Твори (Винниченко, 1930)/1/Краса і сила

by В. Винниченко

Твори Том I. Оповідання  В. Винниченко Краса і сила

Заручини ▶

• Інші версії цієї роботи див. Краса і сила

Київ: Книгоспілка, 1930

 

КРАСА І СИЛА

 

Краса і сила.

 

---

 

I.

Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в ньому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній, робочий день. Тихо на вулицях з плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою й будинком про арештантів, тихо коло крамниць на базарі, — скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, подивишся праворуч — тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч — тин, дерева й нікого нема; куди не глянеш — тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям. Деколи проїде закутаний в сірий балахон урядник з лошам позаду, зжене горобців, що купалися в м'якому, гарячому поросі на шляху; проплентається єврей на біді; пробіжить якийнебудь Сірко з реп'яхами в хвості, скачучи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках; виткне голову з рову свиня, важко зідхне, хрюкне й знов заховається, — і знову все стихне, знову засне, тільки налякані горобці позлітають з тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листям.

Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір'ї все пошарпане, поруйноване, — клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться й сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась і якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що та хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород, — злодія, котрого сам батько відцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з котрим мають діло тільки його приятелі — такі ж, як і він злодії: Андрій Голуб, Марко Чумаренко, дочка Марка — Мотря, декільки голодрабців і весь той люд, що не має в душі бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам скаже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати «на поселення», та Ілько на це не вважає: уночі грабує-палить, а вдень або спить, або гуляє.

Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто — таке невеличке, що скоріше б можна назвати його великим селом. Широко розляглося воно солом'яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в'ється стежка з залізних покрівель — то крамниці та казенні будинки.

Схилився Ілько на тин і замер, — ні думок, ні бажань, навіть дихання не почув він в собі, тільки чув, як сонце гріло-пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі й байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп'яла хвіст, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав: «Явдо́-о-о-хо!.. Явдохо-о-о-о́!..» Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зідхнув і пішов до хати… Пройшла ж хмара, виглянуло сонце — Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі й байдужість.

— Драстуй, Ільку! — вмить почув він коло себе. Ілько здригнувсь, розплющив очі й підвівся.

— Тю! Злякала, — промовив він, знов лягаючи й закидаючи руки за голову. — Мотря… Думав, хто такий… Драстуй!

— Не пізнав? — підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки. — Давно бачились: як у горосі, так і досі!

— Аж здригнувся, — позіхаючи промовив Ілько.

— Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії вміють лякаться? Ото!

Ілько здивовано подивився на неї.

— Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я — Мотря, Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… ха-ха-ха! Нудно, правда?.. Ну й душно!.. Та чого дивишся? Не бачив? Може поцілуєш. Ха-ха-ха! А Андрій за це мене ще буде бить… Він мене тільки що знов бив… Диви, о… Синяк уже набіг… А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б'є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе… Ти, може, думаєш, що я тебе люблю. Пхі! Я його люблю, а тебе ні!..

— Слухай, — підвівшись поважно промовив Ілько, — ти, їй-богу, здуріла.

— Ха-ха-ха-ха!..

— Може випила?

— Авжеж випила! А то ж як! Полюбовники п'ють, а полюбовниці то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!.. Ну й душно! Чи й тобі душно?.. Та… я й забула, що ти, як кавун на сонці…

Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі й задумалась. Ілько, пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер ще якось виразніше виявлялась на сірому тлі стіни, — на ту красу, що не б'є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивившися, можна впитися і очима, і серцем, і всею істотою. То була краса, що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп'янок, червоних, як добре намісто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа» і сама вона не «вилискувалась, як маківка, на городі». Чорна, без блиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, ривний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з котрих, коли дивились, здавалось, наче лився якийсь тихий, м'який, ласкавий світ, — то була й уся краса цієї дівчини.

— Та-а-к… — протягнув Ілько, не зводячи з неї очей і прислухаючись, як у грудях у нього щось то захолоне, то зомліє з одного погляду в її очі, в той глибокий, чаруючий погляд.

— Га? — мов прокинулась Мотря. — Що ти кажеш?

— Нічого… Чого ти така? Та й гарна ж, їй-богу! — перебив себе Ілько.

— Хіба гарна? — підхопила Мотря. — Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще б я тебе набила, якби схотіла. Ти тільки євреїв і вмієш бить. А здоровий!..

— Ану, дай зацідю: побачиш, чи вмію!

— Нуда «дай»! А крикни на тебе — то й сховаєш хвоста… Хіба ти посмієш? От Андрій… диви… о! о!... ось! — розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче поспішаючи куди, показала вона чотири круглих синяки. — Це так ухопив рукою!

— Ого! — засміявся Ілько, — ану, підожди… та стій, я подивлюсь.

— Ет! Одчепись! — одіпхнула вона його руку й закрилась.

— Та за віщо ж то? — роблено позіхнув Ілько — Може і йому руку одпихала? За це сто̀їть!

— Сто̀їть? — піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад. — Сто̀їть, говориш?

— Та чого ж? Аби й від мене була у тебе дитина, то й я бив би, якби одпихала. Не задавайся!

— Не задавайся? — дивлячись пильно на нього, перепитала Мотря.

— Атож! Зв'язалась і мовчи!

— Мовчи?

— А мовчи, бо й не те ще буде!

— Буде!

— Тю! Та ти здуріла!.. Та чого так дивишся на мене? Не бачила?

Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:

— Бачила… пхі… такого добра!.. Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!

— А хіба поганий? Гидший за Андрія б то?

— За Андрія? О, ні-ні!.. Е, якби Андрій такий, як ти. Якби Андрієві ці кучері, ці брови, очі — одно слово, якби був твоєї краси! А все таки я люблю Андрія. Не віриш?.. Усміхаєшся?

— Ні, чого ж, на здоров'я…

— Ану вас к чорту! Ти краще знаєш що? — знову змінила вона тон, — заховай мене денебудь. Їй-богу! Ато він зараз прийде сюди й побачить… Заховай, Ільку!..

— Та хай бачить. Хіба це первина чи що, що ти в мене? — знехотя підвівся Ілько. — Куди ж тебе заховать? — повів він очима навкруги. — Нема де… Хіба в хаті?

— Не треба! — махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт. — Ще нема! — вернувшись промовила вона. — А буде, зараз буде! О, то — сатана, хитра тварюка!.. А що він тобі говорить про мене?

— Нічого не говорить.

— Як «нічого»! Щось же та говорить?

— Нічого, мовчить усе.

— О, потаєнний чорт! Куди тобі!.. Плохий ти проти нього… Він зараз прийде. Все одно дознався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб'є? Хай убиває… Клопіт!.. Менше мороки!..

— Та за віщо ж він сьогодні бив тебе? — позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.

— За що? — перепитала Мотря, пильно дивлячись на нього. — Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од нього біжу до тебе!

Ілько всміхнувся.

— Правда, гидка я? Як сама послідня? Ото! Нехай!..

— Та чого він з тобою не одружиться? — поважно промовив Ілько.

— Бо я не хочу!

— І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?

— Ну, то вже дулю з'їв би! — гордо блиснула очима Мотря. — То вже чорта пухлого!

