Тарас Бульба (1918)/V
| ◀ IV | Тарас Бульба пер.: Ст. Віль V |
VI ▶ |
|
Незабаром весь польський південний захід затремтїв від страху. Всюди рознесла ся чутка: „Запорожцї!… Запорожцї з'явились!“ Все, що могло ратувати ся, ратувало. Все піднимало ся й розбігало по звичаю того небезпечного віку, коли чоловік не будував нї кріпости нї замків, а так, як попало, ставив на час своє соломяне житло. Кождий думав: „Нащо тратити на хату роботу й гроші, коли й так її зруйнує Татарин!“ Все сполохалось: одні міняли волів і плуг за коня і зброю й рушали у полки; другі ховались, забираючи худобу і все що тільки можна було забрати. Попадались по дорозї й такі, що збройно зустрічали гостий, але більше було таких, що повтїкали заздалегідь. Усї добре знали, що їм годї міряти ся з буйною і войовничою силою, що звала ся запорожським війском, яке в своїм поверховнім самовільнім безладдю було оборудуване на час війни.
Кінні їхали, не обважаючи й не томлячи коний, піші йшли тверезо за возами, й цїлий табор посував ся тільки в ночі, а в день опочивав, вибираючи задля того пустинї, незаселені місця й лїси, яких тогдї було доволї. Наперед висилали пластунів і чати, де їх нїхто не надїяв ся, вони з'являлись раптово, — і тогдї прощало ся з життєм усе живе: пожари обхоплювали села; товар і конї, що не гнали за війском, вбивали на місцї. Здавало ся, що вони більш бенкетують, як роблять похід. Тепер волосє вставало-б дубом від тих страшенних звірств на пів дикого віку, що рознесли всюди Запорожцї. Побиті дїти, обрізані груди у жінок, здерта шкіра по колїна в тих, що пускали на волю; одним словом, дорогою цїною козаки платили своїм ворогам. Прелат одного монастиря почувши, що козаки наближають ся, післав від себе двох черцїв сказати, що вони не так ведуть себе, як слїд; що між Запорожцями й королївським правительством є згода; що вони нехтують свій обовязок супроти короля, а через те й усяке народнє право.
— Скажи біскупови від мене й від усїх Запорожцїв, — відповів кошовий, — нехай він не боїть ся; се козаки тільки ще запалюють і закурюють свої люльки.
І швидко величавий монастирь обгорнув всеруйнуючий вогонь, і величезні ґотицькі вікна його суворо дивили ся крізь червоні язики вогню, що розхиляли ся. Юрби черцїв, Жидів, жінок раптом залюднювали ті міста, де була яканебудь надїя на залогу або міське рушеннє. Пізна поміч, що вислало правителько, складала ся з невеликих полків, які або не могли найти Запорожцїв або при першій стрічі завертали і тїкали скільки сили було у їх коний. Трафляло ся, що королївські воєводи, які досї славились удачами на війнї, пробували лучити свої сили й стати грудь на грудь проти Запорожцїв. От тогдї більше всього випробовували свої сили молоді козаки, що цурались грабежі, зиску і безборонного ворога, а палали бажаннєм показати себе перед старими, поміряти ся з метким, чванливим Ляхом, що пишав ся на гордовитім конї, розспустивши на вітрі вильоти контуша. Радісна була наука; вже вони здобули собі богато зброї, дорогих шабель і рушниць. За один місяць повиростали й зовсїм змінились; недавно то були пташата в моху, а тепер стали мужами; черти їхнього лиця, в яких ще недавно було видно якусь молодечу мягкість, стали грізні і могучі. А старому Тарасови любо було дивити ся, як оба сини його були в боях найперші. Остапови, здавало ся, вже з роду судив ся вояцький шлях і талан до військового дїла. Нїраз не стративши холодної розваги і не збентежившись нїякою пригодою, він з спокоєм, що був майже неприродний у двайцятьдволїтного хлопця, в одну мить міг зміркувати всю небезпеку і в туж мить найти спосіб, викрутитись від неї і викрутитись так, щоб тим певнїйше доконати її. Вже-тепер з його певних рухів можна було вгадати будущого отамана. Могучою силою дихало все його тїло, а його лицарська відвага нагадувала відвагу льва.
— О, з сього буде згодом добрий полковник! — казав старий Тарас. — Ей — ей, буде добрий полковник, та ще такий, що й батька за пояс заткне!
