Танечниця з Пібасту/Гнів Гатори
| ◀ Воля фараона | Танечниця з Пібасту Гнів Гатори |
У власти Протея ▶ |
|
Сьогодня не було біля святині непроглядних товп народа. По приказу його святости Сардинці обставили увесь святий округ густими вартами, а в середині оставали тільки жреці, жрекині та повірені короля з його найблизчого окруження. Евмах застановлявся саме, як увійти йому туди, не звернувши уваги жреців, коли з між сардинських наємників висунувся Горсутен і швидко потягнув його в бік на дорогу, яка вела до пристані.
— Не треба, щоби тебе хто бачив у храмі! — сказав шепотом. — Як би люди бачили богів, не боялибся їх, не цінилиб як слід і їх ласки. Ось туди!
Звернув із дороги в бік понад саму ріку, якраз там, де на линвах колихалися два довгі та високі, остро будовані фенікійські кораблі. При світлі смолоскипів, крутилося біля них кількадесять жовтолицих, почасти бородатих постатей у коротких туніках та хустках на головах.
— Се мої кораблі, — погадав Евмах і нагло захотілося йому зареготатися на все горло з фараона, який саме указував йому найблизчу дорогу до втечі.
З над ріки крута стежина вела просто до стіни, якою обведений був святий округ Гатори. У сій стіні була фірточка, закрита по сей і той бік стіни густими кущами ріцінусу. Горсутен увійшов крізь неї з Евмахом та показав йому найблизчих вартівників. Вони недвижно стояли на стінах праворуч та ліворуч фіртки.
— Звідсіля нема ніякої стежки до святині! — пояснив, — але напрям значать рожеві кущі аж до святого Пагімту — дому жінок, посвячених Гаторі.
Сильні пахощі розцвілих рож обдавали звідусіль обох, коли йшли швидким кроком до святині. Мягкий моріг глушив шелест стіп, а густе галуззя кущів скривало їх від можливих підглядачів. Вкінці зачорніли перед ними високі, дещо скісно будовані стіни святого Пагімту. Численні вікна були темні, бо всі танечниці, жрекині та служебниці були на торжестві в святині. Зате над властивою святинею, над першим подвірям, і над діорітовою кольонадою стояла луна від огнів, смолоскипів та лампад. Дика, розгульна музика доносилася звідтіля, а хвилями грімко лунали оклики учасників торжества.
— Якжеж ми доберемося до середини? — спитав Ксант — Е! ра — справді, нема в мене крил сови, ні кігтів кота!
— Не бійся, маловіре! — упокоював його Горсутен. — Осьтут, бачиш сей великий, круглий, вмурований у стіну камінь? Біля нього є напис, а у ньому скарабей — святий жук, прообраз бога сонця. Такий сам напис та скарабей є по тому боці стіни. А тепер придави ручкою меча скарабея! Видиш? О!
Круглий камінь відсунувся й оба перелізли через отвір. Тоді Горсутен віднайшов при світлі луни другого скарабея, натиснув його і камінь вернув у своє первісне положення.
Оба мужі найшлися у маленькій кімнаті, якої стіни укривали червоні тканини з біссу, перетиканого золотом. Посередині кімнати стояв стіл з останками овочів, вина, меду та паланиць. Під одною стіною видніло низьке, подушками вистелене ложе, а під другою мраморний столик, повний всіляких більших та менших збаняток, плящин, мисочок, кисток, прутиків антімону. Над ними на гебановій поличці стояв ідол бога чепурух Беза, подібного до карлика. Третя стіна була вільна, бо у ній саме находився круглий камінь із написом. Четверту заступала важка парчева занавіса, з поза якої добувалося лагідне світло лампад. Усю кімнату наповняли удушливі пахощі, але Евмах не здавав собі ясно справи, відки вони беруться.
— Тут останеш! — сказав Горсутен, розглянувшися. — Там за занавісою внутрішня кольонада святого Пагімту, там ночуватиме фараон. А ти, — тут підняв руку, як учитель, що наставляє ученика, — глядітимеш на кольонаду, а якщо побачиш кого третього, удариш мечем! Оттут маєш перстінь його святости, який знають усі мешканці Кему. На ньому святий змій і соняшний круг зі скарабеєм. Він отворить тобі всі входи й виходи, визволить тебе від всякої небезпеки. Та ти поводися так, якби його не мав, бо чим менче людий тебе бачитиме, тим краще для його святости… ну й для тебе.
