Танечниця з Пібасту/В Пібасті
| Танечниця з Пібасту В Пібасті |
Святі городи ▶ |
|
Ще повним руслом протікав Ніль крізь казочно плодовитий нанос дельти. Очищена вже, синява филя наповняла всі сотні каналів, проток, рамен, природних та штучних, хотяй оба береги зеленіли вже благодатним даром богині Непт, а при березі у повному розцвіті широкою полосою розвернувся лотос. Сині та білі квітки підіймалися горі понад рухливою филею та з легка клонилися на пружистих билах, отвираючи свої жовто-помаранчеві осередки на стрічу лучам заходячого сонця. Легесенький північний легіт розвівав душні пахощі цинамонової кори, які плили з білих та синеньких квіток і уносив їх ген у даль, де покоївся в ночі володар світа, треясне сонце — Ра:
„Се я, лилея, пречиста між цвітами, що яснію в городі бога Сонця-Ра“, — казала квітка, а останній погляд божеських очий цілував її маленьку головку, наче очі дівчини.
Дещо далі на ставах і мокляках маяли гордо височенні вієри папірусу, а серед них раз-у-раз почувалися покрики всілякої птиці. По тихих плесах плавали гуси та лебеді, а рожеві флямінґи розчищували і розправляли на груди піря. Притім вигинали свої довгі шиї наче гони лотосу, тріпали крилами та раз-у-раз підносили й опускали щебелясті ноги. З малого болотнистого горбка, який був останком колишньої греблі над каналом, приглядався рухливим птицям поважний, довгодзьобий ібіс, свята птиця бога Тота. Два червононосі бузьки стояли на високому пільоні великої святині Бастет-Гатори, а їх клекіт пращав засипляючий день.
Дещо дальше на лівому березі Абарійського (пелюзійського) рамени ріки скрипіли деревляні журавлі та топчаки, які черпали намул і воду з каналів. Одіті в брудні фартухи мужики сіяли, садили, перепорпували намул гакуватими мотиками та деревляними сохами. Під двома вієрами з ріжнобарвних пер сиділи наставники та окликами додавали охоти робітникам. Деколи кликали до себе то сього то того з поміж них, а коли покликаний лягав на черево перед достойником, на його худий обнажений хребет спадав град ударів тростини або пальмового батога, як кара за лінь чи обезсилення. Поруч сидів писар та пильно записував міри висіяного зерна та оберемки папірусу, які вирубували робітники над ставом.
Усі ті люди спішилися, мужики з обави перед буком, дозорці та писарі з обовязку. Однак і ті і другі мимо нетерплячки та буків раз-у-раз поглядали на той бік ріки, де на штучному насипі стояло місто Пібаст, а біля нього ще більше місто пестрих шатер. На пільонах святині Гатори маяли зелені прапори та здалека видніли трубачі. Они то мали при заході сонця дати знак усему живучому, що починається Теху, дорічнє свято плідности та полової спроможности богині Гатори. Вона як богиня Бастет помагає поліжницям, вона як Ізіс кормить Гора, який є Озірісом і Амоном у одній особі. З неї пливе все життя богів, людий та звірят. Ніль живить усе живуче, Гатора плодить його в обіймах Ра…
Аж ось показалася величезна громада човнів. Вони плили долі рікою від Мемфісу, а в них роїлося від мужів та жінок. Мужі гребли веслами і до такту співали святий імн. Другі наливали в чарки темне, густе вино, пили самі і давали жінкам, які пили не менче мужів. Деякі лежали вже без памяти на рогожах, які вистелювали дно човна, або на колінах товаришів чи товаришок. Прочі держали в руках тарахкавки, якими спричинювали нечуваний лоскіт та гамір. Сей гамір принаджував населення сіл та місточок на береги ріки. Тоді то жінки на човнах починали насміватися з видців.
— Порпайтеся в намулі ви, що думаєте тільки про ячмінні паланиці та пиво для ваших чоловіків! Гей! вони чорні, брудні, вонючі чісником та гнилою рибою, а у вас порепана шкіра на руках, на калязірах плями з олію „кікі“ та ще від чогось… Ха, ха, ха! Сидюхи, сидюхи! Гей до нас ходіть, до нас! У святиню великої, святої богині! Вона дасть вам чудові пахощі краю Пунт, солодку любов та легкі злоги. З нами ходіть, з нами! Човна ждуть, хлопці ждуть на вас, сидюх навтямних!
