Східний Світ/1927/1/Япанське письменство
| ◀ Літо | Східний Світ Япанське письменство |
Доповіді ▶ |
|
|
Ф. ПУЩЕНКО.
Япанська словесна творчість із поміж сучасних є одна з найдавніших, і найбагатчих. Зокрема народня поезія, принаймні з тих, що увічнені в писанім слові, таки й найбагатча у світі. До того ж япанське письменство притьмом своєрідне; навіть коли воно що й позичало в сусідів, то надавало всьому національного духу, япанізуючи вщерть.
Проте воно поки що замало знайоме поза межами Япанії, бо її державна політика протягом понад дві тисячі років дуже втрудняла й зовнішні зносини й перебування чужинцям в країні, а через те й вивчення мови її та письменства. І лише від 1868 року, по революції, коли Япанія увійшла в сім'ю світових держав і стала прищеплювати до своєї культури й західню цивілізацію, стало можливим що далі все ширше знайомство з япанським письменством. Що далі більшає число перекладів япанських творів у инші мови[1], і япанське письменство явлє світові й надзвичайне чисельне багатство, і глибину, та своєрідність змісту, та ще й такі форми, що їх на Заході тільки шукають.
Перед VIII ст. в Япанії лише хінці й корейці, що там жили, знали письма, і дуже мало япанців. У 712 році з'явилася перша япанська книжка „kojiki“, в 720 році друга — „nihongi“. Зміст їх є перекази про стародавню історію Япанії, так далеко в давнину, як сягала в той час народня пам'ять (VI ст. до Р. Х.) і до часу появи книжок, отже за протяг часу понад 1000 р.
Найцікавіше в нашому разі в цих книжках се вказівки що япанці ще й не зовсім вийшовши з номадного стану (VII–V в. в. до Р. Х.) „мали багато пісень — пишалися мовою… але, не знавши письма, переказували пісні усно і в багатьох варіянтах…“ Книжки написано в хінських ідеограмах, але фонетично, згідно властивостям япанської мови[2].Властивості япанської мови: майже нечутність, рухомість або й відсутність наголосу, однакова короткість звуків, до краю обмежена можливість рими, асонансу то що, — не призволяють віршувати в наш спосіб. Отже вся япанська поезія поділяється не на віршовану та невіршовану, а за інакшим принципом: на твори, що їх співають або речитатують і твори, що їх проказують звичайно (опріч драматичних, що мають обидва елементи).
Єдине, що наближа перші до наших віршів, се є кількісне чергування складів. Але для зручности вислову здебільша звуть твори до співу таки віршами ж.
Такий ото „вірш“ має з япанська загальну назву „uta“, що власне значиться „спів“, потім „пісня“ і аж нарешті „вірш“.
Найхарактерніші ознаки uta є: надзвичайна висловна стислість, малість розміру, недодержаність синтаксичних законів, часто самий лиш перелік ідей, і коли вона не написана в ідеограмах, а в иншій транскрипції або висловлена усно, логічний зміст її часто двозначний, або і тризначний, іноді впрост протилежний[3].
Внутрішній зміст uta бува дуже розмаїтий: лірика, алегорія, афоризм, прислів'я і т. і.
Uta дуже популярна серед людности. У вигляді плакату великими літерами uta висить при стіні в кожній япанській оселі і зветься тоді „kakemono“ (річ, що вішають, бо в їх в світлиці більше ніщо й не вішають до стіни). Навіть япанська абетка „iroha“, її 48 „літер“ упорядковано так, що вони складають „uta“ і співають її залюбки й дорослі й діти.
Найпоширеніший тип uta зветься tanka, що має таку будову:| — — — — — | 5 | складів | Разом 31 склад. |
| — — — — — — — | 7 | „ | |
| — — — — — | 5 | „ | |
| — — — — — — — | 7 | „ | |
| — — — — — — — | 7 | „ |
Подібні й всі инші uta[4].