— А вжеж! — відповів Ксант. — Я й сам знаю, що нераз найдовше живуть на світі сі, що знають за богато тайн.
Горсутен стиснув його за плечі.
— Так. Якщо вони сим чаваняться, то всякому аж надоїсть їх життя. Ти порозумів усе як слід. Хай просвітить тебе Тот, а оборонить Птаг!
Горсутен счез отвором у стіні і Евмах остав сам. Через хвилю приглядався збанятам, плящинам та гладкому, сталевому зеркалу й усміхнувся. Се була очевидно одівальня та спальня одної з танечниць або жрекинь. Ах! У сю мить нагадав собі і пахощі. Се запах піжма та жіночого, сном розпаленого тіла. Такий сам наповняв його шатро після роскішної, при вині та обіймах молодих невільниць проведеної ночі. Ах! Усе єство Евмаха здрігнулося на сей спомин, і в сю хвилю нагадав собі, що може невдовзі проведе таку саму ніч з Герзет… Мимохіть стиснулися пястуки, а очі засвітили злим огнем:— Горе сьому, хто забажає мині її відібрати. Моє серце пожадає її, моя рука вирве її з пащі льва, чи з рук короля. Одному богові віддам її та хиба з життям! О Афродіте!
Тимчасом у внутрішній святині, перед вівтарем богині, відбувалися святі танці. Велитенська статуя Гатори в сидячій поставі сягала стелі круглої кольонади. Зелені стовпи з цвітастими головицями підпирали крівлю, у якій був круглий отвір. Через нього вливав місяць своє сріблисте світло просто на лоно камяної богині. На вівтарі горів огонь зі сикоморових гильок, а жреці раз-у-раз сипали в багаття кадило з краю Пунт. Білий запашний дим зі сиком підіймався в гору, окутував коровячу голову богині та розходився ліниво по всьому просторі.
Поміж стовпами наче вінець цвітів лотосу стояли танечниці у прозорих, ясних калязірах. Їх нагі груди з крашеними генною бородавочками, підчорнені великі, міґдалуваті очі, їх тугі, наче з рожевого ґраніту виточені рамена та стегна ярко відбивали від потемнілого фону підсіння.
Уся стеля і дві стіни займав величезний, мальований образ Гатори. Ноги богині виростали з долівки при вході, простягнені руки досягали долівки при виході поза статуєю, туловище заповняло стелю, наче небозвід, а лоном був якраз круглий отвір у стелі ротунди. Напроти вівтаря стояв престол фараона.
Володар обох світів сидів на ньому у королівській подвійній тіярі, але впрочім мав на собі тільки короткий стен робітника. Якраз такий сам одяг мало на собі й двацять статуєт Птага — будівника світа. Вони стояли по боках перед зеленими стовпами. Як символи плодючости були вони наче мужеським доповненням Гатори.
На вільний простір виступило двацять жреців у білих хустинах на головах, заложених за вуха. Всі вони на даний знак ударили земний поклін богині, а в сей мент десь із темряви підсіння з гори чи з боків почулися тихі, ніжні наче подих північного леготу, звуки музики. Похилені жреці піднялися зі землі, а з їх тіл опали білі одіяла.
І звільна під повільний ритм музики стали стрункі, нагі тіла жреців виконувати танечні рухи, зразу тільки головою та раменами, а там і всім тілом стали крутитися на місці. Звуки музики кріпшали, ритм прискорювався, а вслід за сим жреці покинули свої місця й уставилися в круг. Круговий рух ставав щораз то швидчий, а рівночасно увесь гурт став звільна обходити довкола кадильний жертівник. Очі танечниць стали блестіти у сутіни портику, істерична дрож стягала їх уста в судорожний усміх, а з уст добувалися тихі оклики ні то радости, ні то терпіння.Аж ось залунала громом звучна фанфара, а вслід за сим полилася та сама мельодія, та вже не лагідним ритмом любовної пісні, а гірським потоком розшалілої пристрасти. Круговий рух тіл став заворотним, рівномірний обхід змінився у шалений біг людини, яку з допусту богів обхопило божевілля. Чимраз швидче і швидче крутилися жреці, їх очі погасли, одні лиця посиніли, другі поблідли, на викривлених губах показалася піна, наче у скаженої звірини. Хриплим крикам танечників відповідали проймаючі голоси жрекинь і танечниць, а в музиці щораз то більше брали верх свистячі сопілки, бубни та литаври, а затихали струни, дзвінки та труби.