Високо маяли пестрі калязіри жінок, а блискуче тіло рожевіло під ними від погасаючих лучів сонця. Паломниці вигиналися всім тілом, наче в любовному шалі, а їх пристрасні, безсоромні рухи надили жінок та мужів…
Була се дорічня проща до Пібасту на свято Гатори. З кождої оселі від Сунну (Сієни) до Гатагірабу (Атрібісу) випливали човни з учасниками і лучилися з походом біля Мемфісу, звідки уже разом плили до Пібасту.Саме, коли човни порівнялися зі самітним ібісом на березі, червона, соняшна куля діткнула овиду та звільна стала западати у західню пустиню, куди за Озірісом йдуть душі померших. А в сю мить заграли з пільонів труби…
Враз, наче хто нове життя влив у похилені постаті робітників, наставників, писарів. Мотики, плужки попадали у намул, безрог, які втоптували посіяне зерно, погнали пастухи домів, звитки папірусу, тростинові пера та краски поховалися в сумки, а наставники з поспіхом натягали на рамена сині „гбоші“ та бігли до човна, яке везло їх до Пібасту. Опустіли поля, а зате місто запалало тисячами лампад, смолоскипів, огнів, загомоніло окликами пяних або одушевлених паломників, ломотом тарахкавок, реготом жінок, ревом товару та звуком труб.
Ожив і табор. З останнього дволітнього походу проти Хетів, із під далекого Кадешу над Оронтом, вернув саме володар горішнього та долішнього Египту Рамессу, другий сього імени фараон, а з ним вертав цвіт його війська та полки сардинських та пелясґійських наємників. В нагороду за труди та невзгодини довгого походу крізь сирійську пустиню позволив фараон усім Египтіянам узяти уділ у обході богині Пібасту, а й сам на чолі найвищих ґенералів та офіцирів вибрався до храму.
Похід фараона отвирав відділ пелясґійських наємників. Баскі кападокійські коні, запряжені в ярмо, тягли двоколесні спіжем ковані теліги з високими передами, а отверті від заду. По боках колесниць висіли шкіряні сагайдаки на стріли та рогатини, на лук та топір. Віжки держав візник у повстяному капелюсі та легкій туніці з короткими рукавами. Біля нього стояв їздець у великому спіжевому шоломі з китицею. На колесницях їхали чільніщі борці-начальники, а за кожним поступали більші або менчі гуртки піхотинців. Начальники мали на шоломі по дві або й три китиці з крашеного кінського волосіння. На тілі носили всі широкий черес, кований спіжевою бляхою, на ногах спіжеві ноголінниці, а на лівому рамени величезний кругло-подовгастий щит з волячої шкіри, вкритий спіжевими сківками. З тогож металю був і великий ґудз по середині щита. При боці висів на рамені широкий меч-аор у важкій піхві, кованій міддю, спіжем або й золотом, а права рука держала дві списи зі зазубцями.
Дуже пишно та воєвничо виглядали Пелясґи. Їх лиця були о много біліщі від мідяних лиць Египтіян, а заріст додавав їм ще грізности. Серед чорноволосих Египтіян та Сардинців відзначалися Пелясґи сим, що їх волос був ясніщої каштанової, або й ясної краски, а очі гляділи з під насунених брів синьо або сіро. Ся краска волосся та очий найбільше відстрашувала мешканців Пібасту. Між усіми Пелясґами виріжнявся високий, стрункий муж з трома китицями на шоломі, з під якого спливала на плечі хвиля золотистого волосся. Сині, мов вода Нілю перед виливом, великі очі гляділи гордо на пестру товпу галасливих та вертких паломників, робітників, египетських вояків, продавців води, вина, бубликів, сикоморових фіґ, цибулі, чіснику та винограду. Він був видно начальником відділу, бо на шоломі та щиті ясніло чимало золота, в ухах блестіли богаті заушниці, а на рамени два звинені золоті вужі. Його туніка була з фенікійської пурпури, обшита золотою бортою, а упряж його арабських коний, аж капала від срібла, жемчугів та бирюзи. Сейчас за ним їхав присадкуватий, кремезний, сороклітний муж із карком бика, мязами Геракля, а лицем пелюзійського крамаря. Він хитро з під ока оглядав товпу Египтіян та раз-у-раз ділився своїми спостереженнями з молодим полковником.
За полком Пелясґів бігли нагі бігуни з довгими тростинами, які безпощадно розганяли товпу криком та влучно вимірюваними ударами.
— Місце для походу пана обох світів, Амона Ра в його власній особі, фараона Амен Рамессу, володаря Томурі і Тореші, Кушу, Пунту, Ретенну та Кадешу, побідника підлих Хета, пана девятьох народів, мужа вдови, батька сироти, якому повинується лев пустині, а який подає плодючість землі, краєві щастя та спокій, а душам обіцює всі блага Озіріса в Аменту!
