ (рос. у меня есть), а як часто — емоційнорозпорядчого „я маю“ (англ. “I have”, фр. «J'ai», нім. „Ich habe“, пол. „Ja mam“)? Чи вловить читач присмак ницости в корені ро́сийського слова снискать (пор. никати, шастати в пошуках; рос. заискивать, искать), в противагу до його українських перекладів — здобувати, заробляти, набувати, стягати до себе, придбати, надбати, набути, зажити (слави)…? Чим різняться асоціяції, викликані словами обильный, изобилие, обилие, від чуттів, породжених такими словами, як рясно, рясний, достаток, достатній, гойний, броснатий, сім'янистий, рясота, ряснота, буйність, розкіш, ла́сівка. Свою надію покладаю на тих співвітчизників, кому не жаль часу застановлятися на довше над певними прихованими тонкощами психології мови, як от: чому для Українця слово „воля“ означає ще і „свободу“ — чи не тому, що Українцю потрібна не ро́сийська „вольница“, не свобода задля „произвола“, а потрібна власним розумом керована ця сама свобода з метою втілення його приватної організованої волі?

Сподіваюся, що мій шановний читач та критик (на критику особливо розраховую) — з тих, хто вміє відчути огиду від „логіки“ такого синтаксичного монстра, яким є вираз „ззаду тебе“ (укр. „за тобою“); хто зможе здати собі справу, що ро́сийському „послать за тобой“ відповідає укр. „вислати по тебе“… Хотілося-б, щоб читач помітив різницю між зросійщеним „що тебе коштує…“ (зробити те-то і те-то) і укр. „що тобі шкодить…“, рос. „давай наливай“ і укр. „бери та наливай“, порівняти вульгаризм „пішли на пиво“ з правильним „ходімо на пиво“, відчути логічну відмінність між виразами „настоювати“ (траву) і „наполягати“ (на рішенні), „приймати клятву“ (від когось, або на себе — наче прокляття) і „складати присягу, присягати“ (перед кимсь), між відруховим „від нього всього можна чекати“ (ожидать) і більш вишуканим „усякого сподіватися“; щоб зміг читач позбутися характерного для бездумних мавпувальників з ро́сийської, а повністю безглуздого в українській мові виразу „на куті“ (укр. на розі) будинку (чи вулиці) — і ще десятків подібних недобрих виразів.

Позиція Автора не є послідовною. В першу чергу, критикуємо лиш те, що зауважили. А скільки сміття залишилось поза увагою Автора? Далі, критикуємо зросійщення, але часом не бачимо полонізмів. Навпаки, деякі дражливі для Автора полонізми свідомо замінюємо словами, що мають спільний з ро́сийською мовою корінь (первень). Часом позиція Автора більш ніж толєрантна. Наприклад: чим кава з турецької філіжанки смачніша від тієї-ж кави з чашечки? Слово чаша зафіксоване у словнику Грінченка чотири рази: комірка в сотах (чашечка або чарунка), чаша в загальноприйнятому значенні; чашка прядки; у вислові „чашечка — воду пити“. Візьмімо кацапізм бутилка. Зрозуміло, що він є недопустимим. Проте бутель (за Грінченком — синонім пляшки), бутлик, бутличок, бутля — правомірні слова української народньої лексики. У селі, звідки родом чоловіче начало Автора, люде пристосувалися вимовляти стакани́ з наголосом на останньому складі. А склянкою називають скляну… пляшку. Хоча мовники, якби хотіли, — могли-б перехопити ініціятиву: кубок, ку́бка (посуд для бриндзи); словник Грінченка фіксує вислів „стоїть вода у кубочку“. Українським еквівалентом технічного терміну стакан є сталець (гляди там-же). Блюдом часом називають ту саму кубку для бринзи. Чи є сенс суворо обмежувати себе цими дефінітивними значеннями? Розумію, що для більшости галичан блюдечко належить до лексики неприйнятної, хоча утворене згідно з українськими правилами здрібніння з церковнослов'янського блюда. Для Автора — теж. Але… Хіба не поставите філіжанку на таріль? Можливо, ця безвихідь і змушує більшість наших господинь на учтах подавати філіжанки з кавою просто на щирий обрус, застелений, правда, цератою. А на підставках до тих філіжанок подавати торт. І хтось ще мимрить про „еліту“! З другого боку, позиція Автора в випадках непоодиноких може здатися скрайньо нетолєрантною. Людина, яка промовляє фразу „розкладка клавіатури компютера“, на мій погляд, марне тішить себе ілюзією, що ніби-то розмовляє по-українськи. Українець скаже так: „розклад клявіш ме́тика“. Ось.

