Східний світ/1930/1-2/До питання про походження вірмен

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

А. ХУДАДОВ

ДО ПИТАННЯ ПРО ПОХОДЖЕННЯ ВІРМЕН

Ванська держава перестала існувати в VI в. до нашої ери. На 525 р. на території Ванського царства ми знаходимо вірмен. Ванське царство, очевидно, зруйнували не мідяни, що поширили своє панування аж до нижньої течії р. Галіса, а вірмени. З'явлення у VI в. до нашої ери вірмен в області, розташованій у горішньому воздоборі Ефрата, Тигра та Ванського озера, має характер міґрації.

Після занепаду Ванського царства халди не зникли; очевидно, головну масу халдів було відтиснуто у межі Закавказзя, де їх знайшов у 400 р. до нашої ери Ксенофонт, при чому значну частину південного Закавказзя халди колонізували ще за попередньої доби (від XI по XII ст. ст. до нашої ери; див. Міщанинова „Халдоведение“). Однак, не всіх халдів відтиснуто в Закавказзя: частина їх затрималася на Чорноморському узбережжі в районі Феміскіри, Фарнакії та Котіори, де вони осіли, видимо, також за доби розквіту Ванського царства. Халдів, що залишилися в межах Ванського царства, поступово асимілювали вірмени, на що вказують урартські елементи, що увійшли до складу вірменської мови (див. невеличку, але надзвичайно цінну роботу проф. Л. З. Мсеріянца „О так называемых Ванских (Уратских) лексикальных и суфикальных элементах в армянском языке“). Елементи ці так сильні у вірменській мові, що акад. Н. Я. Марр схиляється визнати їх за основні, тоді як елементи „арійські“ (термін Н. Я. Марра) є нібито нанесеними. В усякому разі, на думку Марра, вірменська мова є мовою гібридною, що утворилася в наслідок сумішу стародавньої до „арійської“ вірменської мови, рідної грузинській, з мовою індоєвропейською, мовою заходців-завойовників. Однак, думка акад. Марра в даному разі не збігається з панівним у лінґвістиці поглядом, а саме, що основа вірменської мови — індо-европейська. А втім наочність у ньому стародавніх урартських елементів незаперечена, що виясняє Л. З. Мсеріянц. Урартські назви збереглися також і у вірменській топономіці. До них стосуються назви „Ван (Біайна), Тосп (Туусна), а також низка родових імен, власних, що закінчуються на „уни“ (Ґнуни, Гшгуни, Арцруни і т. ін.) Що вірмени в області, розташованій на північ від Аракса, в горішньому водозборі Ефрату, були заходцями, а халди — тубільцями, видно також з Кіру Пайдей Ксенофонта. Отже в даному разі висновки сучасних лінґвістів схвалюються клясичними авторами, а також і стародавніми леґендами вірмен (див. Мойсей Хоренський, кн. I гл. 10, кн. II гл. 8, а також вже названу працю Л. З. Мсеріянца). Всі ці дані приводять до висновку, що початком вірменської народности у VI в. до нашої ери є індо-европейський елемент, що є основним у вірменській мові, як і вияснив славетний вірменіст Хюбшман у своїй капітальній праці „Armenische Grammatik“.