Так кричали окличники, а товпа верещала з болю та переляку, або з одушевлення на честь фараона. За окличниками поступали жреці зі статуєю богині Гатори. Вона мала голову корови, бо корова була образом богині землі. За нею несли другі жреці три статуї богинь, Мут, Сехмет і Бастет, яких культ лучився подекуди з культом Гатори у почитанні божеської жіночої плодючости. В кінці безпосередно перед дружиною фараона несло кількох жреців статую Ізиди, яку що року на свято Гатори привожено з Мемфісу. Над усміхненим лицем богині виднів круг місяця, обнятий рогами корови, при її повній груди лежав дитинка-Гор, син її з Озірісом, местник смерти батька на червоному Сеті-Тіфові, перший володар Египту, який втілюється у всіх фараонів. Ізида як найбільше почитана в Египті і богиня Сехмет задля свойого страшного вигляду, будили в видцях найбільше захвату. Чимало бач було в товпі людий, які добре знали, кілько сили, завзяття та відваги, але й кровожадности має львиця, а саме голова львиці вкрашала статую Сехмети. З другої сторони неодин заживав під опікою могутньої богині солодких обіймів любови, якої опікункою була в Мемфісі, Саїсі і Тебах Ізида.Хотяй поняття та почитання богинь всіляко перехрещувалися та лучилися зі собою, проте кожда мала своїх жреців і жрекинь, а Гатор та Ізіс мали ще й служебниці, співачки, музикантки та танечниці, які брали у святі діяльну участь.
У прозорих калязірах всіляких відтінків, із цвітами лотосу у волоссі, на шиї та бедрах, ступали вони повагом, а чудові пахощі амбри, нарду та мірри уносилися над ними, наче над цвітником. Жрецям проводили архієреї у шкірах лєопардів, яких крівава паща спадала на груди, а лаби обіймали шию та бедра. Усе тіло жреців було очищене з волосся. Гладко голену голову покривала пасмиста, полотняна хустина, а її кінці обрамовували лице ніби голову сфінкса. Низчі жерці несли у довгих металевих ложках багаття, на яке раз-у-раз сипали ладан та кедрову живицю. Синяві, запашні дими, обдавали фараона та найвищих достойників, немовби туманом. З посеред нього визирали крашені полотняні панцирі, а поверх них богато розмальовані ковнірі. Стрій іскрився від безлічі дорогоціннощів наче рибяча луска. На голові Рамзеса вершилася подвійна корона долішнього та горішнього Египту. Ґенерали мали невеликі шоломи з півмісяцями або китицями на верху. Поруч королівської колесниці ступали слуги з вієрами, а за фараоном ішов найвищий суддя у нарядному калязірі та гбоші з ковніром. Висока перука покривала голову, а за ухом стреміло перо, символ судової власти. Разом із ним ішли начальники домів золота, книг, збруї та кількох панів таємниць-шамбелянів. Відділ піших Сардинців Шардана з широкими мечами та круглими щитами замикали похід. Їх сталеві мечі та рогатини на раменах давали їм у рукопашній боротьбі велику перевагу навіть над Асирійцями.
Серед гучних окликів товпи вїхав фараон на велике подвіря святині, виложене червоним ґранітом, а освітлене множеством смолоскипів. Оттут стояв на кількох ступенях жертівник, при якому ждав на прихід його святости архиєрей Гатори. Жреці уставилися у півмісяць по боках вівтаря, а служебниці, танечниці та музикантки заповнювали підсіння, оперті на діорітових стовпах, які й окружали усе подвіря. З криші приглядалися здвигови народу коти, яких безліч виводилося у святих городах Пібасту, а які були посвячені богині.
Фараон зліз із колесниці, і приступив до вівтаря, щоби принести Гаторі безкровну жертву з оливи, вина та пахощів. Архиєрей відступився праворуч володаря, ліворуч станув жрець із золотою ложкою, у якій горів ладан. Статуя богині потонула на хвилю у синявому димі кадила, а хор жреців заспівав похвальний імн. При сьому раз-у-раз обзивалися сістри, вдаряні до такту руками низчих служебників святині. Торжественна мовчанка залягла у величезній товпі народу, коли фараон молився за весь край від катаракт аж по море. Навіть варвари-наємники мовчали під вражінням всенароднього настрою, а її душа мимохіть летіла у скалисті краєвиди Сардинії. Там на високих горбах ютилися круглі, самітні вартівні, гроби предків, або жертівники родимих богів. Другим нагадувалася мікенська скала, над якою два льви бережуть входу у палату божого годованця-короля… Також Азіятам, яких чимало мешкало в землі Ґошену, привиджувалися піски пустині, самітні дуари та повні несказаної роскоші таємні свята Іштари й Адона.
Нишком молився король, а там і поклонився богині. Рівночасно з високого пільону заграли в друге труби і все що жило, упало ниць перед маєстатом богині і фараона.