Шановний Читач уже зрозумів, що не буде цей монолог безсуперечним. Не певен я також, чи не забракне Автору кваліфікації, а вже напевне — матиме нагоду уважний Читач закинути Автору ті-ж самі огріхи, у яких Автор зарозуміло намагається звинуватити иньших. Розмовляю та пишу далеко не досконало, і то дуже. Тішуся, що маю досить глузду це визнати, і що моєї амбітности на таке визнання іще стає. Чого зичу всім. Але болить мене і є прикро, що оточення не допомагає мені робитися ліпшим. Суспільство, яке, всупереч прагненню індивідуума до самовдосконалення, з тупою завзятістю намагається перетворити його в моральному та інтелектуальному плані у лайно — таке суспільство виконує лише одну місію: підготувати добре угноєну ріллю під засів сім'ям иньшої раси. Якими засобами воно це робить, побачимо за хвилю на прикладі телевізії. Як-же протистоїть цій смертоносній „місії“ нинішнього „українського“ суспільства жертовна національно-свідома лінґвістична інтеліґенція? По-різному. Але завше в такий спосіб, аби менше було помітно. Не мріяв і не готувався я до ношення напоготові олівця та придумування, як перекласти людською мовою гидоту, котра щоденно лізе в очі та в'ялить людині вуха в „нашому“ україно-інтерівському оточенні. Маю иньшу професію і брак мені лінґвістичних знань. На щось подібного вчилися: мовники, письменники, журналісти, редактори — одним словом студенти тих факультетів, де, коли не вмів (або не хотів) брехати — про́ста дорога у Мордву. Здавалося-б, саме час відімстити за потоптану гідність, час оправдати вимушений колябораціонізм. Час витягнути користь зі знань, здобутих під окупантом, віддати Матері задавнений борг, коштом якого куплено кар'єру; час роздмухати давно призабутий ідеалізм та повернути собі рішучість — бо чого варті десятки романів і сотні наукових ступенів, коли в Иньшому Світі, почувши волання нащадків, — „у їхній варварській вражій мові не впізнаєте голосу внуків Ваших“ (А. Міцкевич)?

За дотримання норм, за впровадження мови та її захист дбає Інститут Української мови в дусі славних большевицьких традицій. На Конґресі НТШ у Львові (жовтень 1998 р.) дехто з київських гостей бідкався, що прекрасні, вже розроблені, пропозиції, які стосувалися покращення мовної ситуації, кудись-там були подані, і — чи то згубили їх, чи якась-там Рада поклала їх під сукно. Саме́ напрошується питання: а як панство мовники бачать свою борбу нині? Чи щось-там змінилося в нутрі дітища академіка-яничара Білодіда? Чи вже вислали філологи-Українці стару Дирекцію разом з усілякими „радами“ свині пасти? Поросятам обрізання робити, а не українській мові? Бо якщо ні — то пощо було створювати Конґрес української інтеліґенції — для того, щоб здобути орґанізовану силу та захистити відмираючу мову, чи для того, щоб орґанізовано виманювати милостиві крихти від Президента? А може, готуємо малоукраїнського воза, аби гідно в'їхати до збудованого зусиллями і за гроші Інтера евроамериканського варіянту ро́сийсько-мовного „общеґо дома“ під етноґрафічно-рудиментарною кликухою „Украина“?

Прикра оця полеміка сама собою мало що варта. Аби хоч маленьке яке діло зробити для порятунку нашої мови, я понавибирав прикладів, які мали-б допомогти: 1) документально довести злочинність кадрової політики Надзірної ради (нині вона зветься „Національна“) з телебачення та радіомовлення — як вона дбає, аби Інтер у новий, до цього часу не практикований, спосіб паскудив українську мову;^[1] 2) не просто перерахувати гидотні слова та вирази, а шляхом клясифікації показати, з яких соціяльно- та (іще важливіше) психо-лінґвістичних причин вони з'являються; 3) викликати незгоду, або навіть обурення у спеціялістів — може вони відкладуть на пізніше свої вірші, ґеніальну прозу, вишукано-софістичні, глибоко наукові екскурси, та вмочать бодай кінчик мізинця лівої ноги у гній буденної говірки всепоглинаючого плебсу, яким є МИ. Наголошую: жоден приклад не є надуманим; кожен, навіть найбезглуздіший чи найпотворніший вираз прилинув з телевізійного говорила, або вичитаний з того чи иньшого західньо-українського, по-більшости, „патріотичного“, часопису.

