Танечниця з Пібасту/Герзет
| ◀ Святі городи | Танечниця з Пібасту Герзет |
Абаріс ▶ |
|
Свитало. Десь з над синіх синайських гір виходив на небо Гор, молодий лискучий побідник Сета, викормлений груддю Ізиди, давець усіх благ світа, батько плодючої сили, надія усього, та найвищий розцвіт життя. Його прихід попереджував розсвіт. Рожеве сяєво золотило перш усього вершки обелісків та пільонів, вієри пальм та ріжнобарві прапори, а під ним лежали білим серпанком опарів прислонені святині, городи, доми й ріка.
Блискучі мечі соняшних лучів шматували білу мраку, пробивали її, бажаючи дістатися до землі… аж досягли її, а перші рефлєкси заграли на дрожачій верхні Нілю. З пільонів загули труби, а хор жреців заспівав стародавній імн у честь бога Ра.
Туман, який укривав собою землю, заворушився, наче товпа Хетійців під ударом пеляґійських колесниць і нагло розпався на пасмуги, клаптики, клубки, які счезали безслідно перед лицем бога. Наче корабель, що з багнистих проток дельти випливає на сині хвилі фенікійського моря, виринув ізза овиду золотий круг і наче яструб поплив по небозводі у свій щоденній шлях. Враз відчинилися на зустріч світлу білі та сині головки лотосу, незгідним хором озвалася болотяна птиця, а й ліниві крокодилі вилізли на беріг, щоби як мога найшвидче нагріти свою холодну кров у благодатніх лучах.
У храмі Гатори всю ніч курилися жертівники, а довкола у святих городах, подвірях та підсіннях розверталася орґія пяних вином та похіттю тіл. Аж над раном остання з танечниць уснула камяним сном у раменах жертводавця, який на її тілі складав найлюбійшу жертву Гаторі. Фараон відїхав до табору, а останній жрець склонив запиту голову на простиглу кадильну ложку. Шумом та гамом наполохані коти вертали на свої звичайні місця і з криш та галузя дерев із острахом чи цікавістю приглядалися лежачим тілам. Здавалося, що серед святого шалу, яким богиня попутала слабі глузди усього живучого, тільки вони одні заховали тямку.
Але ось у задній частині храму, де були житла жрекинь і танечниць, тихо відсунулася багряна занавіса а з за неї вийшли дві жінки.
У одної з них поклав уже на лиці свою всемогучу руку найтяжчий ворог жіночої краси — час. В кутиках очий та уст видніли вже дрібненькі брижочки, які будьто збігалися разом, наче ниточки павутиння, будьто творили по боках уст дві заглубини. Се гієратичне письмо, якого зміст кличе на людину зі сталевої, гладкої верхні зеркала: Пора жнив Шему минула, — минула недаром! Висохла земля чорніє, та репається під подувом Тіфона, — пора спочити й оставити зелень надії та любощів молодшим… Темні тіни лежали вже на висках привялого лиця, шийні мязи виступали з під жовтявої, ненагрітої румянцем молодости шкіри, а півкулі грудий охляли вже й опали понизче первісної висоти. Не диво отже, що непрозорий калязір ослонював усю стать жінки та закривав недостачі своїми складками. Зате дивним був вираз справді матерньої ніжности, з яким лице старшої жінки похилялося до молоденької товаришки, що йшла поруч із нею.
Ніяка заслона не скривала чудових форм тіла пятнадцятьлітньої красавиці. Воно всею верхнею шовкової шкіри, пило раннє повітря і благодатнє проміння сонця. Свіжість молодої крови заступала всі дари бога одівальні Беза і красила прегарну доню Нілю блеском самоцвіту та пахощами лотосу.
— У останнє поглянь, дитинко, на світ очами дівчини! — говорила старша. — Ти посвятила себе великій богині і вона вправді приняла, але ще не взяла тебе. Вона не пірвала ще тебе у круговорот своїх намірів, цілий та способів, не вказала у яркому світлі жертівних огнів тайни створіння, тобто плодження всього живучого серед найвищої, найпалкіщої розкоші, у шалі… Аж сьогодня вечером увійдеш між нас, а я, провідниця святих танечниць Гатори, просвічу тебе. Та перш усього нині ніччю зложиш богині в жертву твою невинність…
Дівча здрігнуло всім тілом.
