Суржик для інтеліґенції/Як-би можна пробувать борсатись

Матеріал з Вікіджерел

ЯК-БИ МОЖНА ПРОБУВАТЬ БОРСАТИСЬ

Один зі способів хоча-би частково зарадити кацапізації докладно виписаний на мурі камениці № 27 при вулиці Котляревського, і є він пов'язаний зі світлою пам'яттю одного з простих галицьких героїв - Миколи Лемика. Скромний і не дуже вчений український юнак помстив на представникові Московії голодомор 1933го року. Не знаю, чи називав себе інтеліґентом. З певністю, зате, можемо сказати, що незрівнянно вище стояв духово Микола Лемик від нинішних „інтеліґентних" депутатських селюхів.

Правда, до подібного повчального і дійсно мужнього заходу я радив-би вдаватися десь на віддалених східних кресах українського етнічного розселення, бо Галичина вже і без того всім набила оскому. Хоча і у столиці рішучі вичини галицьких похідних груп могли-б попсувати гладкі пляни русскоязычных „олігархів" з табачного оточення, пляни, скеровані на запровадження в Україні поліційно-„ринкової" „Залізної п'яти" (всім раджу познайомитися з таким нині актуальним романом Джека Лондона). Було-б нормально, якби той представник „народу", який голосує „за" інтереси нашого стратегічного противника - Ро́сії і „проти" українських інтересів, - здобув, нарешті, право на серйозні сумніви щодо власного здоров'я у близькому майбутньому. Зі смутком мусимо визнати, що Посадник і тут випередив можливі дії евентуальних патріотичних сил, змовившись із президентом ворожої держави про утворення „общего" орґану для боротьби з тероризмом - єдиною надією на порятунок, яка іще залишилась доступною для фінансово обділеної меншости в поліційній державі.

Другий спосіб ґрунтується на припущенні, що пересічний галичанин з'огидить собі і збойкотує кацапське. Надія практично необґрунтована, тому заощадимо час на її обговоренні…

Третій спосіб. Ризикуючи видатися утопістом, дозволю собі помріяти про нутрішній світ галицької народної влади́: яким-би він мав буть? В першу чергу, Високі Особи галицького Осередку Національного Відродження, а з ними - і їм підлеглий апарат, - мали-б навчитись читати-писати по-українськи. Бо поки-що Високі Достойники вміють лиш по-бюрократичному. Дня 17го травня 2000го року Львівське радіо зачитувало параґрафи приписів від відділу по роботі з платниками податків. Після чого відомий поет з відділу культури патетично розповідав про відкриття музею визвольних змагань. Мені з прикрістю подумалось: пощо були ті змагання, коли Влада, та й сам поет, переходячи її коритарами, не в стані зауважити кацапського прийменника по ані на табличках дверей підлеглих кабінетів, ані в паперах, которі їм подаються на підпис?

Чи хоч один патріотичний поет вжив-би слова мийдодир (рос. мой до дыр) у своїх віршика для маленьких Українців? Зате з успіхом підписує дозвіл на відкриття склепу з такою вивіскою при вулиці Франка, число 42. Адже гарніше звучало-би: мийко́, миюн, миюх, мийчик, мийчук, чистюх, чистомий, ми́тель, охайко (гляди сл. Грінченка). Як можна оцінювати рівень ерудиції пана з Адміністрації, який дозволяє відкривати маґазин з товарами для незрячих при вулиці Озаркевича під назвою Сільвер - що він в житті нічого окрім „Острова скарбів" не читав, чи що він за нехтування можливостями української мови щось та поклав собі до кишені? Прецінь крамницю можна було назвати „Перебендя"…