— Хіба?.. Хм… а мені здається, що ходила б.

— Ну, то побачили б! — кинула вона.

— А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?

— То до тебе, думаєш, побігла б?.. А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу, — він уб'є мене… Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде! — І оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.

— Та не вб'є, одчепись!.. Заступлюся.

— Хто? Ти? — пустивши його руку, зареготала Мотря: — Проти Андрія? Ой, господи!

— Тобто не подужаю? — всміхаючись потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори. — Не подужаю? Я?

— Та… подужаєш, та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! ти й руки не смітимеш піднять на нього. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.

— Я? — знов задоволено всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей. — Я присяду? Хіба буду нижчий від нього? А подивись!

Ілько провів рукою по темних, шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурів чорні, оксамитні очі, виставив уперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:

— Та тільки й того, що гарний та здоровий!

— А мало хіба?

— Та… — і не договорила.

— А мало хіба? Га? — нахиляючись до неї і стиха обіймаючи, прошепотів Ілько.

— Одчепись, побачать… — безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.

— Правда ж, доволі? Правда, не мало? — пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.

— Доволі? — скинула вона очима на нього. — Доволі? Ой, ні-ні!..

— А що ж тобі?

— Що?.. що?.. А хто його зна… Ой, не тули так — побачать…

— Який чорт! Тепер і собаки на вулиці нема. Ато ходім у хату… Га?

— Ні-ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось… ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!…

Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло̀ цього тіла переходило на нього; як з кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любували з нього, серце його все більш замирало і стукало до болю в грудях…

— Підожди, я тобі розправлю вуса… стій… отак. Ой, не тули так — і так душно. Ну тебе, я раз-у-раз тільки розпаскуджусь коло тебе… Нема того, щоб тихо та любо посидіть… Он який уже! Пусти! Хоч і гарний, а пусти… Чуєш?.. Ну, що ж мовчиш? Пусти!

І важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, котрий похмурився й дивився кудись на вулицю. «Чортова дівка — подумалось йому, — поки не дивишся на неї — липне; сам почнеш липнуть — одлипа».

— Та й чудні ви, баби! — усміхаючись, вимовив він.

— Чого так? — трохи здивувавшись, спитала Мотря.

— Та того: поки з вами, як із собакою, поти й хороші, став за панібрата — собакою зробишся....

— Хм… А ти женись, то раз-у-раз хороші будуть, — тихо кинула Мотря і вдумливо подивилась на нього.

Ілько нічого не відповів, тільки подивився на неї й одвернувся.

— А справді: слухай, одружився б ти зо мною? — якось жваво запитала вона і зараз же поспішаючись додала: — тільки не думай, що я справді хочу, — я тільки питаю.

— Про всякий, значиться, случай? — усміхнувся Ілько.

— Та то… вже.

— Чи оженився б я з тобою? — протягнув він і, пильно вдумавшись, подививсь на неї. І за цим поглядом, від думки самої про шлюб із нею, він почув, як чогось очі її зробились не такими вже гарними; як груди, коса, стан, губи, ніс стали зразу такими знайомими, самими звичайними; як весь вплив краси її кудись зник і замість його стала якась ніяковість і навіть нудьга.

— Хто його зна… — ніяково всміхнувся він і, удаючи з себе веселого, додав: — А хто ж тоді злодійствувать буде? Вже треба тоді покинуть гульню?

— Так не оженився б?

— Та навіщо тобі знать?

— Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори!

— Комедія! Ну… не оженився б… Та навіщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?

— Я так, хотіла тільки довідатись, — сухо кинула Мотря й задумалась. Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі.

— Тільки ти не думай, що я набиваюсь або що! — стрепенувшись засміялась Мотря. — Може не вийшла б за тебе, якби й хотів. Я так тільки… Стій, стій, — перебила вона себе і стала прислухатись. Вулицею, видко, наближався хтось, співаючи.

— Їй-богу, Андрій! — зблідла Мотря і нервово усміхнулась. — О, хитрий чорт! Наче він так собі… Ну, і я заспіваю… Нехай! Пхі!..

— Ой, не хочи, козаче, до мене.
Буде слава на тебе й на мене… —

взяла вона м'яким грудним сопрано і сумні згуки чуло рознеслись по кутку й обізвались між високими вербами горо̀дів. Чоловічий голос зараз же змовк і через декілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих, вузьких навипуск штанях, в такім же самім піджаці, в картузі, які носять ляшки-прикажчики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чути ще тоді, як самого хазяїна їх ще і в вічі не видати.

— Я ж казала, що Андрій, — прошепотіла Мотря і, наче не примічаючи його, весело і швидко заговорила до Ілька, котрий підвівся й, закриваючи очі від сонця, ласкаво і привітно всміхався до Андрія. А Андрій, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою білий-білий високий лоб, обведений сизою смугою від картуза, веснянкувате, з широкими вилицями, лице, з червоними плямами там, де у інших смага буває; протирав від пороху маленькі сіренькі, з білими віями, очі, які бувають у молодих, білих поросят; протирав руді, короткі, кудлаті вуса. І роблячи це все повагом, не поспішаючи, й собі весело-привітно посміхавсь і наближався до них.

— А! І Андрій сюди! — наче тількищо побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до нього: — А я оце йшла до тітки та й зайшла, знаєш, сюди…

— Драстуй, Ільку! — перебив її Андрій. — Грієшся все на сонечку? Ах ти ж, лодарю! А ввечорі…

І не договорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком — і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї й почав топтати її ногами, бити передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:

— А-а-а-е-е… Смієшся! А! Смієшся ще… Е-е! Тікать?.. От!.. От!.. Е!

А Мотря, закривши шільно руками лице, зігнувшись якось на бік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами й не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.

— Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів! — схаменувся сторопілий Ілько. — Уб'єш же! Годі! — і потягнув за руку,

— Ільку! Не в своє діло не мішайсь! — прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька. — Заступників не треба!

Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхрістана, важко дихаючи, встала Мотря і впилася очима в Ілька.

— Та вб'єш!.. Хіба ж можна так? — одступив трохи Ілько.

— Не твоє діло!

— Та про мене! — здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою. — Вб'єш — сам одвічать будеш…

— Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь! — зареготала Мотря і, схопившись, підбігла до Ілька. — Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху! у саму твою гарну морду. Тьху на тебе! «Я заступлюсь!» каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти нього?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, на!

— Ну, ти… — одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько, — бо як дам…

— Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий!.. А ти сатано руда, не посміхайсь, не задавайся! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю. Тільки ти не задавайся. Я тому плюю в морду, — і піду до нього й буду ходить, на зло тобі буду ходить, бо він — гарний, а ти — рудий! І ось вам обом, прокляті, ось — і тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.

— Скажена баба, їй-богу! — ніяково всміхаючись, мовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку й сів поруч. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.

— Підеш завтра на ярмарок? — помовчавши трохи, спитав Ілько.

— Небезпремінно. А ти? — підвів голову Андрій.

— Та хто його зна…

— Гайда вдвох!

— Чого?

— Поможеш мені.

— Та у тебе ж Остап є.