 

ЩО ВИХЛЮПУЄТЬСЯ З НАШИХ УСТ

Найкумедніша, та, водночас, злочинна ситуація панує на телевізії. Щоби не склалося враження, що я навмисне закриваю очі на самовіддану, але — при потужній тенденції до Інтер-зросійщення — сизифову працю окремих совісних Українців, — спочатку про те, що поправилося, і — чи поправилося назавжди. Бо при поступі на один крок до покращання, часто маємо три кроки назадгузь.

Великими зусиллями в окремих реклямах вдалося запровадити „оливи“, „мастила“ (технічні) замість ідіотичного „масла́“ і… все тут-же повертає назад: „пожежа фунікулера сталася із-за (через) випливу масла“ (шміру, оливи) — „Хроніка дня“, 1+1, 17^го грудня 2000^го року. В описах ґеоґрафічних подорожей на телевізії зустрічаємо „мушлі“, але тут-же поруч — „ракушки“ (для общепонятности недогадливим Кацапам). Одначе про синонім „черепашки“ нема й мови. Так само у лазничці („ванная комната“) на тому місці, де чоловік сподівався зобачити мушлю, чіпляють нині раковину. Нарешті зробилося можливим почути: рушій (двигун), пласки́й живіт (замість пло́ский), кошик (в баскетболі, але, як досі, іще не у кошиківці); Дизней (замість рос. Дісней), навиплат (рос. в розстрочку), декоративно-ужиткове (прикладне), нічні жахи (кошмари), Джек-патрач (рос. потрошитель), не викликає заперечень вираз „слухаю і скоряюсь" — аналог ро́сийського „слушаю и покоряюсь“ — в певній оголосці („рекламі“) 24^го листопада 2000^го року; один раз вдалося учути „вичавлена цитрина“ (на жаль, курка все ще з лімоном); ляда (кришка від дорожньої люки), помаранчевий (частіше, однак, апельсиновий) смак — і тут-же, в цьому-ж тексті, цього-ж самого диктора — спасательні (рятівничі) команди. Українець ТАК не вимовить. Про що це свідчить? Про те, що правильний український текст НАКИДАЄТЬСЯ ро́сийськомовному Інтерови, котрий при першій нагоді готов спаскудити лексику найнесподіванішим способом, доступним лише такій людині, яка НІКОЛИ не розмовляє українською мовою поза телевізійним говорилом. Ось чому згадувалося вище про „три кроки назад“ при одному доброму до переду… Титанічними зусиллями ОДИН раз вдалося комусь пропхати український еквівалент виразу „неправо (неправдиво, несправедливо) звинувачений“ — „брехливо звинувачений“ — у фільмі „Ренеґат“ (цей вікопомний інцидент стався 23^го вересня 1998 року) — після чого все тут-же повернулося на „круги своя“. Долаючи розпачливий опір слабописьменних чиновників („других не держим“), вдалося окремих з них, найбільш здібних, відівчити від добавленої вартости та доходу на користь доданої і прибутку (студія „Після слова“); деяких — але не керуючу силу галицьких аґраріїв в цілому. Нижче ми ще повернемось до жалюгідного феномену крутійства „вчених“ спеціялістів, які люблять вперто нас переконувати, що для такого чи иньшого терміну з ро́сийським звучанням, мовляв, ніяк не вдається знайти точнісінько рівнозначного українського замінника — всього лиш з тієї простої причини, що самі-ж шановні, але напрочуд „звужені“ спеціялісти позвикали до ро́сийських, слів, а рідномовний термін ніяк їм не „зазвучить“.