Невіршована поезія (опріч драми) має загальну назву monogatari (оповідання; до їх залічується романи, повісті, казки, байки то-що). Великої популярности заживають monogatari, що їх звуть mukashi gatari (давні бувальщини). Зміст їх, демонологічний, релігійно-моралістичний, алегоричний, найчастіше з ухилом до анекдотичности, трошки наївної.
Про інші форми monogatari, дуже численні й розмаїті, замало сказати трохи, а на багато — бракує місця, як і для зразків їх.
Додані зразки є: 1, 2, 3, 4, 5, 6, — uta , — 7, 8, 9 tanka, 10, 11 — mukashi gatari.
Япанське письмо має декільки форм транскрипції: tanka подано тут у чотирьох (зразок 9):
| У | romaji | (латина), |
| „ | kana majiri bun | (хінські ідеограми з допоміжними япанськими літерами, що їх може й не бути), |
| „ | hiragana | (скорописна абетка), |
| „ | katakana | (допоміжна абетка). |
У транскрипції romaji рівняються українським:
| ch = ч | ya = я (йа) | j = дж (один звук) |
| sh = сш | yu = ю (йу) | |
| ts = ц | ye = є (йе) | |
| yo = йо, ьо |
Решта вимовляється як у латині.
1 зразок:
разом з тим і uta (вірш): (див. таблицю).
| ヱ | ア | ケ | ウ | ツ | ワ | チ | イ | ↓[5] |
| ヒ | サ | フ | ヰ | ネ | カ | リ | ロ | |
| モ | キ | コ | ノ | ナ | ヨ | ヌ | ハ | |
| セ | ユ | エ | オ | ラ | タ | ル | ニ | |
| ス | メ | テ | ク | ム | レ | ヲ | ホ | |
| ン | ミ | ヤ | ソ | ヘ | ||||
| シ | マ | ト |
Транскрипція romaji (латина)
| e | a | ke | u | tsu | wa | chi | i | ↓ |
| hi | sa | fu | i | ne | ka | ri | ro | |
| mo | ki | ko | no | na | yo | nu | ha | |
| se | yu | e | o | ra | ta | ru | ni | |
| su | me | te | ku | mu | re | wo | ho | |
| n | mi | ya | so | he | ||||
| shi | ma | to |
Квіти і пахнуть,
Проте облітають.
Хто в нашім світі
Та краю не має?
Я в горах далеко
Сьогодні блукав,
Та сон рано вранці
Мене не сп'яняв.
2 зразок:
naru kannin wa tare mo suru, naranu kannin suru ga kannin.Переклад:
коли є терпіння, то кожне і стерпить, не мавши ж терпіння, й терпіти, — от що є справжнє терпіння.
3 зразок:
hito no kuchi ni to va taterarenai
(людини рот на ворота можна ставити не — послівний переклад) людині на рота не вставиш ворота.
4 зразок:
waga ta ye mizu wo hiku
най нам до млина й чужа вода лине.
5 зразок:
nusubito wo toraete mireba waga ko nari
злодія вловиш, — дивись: аж то власна дитина.
6 зразок:
waka zakari |
весняні мої роки |
7 зразок:
kiku tabi ni |
як чуємо про смерть, |
8 зразок:
waga io wa |
Ось тут моя хатина, |
моя хатина ось це |
romaji
kari no yo wo |
Переклад:
Се минуче життя, |
| kana majiri bun | katakana | hiragana |
| 假ノ世ヲ | カリノヨヲ | かりのよを |
| 假ノ世ジャトテ | カリノヨジャトテ | かりのよじゃとて |
| 仇ニ為ナ | アダニスナ | あだにすな |
| 假ノ世計 | カリノヨバカリ | かりのよばかり |
| 己ガ世成バ | オノガヨナレバ | おのがよなれば。 |
Зразки 10, 11.