— Та ну його к бісу, самого Остапа: він або спить, або п'є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?

— Та хто його зна… їй-богу… — зам'явся Ілько.

— «Та хто його зна!» А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра! Та й робота ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитався, назвався родичем і пішов з ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже й є десятка… Га? А ще розумний парубок!

— Та я розумію… чого ж! — образившись трохи, промовив Ілько. — Що ж тут не розуміти? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ить, та говори-и-ть, та піддурювать. По моєму: побачив, узяв та й герехт!.. Або якщо — в морду, в ухо…

— А потім побачили, взяли — і в тюрму. Так?

— Ну…

— От то̀ тож бо й є, що «ну»! А тут брат, прийшов, побалакав, зробився родичем і йди в пивну… і не одвічаєш!

— Та воно так, — згодився Ілько, — коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?

— Ну, як таки не повірить? Повірить! Мурло дурне, зрадіє…

— Нуда, зрадіє… А як його з ним балакать?

— Прямо говори, шо знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…

— Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить єврея — палив; чи розбить кого — бив… А це, приставляться… Не можу!

— Скажи, що не хочеш, — усміхнувся Андрій.

— Ну, от ще!

Змовкли.

— Чого то вчора до тебе батько твій приходив? — трохи згодом промовив Андрій.

— Та звісно чого! — засміявся Ілько. — Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.

— Ну?

— Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і всі багачі.

— А він?

— «Так вони, каже, не грабують». — «І я, кажу, не грабую» — «Брешеш, каже! Ти, каже, тим і живеш!» — «Ба ні, кажу, як на те пішло, то вони саме і грабують, бо деруть і з слабого, і з бідного — а я з бідного не деру»…

— Бо чорт ма чого драть! — хитро підморгнувши, всміхнувся Андрій.

— Нуда! — зареготався Ілько, — на чорта̀ мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..

— Хоча бідного все таки жаль…

— Та нуда жаль! — підхопив Ілько й подивився пильно на Андрія. — Звісно бідний що́? Зараз заплаче…

— Ну, а батько ж що?

— Та що? «За це, каже, на тім світі з тебе будуть шкуру драть». Еге, кажу, до того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?

— А він що?

— Плюнув та й пішов додому.

— Нуда, — почав Андрій, — то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б'ють. А ти ще й б'єш.

— Ну, що там! Ударю раз, два…

— Ого! Добре раз, два, — засміявся Андрій, — а як тому ковбасникові щелепи звернув?

— А чого ліз? — зареготався Ілько. — Я йому…

— Бач, якби ти робив так, як я, — перебив Андрій, — не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що й ти не грабуєш…

— Нуда, — муркнув Ілько.

— А то ти й змалечку все б'єшся. І тобі достається. Пам'ятаєш, як раз трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б мабуть.

— То коло Хаїмовського?

— Еге ж.

— Ну, так їх же було з тридцятеро, а я сам.

— Та то все одно, а вбили б.

— А вбили б, гаспиди! — зареготавсь Ілько. — Як би не підскочив ти — убили б!

— А як хлопцями ще били, — підхопив Андрій, — то раз-у-раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся… Та й у школі…

— А як на ставку? Єврейчики? Та й у школі… А як із школи з тобою тікали, пам'ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур'ян. А знаєш, тоді якось веселіше було, — оживився Ілько. — Бувало, пам'ятаєш, цілий день на річці… товариші…

— Хм!.. — гірко всміхнувся Андрій, — то правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема. Ех!..

— Та чудний ти, їй-богу, Андрію! — винувато глянув Ілько. — Хіба ж я не хочу?

— Та нуда не хочеш! Тут же нічого важкого нема.

— То тільки, говориш, підговорити у пивну?

— Більше нічого! Там вже я сам із Гришкою.

— Та я піду… А десятка ж буде?

— Як удачна робота буде, то й дві дам!

— Ну?!

— Їй-богу! Так обіцяєш?

— Обіцяю.

— Їй-богу?

— Їй-богу.

— Ну, гляди ж! — устав Андрій.

— О! Куди ж ти? Посидь ще, побалакаєм. Усе згадалось… — встав і Ілько, кисло витягнувши лице.

— Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?

— Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…

— Ну, гляди! Прощай!

«А все таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай», — виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов вулицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.

На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Марка Чумарченка, батька Мотриного, удівця-звожчика, гіркого п'яниці, приятеля Ількового й Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись у бік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, забачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.

— Болить і досі? — тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.

— Дуже болить? — ще тихше спитав Андрій. І в тихому цьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілі, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі її очі налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, замер. Ці очі, що налилися слізьми, ці горді губи, що скривились по-дитячому, це уривчасте хлипання, це тремтіння тіла, це тяжке ридання Мотрі, — тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз-у-раз на всі його бійки та гордо всміхалася на всі його скажені речі, у котрої він ніколи не бачив і не думав побачити цих сліз, цих скривлених губ, — це все було так несподівано, так дивно, так невимовно чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовити, тільки, якось піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався підняти її голову, одтулити од лиця її руки, заспокоїти, потішити. І вже як ридання стали стихати, а руки перестали давити його шию, він зміг пробурмотіти:

— От!.. Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… Ото! Та бог з тобою… Ото! Ну, годі ж… Ото! Ти диви…

І тільки, як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене…» заговорив розумно і з таким запалом невимовної любови, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов'ю дивилась на нього. Андрій змовк. Мотря нахилила голову й задумалась.

На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, затрохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.

— Андрію! — тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.

— Засилай старостів, — ще тихіше додала Мотря й ще нижче нахилила голову.

— Як? Що? — не ймучи своїм ухам віри, скрикнув Андрій. — Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш!

— Їй-богу. Годі вже… не можу…

Андрій одхилився трохи, підняв її голову й пильно подивився їй у вічі.

— Ні, здається не бреше… Правда?

— Правда, Андрію! — всміхнулася Мотря. — Їй-богу, правда. Оця бійка, сварка… дитина… Годі вже… засилай старостів…

— І Ілька кинеш? — здержуючись і трохи тихіше запитав він. Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.

— Зовсім? Не підеш ніколи?

Мотря легше хитнула.

— Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до себе простягнуть? Ніколи?

Мотря тільки мовчала.

— Ілька?.. Подумай: ти й торік це ж саме говорила й на другий же день побігла… Подумай, одумайся… Я ж і тепер скажу: не бить буду, а вб'ю, як побіжиш жінкою!

— Знаєш що, Андрію, — ніяково всміхаючись, не дивлячись на нього, підняла голову Мотря, — я… ще… подумаю. Я скажу вже потім… Ну, в четвер скажу…

— Ага! — з злістю муркнув Андрій. — Я так і знав. Ух, ти, хвойда проклята! — зі зневагою, з ненавистю кинув він і, одіпхнувши її руку, що лежала на коліні в нього, насунув картуза і встав.

— Підожди! — зблідла Мотря. — Куди ж ти? Я ж не сказала, що не піду за тебе…

— Так скажеш, все одно. Прощай!..

— Ні-ні, підожди… Я ж… ти ж… Ти ж сам говориш «подумай». Я піду за тебе, я подумаю. Ти ж… я ж тобі ніколи нічого не казала, як ти позаторік не хотів брать мене, як я хотіла. Я ж мовчала…

— Бо не любила!