 

ЩО СИПЛЕТЬСЯ З-ПІД НАШИХ РУК

Добре, що не крутять останнім часом англомовних фільмів з побіжним українським перекладом, в яких чітко проступає не витертий (з причини безвідповідальности, чи навмисне?) попередньо записаний такий-же синхронний ро́сийський переклад. Зате характерним є недбальство щодо української пунктуації в заставках телеекрану, навіть у висиланнях Львівської студії, так само, як і в поліґрафічних продуктах, часом навіть націоналістично-культурологічного змісту. Особливо дошкуляє настирливе вживання закриваючих українських лапок (“) або, іще гірше, закриваючих англійських (”), — замість українських відкриваючих („). Отак:

“вишукана старанність” і ”пильна ретельність”

– що сумно свідчить про відсутність особистого смаку, охайности в писаному слові, про зародковий стан власного індивідуального логічного мислення, брак пошанівку, зрештою, до авторитету тієї самої мови, відданість якій так завзято деклярується. Якщо машиністка (переважно протеже того чи иньшого українського „патріота“) не годиться відірвати хвилинку від часу, що тратиться на запарювання кави, плітки та фарбування вій, — щоб знайти відповідного ґудзика на клявіятурі заморського чудо-мізківника (компутера), спровадженого коштом марнотратно-всепрощаюче вирозумілої діяспори, або — щоб заглянути до відповідного підручника; якщо вічно поспішаючий до домашнього дрібно-галичанського вогнища „інтеліґент“-роботодавець має в носі престиж своєї продукції, або не має ні сили, ні кваліфікації, ані бажання протистояти виробничій розпусті підлеглого персоналу — тоді вся хвалена дуже свідома і дуже патріотична жертовність варта стільки, що мильна бульбашка, а „націоналізм“ такої „інтеліґенції“ підозріло нагадує зарозумілий егоїзм звичайної худоби. Здогадуємося, що на відповідну обробку спроваджених, — чи то з Ро́сії, чи з Заходу, — фільмів, устаткування, иньшої усячини потрібні кошти. Залишаючись, стараннями Уряду, державою меншевартісною, Україна отримує західне устаткування — чи то через Москву, чи безпосередньо — таким, яке попередньо пристосоване до потреб ро́сийськомовного користувача. Коштів, навіть найменших, справа престижу і майбутня доля української мови у ЦІЙ державі, очевидно, не заслуговують. Як і самовідданости. Вчених людей, спеціялістів, які коштом власного часу, без грошової винагороди, по ночах, попрацювали-б там, де „общеє добро в упадку“, — не знаходимо. При царизмі, за бабці Австрії, під Польщею, при большевиках — знаходились, при Демократії — чорт-ма.

Тепер виникає отаке запитання. Чи маю я людське право зненавидіти ро́сийську мову через її пересадне поширення, — так, як кожний чоловік ненавидить мозолі на своїх ногах і намагається їх усунути? Коли на десятому році „незалежности“ мої діти змушені вивчати компутер за добротними товстелезними підручниками, написаними ро́сийською мовою і виданими, наче для насмішки, київським видавництвом? Чи маю я людське право зненавидіти своїх двох „перших незалежних“ Посадників поіменно і волати до неба о помсту? За опіку, увагу, за анти-українське розпорядження коштами у нашому, до цього часу феодально-розподільчому, суспільстві? Що насправді ґарантує Ґарант? А як щодо „цвіту нації“, лінґвістично-гуманітарної „інтеліґенції“? Нема заробку, що? А як щодо технічної „інтеліґенції“? Мислите, що розмовляєте українською мовою? Не дуріть себе. Глибина мовного безглуздя і твердь яничарства технічної „інтеліґенції“ сумірні хіба що з глибиною власного її самодурства, самозакоханого чванства, і нічим не обґрунтованої зарозумілости.

Разом з опікунським редактором „Поступу“ свого часу^[2] ми заповіли контраверсійне твердження. Мовляв, воно може й добре, що досі немає широко розповсюджених україномовних операційних систем. Якби з'явилася операційна система з такою-ж „україномовною“ лексикою, як, скажімо, в бумагах українського „казначейства“ чи „губернаторства“; такою, як при розгляді всілякого роду „спорів“ юридичного характеру, — уявляєте, на які узаконені мовні „перли“ наштовхнувся-би пересічний, але ще не зіпсований рускоязичієм користувач зі здоровим відчуттям української мови?! І це вже було-б навічно, бо редагувати операційну систему компутера — справа копітка та коштує гроші. Ґарантований серцевий напад, коли Ви щодня сідаєте за компутер, і з дня у день він до Вас белькоче, в кращому випадку — знавіснілою ро́сийською, в гіршому — „українським“ суржиком („Поступ“, число 93(537) від 30^го травня 2000^го року).