До якої ж галузі індо-европейської групи стосувався цей елемент? Відповів на це питання також Хюбшман, а саме, що основні індо-европейські елементи вірменської мови стосуються до фріго-фракійської групи. І в даному разі висновок сучасного лінґвіста знаходить підтвердження в даних клясичних авторів: про приналежність вірмен до фрігійців говорив ще Геродот (кн. VII, § 73) і Страбон, що брав свою інформацію про фрігійців у Ксенофонта, історика Мідії. Фрігійське царство проіснувало до VII в. до н. є. Його зруйнувала навала кіммерійців, що на деякий час видимо осіли у Каппадокії, яка одержала від них свою назву у вірмен — Камірк. За доби Геродота вірмен від фрігійців віддаляла лише Каппадокія, що мала територію коліна р. Галіса і була залюднена ленкосірами, що мали центр у Птерії (Богаз-Кей), яку зруйнував Крез. Надзвичайно цікаво відзначити, що вірменські традиції леґендарного Хайка, героя вірменського народу, звуть виходцем з Камірка, вірменська назва Каппадокії. Поява ж вірмен у VI в. н. е. у горішньому водозборі Ефрата та Галіса може легко відповідати їхньому перебуванню в VII в. до н. е. в коліні останнього. Отже припускати, що вірменська людність утворилася у VI в. до н. е. з двох основних елементів: фрігійського, індо-европейського, що був за активний організувальний початок, і тубільного, що асимілювався, халдського, цілком відповідає історичній дійсності і даним лінґвістів, а також знаходить повне підтвердження у даних клясичних авторів та у традиціях вірменського народу. Однак, далі вірменська людність вбрала в себе низку інших малоазійських елементів. Дуже можливо, також, що підчас розповсюдження по Малій Азії і панування в Каппадокії фрігійці асимілювали низку тубільних елементів, в тому числі й елементи хетські. Особливо сильно повинна була відбиватися ця асиміляція на поступових східніх окраїнних елементах фрігійської народности, що з'явилися надалі основним, організувальним початком вірменського народу. Асиміляція тубільних елементів мала місце і в дальшій історії вірменського народу. З особливою силою вона мусіла виявитися у II ст. до нашої ери після завоювань Артаксія та Заріярдра та за доби вірменського розквіту та Тиграна Великого, коли до Вірменії приєднано низку провінцій, відібраних у сусідніх народів. Всі ці провінції за формальними вказівками Страбона вірменізовано (кн. XII, гл. XIV, § 5 і дальші); про вірменізацію тубільних елементів говорить також Мойсей Хоренський. Дані про вірменізацію стародавніх переднєазійських тубільних етнічних елементів цілком стверджує антропологія. Вона встановила точно, що тип, що зветься тепер вірменоїдним, є дуже старовинний і є в Передній Азії (разом із середземноморським) типом основним (див. роботу, що тільки но вийшла, проф. В. В. Бунака — Rania Armenica). Стародавність так званого вірменоїдного типу зовсім не суперечить гіпотезі індо-европейського походження основного, організаторського елементу вірменської людности. Цей елемент міг легко розчинитися в асимільованих ним тубільних елементах, так само, як модифікувався в наслідок злиття зі стародавніми малоазійськими народностями тип тюрко-монгольський: сучасний турок-осман втратив мало не всі основні риси монголоїда і за своєю антропологічною вдачею мало чим відрізняється від кавказьких та балканських народностей, що його оточують.

В загальних рисах історія вірменської людности у світлі історичних, лінґвістичних та антропологічних досліджень уявляється такою. Східньо-фрігійські елементи, вірмени, або протовірмени, осідають у VI віці нашої ери в районі стародавнього Урарту, де вони асимілюють тубільські халдські елементи. Відкололися східні фрігійці-вірмени не підчас розквіту фрігійської людности, бо вірмени не могли утворити в колонізованих ними ванських областях сильного державного формування. Вірменія, що її вони тільки но створили, попала під владу персів. Вірмени, лише значно пізніш, коли розпалася імперія Селевкидів, у II в. до н. ери могли створити значне державне формування, що досягло свого апогею в I в. до нашої ери. Короткий період вірменської могутности II та I в. до нашої ери відзначився активною асиміліяцією стародавніх переднє-азійських етнічних елементів, в наслідок чого у вірменської людности переважної ваги набув тип, що в антропології має назву „вірменоїдного типу“. Коли так ставити питання, то треба лише пояснити, за яких обставин та через які причини відкололися східні фрігійці-вірмени від головної фрігійської маси, що ще за часів Геродота посідала області, які безпосередньо межували з нижньою течією р. Галіса. Відколотися вони не могли за дуже давніх часів, бо про це пам'ять збереглася ще за часів Геродота, т. т. в V в. до нашої ери. При чому Геродот навряд чи міг знати про кревні зв'язки вірмен з фрігійцями з письмовних документів: фрігійське царство загинуло у VII в. і тоді ж мусіли загинути і його архіви. В силу всіх цих міркувань треба гадати, що вірмени відкололися від фрігійців незадовго до повоювання та колонізації перших областей Ванського царства. Коли припускати, що Ванське царство впало під ударами вірмен незабаром після царювання Еримени, сина Руси IV, т.-т. приблизно в 560–570 р. р. (за Ксенофонтом, Кір Старший вже знайшов вірмен в областях, що за клясичної доби називалися Вірменією і лежали на південь від Аракса у горішньому водозборі Ефрату, що знову таки приводить нас до другої половини VI в. бо Кір почав царювати на 550 р. до нашої ери), то треба думати, що вірмени появилися в Урарті в самому кінці VI в. до н. е., а в сусідніх Каппадокійських областях вірмени появилися не.задовго до того, як відкололися від фрігійців; останні за доби занепаду посідали області, що лежать небезпосередньо на захід від Каппадокії, і без жадного сумніву за доби розквіту фрігійці над нею мусіли самі панувати, а також, можливо, на схід від неї. За таких умов треба гадати, що вірмени відкололися від фрігійців або на початку VII ст. до нашої ери, або в середині його, тобто стосуючися до моменту кімерійської навали 652 р. і зруйнування ними фрігійського царства.