— Як не любила? А як же? — здивувалась Мотря.

— Так прямо…

— І дитина тільки так? — глухо, нахмурившись, запитала вона.

— І дитина…

— І в тюрму до тебе бігала щодня тільки так?

Андрій махнув рукою, але не сказав нічого.

— І кулаки твої два роки зношу тільки так? Чого ж мовчиш? На якого ж чорта ти мені, рудий, здався, як я могла кращих знайти? Га?… Ух, ти!..

— А хіба не знайшла?.. А Ілько? Ще задається… Прощай! — зненависно виговорив він за одним духом і, повернувшись, швидко підійшов до тину, переліз і пішов улицею.

— А в четвер прибіжиш! — навздогінці кинула сміючись Мотря.

— Не діждеш, гадино!

— Ой, прибіжиш!

Андрій гидко на всю вулицю, не вважаючи не людей, вилаявсь до Мотрі.

— Прибіжиш, прибіжиш, бо в четвер усю правду скажу! — почувся ще раз голос Мотрин і за ним якийсь нервовий голосний її сміх. Андрій ще раз вилаявсь і швидше пішов од хати, від якої навмисне-голосно, якось нервово почулось:

А я слави тої не боюся,
З ним люблюся — не наговорюся.

 

---

 

II.

Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу; тарахкотять вози з прив'язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; «дядьки», поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базару. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів з хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю. І туман пилу по всьому.

Тихий, спокійний, навіть флегматичний український ярмарок. Нема в ньому ні зайвої турботи, ні зайвого крику, ні зайвої біганини: мирно, спокійно — легкий кольор флегми навсьому. Тільки коло жидів, бублейниць та циган і почуєш несамовиті крики, безсоромну брехню, тільки коло них побачиш бійку, іноді кров і раз-у-раз поліцію.

— Бублички! Бублички гарячі! На салі, на маслі, на всім продовольстві! П'ять копійок за три пари сім — десяток! Добирайте, дядьки, молодиці, гарненькі дівчатка!

І підійде дядько з батогом у руках, уважно обдивиться бублики, калачі, паляниці, спитає по чому, подумає трохи, поторкає обережно пальцем і мовчки одійде собі.

— Куди ж ви, дядечку? Паляниці ж, як сахарь. Десять копійок, дядю! Ну, за дев'ять оддам.

— Знаєм ваш сахарь! — бовкне собі під ніс «дядько» і так само піде далі, проштовхуючись, роздивляючись, обмацуючи й одходячи.

— Ах, какиї ви стали скупиї! — докірливо хитає головою молодий єврейчик засмаленій, товстопикій дівці, що роздивлялась на червону з зеленими квітками хустку. — Самая петербурзькая матерія!.. По самой первой моді!.. Ах, скупиї, баришня… Ето не харашо!

— Дам трийцять п'ять! — підніма голову дівка, не випускаючи хустки.

— Менше, как шезьдесят, накажі мінє господь, не можна!.. Вам какіх ниток?.. Какиї ви скупиї! Такая багатая і красивая баришня і тільки трийцять п'ять… Здачі? Суре, ґіб їм здачі… Нєту?.. Вот я чічас дам здачі, одну минуточку… Єслі ви хотітє купить етот платок, я вам для вас можу оддать за 50 копєйок… По знайомству…

Мовчки, довго роздивляючись, стоїть дівка біля хустки й, нарешті, розв'язує край своєї хусточки, виймає гроші, довго лічить їх, оддає єврейчикові, пильно-обережно склада хустку й одходить тихо, спокійно, задоволено.

А ще тихше, ще спокійніше ярмаркують на воловій та кінській.

Веде пару сіреньких, невеличких бичків худенький, маленький, трохи сивенький «дядечко», з одною випущеною штаниною з полотняною латкою на коліні, в брилі, з таким носом, що, здавалося, цей дядечко ще змалечку не цурався чарочки.

— Що за бички, синій ніс?

Мовчок, тільки суворий погляд з-під сивеньких брів і сердите «гей»…

— Дядьку! Земляк з буряковим нюхачем! Що за бички дам?

— Зашмаруй наперед ряботиння, — одмовляє синій ніс, — а тоді й питайся про бичків: полякаються! — І, задоволено всміхаючись, прямує собі далі й так само скрізь розмовляє, задоволено посміхається й ходить доти, поки жінка одніме воли, продасть їх кумові й тим самим одбере у нього спроможність ходити, перекидатися гострими словами, і тим самим одбере всю мету його ярмаркування.

А сонце пече, розлива по тілі якусь млявість: пахтить кінським гноєм, молодими огірками, житнім хлібом, таранею, дьогтем. У довгій, вузькій улиці возів, затовпленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики: на вигоні плаца, підгукуючи, підкидаючи ліктями, хлопчики силкуються вдати з себе Шмулів, буланих, кацапів тощо; коло річки, вибрикуючи, похнюпившись, весело ржучи, товпляться коні, корови, воли.

Але торг провадиться повагом, не хапаючись, не передираючись один перед одним; торгуються спокійно, поважно, де-не-де з смішком, з тонкою іронією, з коментаріями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощів, але з тонким підходом. Надходить поважний «дядько» в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами й невеличким ряботинням по худому лиці, підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, коні, люди; всі товпляться, штовхаються, пролазять між кіньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуз, промовляє:

— Драстуйте! Боже поможи!

— Спасибі! — озиваються декотрі і, не переміняючи постав, слухають далі якогонебудь оповідача. Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши якунебудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого властиво не звертаючись, бовкне:

— А що просить?

Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зідхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од одповідача й міцніше впершись ліктем, теж наче знехотя муркне:

— Три красні.

— … Ну, та й говорю йому, значить, тому таки панові, — чується з купки, — «змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його зна, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «на недєлю у тюрму!»…

— А дві? — знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зідхає й переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині й одповідає:

— Двадцять сім дають.

— Та мабуть невеличких?

— Чого? Хіба не стоїть? Кінь, як кінь.

— Та вжеж! І голова, і вуха є… Дві берете?

— Та що ви, земляк! — всміхається хазяїн і повертається вже зовсім до дядька. — Хіба вже я як — у бога теля з'їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!

— Та й беріть!

— Та й візьму!

— Та й держіть!

— Та й вдержу!

Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:

— А що, держитѐ? — ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.

— Держу.

— А поснідали добре?

— До обіду не далеко.

— Ну, то… зверху додам два.

— Ні, буде холодно. Коняка добра… молода.

Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.

— Та що там? — всміхається хазяїн. — Хоч дивіться, хоч ні, а більше п'яти не дасте.

Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги і наче твердо обміркувавши, рішає:

— Ну, то отак… Держіть руку…Двадцять п'ять і (б'є з повагом), кришка!

— Ні, — хова руку хазяїн, — як не три, то й не тратьте, куме, сили.

— То так таки й три?

— Та так.

— Ну, а так, щоб продать?

— Щоб продать? — замислюється хазяїн. — Так, щоб продать, то от що: двадцять вісім і беріть. Хай уже…

— А як по-божому?