Далі. Весь апарат Високої Адміністрації в Галичині мав-би позбутися синдрому збагачення. Особливо - Високі та Напів-високі Особи. Частіше наші люди плюють на Неньку не під загрозою фізичної кари, а навпаки - перебуваючи в дурмані запаморочливого оргазму, викликаного перспективою гастрономічно-сімейного процвітання. Певна вина за поширення подібних еротичних збочень лягає на галицьке жіноцтво, котре-то гасло: „наповнювати українську форму патріотичним вмістом починай зі себе" - розуміє способом тілесно-безпосереднім та випростано-прямолінійним - як в часті форми, так і в часті вмісту. Я щось не чув, щоби родина полковника Коновальця доробилася до великих родинних статків. Ані світлої пам'яті Михайло Сорока з дружиною, чисте ім'я якої не насмілюся назвати тут, в цьому відступі, присвяченому смородам галицького бруду. Ґенерал Чупринка, як і Степан Бандера, щоправда, протягом певного часу мешкали в не-своїх котеджах, що закінчилося траґічно. Як смієте Ви керувати будовою пам'ятника Провіднику з віконця власних палат, воздвигнутих на чорноземі голодної Галичини? Чи люди на смітниках „маленького Відня" не є галицьким народом? Чи, може, самі Ви не голодуєте? Ні хлібом, ні словом, ні духом. Дуже мене насторожує, коли з уст того чи іншого „члена семьи" репресованих лунає: „я теж український патріот." Бо нині „українськими патріотами" з повним правом називають себе і пани Суркіс, Медведчук, Волков, Пінчук, Табачник… З повним правом, бо це ЇХНЯ Україна. От якби пан Голова вимовив „я український націоналіст"… Зрештою, краще-б не вимовляв. Бо мусять-таки залишитись хоч якісь неспоганені слова! З великою спостережливістю висловився з такої нагоди Левко Лук'яненко: „Людина…- змінна величина. Сьогодні вона - завзятий, сміливий, самовідданий стрілець, що безстрашно йде на ворога і в разі безвиході, не вагаючись, пускає собі кулю в лоб. Мине п'ять років, і в неї зменшується завзяття, а через десять років вона може загалом остигнути до високого ідеалу і її серце почне тягтися до сімейних принад та домашнього затишку."

ПРОБУЙМО!

Є речі, які, для сповільнення темпів змосковщення, можна-би робити вже нині, навіть не чекаючи на ушляхетнення духу панів Владних Єґомостей П'ємонту.

Перша річ - міська влада могла-б запровадити посаду цензора грамоти, замість витрачати гроші на щорічні пиятики для русскоязычної батярні під назвою „Свято Міста". Святкувати, повірте, немає чого. Зате на кошти „неформальних", як мовилося під большевиками, примусоводобровільних, „внесків", стягнених з „русскоязычных" реклямодавців, можна було-б, якби їх не класти до власної кишені, хоч щось поправити у мовній ситуації. Можна, скажімо, з повним правом вимагати неформального узятку від завзятого гендляра-„европеїзатора", якщо той наполягає, аби його, розташований в напівпідвальному приміщенні при вулиці імени відомого українського вченого Дмитрия Ивановича Менделеева, число 7, склепик з жіночим одягом обов'язково називався „бутік Подіум" замість по-людськи: Будка на Помості (властиво, в льоху́); або-ж: рундук, ятка, крамниця - і цього узятку не присвоювати, а пожертвувати на якусь дрібненьку, але українську справу.

Не потрібно жодного героїзму, - а тільки добру волю та трохи начальницької настирливости, щоби змусити львівські Міські Телефонні Мережі на український лад повідомляти годину за телефоном 060! В той час, коли Київське радіо вміє артикулювати „перша година сорок хвилин", рідні націоналістично-патріотичні галицько-львівські Мережі вішають на вуха „одна година 35ть хвилин! Я зробив експеримент 1го грудня 2000гороку: коли „змосковщений" Київ заповів „восьма година 55ть хвилин", я в цю-ж мить набрав 060 у Львові та й почув: „вісім годин…" - і це у Львові!

Двадцять восьмого січня 2001го року (десять літ по відділенню од Кацапії) при спробі получитися з мобільною слухавкою через номер 8-067 в межах рідного (для мене) Львова, автомат відповів найчистішим ро́сийським діялектом: „Вызываемый абонент не имеет возможности принять ваш звонок в данный момент. До свидания". Чому так, панове члены семей репрессированных"?!

Друга річ - неформальна постава щодо добродіїв Фінансових Мішків. Кожен підприємець має за собою якусь репутацію. Українська влада в „патріотичній" Галичині повинна зробити так, що кожен „русскоязычный" інтересант, входячи до її коридорів, набирався абсолютної певности в тім, що буде негайно випроваджений за двері при найменшій підозрі щодо його лояльности до української мови і української справи. І те саме повинно ще у жорсткішій формі стосуватися кожного „україномовного" кума, свата, вуйка чи брата, якщо він буде запідозрений в цілях, противних інтересам українського етносу. А цими інтересами є: мова і держава. І ніколи - мова окремо, держава окремо, і… своя корова окремо! Я маю приклади такої взаємозалежності на львівських фірмах між мовою, етнічним походженням, і подальшою кар'єрою, коли підлеглий на десятому році „українізації" боїться заговорити до ґенерального песиголовця… українською мовою! На львівських фірмах, пане Наміснику і пане Міський Голово! Сумніваюся, чи змінилася-б ситуація у випадку вимріяної „автономізації" Галичини, хіба що панівна мова стала-би іншою (тільки не українською!). Хочу нагадати, що в часі, коли під „цивілізованим" правлінням Цісарського Дому у місті Львові не можна було почути української мови, - пануюча польська мова не була державною! Так само, як нині ро́сийська…

Не потрібно жодних постанов. Якщо ро́сийська оголошена мовою non grata, - значить, це повинен відчути кожен русскоязычный комерсант, банкір, службовець, не кожному рівні економічного, громадського, соціального життя, а найперше - в стінах кожної, від найдрібнішої і до найвищої, установи. А не „зможе" відчути - одразу заяву „за власним бажанням мені на стіл!"… чи Ви лиш до своїх (за нацією, не за багатством) умієте в подібний спосіб говорити, пане Наміснику? Для панування українського потрібно небагато - всього лиш, щоб чим вище виліз по щаблях влади „патріот" - тим щоб менше дбав він про Его!