Як у воду гледіли. Нині вже існує автоматичний вибір мови спілкування з машиною як в Інтернеті так і в деяких продуктах західних фірм. Мені ближче не відомий механізм створення багатомовного продукту західними виробниками, — якими засобами вони це здійснюють, кого залучають, де беруть „знавців“ української мови. Але так виглядає, що Інтер і тут поспішив ухопити ласий заробок, випередив, як завжди, неповороткого україномовця і знову встиг першим затулити горизонт. Беремо навгад продукт. FlashGet (http://www.amazesoft.com). Версію 0.87 „з'українізував“ Сергій Босак. Читач переконається з далеко не повного переліку блудів, що мова цього продукту, а українська мова — це дві зовсім різні мови, в тім числі, і з точки зору елементарного правопису (про „компутерну“ лексику гляди іще сторінку 33):

Псевдо-українська версія Сергія Босака:	Українська версія:
Опції	Вибір; Налаштування
Панель Інструментів	Табличка Засобів (Пристроїв)
Перевірка наявності оновленої версії	Звідати про оновлення
Допомога	Поміч
Відкрити папку з файлом	Відкрити Скриньку (Збірку) Записів (Кавалків)
Додати Попередній Файл	Долучити Кавалок
Додати Попереднє Завдання	Доточити Завдання
Імпорт Списку	Вичит Ли́сти
Інвертувати Виділене	Переміна (Переінакшення) Відзначень
Детально	Докладно
Колонки	Стовпчики
Експортувати Інформацію	Винести
Site Explore (не перекладено)	Прогулька (Вивід) Домівкою (Тереном)
Зеркальні Сайти (правильно — Дзеркальні)	Відбитки Домівки (Домівок)
Дозвон (правильно Дзвін)	Перегук; Виклик; Дзвінчак
Керівництво Користувача	Ужиткові вказівки
Забрати Баннер	Прибрати Бунчука
Ім'я Файла; Дата Файла (правильно — Файлу)	Назва Кавалка
Закачані Документи	Заладовані (Спроваджені) Письма (Кавалки)
Стартувати Закачку	Розпочати Ладування
Властивості Докачки	Ціхи Довершення
Властивості Закачки	Ціхи Ладування
Призупинити Закачку	Спинити Ладування (Спровадження)
Import Broken Downloads (не перекладено)	Ладувати Увірвані Спровадження
Пройшло (стільки-то)	Перейшло
Обмеження Траффіку	Вибірковий Пере́біг
Розірвати З'єднання по Завершенні	Розірвати (С)Получення після Завершення
Автозбереження	Самозбереження
Зберегти за Умовчанням (ро́сийське по умолчанию)	Звичаєве Збереження (за порозумінням, поза вибором)
Виключити Живлення	Вимкнути

 

Недбальство межує з підсвідомим нагадуванням про тимчасовість усієї нашої „незалежности“: студія „Укртелефильм“ залишає напис „электробезопасность“ в ро́сийському мультфільмі, перекладеному українською мовою; на автобусі ТБ, з якого провадили репортаж про парад 24^го серпня 1999 р., можна було прочитати „телевиденье“; повідомлення про точну годину через львівську (!) радіомережу в ніч з 6^го на 7^ме грудня 1999 року: „одна година рівно“ (замість перша година); через телефон: „одна година 42 хвилини“ замість: за 18^ть хвилин друга, 42^і хвилини на другу, 18^ть хвилин до другої; замість „три (чверті) на п'яту“ і „чверть на третю“ чомусь вважають приємнішими для сприйняття канцеляризми „шістнадцята сорок п'ять“ та „дві години п'ятнадцять хвилин“ — наче не людині на вухо шепчуть, а до дурної машини залізної звертаються. Назву лікарства „алгофин“ пишемо лише рос. мовою, як в старі добрі часи, та так і вимовляємо в українській реклямі (оголосці, оповістці) — не второпаєш, як-же воно має писатися і читатися насправді: це український (!) препарат, так що в документах державного стандарту державною мовою „алґофін“ юридично не те саме, що „алгофин“ — чи у нас уже й стандарти подвійні — для покупця-хохла одне лікарство, для білого Інтера — иньше? У фармацевтичній промисловості, маю враження, „працює“ навіть не стихійний Інтер, а якась безкарна цілеспрямована сила, бо хто-б іще зміг так по-свинськи іґнорувати закон про мову: „Фармацевтическая фирма Дарница“ — ще й іноземців учать вимовляти на ро́сийський лад “Darnitsa” замість укр. “Darnytsia”; рекламні листки та інструкції (в усякому разі ті, що поширюються на Заході України) навіть не двомовні, а повністю ро́сийські — на дев'ятому році незалежности виявилося, що українська мова не здатна описати ні дію препарату, ні клініку недуги, і взагалі непридатна до ужитку в фармації. Вже не кажу про те, що сам факт написання і вимови на ро́сийський лад топоніму „Дарніца“ є образою предків.