Нагло в руках розшалілих танечників блиснули ножі. Вони калічили собі лиця та груди, а червона кров дощем стала падати на землю. Кілька жінок омліло, а його святість порушився на престолі. Навіть його дратувала ся картина пристрасти, яка пожирає огнем єство людини, та з якої родиться життя. На те усміхнувся Птахготеп, який стояв за королем і сказав шепотом:
— Усяка пристрасть жорстока, але кров завсіди гасить її. Одно тільки любовне божевілля черпає з крови ще нову силу та доводить людину радше до смерти чим до знесилення.
Однак фараон не розумів високої образовости орґіястичного танцю. Його високі плечі здрігалися, а довгі, тонкі пальці судорожно перебирали складки стену на худих колінах.
У сю мить замовкла музика, а рівночасно з останнім її звуком попадали на землю окервавлені танечники, як діточі кукли, коли урветься мотузок, який порушав їх члени. Сильні, широкобедрі служебниці юрбою прибігли і повиносили непритомних жреців у глубину храму. Їх місце заняла дружина танечниць.
Здавалося, що богиня з усього Кему вибрала найкращі квітки, щоби їх попересаджувати у свої городи, найсолодшими пахощами Пунту облила їх прегарні тіла і дала їм тугість пружма і ніжність платочків рожі. Синяві, рожеві, ясно-зелені, жовті та білі калязіри перетикані золотими та срібними ниточками увидатнювали ще більше чарівні форми тіла. Густо нашивані самоцвіти та жемчуги, звертали очі всіх на укриті понади дівчат, а заразом лагодили у дечому їх непоборимий чар, бо онесмілювали видця.
У сьому чарівному крузі, наче самоцвіт у дорогоцінній оправі, стояла дівчина у золотистому калязірі та в чільци, на якому блестіли дуговими рефлєксами діяманти, смараґди, сафіри, топази. Воно ярко відбивало від запашної, чорної хвилі волосся, яке спадало на мраморні плечі. Між двома бездоганними півкулями грудий звисав густо жемчугами висаджуваний амулєт. Однак ні чудові форми тіла, ні дорогоцінні ковтки та персні не пліняли зору так, як осліплювала краса личка. Чорні, наче кисткою маляря помальовані брови, маленькі, повні, як спілий ґранат червоні усточка, тонкий, ніжний носик, усе те зливалося в появу, яка навіть Рамзеса пірвала у круг свойого чару з непоборимою силою. На його впалому лиці зацвів цеглястий румянець, відстаючі уха порушилися, широкі, дещо викочені губи зложилися до усміху, а жорстокий погляд глубокоосаджених очий злагіднів. З під низького, взад похиленого чола устремився він просто в очі дівчини і викликав на її личко румянець стиду. Рука володаря піднялася з колін, наче бажала таки сейчас загорнути сей скарб для себе… Та в сю мить заговорив ідол богині, а з нутра його голови засвітив нагло якийсь неземний блеск. Все, що жило, упало ниць. Одна тільки Герзет і фараон остали на місці…
— Тобі, герою з Кадешу, побіднику підлих Хета, хоробрий, щедрий жертводавче та мій годованче, даровую отсю дівчину. Уведи її до свойого Пагімту і бережи від лихого уроку та від обіймів чужинця!
Замовк голос ідола. Жриці кинули пригорщу ладану на жертівник, а бовдур диму закрив на хвилю камяні члени богині. Коли розвіявся, сяєво погасло, а невидимі співаки завели імн в честь богині. Мельодія пісні раз могуча і поважна, то тужлива й розмріяна, то пристрасна й пориваюча вколихала звільна розбурхані пориви дикости в учасників торжества. Кров відпливала з мізків, напруга мязів ослабала, наче на морі опадають після бурі розгойдані хвилі.
Вкінці втихли слова співу, а останні тони дострою наглими переливами перейшли знову у танечний ритм. Напів був той сам, але закраска зовсім инша. Се був наче запашний легіт з над цвітистих лугів, який береться наслідувати пустинній вихор. Він теж сильний та могучий але не скаженим розгоном, а непоборимою понадою і пориває зі собою не тіла, а почування. Він обсновує тямку паутинням солодкої злуди та подає серцю неясну, несмілу обітницю любовного чару.
