Танечниця з Пібасту/Святі городи

Матеріал з Вікіджерел
Танечниця з Пібасту
Юліян Опільський
Святі городи
Львів: Видавнича спілка, 1921
II.
Святі городи.

— Ти чув Ксанте, обиду? — спитав червоний мов рак товариш полковника.

Ксант притакнув.

— Нераз дуже погане слово вибігає поза забороло зубів, наче стріла дарданського розбишаки! — відповів, — та проте годі спорити з богами, королями і жінками. Вони могутніщі за нас. А ти корися, Лязіє, великим сього світа!

— Не Дія! — засміявся Лязіос. — Бог або король, який гнівається на підданого, завсіди могутніщий за нього і доїде йому кінця швидче чи пізніше, але жінка…

— Жінка, Лязіє, ще могутніща від богів та мужів. Не було ще сього, щоби жінки бігали за Зевесом, а бач неодна з них чваниться потомством від сього бога. Видко він бігав за ними. А що до королів, розказав би я тобі про се, що було сьому десять літ у Тірінсі в Пелясґії, та не хочу згадувати любої вітчини у чужій землі. Легко тоді очі мужа промивають сльози, як очі нелітньої дитини, що кричить за груддю матері.

— Говориш як старець, Ксанте, а тобі може буде тридцять літ від роду, або й то ні. Мені вже сорок стукнуло та богато було в мене діла з жінками. Але я завсіди вживав до них одного й виходив добре на сьому.

Тут Лязіос витягнув із за пояса коротку, шкіряну нагайку з плетеного ременю.

— Якщо котрій мої любощі не влад, то я тоді ось чим її угощу. Вони сейчас мякнуть від сього мов віск.

— Ба невільниці!…

— На всі твори підземелля! Яке мені діло до сих жінок, що сідають при огнищі у меґароні. У мене нема хати, то й жінки не треба. А тобі… Одначе ми пусте торочимо, а страва стигне.

Випакували коші та ножами і пальцями розривали мясиво та печиво, густо попиваючи вином. Довго їли осьтак, вкінці крикнув Ксант на найблизчого вояка, щоби приніс йому води в шоломі і забрав зайву посуду. Оба з товаришем обмили руки та повтирали об скатерть, якою жрекині накрили були стіл. Тільки високі скляні чаші з напитком остали перед Ксантом та Лязієм. Добру хвилю роскошувалися мендезійським нектаром та загризали напиток овочами. Вкінці Ксант вихилив душком чару й обтер уста.

— Щоправда, — сказав, — то довга ніч надокучить немало.

— Поділімся! — предложив Лязіос, — киньмо жереб! На кого випаде, сей буде сторожити до півночі, а другий від півночі до рана.

Але Ксант не згодився.

— Не можна! Кождої хвилі може надійти яка жрекиня зі звятині, або паломниця з міста, а якщо жовнірі будуть знали, що я сплю, чіпляться її, счиниться крик, а тоді хиба сейчас сідати на кораблі та вертати домів.

— Невжеж твоє серце Ксанте, не бажає дня повороту? — спитав Лязіос. — Ти подумай тільки, як любо подуває там легіт від моря, як чарівно шумить ліс, як солодко тюхкає у кущі фільомелє? Погадай собі, як розіспані ще та розпалені снами жінки й дівчата ідуть у ранці зі збанами на головах до керниці. При виді мужа, що як усім звісно, немає ще у свойому талямі законної жінки, оживає їх заспаний погляд, бедра вигинаються розкішно, підносяться з бажаннєм обійму ягідки на круглих грудях і кожда оглядається, чи не знадить за собою бажаного у набережню трощу… Гей! після сеї египетської наготи і шалу…

— Цить, Лязіє! — крикнув Ксант, а його очі мимохіть заблестіли на спомин коханих картин далекої вітчини, — цить! Не знать, навіщо пригадуєш мені се! Моє серце як олень, що жадний води, виривається відсіля. Не вдоволяють мене ні мендезійське вино, ні музика, ні спів, ні білі коліна хетійських та асирійських невільниць, ні заставлений фараоном пир. І в шатрі і тут мовчить моє серце, тільки часом зітхне важко: „О попой! горе сьому, якому хиба ніколи не засяє уже день повороту!

— Як так, то чому не вертаєш, хочби сейчас? Війна скінчена. Фараон радо відпустить тебе з усіми маєтками, невільницями та золотом і сріблом умовленої платні.

— Чому?

Ксант зірвався та сполошив своїм наглим рухом двох котів, які розтягали під столом відпадки вечері.

— Чому? З саме тої причини, яку навів ти щойно у розмові. Горе сьому, хто з годованцями божими, королями заведе приязнь, але тричі горе сьому, хто повязався з їх жінками!

— Жінками, жінками королів? Ааа! Бачиш тепер, що мій нагай кращий чим усе друге…

— Осудиш сам, послухай! Моє імя Евмахос, а Ксантос, се тільки прізвище, яке дали мені жінки задля мойого русявого волосся. Я жив у Тірінсі, де володіє Археляос, муж Андрофілі. Тому десять літ вона мала трийцять літ і була уповному розцвіті краси, Археляос зате був уже старий, беззубий а його руки тряслися від немішаного вина та двох сирійських хлопців, яких купив собі був у фенікійського купця.