Роботи російських археологів В. А. Городцева, А. А. Спіцина (особливо першого), а також румунського вченого V. Parvan'a, до деякої міри освітили темряву, що вкривала кімерійську проблему. Тепер можна вважати вже за стале, що брондзова культура півдня Росії і західньої частини Північного Кавказу була кімерійською (див. статтю В. А. Городцева „К вопросу о киммерийской культуре“. Праці Секції Археології, вид. Інституту Археології та Природознавства). Щождо етимології назви „кімерійці“, то, видимо, Ленорман був правий, що вбачав в асирійській назві „гаміраї“ семітичний пень „гімір“ — темрява і перекладав її кімерійці — народи північні. За дослідженнями В. А. Городцева культура кімерійців була могутня, хоча в той же час бідна. На півдні Росії, на Північному Кавказі кімерійська культура зруйнувалася під натиском скіфів у VII в. до нашої ери. Як було це відомо ще клясичним авторам, кімерійці робили далекі походи, зокрема у Малу Азію. Деякі російські вчені, напр. проф. Брун, застосовують першу появу кімерійців у Малій Азії мало не до XI ст. до нашої ери. Однак, ця дата видимо занадто далека. Більш можливо надається дата середини VIII ст. до нашої ери (коли кімерійці взяли Сіноп, незадовго до того заснований мілетцями). Незаперечними датами є поразка Руси Урартрійського кімерійцями, поразка, що на авторитетну думку Thureau Dangin (див. Une relation de la huitième campagne de Sargon) була перед походом Саргона на Ванське царство у 714 році, і поразка Аргішти в останні роки царювання Саргона. На думку англійських авторитетів Sayce та ін. (див. Cambridge history, т. III, стор. 181, 188 та інші), кімерійці знали кавказькі проходи, зокрема Даріаг, і Ванське царство вони атакували з боку Кавказу. Кімерійці трохи пізніш, за царювання Асаргадона та Ассурбаніпала розповсюдилися по Малій Азії, доходячи з одного боку до Кілікії, а з другого до Мілету (Cambridge history, т. III, Стор. 116, 117, 507–510 та ін.). Отже, видимо, на зразок пізніших навал, перші кімерійські навали йшли через кавказькі проходи. На зв'язок кімерійців з Закавказзям вказують також повідомлення Асаргадона та Біблії про коаліцію кімерійців, сапардів (саспейрів Геродота?), мідян та манаїв (Cambridge history, 188). Цілком очевидно, що з мідянами кімерійці могли підтримувати взаємини лише через Закавказзя. Але можна зняти питання, чи разом з суходольними походами не вдарилися кімерійці в Малу Азію, подібно до пізніших навал готів, варягів та наскоків казаків. На це певно вказує роля, яку відіграв у кімерійців Сіноп та Антардус (на Егейському морі, там де з нього виходять Дарданели). Сіноп, що заснували мілетці ще у IX в. (біля 810 р.), і кімерійці зруйнували вперше в середині VIII в., стає одним з важливіших опірних пунктів після навали VII в. У Сінопі кімерійці трималися аж до 630 р. (Cambridge history, т. III, стор. 662). Професор John. L. Myres, якому належить стаття в т. II Cambridge history про колоніальну експансію Греції, висловлює думку, що кімерійці, які захопили Сіноп, підтримували морські взаємини зі своїми земляками, що залишилися в Криму (Cambridge Ancient history, т. III, стор. 662). Сіноп же лежить поблизу від гірла річки Геліса, в коліні якого лежала Каппадокія, що стала за один з об'єктів кімерійської навали і прозвана вірменами „Камірк“. Річки, особливо по гірських країнах, завше були шляхами проникнення. В наслідок таких міркувань дуже можливо, що поруч з проникненням в Передню Азію через кавказькі проходи кімерійці чинили забіги в Малу Азію й морським шляхом, тим більше, що немає жодного сумніву в їхньому перебуванні на обох берегах Керченської протоки, а значить на Кримському та Кавказькому Чорноморському узбережжі.