Враз двигнулися ряди танечниць повільними, ритмічними рухами. У руках деяких маяли барвисті хустини, у других вінці білого та синього лотосу або довгі, яркі ленти. Брязк святих тарахкавок значив такт, у якому малі, мягкі ніжки ступали по долівці та погиналися тіла.
Аж знов заграла музика розгульний танець і вихром понеслися танечниці у заворотньому кружлянні довкола жертівника. В очах темніло від лискавкових рухів лент, вінців, барвистих калязірів, а запах молодого, спітнілого жіночого тіла глушив ладан, кедрову живицю, нард.По хвилі у скочній мельодії святого танцю зазвучали наче тихі зітхання любовною страстю томленої груди. В мить здержалися танечниці, а відкинувши голови взад, завмерли, ніби услухуючись у якісь давно нечувані звуки. Дивлячися на сі чудові, від давленого віддиху дрожачі члени, блідли навіть лиця старих досвідних жреців, для яких ніяка забаганка звироднілої половости не була новістю. Їх висохлі тіла проймав святий, божеський огонь Гатори і пожирав їх бажаннєм сполуки, зєдинення, обіймів, бажанням здоровим, природним, як було се, що дало світові Гора…
Стоячи на місці, почали танечниці всім тілом, а головно долішньою його половиною виконувати рухи святого танцю богині, у якому дівчата віддаються небесному любовникові. Кождий мяз, кожда лінія прегарного тіла виступали ярко з під прозорої ґази. Тіла пружилися, вигинали, корчили, шаліли наче в справжніх обіймах палкого мужа, а цвітяні личка, наче зеркала зі сталі, відбивали у собі всі відтінки екстази.
Вкінці, коли захват дійшов до найвищої напруги, коли здавалося, що дівчата втишивши бажання самим танцем, помліють від крайнього знесилення, — Герзет, яка через увесь час хороводу стояла недвижно перед жертівником, підійшла на кілька кроків до фараона. Загреміли труби, забрязчали тімпани, зазвеніли струни і вмить розскочилася танечна юрба. Розскочилася і счезла. Тільки двацять танечниць остало, а кожда з них обняла розпаленим, спітнілим тілом статуету Птага.
І ось Рамессу устав з престола і підійшов до Герзети. Святий танець розбудив і в неї кров, яка й обізвалася могутнім голосом бажання. Музика, танечний шал, пристрасні рухи та захват божеських танечниць пірвали її зі собою, оповили тямку, розбурхали живлові похоти молодого тіла. Герзет важко дихала, гризла до крови коралеві уста, острі, генною крашені нігтики впивалися у малі долоні ніжних рученят. Усе цвітуче тіло вигиналося взад, наче ждало палкого обійму коханої руки, наче ждало сповнення солодкої обітниці, яку дає своїм поклонникам Гатора. Та ось, коли худе, хиже лице володаря наближалося до неї, з глубини серденька виповзла гадюка та ховзким дотиком вмить остудила молодечий зрив дівочих бажань. Герзет здрігнулася від сього дотику і подалася взад.
— Богине! — зітхало здавлене серце, — не дай мене в руки сеї людини! Се не фараон, не його святість, се тільки людина… а перед такою людиною счезає бажання серця, мовкне голос крови, а наче крокодиль із нілевої грязюки виповзає з закутин душі — відраза!
Одначе богиня не чула слів серця дівчини, а уста боялися висказати їх голосно. І вмить худі руки його святости оплели мраморні груди дівчини, наче комашку довгі ніжки паука. І він потяг за собою омліваючу кралю геть поза жертівник у внутрішню кольонаду святого Пагімту Гатори, де ждало на їх обоє фенікійською пурпурою вкрите ложе… Грубі уста Рамзеса з трудом ловили віддих, в кутках показалася піна, наче в голодного леопарда, або в ситого крокодиля, а все лице кривилося від похоти наче маска фенікійських Патеків.
З трудом добився фараон до ложа, яке стояло над круглим басеном посеред кольонади. Ніжний шелест водограю та пахощі з позапалюваних кадильниць обіцювали володареві обох світів роскішну ніч під покровом Ізиди, матері моря та любови, родительки Гора, який дає життя усьому, що зродилося з обіймів обох полів. Засліплений диким живловим бажанням поклав Рамессу на багряницю омлілу Герзет, а коли вона по хвилі розплющила свої мов у ґазелі великі, налякані очі, він кинувся на неї, наче азійський варвар на силою здобуту невільницю. Висока тіяра на голові вадила йому; він кинув її на долівку біля ложа…
Але в сей мент, якась надлюдська сила відірвала худощаві хоч сильні руки володаря від дрожачого тіла дівчини.