У Львові та області процвітає нечиста приватна комерція, яка супроводжується потоками тіньових грошей і владних впливів (як і всюди). Дійсний патріот на чолі Влади мав-би за обов'язок перед Богом і Україною, живота не щадяще, сконтролювати ці канали таким чином, щоби русскоязычный рекет зостав знищений, а що в Незалежно-Правовій таки існує соціяльне замовлення на різного роду розбишак - то його має заступити рекет український. Навіть оунівці грабували банки у ворожому суспільному оточенні, і ніхто їм того не мав за зле тоді, і не має за зле нині (окрім ворогів України). Кожен власник кіоску з ро́сийською музикою повинен без викрутасів надійно фінансувати утримання двох кіосків з українською музикою. Кожен районний чиновник, що видав патент чужинцю або місцевому ділку з антиукраїнською репутацією, заробить струс мозку. Для цього не потрібно жодної законодавчої бази. Потрібно, щоб замість „патріотів" ми обирали просто Українців.

Купи кандидатів у найрізноманітніші депутати задурно розсилають дуже різмоманітні, але однаково облудні проклямації по домівках виборців. А що, коли „неформально" зобов'язати тих, що походять від найбагатших партій, для зрівняння можливостей, разом з проклямаціями з розхваленням себе самого ще й розсилати листки з пропаґандою української музики? Свідків Єгови можна було-би зобов'язати приймати назад у населення свої знамениті брошури з винагородою: одна касета з музикою „Наші партизани" Чубая або запис „Львівських музик" за одну звернену брошуру. І так сказати: не будете слухатись - не поможе Вам ні Святий Боже, ні комітет від релігії, а „поможе" муніципальна (міська) міліція (варта)! Львів'яни одержують безкоштовно „Наше місто" і „Львів та львів'яни". Чи не прекрасний шанс для розвитку української лексики в галузі оголошень (тепер з дурного розуму стало модно казати: „реклами"). А насправді-то лексика там така, що очі ріже. Не сила змусити видавця до витрат на літературну цензуру, чи рекламодавці надто „круті", як на панство Владу? А що, якби кожен рекламодавець був неформально змушений фінансувати свою частку від затрат на безкоштовне розповсюдження, скажімо, „Світу дитини", чи чогось подібного, з тим, аби кожне маля напам'ять знало свою Присягу:

„Присягаєм рідну віру
Завжди визнавати, —
По-вкраїнськи говорити,
Молитись, співати“

Хтось волатиме про „свободу підприємництва", „фашистські замашки!" Автора… Але-ж фашизм у нас давно існує, лиш не в той бік скерований, панове! Не так фашизм, як сваволя. Правда, не „націоналістична", а злодійкувато-продажницька, з елементами боязливо-егоїстичної малодушности, панство Владо!

І третя, остання в нашому переліку, річ, яку можна робити вже нині. Найти якісь кошти для складання поіменної „виробничої біоґрафії" совєтських посіпак. Несправедливо, що ми лиш про своїх найвищих керівників знаємо, як вони служили Окупанту. А хто відбив нирки Грицеві Чубаю? Це не є академічний інтерес, бо той-же сучий син міг підпалити хату вже „незалежно-українського" кореспондента Бойка! Величезна і непоправна ілюзія здитинілих демократів - що комуняка збудує Україну, бо він є добрим фахівцем. Збудував-би, якби на кожного такого дивився маузер… і тільки тоді! Володіючи потрібною соціо-політичною інформацією, можна віднайти і те місце, де лежить чарівна паличка, що всі потуги національного відродження в Галичині зводить нанівець. А заодно, і допомогти „патріотичній" міліції розкрити не одне вбивство на зразок, скажімо, готельної справи. Бо коли за Австрії місто, вулиці, та камениці належали трьом різним силам з відомого анекдота (засада врівноважуючого плюралізму), то в Незалежній, боюсь, той, кому належали камениці, дістав від Фонду держмайна і все інше (засада злагоджено-аграрного централізму). Аби перевести подібні соціяльні дослідження, непотрібними є додаткові повноваження. Досить мужности. При браку мужности жодні повноваження не допоможуть.