— Богині? — спитала протяжно.
— Так, богині, яка зішле когось, хто возьме від тебе твою жертву і на сей раз… радій дитино!… на сей раз сим вибраним буде не хто другий як сам вічно жіючий фараон, мер амен Рамессу!
— Не розумію тебе, Ата, — відповіла дівчина.
— Богиня, — пояснювала Ата, — приймає жертву дівочої невинности через свого архієрея, або котрогось із пророків. Але часами відступає її вибраному свойого серця жертводавцеві, яким ось нині є фараон.
Повільною ходою ішли обі товаришки стежкою города. Кріслаті сикомори отінювали її, а крикливі малпочки гралися у галуззі, викривляючи на прогожих забавні мордочки. Обі жінки дійшли до малої, у рожевому кущі укритої камяної лавочки. Камяна плита була застелена білим одіялом, а тіло та голена голова жреця з опухлим від запою лицем покоїлася на ньому. Біля нього на піску спала нага танечниця. Її прозорий калязір був подертий, на грудях та бедрах видніли сліди укушень та поцілунків розшалілого любовника. Усе тіло здрігалося раз-у-раз у мимовільних істеричних дроганнях.
З легким окликом переляку подалася дівчина взад. У Ати не знать чому поглубилася брижка болю довкола уст.
— Не лякайся, дитинко, ти не знаєш, яку безодню роскоші випило сих двоє, заки обняв їх сон…
Але дівчини не могло успокоїти незвісне.
— Я боюся, Ата, боюся незвісного! Воно може бути гарне, роскішне, святе, але я боюся його, бо я не так…
— Що не так? — спитала живо Ата.
Дівчина спаленіла, а румянець поширювався на шию та грудь наче генна, накладана умілою рукою служебниці. Добру хвилю мовчала дівчина, заки стала розказувати ось-що:
— Ти знаєш, Ата, що мій батько голярем на абарійському передмісті. До нас заходили нераз свої та чужинці. Вони приносили вино, цвіти, мясо та хліб, давали гроші, а все за мене. Неодин бажав і обіцював вчинити мене „пальмою любови для свойого чоловіка“, тобто взяти мене як першу жінку — Небтемпа у свій дім. Але батько зволікав, бо гадав, що дістане більше від якого достойника, або писаря. Ти знаєш, Ата, що як погонич осла, так писар поганяє усі прочі стани і буває деколи більшим паном ніж ґенерал або купець…
— Найбільшими панами, хто знає чи й не більшими від самого вічно жіючого фараона, були, є і будуть жреці! — замітила поважно Ата.
— Ох збагнула я се… на собі!… — зітхнула дівчина. — Одної днини прийшов святий отець Птахготеп і сейчас, побачивши мене, забажав узяти зі собою. Обіцював золото, вино, часть приносу з кождого Теху, найбільшого свята Пібасту. Батько падав на черево, цілував його руки й ноги, але мене дати не хотів. Птахготеп відійшов, червоний мов ніс пяного Азійця, а другої днини узяли мене сюди сторожі святині, як належну богині жертву. Дармо просив батько помилування, роздирав одежу, а я плакала. Мене взяли таки, кажучи, що у ложе його святости ніхто не йде з плачем. І воно правда! се велика, се божеська честь для бідної дочки голяра, але не такого надіялася я від життя. У забутті королівського Пагімту зівяне моя краса, ніби маків цвіт підчас Шему, коли з піль збирають колосся, а солому жидівські раби перемішують з глиною на цеглу… Нераз дивлячися на бідні жінки мужиків, як поралися біля товчення пшениці та ячменю на камені, прохала я богів не покарати мене такою тяжкою працею у життю. Лиця поорані морщинами, рамена висохлі, ноги чорні від нілевого болота, грудь обвисла, віддих вонючий від чіснику, волосся поруділе від сірки, щоби не чіпалася нужа… брр! Ізидо, — молилася я, — спаси мене від тричі проклятої нужди мужика! Але ось вечером, прибігали з над ріки діти. Одні приносили зловлену рибу, другі несли цвіти, або оберемок спілого лотосу, чи молодого папірусу, а найменчі одно й дворічні з плачем та голосінням бігли до матерей і прохали поживи. Тоді матері подавали ім свої обвислі груди, а їх старі лиця наче осяяв луч промінистого Гора. Надходив і вонючий, брудний мужик у подертому стені з заскорузлими руками, гладив по голові жінку й дитину, а там хотяй втомлений сам, розводив огонь до вечері, щоби не перебивати мамі та дитині їх заняття. — О, тоді завидувала я сим поганим, нечистим поманам і прохала богів дати мені лишень тільки щастя, скільки дає його вечір у мужицькій хаті.