Андрій весь поринув у чарівну музику куль і шабель. Він не знав, що то значить обдумати або розрахувати чи заздалегідь зміряти свої й чужі сили. Він почував у битві якусь божевільну роскіш і чар: йому здавали ся бенкетом ті хвилї, коли в чоловіка розпалить ся голова, коли в очах усе мигтитиь і мутить ся, — летять голови, з гуком падуть на землю конї, а він мчить ся, немов пяний, серед свисту куль і блискавок шабель, рубає, кого попаде, і не чує чужих ударів на собі. Нераз батько дивував ся Андрієви, бачучи, як він, тільки під впливом запалу, кидав ся на таке, на що-б нїколи не зважив ся спокійний і розважний козак, і тим скаженим напором робив чуда, яким дивувались і старі, досвідчені в боях козарлюги. Дивував ся старий Тарас і мовив:
— І се добрий вояка, враг би його не взяв! Не те, що Остап, а все-ж добрий, добрий вояка!
Військо порішило йти прямо на місто Дубно, де як ходила чутка, було чимало скарбу й богатих міщан. За півтора днїв похід відбуто, й Запорожцї з'явились перед містом. Міщани порішили боронити ся до остатнїх сил і краще хотїли вмерти на майданах і вулицях перед своїми порогами, як пустити ворога в хати. Високий вал землї окружав місто; де вал знижав ся, там висували ся камінні стїни або дім, що служив за батерию, або навіть дубовий частокіл. Залога була велика й розуміла, що дїло важне. Запорожцї жваво полїзли були на вал, але їх привитали сильною пальбою. Міщане, видко, теж не хотїли сидїти дурно і стояли купами на валу. В очах у них горів вогонь розпучливого опору: навіть жінки порішили приняти участь в оборонї, і на голови Запорожцям полетїло камінє, бочки, горшки, горяча смола й нарештї мішки з піском, що засипував їм очі. Запорожцї не любили мати дїло з кріпостями, облога не для них була робота. Кошовий звелїв відступити і сказав:
— Нїчого, пани брати, ми відступимо; але нехай я буду поганець-Татарин, а не християнин, коли ми хоч одну живу душу випустимо з міста! Нехай, собаки, всї поздихають з голоду!
Військо відступило, облягло все місто й за браком дїла стало пустошити околицї, палити близькі села, скирти хлїба й пускати табуни коний на ниви, де як на те, хвилювало ся повно колося, що щедро надгороджувало всїх хлїборобів. З міста дивили ся з острахом, як винищують ся засоби їх прожитку. А тимчасом Запорожцї обвели все місто в два ряди своїми мажами, розложили ся куренями, як у себе на Сїчі, курили люльки, міняли ся зброєю, що здобули в бою, грали в чехарду і в кости та з убійчим спокоєм поглядали на місто. На ніч розпалювали вогнї; кашовари варили для кождого куреня кашу в величезних мідяних казанах; коло вогнїв, що горіли цїлу ніч, стояла варта. Але Запорожцї стали швидко нудьгувати від нероботи й довгої тверезости без нїякого дїла. Кошовий звелїв навіть подвоїти пай вина, що иногдї водило ся в війську, коли не було тяжкої роботи і рухів. Молодим, а найпаче синам Тараса Бульби не до вподоби було таке життє. Андрій помітно нудьгував.
— Нерозумна голово, — говорив йому Тарас: — терпи козаче, отаманом будеш! Ще не той добрий вояка, хто в важнім дїлї не забув голови, а той, хто й без дїла не занудьгує, і хоч ти йому що хочеш роби, а він все таки покладе на своїм.
Але не згодитись палкому юнакови із старим: у кождого своя вдача, й не одними очима дивить ся кождий на те саме дїло.