У краю Echigo, в місті Мацуяма, пробувало подружжя й мали дочку-одиначку. Вона була втіха старим, і родина щасливо собі проживала.
Одного дня якась нагальна справа покликала чоловіка їхати до столиці. Розлучаючися з жінкою та дитиною, він, звичайно, й каже жінці:
— Я повернусь, як найшвидче; гляди[10], щоб усе було гаразд; найпаче ж пильнуй наше золотко.
Жінка одказує:
— Дорога в столицю дуже далека[11], дбайте[10] ж за себе, як слід. А над усе повертайтесь не гаючись, як лише влаштуєте справу.
Звичайно, як жінка, вона трохи й сплакала. Дитина ж, невиннятко, — столиця їй так, мов сусіднє село, — не дуже й журилась, учепилась рученятами за батьків рукав і щебече-щебече.
— Тату, я буду слухняна-слухняна, — привези мені лялю нову та іграшок[12].
Сеє та теє, а час і рушати; жінка й дочка на руках провели чоловіка за браму й ще довго дивились у слід, поки й з очей.
Що то вже мати пестила доню свою. Бувало поробить там що в господарстві й зараз до доні. То чайних обходів[13] навчає її, то розповість яку казку, легенду[14], й так розважаючись ждали аж поки повернеться батько.
Швидко час лине… Батько скінчив усі справи й додому вертає. І мати й дочка, скучивши дуже, раділи, що батько вернувся живий-здоровенький.
Батько, змінивши дорожнє убрання, всі пішли до вітальні. Відчинивши привезену скриньку, він звідтам дістав найчудовішу лялю.
— Ось тобі, доню, що добре поводилась, дарунок з столиці, — так каже й дає доні лялю.
Ой тої зраділа дитина! тільки і мови: „дякую, тату“ і, з личком щасливим, взявши ту ляльку, до серденька горне.
Чоловік потім вийняв свічадо зі скриньки, жінці дає й промовляє:
— А се — твій дарунок.
Жінка лагідно бере та, як гляне, й питає здивовано[15].
— Що се за річ, до якого вона вжитку?
А чоловік сміючись відповідає:
— Се, бач, свічадо, що власне обличчя воно відсвіча, коли в його вдивлятися. Як воякові нічого у світі нема понад шаблю, немов то вояцька душа, так само свічадо для жінки. В нас, у Ніпоні[16] три є державні клейноди: меч, булава і свічадо; то ж і се наче теє свічадо. В наших краях ще такого й не було; в столиці ж, почувши про його, купив і тобі. Річ дуже рідка, дбай добре про неї.
Так разповів чоловік. Жінка, зрадівши, сказала:
— Коли річ така цінна, її я вважатиму й справді, мов свою душу й ніколи не занехаю. Піднесши свічадо до чола[17] й відтак пильно сховала дарунок. Потім ізготовила де-що поїсти и подбала, щоб чоловіку розважити втому по довгій мандрівці.
Та світ наш такий, що в ньому хоч як, а все колись лихо спіткає. Не обминуло воно і нашу родину. Одного якось дня занедужала жінка.
Спершу було не вельми вбивалися тим; от, так собі, думка, застуда яка там чи що, той минеться. Та де далі хвороба все гіршала, аж нарешті вже й лікар надію згубив, що видужає хвора.
Дівчина дуже любила матір, і коли ся занедужала, що вже вона побивалась. Вже й не кажи, щоб уступилась од ліжка. Чи ліків подати, чи спину розтерти, чи так чим розважити, так то її доглядала. Та хворій не кращало.
От якось мати і кличе доню ближче до ліжка, бере її за руку й такеньки пильно та пильно їй дивиться в вічі, потім, тяжко зітхнувши, і каже:
— Мене вже не врятувати і треба скоритися долі. Я бачу і знаю, каже, як ти мене любиш. Коли я умру, ти ще дужче шануй свого батька. А тепер я маю щось тобі дати.