У голосі дівчини зазвучали сльози. Наче шукаючи відповіди та потіхи у досвідної товаришки, підняла вона очі до неї, але, о диво! Ні слова не сказала Ата, а і в її очах блестіли наче краплини роси…
— Не кождому писане семейне життя! — відповіла вкінці. — Ось не весь лотос дає солодкі зерна. Згадай, скільки білих та синіх цвіток вяне у дівочих косах, при дівочих грудях, довкола камяних стовпів святині!…
— Так вони вянуть! — проказала дівчина.
— Вянуть! — повторила Ата, а по хвилі додала мягким, ніжним голосом.
— Не ховай гніву в серці до Птахготепа! З його пророчих рук спливе на тебе щастє! Хто знає, може, око його святости спічне на тобі ласкаво і він вчинить тебе своєю Небтемпа на весь Египет та весь світ? З одної тканини і стен мужика і прапор на щоглі, але котрому з них більша честь?
— Ах! Ата, ти не розумієш мене, ти вже не всилі відчути сього, що накипіло в мойому серці. При усій славі та блеску святої ложниці царя, хай Сет випоре кишки Птахготепа, а тіло потопить у череві крокодиля, щоби йому не було ні гробу, ні спокою, ні життя, ні смерти! Най викине його Нутпар — царство блажених на жовту пустиню між шакалів, гієн та стерваків і не буде йому милосердя, як мені нема і не буде щастя!
Потемніло лице дівчини, рученята затиснулися судорожно, блиснули зуби з під коралевих губ, засвітили очі.
Ата не відповіла нічого. Вона руками закрила лице і звільна відійшла до святині. Хто знає, може й вона відчула печаль дівчини та поняла стійність щастя, яке приносить вечір у хату мужика-хлібороба?…
Тимчасом счезли останки сутіни, соняшне світло залило всі закутини города та святині і побудило потомлені та приспані орґією пари. На подвірі почався також рух, а хриплі голоси Сардинців доходили аж у глубину святих огородів.
Здрігнулася дівчина і побігла геть над ріку, де не надіялася стрітити нікого. Подув повітря розвіяв її лискучий волос, а легкий піт виступив на оксамітну верхню її тіла…
Швидкий біг заставив її забути на хвилю про її горе. Відраза до всього, що діялося там… у святині, перемогла біль. Коли угледіла під сикоморами укриту бесідку, аж підскочила з радости і подалася туди. Вбігла між сповиті виноградом стовпці, але ось нагло закричала, наче там у сутіни альтани лежав крокодиль, або піскова змія.
Її на стрічу піднявся з лавочки високий, білявий красавець — Евмахос. Він піддержав охлялу та поблідлу від переляку дівчину і посадив її на лавочці, а опісля подав її чарку вина. Коли його рука доторкнулася теплого, вогкого від поту тіла чудової дівчини, потемніло й йому в очах. Здавалося, він пірве її сейчас зі собою та погасить спрагу любови, яку тільки довели до крайности безсонність та близкість орґії. Він затрусився увесь, жижки задрожали, зціпилися зуби, кров хвилею хлинула до мізку… Але Ксант здержався, відвернувшись від цвітки, — ще ніколи в життю не зводив він так важкої боротьби, — наче смертний відвертається від чари, повної божеського нектару і погамувався.
— Що тобі дитино? — спитав якимсь дивним, просто несвоїм голосом, — відкіля ти, як тобі на імя?
А дівчина прийшла тимчасом до себе, випила дещо вина й успокоїлася. Вона з цікавістю гляділа на високу геройську стать Евмаха у блискучому шоломі та дзостері-чересі.