Тимчасом надійшов полк Тараса, приведений Товкачем; з ним було ще два осаули, писарь та инша полкова старшина; всїх козаків набрало ся більш як чотири тисячі. Було між ними чимало й добровольцїв, що самі підняли ся, своєю волею, без нїякого примусу, скоро тільки почули, в чім дїло. Осаули привезли синам Тараса благословеннє від старенької матері й образки з кипарису від межигорського Спаса. Повбирали на себе святі образки оба брати й задумались поневолї, згадавши свою стару матїр. Що пророкує їм її благословленє? Чи побіду над ворогом і веселий поворот з добичю і славою, на вічний спомин в піснях бандуристів, чи може?… Але невідома будучина і стоїть вона перед чоловіком, немов осїнний туман, що підняв ся з болота; мов подуріле лїтає в нїм птаство то вгору, то вниз, черкаючи крильми, не пізнаючи одно одного: голубка не бачить шулїки, шулїка не бачить голубки, й нїхто не знає, як за далеко летить він від своєї погибелї…
Остап швидко взяв ся до свого дїла й давно пішов до куреня, але Андрій, сам не знаючи чого, почував якусь нудьгу на серцї. Вже козаки повечеряли. Вечір давно погас і липнева чудова ніч обгорнула повітрє; але він не йшов до куреня й не лягав спати, а дивив ся, мов зачарований, на всю картину, що розложила ся перед ним. Небо було засїяне безлїчю зірок, що мигтїли тонким і гострим світлом. По полю далеко й широко були розложені вози з висячими мазницями, облитими дехтьом, з усяким добром і харчами, заграбованими у ворога. Коло возів, під возами й далї від возів, — усюди було видко купи Запорожцїв, що порозлягались на траві. Вони всї спали в мальовничих положенях: дехто поклав під голову мішок, дехто шапку, а дехто й бік свого товариша. Шаблї, рушницї, люльки з коротким цибухом, з мідяними бляшанками й зелїзними протичками, кресало, кремінь і губка — все було нерозлучно коло кождого козака. Тяжкі воли, підвернувши під себе ноги, лежали великими білявими купами й виглядали здалека мов сїре каміннє, розкидане по полю. З усїх боків у траві вже храпло спяче вояцтво, а з поля відкликались йому дзвінким іржанєм козацькі конї, ремствуючи за свої спутані ноги. А тим часом щось величаво-грізне мішало ся з красою липневої ночи. То була заграва пожарів, що догоряли по околицях. В однім місцї полумя спокійно й велично стелило ся по небі: в другім, зустрівше щось дуже горюче, зривалось воно як вихор, свистїло й летїло в гору до самих зір, і відірване клоччя його гасло далеко під небом. Там обгорілий, чорний монастирь, як суворий, картезиянський чернець, стояв грізно, показуючи за кождим відблиском пожару свою понуру величність; там горів монастирський сад; здавалось, немов було чути, як дерева шкварчали, обвиваючись димом, і коли вогонь вилїтав, він раптом освічував фосфоричним, лїлейно-вогняним світлом доспілі грона слив або обливав червоним золотом там і сям жовтїючі груші; й тут таки серед них чорнїло висяче на стїнї будівлї або на гиляцї тїло бідолашного Жида або черця, що горіло разом з будівлею в огнї. Над вогнем вили ся птахи, наче купа темних маленьких хрестиків на вогнянім полї. Обложене місто, здавало ся заснуло; його шпилї, дахи, частокіл і мури тихо виблискували від заграви далеких пожарів. Андрій обійшов козацькі ряди. Вогнї, що біля них сидїла варта, от-от, здавало ся, погаснуть, тай самі вартові спали, попоївши чогонебудь на весь козацький смак. Він здивував ся трохи такій безпечности, подумавши: „Добре, що нема близько сильного ворога, то й нїкого не боятись“. Нарештї й сам він підійшов до одного воза, вилїз на нього й ляг горілиць, підклавши під голову обидві руки; але він не міг заснути і довго дивив ся на небо: воно все було перед його очима; чисте й прозоре було повітрє; гущина зір, що складала молочну дорогу й поясом ішла по небу, була вся залита світлом. Хвилинами Анрій наче забував ся, і якийсь легенький туман дрімоти застиляв на мить перед ним небо, відтак всьо прояснювало ся, й знову ставало видно.
В сю хвилину здавалось йому, наче перед ним майнуло якесь дивне чуже обличє. Думаючи, що то була звичайна сонна мана, яка в сюж мить розійдеть ся, він дуще розплющив свої очі й побачив, що над ним наче похилило ся якесь виснажене висохле лице й дивить ся йому прямо в очі. Довге, чорне як вуголь волосє, невбране, розпатлане вилазило зпід темної накинутої на голову плахти; страшний блеск погляду й мертвецьке смагляве обличє, що вирізувало ся острими чертами, примушувало думати, що се була мара з того світа. Він поневолї схопив рукою пистолю й прошипів майже корчево:
— Хто ти? Коли нечистий дух — щезни з очий; коли живий чоловік, то не в пору жарти задумав, — убю з одного прицїлу.
Замість відповіди, мара приклала палець до губів і, бачилось, благала, щоб він мовчав. Він опустив руку і став придивляти ся до неї пильнїйше. По довгім волосю, шиї і пів-голих смуглявих грудях пізнав він, що то була жінка. Але вона не була тутешня; все лице її було смугле, виснажене недугою; широкі вилицї виступали над запалими щоками; вузенькі очи були дугою прорізані вгору. Чим більше він вдивляв ся в її черти, тим більше вони здавались йому знакомі. Нарештї він не втерпів і запитав:
— Скажи, хто ти? Менї здаєть ся, немов я тебе знав, або бачив десь?— Два роки тому в Київі?
