Сімсот пядесят років тому
 | Ця робота є суцільним текстом, будь ласка за можливістю з'єднайте її з Індексом. |
Сімсот п'ятдесят років тому
З кінцем квітня 1185. р., саме сімсот п'ятдесят років тому, склалася на Україні звичайна на ті часи подія. Сіверський князь Ігор Святославич, враз із братом своїм Всеволодом із Курська, з сином Володимиром, князем Путивля, та з братаничем Святославом Ольговичем, рильським князем, у самий великодній вівторок 23. квітня, пішли походом на половців, що кочували за річкою Дінцем, понад Доном. Недавно перед тим великий князь київський Святослав на голову розбив половецьку орду, що раз-у-раз непокоїла й нищила українські землі. Та молодому сіверському князеві забаглося слави, захотілося «зачернути шоломом води з Дону», й він на власну руку подався на половців. У п'ятницю перед Хомовою (Провідною) неділею українські війська зустрілися з передніми половецькими військовими відділами й розбили їх геть-чисто. Та незабаром половці обступили українських князів і після триденної битви над річкою Сююрлієм, що вливається до Дінця, на саму Провідну неділю, розгромили українські війська. Сила народу полягло. Тільки якому десяткові недобитків повелося втекти на Україну та сповістити про страшну поразку. Князів обступили половці й після бою захопили в полон. Попав у полон і провідник походу, князь Ігор Святославич. Про погром українського війська довідався великий князь Святослав аж від воєнних збігців. Його недавня перемога над половцями втратила цілком вагу. Половці погромом українських князів не вдоволилися. Під проводом двох своїх ханів, Кзи та Кобяка, вдарили на українські землі. Кобяк мав намір через Переяславщину добитися до Києва, щоб помститися на Святославі за половецьку поразку, Кза подався на Чернигівщину. Свій похід значили обидва вони слідами крови й пожежі. На заклик Святослава повстали українські князі й незабаром вигнали половців. Полонені князі, хто за великий окуп (Всеволод), хто втечею (Ігор), вирятувалися з половецької неволі.
Такий похід відбувся 750 років тому. Те, що українські князі один наперед одного, без згоди, а то й відома великого київського князя, ходили на ворогів – це в XII. в. явище буденне. Таксамо буденним явищем були безнастанні свари між князями, від яких Україна нераз ціла спливала кровю. І, певне, й цей похід не мав би для нас такої великої ваги, й ми може б окремо про нього не згадували, як би не те, що його оспівав, у напричуд гарному творі, невідомий ґеніяльний поет, назвавши його скромно, за тодішнім письменницьким звичаєм, звичайним «словом», себто – піснею.
Дуже докладний опис самого походу залишив нам наш київський літопис, що під р. 1185. змальовує і початок бою (погані знаки на небі), і сам бій, і полон Ігорів, і його пробування в ньому, й утечу. Вчені додумалися, що це місце літопису дуже подібне до «Слова», та що укладчик літопису «Словом» користувався. А проте між літописом і «Словом» велика різниця. Настрій літопису – чисто релігійний, «Слово» – твір наскрізь лицарський. Але ж найважніше, це те, що «Слово» твір поетичний, високо-поетичний, просякнутий наскрізь національно-патріотичними почуваннями. З кожного образу, а їх там сила-силенна, з кожного вислову, так і бє гаряча любов до рідної землі, якій невідомий співець бажає тільки добра, тільки слави. Втіха його не знає краю, коли щастя сприяє рідним князям і їх війську (битва в пятницю, втеча Ігоря), й безмежний сум спадає на його душу, коли їм не таланить (битва на Каялі). І пісню свою він склав так по-мистецьки, що і природу затяг на свій бік: вона з ним і радується й сумує, веселиться й повивається журбою. Має бути нещастя, вона остерігає різними знаками князів і вояків. А мине нещастя – сонце ясно світить, увесь мир радіє. Співець добирає до того чудових слів, у ці слова вбирає чудові образи. Послухайте, як він ізмальовує той настрій, який повинна викликати заповідь нещасного для нас бою, бою, що почав в суботу вранці – подаємо його в староукраїнськім одягу, кожний із нас зрозуміє всю цю красу:
- Другаго дни
- вельми рано
- кровавия зори
- світ повідають[1]:
- чорния тучя[2]
- с моря ідуть – !