Серед прикладів недбальства подибуємо досить симптоматичні: В числі 10^му „Експресу“ за 11^те — 19^те березня 2000^го року Юрій Грицик описує інтерв'ю з Ґеннадієм Удовенком. Чи то пан Грицик не дуже уважає, що пише, чи редактор, а може самого пана Удовенка поправляти не насмілюються, — лиш „Партнерство Заради Миру“ далі подається, як „ПРМ“. Як я маю це розуміти? Давайте оминемо коментарі на тему, що більше личить вишуканій дипломатичній лексиці: „заради“, чи „задля“? Обидва слова зачинаються на букву „З“, якої допитливий читач марно дошукуватиметься у скороченні „ПРМ“. Звідки випливають два можливих висновки: або пан Удовенко користується на щодень ро́сийською професійною лексикою, яка мимоволі дається взнаки у розмові з паном Грициком, або обіжники МЗС, до яких вони обоє заглядають, продукуються на „общепонятном“. Подібний недогляд допускає радіо „Ініціятива“ (19^го жовтня 2001^го року): „конґрес громадських орґанізацій, скликаний партією „Батьківщина“ та ФНС“. Останнє слід, очевидно, читати як Фронт Национального Спасения. Очолюваний, зокрема, Левком Лук'яненком. Гарне готує нам спасение радіо „Ініціятива“. Вони там не москвофіли. Вони є просто сучасне молоде розбещене брудом „халявного“ недбальства покоління.

В аґітаційному обіжнику, поширеному перед виборами 2002^го року: „впровадження… програми «Реформи заради добробуту»“ („план Ющенка“). Для мене зрозуміло, що Кабмін, який не вміє творчо і з довірою поставитись до рідної (!) мови, — і всілякі реформи нездатен переводити. Не можна було просто по-нашому написати для (задля, в імени) добра? Бо тлустий добробу́т, до речі, ні добром ні цнотою не є.

Наведені приклади показують, що випадки покращання мови є спорадичними, часом нетривкими і, що найгірше, поглинаються бездонно-невичерпним болотом новоутворюваних мовних покручів, які народжуються щоденно і плодяться наче кролики на доброму кормі у дбайливих господарів. Читач переконається, що 2001^й рік ніяк в цьому відношенні не відрізняється від, скажімо, року 1999^го. Зберігається тенденція, і тенденція ця є печальною.

 