— Два роки тому… в Київі… — проказав за нею Андрій, силкуючись нагадати все, що остало в його памяти з колишнього бурсацького життя. Він ще раз подивив ся на неї пильно і раптом гукнув на весь голос: — Ти Татарка! горнична у панянки, дочки воєводи!
— Цсс! — прошептала Татарка, склавши благаючо руки; вона дрожала на всїм тїлї й оглядалась, чи хто не пробудив ся від голосного крику Андрія.
— Скажи, скажи, чого, як ти тут? — питав ся Андрій, задихано шепочучи й перериваючи раз-у-раз мову від внутрішнього хвилювання. — Де панночка? Живе ще?
— Вона тут, у містї.
— В містї? — проговорив він, знову трохи не крикнувши, й почув, що вся кров нараз ударила до його серця. — Чого-ж вона у містї?
— Того, що й сам старий пан у містї: він уже півтора року, як сидить в Дубнї воєводою.
— Що-ж вона замужня? Та говори-ж — яка бо ти чудна! — що з нею тепер…
— Вона другий день нїчого не їла.
— Як?
— У нїкого з міщан нема давно й шматочка хлїба, всї вже давно їдять одну землю.
Андрій остовпів.— Панночка бачила тебе з міського валу разом з Запорожцями. Вона сказала менї: „Йди, скажи лицареви: коли він памятае мене, нехай прийде; а коли забув, нехай дасть тобі шматок хлїба для моєї старенької матери, бо я не можу бачити, як на моїх очах умре мати. Нехай красше я попереду, а вона після мене. Проси, обнимай його за колїна і ноги: в нього теж є стара мати, нехай ради неї дасть хлїба!
Богато всяких почувань розбурхалось і спалахнуло в молодих грудях козака.
— Але як ти тут? Як ти прийшла?
— Підземним ходником.
— Хиба є підземний ходник?
— Є.
— Де?
— Ти, лицарю, не зрадиш?
— Клянусь хрестом святим!
— Треба спуститись у яр і перейти потічок, там, де очерет.
— І він веде у саме місто?
— Прямо у монастирь.
— Ходїм, ходїм зараз!
— Але Христа ради і святої Марії шматок хлїба!
— Добре, буде. Стій тут, коло воза, або красше лягай на віз, тебе не побачить нїхто, всї спять; я зараз вернусь.
І він пішов до возів, де були припаси його куреня. Його серце стукотїло. Все минуле, все, що було досї заглушене козацькими походами, суворим воєнним життєм, — все раптом виринуло на верх, потопивши в свою чергу теперішнє. Знову виринула перед ним, як з темної глибини моря, горда жінка; знову блиснули в його памяти її гарні руки, очі, сміючі ся уста, густе темно-русяве волосє, кучерями розсипане по грудях, і всї тугі, гармонїйно зложені члени її дївочого стану. Нї, вони не згасли, не пропали з його грудий, вони тільки проступили ся, зробили на якийсь час місце иншим могутнїм рухам; але часто, молодого козака, і нераз, прокинувшись, лежав він без сну на постелї, не могучи вирозуміти, яка тому причина.
Він ішов, а серце в нього стукотїло все дужче від одної думки, що він побачить її знову, і тремтїли молоді колїна. Прийшовши до возів, він зовсїм забув, чого прийшов: він підняв руку до чола й довго тер його, силкуючись нагадати, що він має зробити. Нарештї він здрігнув ся і весь пройняв ся страхом: йому раптом прийшло на думку, що вона умирає з голоду. Він кинув ся до воза й ухопив кілька великих чорних хлїбів під паху, але в ту мить подумав, чи сей харч, добрий для невибагливого Запорожця, не буде за грубий і негодящий для її нїжної істоти. Тут він пригадав, що вчера кошовий докоряв кашоварів за те, що зварили на один раз усю гречану муку на саламаху, тогдї як її вистачило б на три днї. Зовсїм певний, що він найде доволї саламахи в казанах, він витяг батьківський походний казанець і пішов з ним до кашовара свого куреня, що спав коло двох десятивідерних казанів, під якими ще тлїв ся попіл. Глянувши в казани, він зачудував ся: вони оба були порожні. Треба було мати нелюдські сили, щоб усе те поїсти, тим паче, що в їх куренї було менше людий, як у других. Він заглянув у казани других куренїв, — не було нїчого. Мимоволї прийшла йому на голову приповідка: ”Запорожцї, як дїти; коли мало — з'їдять, коли богато — теж нїчого не лишать“. Що робити? Був одначе десь, мабуть на возї батькового полку, мішок з білим хлїбом, що найшли, пограбувавши монастирську пекарню. Він пішов прямо до батькового воза, але мішка вже на возї не було: Остап поклав його собі під голову й простягнувшись на землї, храпів на все поле. Андрій ухопив мішок одною рукою й сїпнув його так, що Остапова голова впала на землю, і він сам схопив ся з просоння, та сидячи з заплющеними очима, закричав, що було сили:
— Держіть, держіть проклятого Ляха, та ловіть коня, коня ловіть!