- хотять прикрити
- четире солнца[3],
- а в них трепещуться
- синії молнії.[4]
- Бити грому великому!
- Іти дождю стрілами
- с Дону великаго!;
- Ту ся копієм приламати,
- ту ся саблям потручяти
- о шеломи половецкия
- на ріці на Каялі[5]
- у Дону великаго!
- О, руськая земле,
- уже за шеломянем[6] єси.
- Се вітри, Стрибожи внуци[7],
- віють с моря стрілами
- на храбрия полки Игореви.
- Земля тутнеть[8],
- ріки мутно текуть,
- пороси[9] поля прикривають,
- стязи[10] глаголють.
- Половци ідуть
- от Дона і от моря,
- і от всіх стран
- руськия полки оступиша.[11]
Автор «Слова», як можна здогадуватися, був сам дружинник, а може і брав участь у поході. Чи стояв близько до тодішніх державних справ, сказати важко. Але ж у становищі української землі взагалі визнавався, знав ціну поодиноким князям, високо ставив київського князя Святослава, а для могутности галицького князя Ярослава Осьмомисла, незвичайно розумного володаря (тим то й «Осьмомисл»!), підібрав як-найкращі слова (передаємо в перекладі В. Щурата):
- Осьмомисле Ярославе,
- княже в галицькім околі!
- Гордо сів ти на престолі –
- злотокованім престолі.
- Ти підпер угорські гори
- скрізь залізними полками,
- королеві путь заставив,[12]
- Дунаєві замкнув брами.
- Мечеш бремена під хмари,
- до Дунаю судиш суди.[13]
- Твої грози йдуть світами,
- по землях течуть усюди.
- Ти і Києву ворота
- відчиняєш в кожній хвилі[14]
- і з вітцівського престолу
- у салтанів мечеш стріли[15]
Тут нічого прибільшеного немає, бо справді Ярослав був тоді наймогутніший український князь, і справді його слава йшла світами.
З відозвою й похвалою для живого ще тоді галицького князя Ярослава вяжеться справа, коли автор міг написати своє «Слово». Через те, що Ярослав помер 1187. р., а Ігор повернувся з неволі 1186. р., можна здогадуватися, що «Слово» повстало між 1186. і 1187. роком.
Як порівняти «Слово» з лицарськими поемами инших тодішніх народів, то стане ясно, що автор його дуже добре знав тодішню європейську лицарську поезію, знав добре твори тодішнього візантійського поетичного мистецтва. Що тодішня українська лицарська поезія була йому добре відома, про те нічого й говорити. Сам продовжував своєю поемою ту поетичну школу, що в нас була витворилася, й що опісля принялася була і в нашому й північному, московському письменстві. Поодинокі образи зі «Слова», поодинокі гарні вислови пізніші письменники живосилом перебирали й їх уживали. Що в нас ізгодом перервалася діяльність цієї школи, причини цьому треба шукати в політичних умовах.