— Та що ви, дядьку, торгуєтесь? — вмішується один з купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом. — Криця, не лошиця: біжить — дрижить, упаде — лежить. Сестра її в Києві з гори бігає.

У купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.

— Ну, двадцять шість… Держіть руку!

— Двадцять вісім!

— Двадцять шість!

— Двадцять вісім!

— Ще й цибулю на хвіст, — додає бриль.

— Ну, то щоб не по-вашому і не по-моєму — держіть руку… Держіть. Двадцять сім!

— Та давай, Данило, — радить бриль, — бо вороненька вже стелеться.

— Ще б полтиника… — чухається Данило.

— Е-е… — докірливо хитає головою дядько, виймаючи гроші й одлічуючи 27 карбованців. — Ще мало вам… Беріть!

— Ну, хай іде… Давайте… Хай вам бог помага, а конячинка, їй-богу, добра, — перелічуючи гроші, ховаючи у кишеню й передаючи оброть дядькові, зідха Данило. — Якби не така скрута… Ех!

— Прощавайте!

— Щасливо!

— Но!

І скоса поглядаючи на вороненьку, посмикуючи часами за оброть, пропихаючись між купами людей і рядами коней, прямує собу дядько до воза. Але, зустрівшись з земляками, спиниться, обіпреться теж на спину вороненькій і, слухаючи якогонебудь оповідача, поважно на запити одповідає:

— Не продажня.

Тільки ж умішається де єврей, або циган, там спокій цей зміняється на крик, на галас, сварку, іноді й на бійку. І набіга поліція, збігаються люди, підіймається ґвалт і, нарешті, троє або четверо дядьків попадають у холодну, тягнучи за собою цигана й єврея.

На воловій біля купки людей у темному піджаці, таких же штанях, у глаженій сорочці й новому картузі стояв Андрій. Біля нього, переминаючися з ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок з прищуватими щоками й синенькими, полинялими оченятками.

— Та його, Андрій Панасович, не буде, їй-богу, не буде, — заглядаючи в вічі, вимовив нарешті він. — Він, мабуть, десь уже запив… Хе-хе-хе!

Андрій погано вилаявсь. — Хе-хе-хе! А я ще вчора його питав: «Будеш, кажу, на ярмарку»? — «Буду», — каже.

— Ти ось що, — почав Андрій, — біжи… Того йолопа, правда, все одно не буде, то біжи зараз до Берка й пошукай там Остапа, — він там повинен буть. Скажи, що я його кличу.

— Робота буде, хе-хе-хе?

— А як не буде у Берка, біжи до Тартаковського. Знаєш?

— Ну, от! Скажу, що є хороша робота…

— Цього не кажи! Прямо скажи: Голуб кличе… Підожди… А сам до мене потім не підходь. Чуєш?

— Нуда, бо, звісно…

— Та не перебивай! Не тямиш і мовчи!

Прищуватий ніяково всміхнувся й винувато глянув Андрієві в вічі.

— До мене не підходь, а як побачиш, що Остап поведе он тих хлопців до пивної… Бачиш яких?

— Бачу, бачу: один у брилі, а другий без шапки, волики коло них.

— Ет, дурне! Кажу, слухай! Дивись: бачиш червону гарбу економічеську? Та куди лупаєш! Он-он-он!

— Ага, бачу!

— Бачиш же?

— Їй-богу, бачу. Здорові, сірі воли коло неї… Парубки сидять біля вія… їдять щось. О! Один устав.

— Ну, так. Так як побачиш, що вони підуть з Остапом, іди зараз же до гарби, сідай коло неї й сиди. Сиди та й годі.

— Нуда, розуміється…

— А як підійду я з кимнебудь, скинеш шапку й будеш звать мене паном…

— Хе-хе-хе! Нуда, бо панам, сто бісів їх матері раз-у-раз дешевше уступають.

— Та ні! Ну й дурний же ти, Гришка, господь з тобою! — всміхнувся Андрій. — Я не купувать, а продавать ті воли буду. Чуєш, розумієш, капустяна голово?

— Ага.

— І ти не чужий мені, а мій наймит з села Лементарівки….

— Нуда, так… Ми з економії… Ага-а-а! — прояснів умить Гришка й зареготався.

— Розібрав? Ну, так біжи… Твої три карбованці й півкварти. Та швидко! Підожди, підожди. А Остапові скажи, щоб теж до мене не підходив, а прямо йшов до хлопців… Той уже зна, куди їх вести. Ну, гайда!

Прищуватий весело насунув картуз на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув «ану, мурло, з дороги!» і пропав серед натовпу.

«Нема Ілька, обманув, — майнула в Андрія думка. — Дурень… А! Може він у Мотрі? Он що! А я думаю… О, хвойда проклята?.. Тожто хотіла подумать… Та ні, навіщо б говорить, що піде за мене?.. Так он що! Ну, добре, добре!.. Це батька нема, так вона прямо в хаті обнімає… Якби знав, якби я догадався раніше, я б… Упустю ж таку рибку… Чи може плюнуть? Ні, нехай… не треба думать…

«От якби застать, тихенько підійти й накрить… Чи вони в горниці, чи в кухні — обідать варить!.. Ні, сьогодні неділя… А може вона пішла до церкви?.. Нуда, гм… Я думаю, що пішла до церкви… Гм… От не подумав! Той може тепер десь на роботі, когось уже облапошив, а я казюсь… Ще проґавлю цього діда. Чи не проґавив?.. Ні, ще стоять; давав дев'яносто один… карбованців із сотню має. Ще чого доброго купить воли… А тут ще чи найде того Остапа… Нуда, мабуть до церкви, хм… так я й знав… Нуда — неділя… хм…»

Біля Андрія зупинилась купка людей. Посередині, то прискакуючи до молодого парубка, то одскакуючи, шарпаючи за собою малесеньку конячинку, гарячився високий гарний циган. Парубок, спершись на буланого молодого стрункого коника, спокійно, навіть насмішкувато всміхаючись, хитав тільки головою й іноді поривався йти. Між ними в розхрістаній сорочці, без шапки, ледве дивлячись, заточувався якийсь п'яний «земляк».

— Бий, бий! Не хочеш? Не хочеш? Жаліть будеш!

Парубок усміхнувся і, подивившись на конячку, іронічно спитав:

— Вона ж хоч вітер повезе?

— Ха! — стрибнув циган. — Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! І не вгнеться! — І стрибнувши, він умить опинився на шкапинці, котра, не сподівавшись такого, перелякалась і ледве не впала.

— Ну й «лошадь»!

— Вогонь!

— Ти нею ладан вози!

— Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!

— Та щьо ви смієтесь, щьо ви смієтесь?! — не зважаючи на регіт, підбіг циган до купки.

— А давай на щьо, щьо випередить хоч яку! Давай! Ага! Боїтесь? Та по їй видно… Ти дивишся, щьо вона мала? Ха-ха-ха! Та це ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була за киргизка, якби вона не мала була?.. Ну, береш п'ять додачі? Ні? Шість береш? А сім?.. Ну, то йди к чорту! Но!..

Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п'ять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув:

— Ну, чорт його бери! На вісім, давай буланого. Хай моє пропада! Бий!

— Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!

— І вісім не хочеш! Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають. Говорю тобі, золото береш, а не коня!

— Ні,

— Ех! Пропадать, так пропадать! Держи руку! Держи руку!

— Та не хочу!

— Держи! Даю дев'ять! Бий!

— Бий, Данило, б-б-бий, — заговорив умить «земляк», що доти мовчки хитався й слухав, ледве поводячи очима.

— Та то, дядьку, не Данило.

— Ну, то… Іван…

— І не Іван.

— Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю. Свин-ня!.. Ти! Гаврило! Б-бий… або знаєш що? — не б-б-бий…

— Не мішайте, дядьку! — одіпхнув його циган. Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусах і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.

— Держи руку! Держи! Дев'ять!..

— Ні.

— Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать… Береш дев'ять?

— Ні.

— Но!

Але одійшовши трохи, вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в вічі, всміхнувсь і, зідхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:

— Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче.

— Та не виймайте, — сказав парубок — я не поміняюсь… Комедія, їй-богу!

Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця й почав лічить.

— Та не давайте, не візьму!

— Сорок п'ять… До пари мені буланий, шістдесят…

— Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну й…

— Дев'яносто п'ять… Оце вісім… Вісімдесят десять… На, бери! — махнувши рукою, скінчив циган.

— Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!

Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.

Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.

— Тьху, чорт! — схаменувся Андрій. — Заслухався чортового цигана й мабуть проґавив діда… Нуда… Ні, слава богу, стоїть… Що ж Гришка? Ні, і той уже лежить…

Гришка дійсно лежав уже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.

— Ну, пора! — рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближаться до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.

— Їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед господом милосердним, сам торік дав дев'яносто п'ять… Воли, говорю вам, такі, що… а-а! Тут же і робота, і сила, і подивиться є на що… Роги, гляньте, які… Христом-богом завіряю, що сам дав дев'яносто п'ять.

— Та воно та-а-ак! — схилив голову на бік і розвів руками пристаркуватий чоловічок з сивенькою, ріденькою борідкою. — Коли ж… дорого!

— Не дорого, земляк, їй-же-богу, не дорого!

— Драстуйте, мужички! — привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:

— Доброго здоров'я.

— Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь… Волики хорошиї. Да, дєйстлітельно, волики не плохиї. Да-да… Скільки просять?

— Не дорого, господин… дев'яносто п'ять!

— Нуда, оно… собственно… А дають?

— А даю дев'яносто два, — промовив чоловічок.

— Гм… Волики нічево сібє… Только, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а іной уже сякоє… От, скажем, примєром, за мінє. Люблю волики, їй-богу, люблю!… Я сам помєщик, маю землю… Да… А вот, как повидю волики, так прямо і бірьоть охота… Відєл я тілько што волики. А-а-а, ть-ть! Прямо золото… І от же, преобразіть сібє, не дорого, їй-богу, не дорого. Будь дєньгі, так і купив би. І немного: дев'яносто рублей… Тольки ж і волики. І єто волики хорошиї, но тєї будуть как будто полєпше… Тольки ж оп'ять скажу, хто што любить… От скажем, примєром, єтот мужичок. Он по видімості більше любить… не такиї, как ето воли. Так, мужичок?

— Та, знаєте, — всміхнувся «мужичок», — не так любиш, як треба.

— Е, ні! — добродушно підхопив Андрій. — Не скажіть, не скажіть… То таки, значить, нада — што нада, то нада! — а то такиї… как би вам по-простому із'яснить?… — і охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло.

— Нуда, звісно, що охота…

— О! о! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Єто і по науках звєсно. Охота, пишеться в книгє, пособниця на работу. Хе-хе-хе!

— Авжеж, без охоти за роботу не берись, — згодився один із купи, зідхнувши.

— Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать, — наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти. — Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пійду посмотрю на тєї волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сібє, знаєте, та всьо розсматрюю. Натомишся за недєлю в економії, — ну, і… хе-хе-хе… дозволиш сібє погулять у воскресеніє. Досвіданіє.

— Щасливо… прощавайте… — потягнули дядьки за козирки і Андрій зараз же почув:

— Так берете дев'яносто два?

— Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!

— Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте!

— Куди ж ти, Тарасе?

Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, який ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.

— О! І ви! — наче тількищо побачивши, трохи згодом промовив Андрій, — не сторгувались?

— Дорого. Волики б нічого, та…

— Волики… да… Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: маю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой, — мінє не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мінє дай, щоб челаєк бил хароший і… словом, хароший… Мінє все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тібє душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано «люби ближнього, как самого сібє».

— По євангелію, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?

— Да-да! Не обмани й не украдь!.. А он-о-но і волики тєї. А волики — золото! От пойдьом от тут між возами, оно вийдьот ближче… А от єто і мої воли… Що, Гришка, напував воли?

— Напував, пане! — схопився Гришка і зняв картуза.

— Пили добре?

— Добре, пане.

— Підкинь же сінця… Ну, що — повернувся Андрій до Тараса, — нічево волики? Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть. От отцеда лучче видно… Мордочки какиї… Ах ви ж мої!.. Ех! Знаєте, єслі б хто дал січас мінє за мої восімдесят, доложил би десять і купил би! Накажи мене бог, купил би… Только што ж? — не дадуть за мої восімдесят… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? — за п'ятнадцять рублей не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…

— Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? — розглядаючи воли, промовив Тарас.

— Ха-ха-ха! А бодай вас! — наче розуміючи жарти, добродушно вдарив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав: — Хоча, положим, волики нічево сібє… Тольки ж посмотріть на ті, куди ж єтим!

А ці волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на ці, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:

— А все таки, я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче цих — що правда, то правда! Але ж і ціна за них лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і ці нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики… Вам ті прийшлись до душі, а мені ці… Га?..

— Та що ви?!

— А от же їй-богу!

— За мої даєте вісімдесят?!

— Даю.

— І зараз гроші?

— І зараз гроші!.. — «Та й дурні ж ці панки, прости господи!» — мовив собі в думці Тарас.

— Значить, я можу зараз і ті волики купить? — радісно скрикнув Андрій. — Господи! Та ні, ви… шуткуєте.

— Ну, от!..

— Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас… Тарас… звиніть, не знаю, як по батюшкє….

— Семенович.

— Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип'ю прямо, хоч уже місяця два, як не пив… Зараз же могорича вам, Тарас Семенович… Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти… Підожди… гроші ж на̀… Купиш дві чвертки, — вже пошепки і з виду грізно додав Андрій, — і в одну виллєш із цього слоїка… Чуєш? Не бійсь, це — сонні каплі… На, та бери та̀к, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки… Назнач її якнебудь; надірви бумажку, що наліплена, чи що… Іди!.. Та не барись, Гришо! — це вже вголос говорив Андрій. — Купиш там і ковбаски, і палянички… Підожди! Принесеш єто всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою… Знаєте, усьо таки кактось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє… А там нікада нікого не буваєть, не повидять і не так душно, — травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!

— Нуда, під вербою, як той казав, і їсться смашніше.