— Мовчи, бо вбю! — крикнув з ляку Андрій і замахнувсь на нього з мішком.Але Остап і без того замовк, утих і захропів так, що аж трава, на якій лежав, захитала ся від його дихання.
Андрій боязко обернув ся на всї боки, щоб побачити, чи не пробудив ся хтонебудь з козаків від сонного крику Остапа. Одна чубата голова наче піднялось була в недалекім куренї, повела очима і знов положилась на землю. Андрій підождав зо дві хвилини й пішов далї з своєю ношею.
Татарка лежала, ледви дихаючи.
— Вставай, підем! Всї спять, не бій ся! А піднимеш ти хоч один сей хлїб, коли менї буде ненаручно забрати всї?
Промовивши се, він закинув собі на плечі мішки, стягнув з одного воза ще один мішок з просом, взяв навіть в руки, ті хлїби, що хотїв було дати нести Татарцї, і трохи нагнувшись під тягарем, ішов сміливо між сонними рядами Запорожцїв.
— Андрію! — гукнув старий Бульба, коли він проходив мимо нього.
Серце в Андрія завмерло; він зупинив ся, і тремтячи всїм тїлом, запитав тихо:
— А що?
— З тобою баба! Ой, випарю я тебе, як устану, на всї боки! Не доведуть тебе баби до добра.
Промовивши се, обпер він голову на лікоть і став пильно вдивляти ся в закутану Татарку.
Серце в Андрія завмерло; він зупинив ся і, тремтячи всїм тїлом, запитав тихо: — А що?
Андрій стояв нї живий нї мертвий, не сміючи глянути батькови в лице. Й аж відтак, коли підняв очи й подивив ся на нього, побачив, що старий Бульба вже спав, поклавши голову на долоню.
Він перехрестивсь. В мить його ляк відійшов від серця ще скорше, як прийшов. Коли-ж він повернув ся, щоб глянути на Татарку, вона стояла перед ним, наче темна ґранїтова статуя, вся закутана в хустку, і проблиск далекої заграви, спалахнувши, освітив тільки її очі, мутні, як у мерця. Він сїпнув її за рукав, і обоє пішли разом, невпинно оглядаючись назад себе, і нарештї спустились в низьку долину, — майже яр, що зветь ся по декуди балкою; — на її днї лїниво повзав потічок, зарослий осокою та вкритий купинами. Спустившись в ту долину, вони зовсїм сховали ся від поля, вкритого запорожським табором. Бо коли Андрій озирнув ся, то побачив, що назад нього крутою стїною, заввишки чоловіка, піднималось узгірє, на його верху колисалось декілька билин полевого зїлля, і над ними стояв на небі серп місяця, мов з яро-червоного золота. Із степу дихнув вітрець, звіщаючи, що вже не довго до свитання. Але нїгде не було чути, щоб кричали півнї: нї в містї, нї в зруйнованій околицї не осталось нї одного півня. По невеликій кладцї перейшли вони через потік на другий беріг, що здавав ся висший від то-то, що був назад них, і піднимав ся кручею. Здавало ся, що тут було сильнїйше і само по собі певнїйше місце кріпости; бодай земляний вал був тут низший, і з-за нього не виглядала залога. Але за те трохи далї піднимав ся грубий мур монастиря. Крутий беріг увесь поріс буряном, а в невеличкій долинцї між ним і потічком ріс високий очерет. На верху кручі виднїли останки плота, які показували, що тут був колись огород; перед ним широколистий лопух; з-за нього сторчала лобода, дикий колючий бодяк і соняшник, що піднимав голову понад усїх. Тут Татарка, скинула з себе черевики й пішла боса, піднявши обережно спідницю, бо місце було багнисте і залите водою. Продираючись очеретом, вони зупинились перед купою хворосту і фашин. Піднявши хворост, вони побачили в землї якісь челюсти — дїрку, мало чим більшу від челюстий в печі. Татарка схилила голову і пішла перша; за нею Андрій, зігнувшись як мога низше, щоб пролїзти з своїми мішками, і швидко опинились обоє в непроглядній темряві.