— Я Герзет, — сказала — мене жреці взяли до храму Гатори, щоби віддати фараонові, а я боюся сього, бо воно погане.
Важко піднялася грудь полковника. Ось безсмертні боги встерегли його від найстрашніщих злочинів, які тільки знав Египет. Слава ім зате й подяка!
— Я так і гадав, що се з неба зійшла богиня Пібасту у розцвіті молодечої краси, щоби ущасливити найбільшого між смертними, тому й не користав я з твоєї слабости, самоцвіте! Не мені зацвило твоє личко, не мене обіймуть твої з лучів Еосу уткані члени, не огріє віддих палкої груди, не опянять пахощі лона. О попой! Горе мені!
Лице Евмаха стягнув біль, а в очах блиснули сльози. Йому нагло захотілося плакати та кричати зі злости і невтишеного бажання, яке з живловою силою вмить опанувало його єство. А вона?… Чимраз цікавіще приглядалися її великі, чорні очі незнакомому мужеві.— Ти гарний, чужинче! Я ще не бачила такого гарного мужа, хотяй у мого батька бували і Фенікійці і Шардана й Шакалюші і Гебри і Лібійці. Ти якийсь инший. Инший навіть як наш вічно жіючий фараон.
Нагло зірвалася й плеснула в долоні.
— Гаторо! — скрикнула голосом розпещеної дитини, — чому сей чужинець не фараон? Яб тоді не боялася вечера…
Одним скоком був Евмах при ній, та заки зміг обняти раменами Герзету, почулися на стежці кроки. Був се Лязіос, який приносив приказ вертати у табор.
Герзет розплакалася.
— Пращай, чужинче! — закликала. — Ти один на всьому світі подобався мені, тебе одного не боюся. Ах ратуй мене, як можеш! Мій батько живе на Абарійському передмісті, а називається Нана. Прощай!
Побігла. — Довго глядів за нею Лязіос, а далі замітив зміну в вигляді товариша.
— Що се за дівчина? — спитав. — Що з тобою, Ксанте? Певно ковтнув лишню чарку й вино розібрало тебе. Але се пусте! Підемо у табор, виспимося. Ходи!
Евмах не відповів ні слова. Він глядів безвиводно туди, де счезла за кущами ріцінусу Герзет. Його руки раз-у-раз підіймалися до висоти лиця, наче у сього, кого осліпить сонце, або хто заглядиться у хрустальну кулю жреця-маґнетизера. Колиж Лязіос став його тягнути за собою силою, звільна звернув на нього сонний погляд очий а по хвилі дав себе повести до виходу з городів Гатори.
— Лязіє! — прошептав. — Як що се правда, що усякому вже з роду записана доля, то я кленуся богами дня і ночі, сього і того світа, що або Герзет увійде у моє ложе та займе перше місце у мойому шатрі, або стерваки порозтягають мої кости по пісках сих богами проклятих пустинь!…
Лязіос остовпів.
— Ось куди воно! — закликав і з подивом глянув на полковника. Годі було одначе дещо більше сказати, бо саме підійшов до них той сам жрець, який минувшого вечера прохав їх не доторкуватися до танечниць богині.
— Сехмет, львиця пустині рада, що чужинці не забрали з леговища діток великої богині, не покаляли нечистим своїм тілом, а за послух та покору даровує тобі ось се! — сказав і вручив Евмахові темно крашену скриночку зі символом богині Гатори на верху.
— Ар геш тек! Я на твої прикази, святий отче! — відповів полковник байдужно, не звертаючи уваги на приязність поведення жреця.
— Бачиш, святий отче, — докинув Лязій поспішно, який боявся, що в Евмаха вирветься згаку яке необережне слово або запит, — бачиш, що і чужинець уміє як слід пошанувати святощі Египту і то не зі страху, а з прихильности до ваших богів.
— Благо вам, як що так є і се знайте, що устами Египту ми, жреці!
— Чи тільки устами? — спитав їдко Лязій, одначе жрець не чув уже сих слів. Швидким кроком віддалився давати прикази до вечірнього свята, у якому мали брати уділ фараон і Герзет.