— Евмаху! Сюди! — гукнув фараон, скаженіючи від лютости та всею силою виривався зі залізного обійму незнаного ворога. По довгих зусиллях удалося йому вдарити когось ліктем у черево. Але в сю мить усі лампади святині засвітили йому в очах і погасли, а разом із ними погасла й тямка. Ударений пястуком поміж очі фараон повалився на ложе наче статуета Птага, яку переверне збиточна танечниця у храмі.
А над Герзетою похилилася голова Ксанта.
— Герзет, не бійся! се я, Евмах! Устань і ходи зі мною. Ти моя пайка від богів і нема сили, якаб узяла тебе в мене.
— Ти сильний мов бик Гапі! — прошептала дівчина, — ти є моїм володарем і з тобою піду, куда хочеш!
По хвилі за обоїма запав круглий камінь у стіні одівальні.
Над раном тої самої ночі його святість велів себе у носилці віднести у табор. Прибувши між полотняні стіни свойого шатра, сейчас ослонив хустиною чоло аж по брови та велів покликати Горсутена. З облесним усміхом на устах упав „пан таємниць“ його святости на черево, викрикуючи на честь володаря, але сей велів йому сейчас устати і спитав:
— Ти знаєш, що було зі мною сєї ночі?— Покірний слуга є паном тільки сих таємниць, які зволить йому повірити пан обох світів, побідник девяти народів, — була відповідь.
— Тож слухай!
Тут Рамессу розказав Горсутенові свою нічну пригоду. Він пінився з лютости, скаженів, шалів, а його вперед вистаюче лице кривилося наче пика лісовика ґориля.
Довго слухав Горсутен проклонів фараона, який нахвалювався на зорі розіслати по всім усюдам посіпаків, щоби спіймали зрадника й богохульника з його добичею. Його мали прибити на хрест, а її привязати на ґранітній плиті перед лицем Сфінкса, деб її вбили сонце та спрага. Вислухавши всего, шамбелян знов упав на черево й ударив чолом об долівку.
— Говори! — просопів фараон, переводячи дух.
— Ваша святосте! позвольте розказати собі казочку.
— Яку?
— Коли праотець великих фараонів Хуфу забажав подружитися зі своєю дочкою, вона втікла від нього і вдалася з простим рибалкою. Вічно жіючий володар велів його вбити на хрест, але неслухняна дівчина спасла його від смерти та через довгий ряд днів та ночий приймала його у себе, доки… доки не було запізно увести її до королівського Пагімту. Щож зробив Хуфу? Він усміхнувся приязно, наче все те сталося за його волею, а навіть з його приказу. Тому ніхто не засміявся з батька, якого не послухала дочка, ані з володаря, якого побідив рибалка. За се в сороковому році правління зять-рибалка спас його від загибіли, а дочка була підпорою його старости.
— Щож із сього. Я не Хуфу, а Герзет дочка голяря.
— Так, але часами краще є сховати гнів у серці та передержати його до слушного часу, ніж насильно спинювати божеський Ніль біля Сунну, або пісок західної пустині. Ти знаєш, святий володарю, що жреці озлоблені на тебе. Вони дізнаються про злочин і скажуть: „Се месть богині, яку зобидив твій приказ. Ми, т. є. жреці дали тобі дівчину, а богиня відібрала її тобі. Підлий чужинець, се тільки сліпе знаряддя в її руках“… А так можеш завтра сказати Птахготепові: „Дарував я моїм воякам одну ніч у обіймах танечниць святині, та вони знехтували мій дозвіл через вас. Сьогодня віддав я дарунок богині чужинцеві, щоби ви бачили, що воля фараона є могутніша від вашої, а ваші бажання не є бажаннями Гатори. Вона бач сама своїм святом звеличила весілля Евмаха з танечницею Пібасту. А щоби не досягла його отруя та ніж скритовбійника, велів я йому відїхати і заказую всім стежити його в утечі“.
— На Амона! — аж скрикнув фараон, а його викривлене лице знову прибрало звичайний гордовитий вираз, — на Амона! Від нині, Горсутене, ти стаєш моїм першим дорадником! У тобі є мудрість Птага, хитрощі вужа, а красномовність — Тота!