Гіпотеза кімерійських навал на Малу Азію з заходу, видимо, не відповідає історичній дійсності. З заходу одночасно з кімерійцями в VII в. вчинили забіг фракійці Трери. Однак, надзвичайно ймовірною є можливість, що частина кімерійців приєдналася до них. Частина, що була відрізана скифською навалою, яка шла з півночі. Самий же факт, що ранні клясичні автори не відрізняють трерів від кімерійців, говорить за те, що назва кімерійці була збірною і застосовувалося її до різних народів. Це стає бічним доказом правдивости Ленормановської етимології слова кімерійці — народи північні. В західній Малій Азії кімерійці найдовше затрималися в Антадурсі, розташованому на узбережжі, що знову таки вказує на їхній зв'язок з морем.

Тільки но зроблений побіжний огляд забігу кімерійців на Малу Азію приводить до таких висновків: навала VII ст. за своєю силою була виключною; вона не була просто забігом, наїздом або походом, а була спробою переселитися. Кімерійці зруйнували фрігійське царство і особливо міцно осіли в Сінопі та Каппадокії, яку вірмени прозвали Камірк. За таких умов мимоволі постає питання — чи не відкололися вірмени від Фрігії в наслідок кімерійської навали середини VII ст. до нашої ери? Традиції вірменської історії вказують на Камірк як на область, звідки вийшов герой-епонім їх народа — Хайк. Назва ж камірк — (кімерійці) могла утворитися шляхом аналогічним до утворення назви Галатія. Сумнівно, щоб кімерійці могли дати своє ім'я Каппадокії до великої навали VII ст. до нашої ери. До цієї навали Фрігія, що була спадкоємницею хеттів, була досить дужою. Щоправда, певні забіги кімерійців мали місце вже в VIII ст., але вони мали характер наїздів, походів, а не завоювань. Завойовний характер носила їхня навала VII ст. до н. е., що зруйнувала фрігійське царство. Вище вказувано, що утворення Вірменії, як такої, було видимо справою народу, що не мав у розпорядженні великої сили. Народ цей, правда, зумів осісти на території колишнього Ванського царства, але не міг утворити досить міцного формування, а тому майже негайно підпав під владу спочатку Мідії, а потім Персії. Не треба також забувати, що народ, який осів на території Ванського царства, застав його в стані певного занепаду, зруйнованого скифами та кімерійцями, а також можливо і асирійцями на початку VIII ст. до н. е. (714 р.). Однак, народ, що осів на території Ванського царства і утворив Вірменію, мав у собі досить сили, щоб через три століття після цього організувати великі державні одиниці та асимілювати ряд етнічних елементів, що вказує на його високий культурний рівень і довгочасне приєднування до цивілізації. Але, осідаючи на території Ванського царства, вірменська народність була не в апогеї свого розквіту, а в періоді кволости. Ця кволість була наслідком кімерійської руїни, падіння фрігійського царства і занепаду фрігійської народности, частиною якої були вірмени VII ст. до нашої ери. Кімерійська руйнація та падіння фрігійського царства мали місце в середині VII ст. до н. ери, а тому, повторюю, вірмени відкололися від фрігійців біля цієї дати.

У висновку хотілось би зупинитись на двох питаннях, з яких одне — це питання про зникнення кімерійців, — не має прямого зв'язку з Вірменією, а друге — хетські елементи у вірменській культурі — з нею міцно зв'язане.