І з сими словами вона взяла з під подушки несесер, що завжди там ховала, а з його свічадо.
— Ось, ця річ, що батько, як колись їздив до столиці, привіз мені в дарунок. Се є свічадо, коштовна дуже річ. Я дарую його тобі. Що разу, як ти ізгадаєш мене, вийми його й подивись. І кожного разу ти в ньому побачиш моє обличчя.
Віддавши мати дівчині свічадо, вже не промовила й слова і тихо сконала.
І чи казати про горе батька й дочки? Але річ світова й нічого не вдієш.
Почалися для дівчини довгі дні сумування, що і з часом не лекшало. Було, як ізгада вона свою неню-небіжку та так то вже плаче. Аж якось згадалася їй остання ненчина мова про теє свічадо. Вона тоді раптом до його та й подивилась.
А!.. Що ж то за чари?
Дівчині перед очима з'явилось обличчя любої нені, коли та ще була молода-молода. Та яке ж то живе, ось-ось заговорить.
Дівчина спершу була вжахнулась, а більше того, що вельми зраділа. Відтоді вона все було дивиться в теє свічадо та й розважає свій сум.Тимчасом минули й роковини від жінчиної смерти. Батько за радою родичів одружився вдруге. Що наша дівчина мала щире й добре серце, то вона вшанувала й мачуху. Спочатку поміж ними не було жодних і зачіпок, і батько з того радів. Але вже невдовзі, поволі-волі, завівся в родині й нелад. Мачуха, звісно, як мачуха, почала вже й обмовляти пасербицю перед батьком. Сей, знаючи вдачу всіх мачух, якось залагоджував справу, та, жаліючи доню, було й приголубить. Ізнов же мачусі се притьмом не подобалось, і стала їй думка лиха, щоб якось позбутися дівчини з дому назавжди.
Ось слухайте ж, що вона змислила.
Підступає вона якось до чоловіка, ще й сльози облудні рукавом утира, та й каже до нього:
— Життя мені тут небезпечне й непевне. Не хочу тут жити, дайте мені розлуку.
— Я тобі що таке? — запитав чоловік, здивувавшись.
— Але!.. Ваша дочка не то що має мене за мачуху, а й уважа мене за якусь перешкоду, та либонь чи не думає смерть мені заподіяти. Бо ось не що давно защіпнулася сама у кімнаті, та вже так на мене чаклувала. Притьмом я рішуся життя.
Чоловік і се собі взяв, як черговий наклеп. Але що дівчина справді в останні часи раз-у-раз перебувала на самоті у своїй кімнаті, то він і зміркував, що жінка щось таки й до діла казала. Не знаючи ж, як тут правди дібрати (а він того дуже хотів), він намислив довідатися про ню сам, на власні очі, та якось і ввійшов нишком у доччин покоїк.
У той саме час дівчина думала, як то звичайно, про свою маму-небіжку та й поглядала в свічадо.
Але раптом вона почула, наче хто відчинив двер по-за нею та увійшов. Коли оглянулася, аж то ніяк несподіваний батько. Вона звичайно собі засоромилася та мерщій свічадо в рукав[18].
Батько з сердитим обличчям[19] до неї:— Що ти тут робила? А що ти вховала в рукав?
Зненацька збентежена дівчина не зна що й казати, таке щось промимрила, хто й зна. То батько, ще дужче розгнівавшись, каже:
— Ну, так воно й є, як жінка казала, ти немов би так дуже сумуєш по своїй матері, а тим часом потай чаклуєш, як би мачуху звести зі світу. Я ж тобі раз-у-раз казав, що мати, чи мачуха, але ж ти як дитина повинна батьків шанувати. І хто тебе так призвів, що ти стала лиха? Чи ти ж божевільна?
Ще та й ще картав ЇЇ батько, і хоч обличчя сердите вдавав, але сльози мигтіли на очах йому.