По сім володар у супроводі жреців, жрекинь і двора удався у властиву святиню, де мав відбутися святий танець та пир для всіх учасників. Шардана остали на подвірі, а Пелясґи мали обняти сторожу довкола святині, щоби ніхто не осмілився перервати святого обряду. Бічним ходом повели жреці Пелясґів у городи Гатори.
Тінисті закутини, лотосом увінчані ставочки, бесідки, лавочки, та мягкий моріг так і надили приходня спочити у літеплу ніч під сяєвом місяця та звізди Бону, прообразів Ізиди. У звичайний час богаті жертводавці заживали у сих чарівних городах солодкого дару Гатори з жрекинями й танечницями храму. Сьогодня усе було пусте, бо жрекині брали участь у обході, а жертводавцем був сам фараон.
Тихою ходою ступали Пелясґи за русявим своїм полководцем та по вказівкам жреця розставлялися по двох у ріжних місцях валу, який окружав городи.
— Оттут принесуть вам небавом вечерю і арп-вино, — говорив жрець, — а принесуть вам се служебниці. Тільки не задержуйте їх тут надто довго! — додав по хвилі, — бо вони погрібні нам!
Тут вказав на ясно освітлений прямокутник святині і засміявся нервно. Видко торжественний обхід починав і в нього будити скриті в закутинах душі склонности до полового шалу.
— Ви погани! — сказав і його очі блиснули ворожо у темряві, — а тіла, посвячені Гаторі, віддаються тільки її поклонникам.
— Так? — спитав басом присадкуватий товариш полковника — то навіщо присилати між сатирів німфи? Звісно, що наші вояки не є жрецями Таніти, ані сторожами тебанського Пагімту. Покажи їм тільки дівчину, а побачиш! Пришли з поживою мужів, ослів, малпу, тільки не жінку.
Грубі, мяскі уста жреця прошептали проклін.— Я сам знаю, що так є! — відповів жрець — проклін Таніті та всім поганським богам, але бачиш, такий приказ!
— Чий?
— Його святости! Тільки ви, будь ласка, не користайте так дуже зі сього, бо часами і се, що дає фараон, буває нездорове, а навіть погубне!
У сяєві місяця побачив полковник скривлене скаженою злістю лице жреця і порозумів, про що йде річ. Жреці не хотіли віддати своїх служебниць поганам, хотяй фараон і бажав нагородити за вірну службу своїх вояків святою роскішю божеських жрекинь. Тому посилали на приказ володаря жовнірам жрекині, але заразом грозили пімстою полковникові. А він задовго був у Египті, щоби легковажити собі слова жреця.
— Достойний, пророче, чи як тобі там, — відповів міжтим за нього товариш, — ніхто з наших вояків не задержить при собі твоїх кіточок. Хай вони собі нявкають на ваших дахах. З ласки Зевеса та короля у всіх наших шатрах ждуть на нас ще не такі обійми. Хетійські, сирійські, арабські дівчата, наче голубки в голубятнику свараться між собою, котра з них має ділити ложе з паном. Але зате пришліть побільше вина!
— Не бійтеся! В усьому Египті за весь рік не випють люди стільки вина, що в сю ніч у Пібасті.
Жрець ізчез у темряві, а полковник та його товариш заказали строго своїм воякам не то задержувати при собі жрекинь, але й узагалі дотикатися до них.
— Бо то бачите, — ясував їм грубенький товариш полковника, — египетські жрекині то як коти. Товпа розідре на шматки кожного, хто їх парушить, а принайменче відріже йому те, чого йому не треба, на жертву Гаторі. Тьфу на її коровячу голову!
Вояки зареготалися, і ніодин не супротивився наказові. Полковник із товаришем відійшли до малої бесідки, у якій думали провести ніч, а в коротці при світлі смолоскипів дві стрункі, у зовсім прозорі калязіри одіті служебниці богині принесли у кошах вечерю: кілька родів печива, печеню, рибу, карчохи, молоді гони папірусу, фіґи, дахтилі та кавуни, до сього два смолисті збани з мендезійським вином. Вони поставили усе на столі, посеред бесідки і запалили оливну лямпу, яка на ланцушку звисала від стелі, а самі посідали біля мужів.
— Їжте і пийте, побідники! — сказали тихим, звучним голосом, — а ми послужимо вам.
Палкий погляд глубоких, великих очий стрітив сині зіниці молодого полковника, а біле його лице спаленіло. Роскішня дрож проняла його геройське тіло, але в час пригадав собі прохання чи погрозу жреця.— Не потреба нам послуги! — відповів. — Відійдіть!
У німому зачудуванні глянули на себе молоденькі жрекині і враз засміялися глумливо.
— Поживайте самі дари його святости! — сказала одна з них, — і хай вам присниться се, чого на яві не бажає… скоп.
І серед реготу побігли до святині.