— Я знаю її, — вмішався Лязіос, — ще дівчиною бачив я її в Мікенах.

— Як так, то будеш певно знати, що вона не навикла покорятися кому небудь. Порадиться бувало зі своїм чоловіком своєю незрозумілою мовою, насварить на нього, а сама приказує. Богове! які то прикази виходили з її уст! Хиба тут у Египті слухає народ такого із уст вічно жіючого фараона. Прикаже бувало у саме жниво ломити каміння у горах. Її кретійські ратники повиганяють усіх із низчого замку, а опірних шмагають воловою жилою, аж шкіра пукає. Ми, то є місцеві шляхоцькі роди мусіли будувати собі доми у середущому замку і давали потрібну службу королеві та королевій. І ось раз закликали мене…

Ксант попив вина, наче бажав додати собі відваги. Його лице було бліде, а в очах малювався жах.

— Неодного кликали так на замок, але богато з них не вернуло ніколи під родинну крівлю. Наче Гадес кликав їх на службу у підземеллі, счезали цвітучі молодці серед грубих стін вищого замку і не показувалися вже більше. Страх напав на нас усіх, а всілякі казки про страхіття тірінського замку стали поширюватися по околиці. Розказували про потвору з головою бика, що живе в підземеллях замку, та будиться тільки раз у місяць і тоді треба погодувати її людським мясом. Говорили і про се, що Андрофілє походить із Танталідів, які самі люблять людське мясо, та богато, богато инших страхіть… Тікати не було як, бо чотирох Кретійців ждало вже на мене. Блідий від переляку пішов я за ними, але ще в останній хвилі захопив із собою спіжевий ніж, який укрив під хляйною. Мене повели на західню сторону замку до тайних східців, які виковано в скалі від заду. Відчинили важенну фірту й удрулили мене туди, а самі зістали за стінами. Я опинився в темряві без огня та кресала. На бедрах мав я овечу шкіру, на плечах хляйну. На помацьки став я ступати наперед і нагло наткнувся на наге, тепле тіло жінки…

— Ходи! — сказала вона мені і повела довгими хідниками у якусь затишню кімнатку, де я й уснув у її обіймах. Коли збудився, найшов себе на майдані замку серед служби, яка варила сніданок. Однак ніхто не гуторив, не сміявся, хиба тільки кретійські наставники та оружні ратники, які пильнували стін. Через усю днину ніхто не закликав мене до ніякої праці. Тільки раз вийшов король зі спальні, повів своїми каправими очима по зборі, угледів мене, скривився наче сатир, який намість німфи найде під кущем стару бабу і пішов далі. Королева сіла на підсінні палати, а коли я по звичаю упав ниць, ласкаво спитала мене про імя і дала кілька приказів Кретійцям. Сі завели мене до одівальні, де стояло чимало високих запашних скринь з одягами і я вибрав собі египетський стен, у якого складках сховав свій ніж, та нову, синю, золотими бляшками нашивану хляйну. На голову взяв я пасмисту хустку, як ся, що її носять жреці Гатори, а там і пішов зложити подяку королевій за щедрий дар. Я похилився до її колін, та в сю мить здавалося мені, що впаду неживий при її ногах… Мої ніздря зачули ті самі пахощі, які опянювали мене у ночі серед тихої, темної кімнатки. Я очевидячки любив королеву… Моє збентеження не уйшло її уваги, її усміхнене лице споважніло вмить і вона тільки раз глянула на мене… Ах, дивлячись у її очі, побачив я Медузу і нагло зрозумів, де ділися мої товариші, по яких і слід застиг серед сих несамовитих стін… Але свідомість моєї молодечої сили дала мені смілість Титана. Королева, яка була мині підбічницею, не була страшна. Я прямо в очі глянув її, а вона по хвилі спустила свої долі і покрасніла.

— Відійди, Ксанте і будь вірний! — сказала.

Я поклонився ще раз і ми розсталися. Увесь день тільки було праці у мене, що пирувати та попивати лискуче вино, яке заєдно приносили мині служебниці. Аж вечером прийшла до мене німа кретійська дівчина, яка служила Андрофілі. Вона завела мене у палату від заду, де був талямос. Королева ждала мене при світлі і аж тут побачив я, як чудова була Андрофілє. Усю ніч провели ми зі собою, а над раном сказала вона до мене:

— Ти, Ксанте, точнісінько такий, якого я собі гляділа. Серце моє пожадає тебе, тіло моє милує тебе і бажає остати з тобою на завсіди. Тамті, що були перед тобою, боялися мене, короля, Кретійців, власної тіни, тому я й убила їх. Ти один муж між усіми твоїми, тому убий сього проклятого лилика у меґароні, а будеш царем! Усі ратники по моїй стороні, але вони слуги царя Міноса з Кноссу, то їм годі вбити царського посадника. Бач, приїхалиб сейчас довгі кораблі з Крети, а тоді хрест або вогонь не минулиб убійників.