А під вербою, що стояла на березі ставка далеко од водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і… ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка; налили, закусили — бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась між недавніми приятелями. Налили знов, знов закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п'ятій…

— Ви вже той… звиніть, я трошки, ляжу… Натомився, ходячи, та щось до сну клонить, — примощуючись, промовив після шостої Тарас і вже п'яненько осміхнувся.

— Нічого, нічого… Звісно, наморишся… От хочби, приміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї в кімнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку; тут, значить…

Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно й тихо заснув.

— Спить уже, — прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не зворухнувся.

— Ну, йди, стань там і дивись, — повернувся Андрій до Гришки: — як буде хто йти, кашлянеш.

Гришка, весело осміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.

— Що за чорт! Нема! — хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій. — І за пазухою нема… Невже брехав… Уб'ю гада! Ну, повертайсь… Щось у цій кишені… зав'язано…

Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив з трави ножика й одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п'ятирубльовки, десятки і прості срібні карбованці.

— А що, багато? — підбіг Гришка.

— Єсть. Ти ж позакидай ці пляшки, або я й сам це зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять. Ну, гайда! Увечорі приходь до Естерки, там п'ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.

— Андрій Панасович!.. — несміливо й ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм, — якби зараз… Сьогодні ж неділя…

— Н-ну! — грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці, — сказав увечорі… Чого ж ще!

Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, всміхнувся й тихо пішов за Андрієм…

А через годину, отовплений великою валкою людей, розхрістаний, блідий, з синіми губами, Тарас з диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.

— Це Голуб! Це ніхто, як Андрій! Гайда всі до нього! — заревли декотрі з купи. — Ходім до нього, однімем! Це ж розбій!

І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній улиці.

 

---

III.

— Куди, Ільку?.. Драстуй! Іш, надів нового піджака та й не пізнає вже…

Ілько повернувся, — коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря і, граючи очима, ласкаво всміхалася.

— Не бачив, — підходячи до неї, всміхнувся й Ілько. — Драстуй.

— А може ще й досі сердишся?

— За що?

— А за те, що… тоді…

— Ну, от! — знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт. — Хіба ж це первина?

— Ну? А справді не сердишся? Га? — заглядаючи в вічі й якось тепло-ласкаво дивлячись на нього, спитала Мотря.

— Та й чудна! — підняв голову Ілько, — говорю ні, то й ні… Чого це ти так убралась: кохточка, нова спідниця… ху ти!

— А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить… Та чого стоїш там, перелазь та гайда в садок.

— Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.

— Хіба й ти з ним на «роботу»?

— Атож!

— І підеш таки?

— Та піду ж.

— А може не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, розказа-а-ала. Га?

— Ні-ні… Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положим, вона не по душі, але… обіщав. Прощай!

— Та підожди! — схопила його за рукав Мотря. — Сам каже, що не по душі, і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на біржі. А Андрій знайде…

— Та хто його зна… — почухався Ілько.

— Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хоро-оше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не по душі, а йдеш. Тебе раз-у-раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій — то чорто! А я б щось розказала… Перелазь… Я, їй-богу, скучила за тобою… А цікаве розказала… От побачиш!

Ілько подивився на Мотрю; дивно хороша вона була, хороша, як радість, як молоде, тепле чуття, хороша, як мрія бажана. Глянув Ілько у великії очі, зустрівся з глибоким поглядом, який обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, — зідхнув, почухався, ще раз гланув на ласкаву її усмішку і… поставив ногу на тин.

— А справді ж щось скажеш цікаве? — спиняючись спитав він.

— Їй-богу, їй-богу, розкажу!.. «От таки ж піде за мною!» — додала вона в думці.

— Ну, як так… — не договорив Ілько і став перелазить через тин з таким видом, наче б хотів сказати: «От лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що в світі не поліз би!»

Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.

— Гайда на призьбу! — притуляючись до нього й одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.

— Ну, що ж там цікаве?

— А тобі дуже хочеться знать?

— Як… як оце зараз поцілувать тебе!

— Ну? Скажи який! Ха-ха-ха!

— Та говори!

— Ну, слухай, — повертаючись до нього й нахиляючись од вітів, тихо вимовила вона: — виходю заміж за… Андрія.

— Та ну? — спинившись, скрикнув Ілько. — Брешеш!

— Їй-богу, правда! — повернулась Мотря й пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.

— І таки не брешеш? — криво всміхнувся він.

— У четвер і рушники подам.

— Он як… — тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.

— Правда цікаве? — сміючись спитала Мотря, сідаючи біля нього.

Ілько нічого не одказав і мовчки, замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло й нудно-нудно стало.

— Так он як! — дивлячись на неї, знов криво всміхнувся він і знов одвернувся.

— А так… — теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на ньому.

«Так он що?.. Заміж за Андрія! — крутилось із тяжким щемлінням у Ілька. — Це, значить, прощайся вже з нею, прощайся з тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайся з рідною єдиною людиною, з цим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з цими гарними, дорогими, чудовими очима»… Ці думи не мислив він, не висловлював, не складав їх, — метнулись вони в нього з цим щемлінням, з цим якимсь чудно-тяжким чуттям. Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі й дорогі любі, хороші, ці такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.

А Мотря все дивилась на нього і теж прислухалась: щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, замерти коло дужої руки його, заглянути в вічі й дивиться-дивиться на чудову красу його, на чорнії брови, в карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло у неї в грудях з самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…

— А ти не виходь заміж, — тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою. Мотря одвела свій погляд, зідхнула й, хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:

— Що ти казав?

— Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.

— Не виходить зовсім? — сумно усміхнулась вона. — Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самій… Ну, хіба ж це добре, що я бігаю до тебе, що він мене б'є раз-у-раз… Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?

— Та так… — нахилився знов Ілько — якось… Чорт його зна… думаю про це… і якось, знаєш, скучно… Буде скучно без тебе.

— Та й мені: ось дивлюсь не тебе, теж якось скучно…

Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали й бились горобці на вишнях, та за тином по вулиці йшли люди до церкви.

— А за мене пішла б? — ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.

— За тебе? — наче сподіваючись цього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря. — За тебе? А Андрій же як?

— А Андрієві можна дать одкоша.

— Та буде так, як учора?

— Ну! — підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбік, перелізла стежку і сховалася в траві.

— Ну, що ж «ну»! — всміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.

— А то «ну», що тепер не дам бить тебе… Учора то він мав право, а тепер би… вже… Та побачила б!

— Ех, Ільку, Ільку, — захитала головою Мотря, — бачила я вже вчора… Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось ще раз спробувати тебе… І що ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.

— Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!

— Ех, не задавайся, Ільку! Побачиш Андрія і присядеш знов. Ти, знаєш, такий: ти тільки не сердься: я цілу ніч думала про це й рішила сказать усю правду. Якби не побачила оце тебе, побігла б до тебе… Ти, бач, такий: як зо мною говориш — ти мене слухаєш, з ким другим — того слухаєш. Як то кажуть: «куди вітер віє, туди я хилюся»… Ти ж не сердься!.. Ось тепер Андрієві обіщав помогти, а зо мною сидиш, бо я вговорила. Так і тоді буде, як вийду за тебе, поки будеш зо мною — будеш мій, а вийшов із дому — і вже чийсь. А Андрій уже не те. Андрій — той ще сам, кого хочеш, подужає… Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любую з тебе і як «отче наш» знаю тебе. А Андрія то вже сам чорт не взнає: сьогодні він такий, завтра такий, тоді он-який… Проти нього я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала. А Андрій — той і розкаже, і поб'є, і насмішить, і налякає, і розсердить.