НОВЫМ „УКРАИНЦАМ“ — НОВЫЙ „УКРАИНСКИЙ“

Яке, отже, є походження новітнього зросійщення? Найперше і „найпродуктивніше“ джерело — зміна аґента (суб'єкта, носія, рушійної сили). Раніше Москаль тараторив собі по-своєму, неборака-гречкосій дещо з тої тарабанщини на свій лад перекручував, „рабочий класс“, з Ро́сії перевезений, правив кацапської. В наш час ситуація перемінилася. Вже не малорос російщить рідну, лише сам Москаль викручує чужий для себе „украинский язык“, а нам залишається сприймати цього покруча за офіційну „мову“. Інтер, котрий в житті не вимовив слова по-українськи, котрому іще вчора не могла навіть приснитись така напасть, аби зогидженим хохляцьким діялектом псувати вроджену „шляхетність“ совдепівського прононсу, — оцей самий Інтер за одну ніч ніби-то „навчився“ фальшивити „солов'їну“, та й заходився сам власноручно нас учити з телеекрану, радіо, на сторінках „з'европеїзованих“ крутих часописів, як це тепер слід по-новоукраїнськи балакать. В такий спосіб „ударними темпами“ і дуже поспішно відбувається перебудова (з обов'язковим черговим вихолоштанням) української мови, пристосування її до психо-соціо-лінґвістичних особливостей Інтеру. Це називається „усучасненням“, „модернізацією“, а зрозумілою всім мовою — Інтеро-зросійщенням. У значно ширших масштабах, ніж під Совєтами. Під фарисейську мелодію начеб-то вседержавного переходу на українську мову. Справа занечищення української мови перестала бути внутрішньою справою самих малоросів, вона перейшла в загальнодержавні руки бравого Інтера і стала справою не просто провінційного перекручення, а великомасштабного переродження українського „языка“. Словом, левова частка всього, що ми чуємо і читаємо начеб-то по-українськи, є мовлене і писане тим самісіньким Інтером, для якого, якщо й існує рідна мова, то це — ро́сийська мова, з притаманними са́ме ро́сийській мові синтаксисом, морфологією, вимовою, будовою думки, логічним керуванням між частинами мови в реченні — всім тим, що несе в собі та утримує ґенетичну неповторність ро́сийської мовної структури. А відповідні структури української мови для цього Інтера є безмежно чужими, незрозумілими, психологічно і ґенетично неприйнятними, та іритуюче-дискомфортними. „Українська“ мова такого оратора — не більше як набір українізованих мастодонтів з почварними суфіксами та префіксами, застиглих в питомо кацапських конструкціях, лиш під синьо-жовтою попоною. Саме таким чином, під саме таким щоденним акомпанементом Українця призвичаюють до способу висловлення і мислення, притаманного чужій, не українській, мові.

Чому пишу так, наче за цим нищенням стоїть цілеспрямована і усвідомлена воля?
Тому, що державні структури:

1) наймають не когось иньшого, а саме Інтера до праці в національних засобах масової інформації;

2) не вчать його добре, і на систематичній основі, української мови;

3) не забезпечують добрими словниками і т. ін.;

4) ніяк не контролюють;

5) за професійну непридатність не усувають (аби не служив поганим і заразним прикладом для громадянства).

Тому, що державним структурам начхати на те, що має статись з українською мовою.

Чи десь у французькому національному телебаченні мислимо, щоб штатний диктор — не-Француз — розповідав новини народові Франції ламаним французьким „языком“, та ще й зі сильно вираженою баварською вимовою? Хто може собі дозволити, наче в анекдоті, запрошувати такого-собі слюсара-партача найнижчого розряду — „спеціяліста“ від совдепівсько-московської ро́сийськомовної пропаґанди — на тонку і відповідальну ролю повитухи при народженні українського слова в національному телепросторі? Дехто може. „Національна“ надзірна рада може. А що своїх героїв Україна мусить шанувати — пропоную: прізвища шляхетних принців — дійсних членів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення повинні урочисто проголошуватися після кожного виконання Державного… гімну на радіо і телебаченні. На телебаченні поміж програмами пускати заставку, де у лавровому віночку поміщати список спонсорів, які фінансують приватне життя членів Ради, як і тих спонсорів, які фінансують діяльність україножерних кореспондентів. Чому вся Україна повинна пам'ятати ім'я злодія — ще не доведеного, між иньшим, через суд — Лазаренка, але не повинна тішитися іменами тих, хто щоденно в білий день і на очах мільйонів глядачів та слухачів краде в неї її мову? Щоб не здавалося, що перебільшую, — ось бувальщина: коментуючи працю ЦВК під час виборів до ВР 1998^го року, ведучий в студії, подумавши помилково, що він вже не є в етері, щиросердно тут-же вигукнув рідною мовою: „меня, кажется, вырубили“. Саме цією мовою диктори і редактори послуговуються всюди і постійно. Не навчиться професійно плавати любитель, який раз на тиждень входить до води — для цього необхідно більшу частину дня перебувати у воді, щоденно жити цим середовищем. Швидше приїжджий Кореєць при потребі навчиться доброї української, чим місцевий Інтер, — бо він цього не прагнув і не буде прагнути ніколи з причини своєї натури.

——————

1. Коли розпочиналася оця праця, Нац. рада іще існувала в старому складі, а пізніше, стараннями Президента, її взагалі не було… Нинішня намагається щось-там адмініструвати — але чи зачепить за суть проблеми, — дуже сумніваюся. Не має ні сили ні бажання стати на справжній герць з Інтером — бо повбивають. Як Інтер-москалі свого Лістєва.
2. Число 93(537).