Кімерійці не утрималися в Малій Азії, звідки їх витиснули мідійці. Навряд чи можна було б припускати, що кімерійці взагалі зникли, розчинившись в оточенні етнічних елементів. Цьому припущенню суперечать вказівки Геродота, що говорить про витиснення кімерійців. Куди ж вони могли піти? Зовсім очевидно, що ні на фракійське узбережжя, ні на північне узбережжя Чорного моря, в тому числі й Крим. Можливо, що, як вказує в Cambridge history проф. John L. Myres, кімерійці, що осіли один час у Сінопі, підтримували морськими шляхами взаємини зі своїми земляками, які трималися на південному узбережжі Криму після скифської навали. Однак, це узбережжя занадто невелике, щоб стати за притулок решткам великого народу. До того ж на Кримському узбережжі в VII та V ст. ст. до нашої ери була низка грецьких колоній, а тому поворотного переселення кімерійців не могли б не помітити. Адже клясичні автори про це нічого не кажуть. Тому можливо припустити, що витиснені з Малої Азії кімерійці пішли в маловідомий та трудноприступний район Чорномор'я. Такий район є Кавказьке Чорноморське узбережжя, з яким до того ж кімерійці були зв'язані ще за часів свого перебування на півдні Росії та на Північному Кавказі. Кімерійцям були відомі кавказькі проходи, на що певно вказує Геродот, а також, можливо, асирійські аннали. А щоб обізнатися з кавказькими проходами, за винятком Дербентського, треба довго жити в горах. Коли ж кімерійці, на взірець пізніших анналів, не боялися проникати в дикі межгір'я Дар'ялу і через них заповняти Передню Азію, то тим більше треба припускати, що вони добре знали Кавказьке узбережжя, де гори відносно приступні і де легке та розкішне життя. Тому, коли припустити, що кімерійці посідали район Новоросійська та Краснодару, то треба припускати, що вони поширювали свій вплив і на Кавказьке узбережжя. Кавказьке узбережжя приступне для племен, що обізналися з горами, але воно, звичайно, становить неподолану перепону для степовиків. Тому треба гадати, що після скифської руйнації, коли, за Геродотом, кімерійська маса в цілому була змушена шукати порятунку у втечі, значна її частина заховалася в сусідніх горах. Кімерійці ж, що заповнили Малу Азію, були лише частиною цієї маси, тому що, коли через кавказькі проходи могли іноді проходити великі збройні загони верхівців, то для возів та валок ці шляхи були неприступні. Кімерійці тікали від скифів всім народом (що можливо для кочовників, приклад — переселення половців до Угорщини після монгольської навали), а тому треба припускати, що в Малу Азію вдерлись лише збройні загони, що легко посувалися і до того ж мали звичку до довгих походів. Головна ж маса — жінки, діти, старі люди — мусіли затриматися в горах, що до того ж були неприступні для скифів. Коли ж кімерійці, що вдерлися до Малої Азії, не вдержалися там, вони повернулися до основної маси, що осіла в Західньому Кавказі та Чорномор'і, ставши, що дуже можливо, за один із основних елементів черкеської народности.

Питання про хетські елементи у вірменській культурі має такі пояснення. Спадкоємцями хеттів в Малій Азії стали фрігійці, східня частина яких — вірмени й посідали Каппадокію. Однак, не вважаючи на завоювання фрігійців, навали кімерійців, мідян, центр колись великої хетської імперії, Птерія-Богазкей існував, зберігаючи навіть деяку незалежність, на що свого часу вказували ще Perrot і Chipier. Птерія перестала існувати лише в VI ст. до н. ери, коли її зруйнував Крез. Чим пояснити таке довге існування Птерії, як самостійного центра, як не глибоким культурним та релігійним впливом хеттів. Видимо, Птерія, на взірець середньовічного Риму, дуже впливала на міґраційні хвилі варварів протягом дуже довгого часу, навіть тоді, коли майже не збереглося й спогадів про хетську імперію. Особливо дужий, видимо, був хетський релігійний вплив на фрігійців, бо фрігійський культ Великої матері богів, звичайно, був не фрігійський культ, а хетський. Цей вплив мав бути особливо дужий поміж тої частини фрігійців, яка осіла в східній частині Фрігії, в Каппадокії, що після одколу в VII ст. до нашої ери стала за основний організувальний елемент вірменської народности. Зокрема, дуже можливим здається, що стародавній вірменській культ богині Анаїт через хеттів зв'язано з сірійськими культами.




Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.