Як відомо, «Слово» віднайшли з кінцем XVIII. ст. (ґр. Мусин-Пушкин), і то не в первісному його вигляді, а в переписах із XVI. в., та ще до того переписах не українських, а московських. Тимто до самого твору повкрадалося багато помилок. Але ж як почали вивчати «Слово», а почали його вивчати спершу московські учені, то виявилося, що добре розяснити цей твір можна тільки знаючи добре українську мову, й головно ті її говори, що зберегли багато старовинного. Автім того, що це український твір – ніхто поважно не заперечував. Якийсь час у декого виринали сумніви, чи часом «Слова» не підробив хто, чи може це поема не з пізніших часів (дехто думав, що аж із XVIII. віку). Бо ж, як відомо, ми самого рукопису не маємо, він десь запропастився (дехто каже, що і згорів) 1812. р., коли французи заняли були Москву і спалили місто. Але ж до того часу жили люди, що його бачили, й що вивчали «Слово» з рукопису. Та й пізніші досліди доказали, що цей сумнів не має підстав, і тепер його вже ніхто не підносить. Вивчають «Слово» з перводруку, що його видав винахідник його ґр. Мусин-Пушкин 1800. р.
А треба знати, що тепер уже про «Слово о полку Ігореві» є сила-силенна праць Уже й є спроби, на підставі цих праць, відтворити первісний текст, який він повинен би був бути в XII. ст. Є безліч перекладів «Слова» на всі європейські мови світу. Є й дуже багато українських перекладів то звичайною мовою, прозою (найкращий Ом. Огоновського), то вязаною, віршами (найкращий В. Щурата). Первотвір написаний, як це був тоді звичай, ніби то звичайною мовою, але ж як учитатися в поему, то чується, що це вірші, то є віршеві рядки, що чергуються наголошені склади з ненаголошеними (ритм), що поет додивлявся, щоб було певне число складів у поодиноких віршах і т. д. Найкращі письменники працювали над тим, щоб передати нам цю безсмертну поему теперішньою мовою (Тарас Шевченко, Степан Руданський, Юрій Федькович, Панас Мирний, Василь Щурат, Богдан Лепкий). Воно не диво, бо до Шевченка ніхто не заговорив у нас таким пламенним словом, як автор «Пісні про поход Ігоревий», ніхто так не промовляв до народнього сумління, ніхто не обіймав такою гарячою любовю рідної землі, як невідомий співець із XII. в...
Тимто, коли ми згадуємо в 750. роковини нещасливий для нас бій над Сююрлієм-Каялою, явище таке буденне у XII. ст., то тільки тому, щоб віддати нашу глибоку пошану памяті нашого геніяльного поета, що використав цю не дуже значну подію з кінця квітня 1185. р. і дав нам поему, якою ми гордимося на ввесь світ і яка раз-у-раз у нас самих будить гордощі, що в таких уже давніх часах ми дали людству такий безсмертний твір.
Примітки
[ред.]- ↑ заповідають
- ↑ хмари, мряки – а з моря Озівського, над яким кочували половці; все, що чорне – прихильне половцям, що ясне – нашому війську
- ↑ чотирьох князів українських, що вибралися в похід
- ↑ блискавиці (гуцули й досі кажуть: мовня бє, себто, блискає)
- ↑ назва «Каяла», замісць Сююрлій – поетична назва утворена від слова «каятися», це річка каяття для українських князів, що необережно пішли в похід
- ↑ за горою, далеко, пор. споріднене слово «Холм» = горбок, гора,
- ↑ Стрибог – поганський бог вітрів, теж прихильник половців
- ↑ дудонить
- ↑ пилюга, порохи
- ↑ прапори говорять, себто мають на вітрі
- ↑ обступили довкола
- ↑ розуміється – угорському королеві, а треба знати, що угорські королі раз-у-раз зазіхали на галицькі землі; щоб від них забезпечити свою землю, Ярослав карпатські гори від мадярів «підпер залізними полками»
- ↑ за часів Ярослава Осьмомисла галицька держава сягала по Дунай, де й повстало нове місто «Малий Галич», теперішній Ґалац у Румунії
- ↑ тут автор натякує на велику силу Ярослава, що він, мовляв, на великокняжий київський престіл міг упустити такого князя, якого хотів
- ↑ галицькі війська брали участь (із уграми) у поході німецькою цісаря Фридриха Рудобородого (Барбаросси) на турецького султана Салядина