— Так, але що буде зі мною? — бажав я спитати, та якийсь бог замкнув мині уста погордою та відрадою до Медузи.

— Добре! — сказав я — за твою любов, Андрофілє, готов я навіть на кіл чи огонь. Дай мені тільки збрую!

Тоді вона стала присягатися на Зевеса, що вона не боїться суду Міноса, бо хотяй ратники не можуть самі вбити Архелая, то можуть не знати, якою смертю помер старець і мині нічо не буде за мій учинок. Успокоївся я, але відраза остала. Я вибрав собі сильний меч, дві списи, шолом, щит і дзостер, богато прикрашений золотом та сріблом і усе те зложив при задньому виході з палати. Увесь день переспав я, а під вечір наївшися до несхочу, став я ходити по двору, доки у одньому підсінні не найшов довгого мотуза та кількох жердок. Коли стала зближатися пора, привязав я здобуту збрую до мотуза та перекинув кінець через стіну.

Усі пішли вечеряти, бо сьої днини зладила Андрофілє великий пир. Ще з ранку зарізали ратники вола, а тепер закладали на ріжни цвітучі товщем кусні мяса. Шафарі ставляли мішальники на вино та виносили череваті, смолисті амфори. Сам король випив першу чарку, а за ним пили другі, пили богато. Одначе шафар, який наливав вино, за кождим разом виливав напиток на землю, коли черга приходила на мене. Тоді я зрозумів, що королева бажає таки справді сього вечера убити мужа. Тому я неспостережено висунувся з круга і перейшов на зад палати, де була збруя. При задній фірті лежав пяний ратник і я без труду виліз на стіну. За собою втягнув я збрую, а там по мотузі спустився долів. Звідсіля не тікав я на південь, бо тут певно зловилиб мене без труду посіпаки Андрофілі. Я попрямував на схід у Арахнейські гори. Тут стрінув я гурток тікачів із Арґосу, Мікен, Корінту, яким надоїв уже гнет намісників Міноса. Ми збудували судно і приплили у Себеннітос. — Було се тому десять літ. Археляй уже давно не жиє, але є якийсь другий король, що вбив старця і посів його жінку, ну і вона сама ще там. Ось чому не спішу я до любої вітчини.

Ксант замовк і став услухуватися у нічну темряву. З віддалі доходили звуки розгульної музики та співу у святині, а з города раз-у-раз долітали крики пяної та ошалілої від полового похопу товпи.

— Не вдержу таки! — сказав по хвилі Лязіос, — піду в табор та приведу і собі і тобі дівчину!…

— Ні, останеш тут! — відповів Ксант поривисто. — Як підеш, то неодин піде за тобою, а тоді ні ти, ні я, ні боги не відвернуть від нас чорної загибіли.

— Ба, кому мойра-призначення судила гинути…

— Не Дія, тобі судила слухати мене! Іди й оглянь сторожі довкола городів, то відійде тобі охота гратися з чаром Афродіти саме тоді, коли вона розпалить смертні тіла, безсмертним шалом.

Наче вдарена собака похнюпився Лязіос, бо в час нагадав собі, що він не в Пелясґії, а в Египті, де за непослух карали хрестом. Мовчки узяв шолом на спису і пішов здовж валу, який обрамовував город.

Евмахос остав сам.

Розмова з Лязієм, спомини минувшини та солодке вино притьмили у дечому зір його очий, але скріпили й оживили уяву, яка вмить із міркувань та мрій уткала узірчатий серпанок для його духа.

— Справді, чому не спішить він, між чорні смереки, жовтаво зелені оливки, між рідню, приятелів, знакомих? Доки зноситимуть Пелясґи гнет чужого панування? Чи не час уже повалити проклятущих кретійських наїздників? Він сам зі своїми товаришами занявби величаву, мальовану палату в Тірінсі, прогнавби Андрофілю, а заки наспіють довгі кораблі з Крети, упадуть Арґос, Мікени, Корінт… До діл рветься душа мужа, до діл та любови… Але не до сеї, яку даровувала египетська Гатора, асирійська Іштар та фенїкійська Астарте, а до другої, сеї, яку оспівує фільомелє в арамейських лугах, яку освічує лагідним, сріблистим сяєвом Селєне при жертівнику німф над жерелом.

Задумався Евмахос, і видко, що його туга не була тільки його тугою, бо ось із над ріки, де стояли пелясґійські варти, полинула до зір чистим голосом співана пісня:

Зійди Селєне, ночі богине,
На неба звід зійди,
Шлях наві пишній у море сине
Ти сріблом постели!

Стели шлях сріблом, наче луг
Весна листками криє,
Неси у хмари людський дух,
Що в падолі марніє.

Покажи світу блеск звідний,
Лагідний та могучий,
Що з оков світа в царство мрій
Дух здійме невидючий.

Нехай огонь, що груди рве,
Огріє грудь дівчини,
А серце, що краси жажде,
Нехай до тебе злине!

Евмахос склонив голову на груди, та закрив очі руками.