Хоча дівчина не знала собі якоїсь провини, та чуючи це в смуток вдалася, впала вона навколюшки до ніг розгніваного батька та благала його.
— Ой, мій любий татусю. Не гнівайтеся на мене. Нехай я й божевільна, та зроду-віку я не вдавалась у чари супроти тої, що я тепер зву матір'ю. Про се я й не снила. І на макове зернятко проти неї лиха не мислю.
Але батько не потурав її словам.
— Так чому ж ти завжди защіпаєшся сама в кімнаті? А що допіру сховала в рукав, лиш мене вздріла? Що то? Ке його сюди.
Дівчина, нема що діяти, дістала з рукава теє свічадо і дає його батькові:
— Ось воно, тату.
Батькове гнівне обличчя стало здивованим і він зголосив:
— О, та се пак теє свічадо, що колись я привіз із столиці і подарував твоїй матері. А на що ти власне тримаєш його в руці?
— У сьому свічаді оселився дух моєї матері, й коли я про неї згадаю я завжди можу побачити навіть її обличчя.
І дівчина щиро повідала батькові предсмертні слова ненчині.
Тоді батько:
— Ой, ти ж моя доню кохана. Та се обличчя в свічаді, се ж твоє власне. А ти, як дивилася, мала його за ненчине, бо вона коли була молода, й ти тепер, схожі, як дві краплі. От бач, яка то розумна була твоя мати. Ти про се не догадувалася і милувалася зі свого власного обличчя, і хоч се була й помилка, та не божевілля. Навпаки, се виявля твоє серце глибоке. Я дивуюсь надміру. Який же був я лихий, що супроти сих почуттів був поняв віри мачушиній обмові. Даруй мені, серденько.
І зворушений вкрай почуттям до своєї дитини, він таки не годен був утримати слізи в очах.
Мачуха ж, що вже кільки часу стояла по-за дверима, почувши все те, — хто й зна, що вона мала на серці, — хутко вступила до покою, вклякла перед пасербицею, благаючи:
— Ганьба мені! Я була так тебе кривдила, пробач мені, доню.
Отак вони й перепросилися. А батька, звичайно, вся ця подія велико розрадила.
А відтоді дівчина й мачуха вже ніколи не мали між себе нічого лихого, і спокій і щастя вселилися в господі.
Колись у Кьото була собі жаба, що доброї слави зажила за розум. Зроду ж не бувши вона в місті Осака, їй закортіло притьмом там побути; тож вона якось і рушила в подорож.
А посередині віддалі межи містами шлях перейшов через гірськеє пасмо, високе та довге. На превеликую силу дісталася жаба на верх отих гір. Аж зирк: з супротивного боку, від Осака, скаче на гору йще одна жаба. Привітавшися чемно обидві, спинились вони відпочити там трохи від втоми й тим часом про де що й розмовились. Жаба із Кьото перша спитала:
— Чи ви бува куди не мандруєте? Щось по вас знати, либонь, ви здорожені. Де ж ваша путь?
— Я, бачте, з Осака; зроду не бачила Кьото, се й чимчикую на його поглянуть. І ви, певно, теж десь далеко?
Жаба із Кьото й собі відповіла:
— А я сама з Кьото, прямую тепер до Осака; маю велику охоту побути у вашому місті.
Теє-онеє, сидять — розмовляють, а вже не про що, як про ту половину дороги, що кожна з них відбула, про втомність мандрівки, пригоди дорожні та то що. Бідкались дуже обидві кумасі, що мають попереду ще пів дороги такої важкої. Тут жаба з Осака й каже товаришці:
— Плентатись геть так далеко в такеньких умовах — річ нецікава й непевна. Але на щастя тут місто високе і зручне. Нумо, погляньмо звідси на Осака й Кьото, відтак і вернімось до дому.
Вельми вхвалила дотепну сю думку жаба з Кьото.
— На що пак, мовила, й краще; маєте рацію, пані.
Й наші обидві мандрівниці жаби сп'ялись на заднії лапки і ну розглядатись уважно, куди якій треба. Аж жаба, що з Осака, раптом гукнула:
— Агій[22], моя ненько; Осака й Кьото притьмом однакові.
Та, що з Кьото, й собі:
— Ади, Осака те ж ані трохи не різниться з Кьото.
Так то щиро здивовані сим, вони й не туди, щоб узять на увагу приміщення їхніх очей[23].
Задовольнивши цікавість ущерть вони й розлучились, подибавши кожна в той бік, звідкіля прибрела.
——————
- ↑ Українських перекладів із орігіналів досі, либонь, іще не було.
- ↑ Ось так ідеограма, що визнана в хінській мові „дерево“, в япанському фонетичному письмі лише звуки „ho“.
- ↑ Порівняти переклад „tanka“ у зразках, зроблений з ідеограм, до наступного перекладу, зробленого з решти транскрипцій.
Минуче життя
За минуче життя
Не вважай,
Бо минуче життя.
Лиш твоє.себ-то: усяке окреме життя є річ минуча (дочасна, тимчасова), але ся минуча річ, як явище, не є минуча річ, (се явище буде завжди повторюватись) лиш твоє життя є минуча річ (бо не повториться).
Але правдивий лише у зразках (9).
- ↑ Досить добре надався до перекладу в япанську мову й до переробки в uta вірш „Садок вишневий коло хати…“ надруковано в одному япанському журналі 1907 р.
- ↑ Стрілка визнача, що слід читати згори вниз, починаючи справа.
- ↑ Дослівний переклад. Зміст близький до змісту багатьох українських пісень і до слів російського поета Пушкіна: „куда, куда ви удалілісь вєсни моєй златиє дні…
- ↑ Себ-то така думка.
- ↑ Фуджі — „священна гора в Япанії, має майже бездоганну форму конусу, заввишки 4,7 кілометрів; з її верховини чудовий краєвид навколо. Мрія кожного япанця є мати оселю поблизу гаю, моря і щоб видно було Фуджі. Наведена „uta“ одна зі старовинніших і найпоширених.
- ↑ Мацуяма є місто в провінції Ehime в Япану, на острові Шікоку.
- ↑ 10,0 10,1 У Япані чоловік каже до жінки „ти“, вона йому — „ви“.
- ↑ У час, як се діялось, столиця Япану була Кьото.
- ↑ У япанських дівчат ляля не вважається за іграшку.
- ↑ Невідмінна частина у вихованні япанської дівчини є навчити її церемоніялу, як готувати чай та частувати ним.
- ↑ Ніде старовинні легенди й оповідання не поширені так, як у Япану.
- ↑ У ті часи свічадо було рідкістю в Япану.
- ↑ Так називають япанці свій край.
- ↑ Япанець, діставши дарунок, підносить його до чола на знак подяки.
- ↑ Рукава япанського убрання „kimono“ надзвичайно великі і правлять, особливо в жіноцтва, за кешеню.
- ↑ Япанці, хоч як розпалившись гнівом, ніколи не підносять голосу і лише зміняють міну обличчя.
- ↑ Осака є найбільше портове місто в Япану, як Одеса на Україні.
- ↑ Кьото — стародавня столиця Япану, як Київ на Україні.
- ↑ „Агій, ади“, є провінціялізми Західньої України, відповідають висловам: „диви, от тобі й маєш“. Перекладач свідомо їх вжив, аби як найближче додержати вірности оригіналу, де сі вислови наведено в говірках Кьото та Осака.
- ↑ Коли б жаба стала на задні лапки, то могла б бачити тільки те, що позад неї. Отже жаба з Кьото, ставши ніби передом до Осака, бачила таки Кьото, а друга жаба — то навпаки.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|