Ілько мовчав і писав паличкою по запорошеному чоботі.

— Ти й добріший за Андрія. Ти от чи «заробиш» де, чи як там, роздаси, прогуляєш… Хіба ти матимеш коли що? Ні! Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хіба ж ти зможеш? Правда ж ні?

Ілько тільки колупнув паличкою.

— От бач, мовчиш. А Андрій той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Івасько… Хіба ти його любитимеш так, як Андрій: не твій син?..

Ілько мовчав. Змовкла й Мотря, тільки горобці наче ще голосніше цвірінькали між листями.

— Коли ж як подумаю, — тихо знов почала Мотря, — що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки… Та й до Андрія привикла… Це вже, значить, годі: не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе…

Ілько підняв голову, хотів щось сказать і… знов похиливсь

— Страшно жалко… — наче думала вголос Мотря. — Подумаю: кинуть Андрія — я вже думала багато вчора — так якось зовсім і жить не хочеться… І тебе жалко… Якби можна за двох вийти! — засміялась вона і зараз же сумно замислилась.

— А ти ще подумай, — проговорив тихо Ілько і глянув на неї.

— Я сама так думаю.

— А коли скажеш?

— Коли?.. Коли?.. Ій-богу, не знаю. Андрієві обіщалась у четвер… скажу тобі в середу… Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? — ласкаво заглянула вона в вічі й прихилилась до нього.

— Чого ж сердитись? — усміхнувся Ілько й тихо обняв її, притуливши щільно-щільно, до болю, — до себе.

— Не тули так… — прошепотіла Мотря, зчервонівши трохи.

— Чого? — нахилився він до неї. — Може ж більше не прийдеться… Здається, задавив би тебе!..

Мотря зідхнула, одкинула голову, подумала і, палко обнявши, стала цілувати в губи, в очі, щоку, найлюбіше місце над чорним, м'яким вусом.

— Не підеш за Андрія? Не підеш? — шепотів Ілько.

— Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я піду. Обніми, обніми мене!.. Прощай, мій хороший, мій гарний… Обніми…

 

---

IX.

Гучно було в пивний у Мошка, як увійшов туді Ілько. Долі валялись лушпайки з огірків, кісточки з риби, стояли калюжі пива: круг столів сиділи п'яні, спітнілі, червоні лиця; смерділо потом, чобітьми, махоркою.

— А! Ілько! — почулося з-за одного столу, занятого якимись парубками в піджаках і червоних сорочках. — Іди до нас!

Ілько обдививсь навкруги й сів коло якогось дядька, що вже був п'яний і щось співав разом з другим дядьком; той сидів проти нього й щохвилини перепиняв пісню гикавкою. Між ними сиділа якась жінка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадійно поглядала на дядьків.

— Мошку! — гукнув Ілько.

Від стойки одскочив жвавий, маленький єврейчик і, шльопаючи кальошами, підбіг до столу.

— Пару пива!

— І більше нічево?

— Нічого…

Через хвилину холодне пиво стояло перед Ільком. Випивши жадібно підряд три шклянки, Ілько втерся, сумно схилив голову на руку й задумався.

— «За-аблістє-е-ела зорька-а-а»… — почув він коло себе й повернув голову до дядька.

— Семене! Та побійся ж бога! — благаючи, заговорила жінка. — Поїдем додому… Коні ж морені стоять. Куме! Хоч ви вже згляньтеся!

Кум тільки гикнув, замовк і безсило схилив голову на стіл.

— Жінко! — миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку, — і ти… і… я… Випий!..

— Та бог з тобою! Не хочу… Поїдем… коні ж морені.

— Коні? І ко-о-ні постоять… «За-а-блістє-е-ела зоо-рь-ка-а-а»…

— За-а… — гикнув кум і підняв голову.

— Ну, що ти в світі божому будеш робити? — трохи не плачучи, здвигнула плечима жінка.

Ілько одвернувся й налив у шклянку пива.

— Господин! — торкнув його Семен, — как… З недєльою вас!

— І вас, — знехотя всміхаючись, відповів Ілько.

— Спасиби, спасибі… От спасибі, так спасибі,.. Куме, дай пляшку, вип'ю… ось з господином.

Кум мацнув рукою по пляшці, ледве не звалив її, та так і застиг.

— Семене! — благала жінка, підхоплюючи пляшку.

— Дай сюди пиво! — безсило простягнув руку Семен.

— Поїдем додому.

— Дай сюди пиво!..

— От наказаніє господнє! — зідхнула жінка й подала пиво. Семен узяв, поважно налив у шклянку, підніс, розхлюпуючи, одну Ількові, другу взяв сам і промовив:

— Доброго здоров'я!..

Ілько випив. Семен поставив свою шклянку, взяв Ілька за руку, довго дивився йому в вічі, обняв, поцілував і зараз же випив своє пиво.

— Бо… люблю! — повернувся він до жінки. — І не мішайсь… Уторгував, продав воли й буду гулять. Так, господин?

— Так-так! — усміхнувся Ілько. — А за багато продали?

— За сто та ще й двадцять!.. О! — вийняв він червону хустку, помахав якимсь вузлом на ній і став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидів Ілько. Ілько придивився, одвернувсь і почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнімались, випивали, цілувались і сміялись із благання жінки.

— Мошку, пива! — гукнув Ілько.

— Мошку!.. Пива! — стукнув кулаком Семен і поліз у кишеню за хусткою.

— Та не треба, не треба! — затурбувався Ілько — Я сам заплатю, сам… Нехай… нехай…

— Ні!.. Ого!.. Семен Торба не може пива купить… Фю-фю! Ого! Де ж це гроші… Ого! Я не можу… Де ж це?..

— Та ти ж у ту кишеню поклав, — промовила жінка. Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.

— Чи не випали? — поблідши встала жінка й почала дивиться під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.

— Нема! Ой, господи! — скрикнула жінка.

Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.

— Та я ж у цю кишеню поклав, — розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, який пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі й озиравсь навкруги.

— Це ж оцей витягнув у нього! — обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв з столу картуза.

— Ні, господин, підождіть трохи, — схопив його за руку Семен, — я той…

— Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей.

У пивній стихло й коло Семена поставало вже декільки дядьків.

— Люди добрі! — скрикнула жінка. — Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші…

— Ви, Ілько, послушайте, — затурбувався Мошко — може, єжелі ви взялі… Мінє какое дєло, нехай мінє за пиво… Я в паліція…

— Та якого вам чорта! — повертаючись іти, крикнув Ілько. — Не бачив я ніяких грошей! У нього їх і не було.

— Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, цей йолоп тобі ж і показував! — закричала жінка.

— Оддай гроші! — тихо, але виразно промовив Семен.

Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки й суворо дивились на це, і повернувся.

— Нєт, позвольте, — викрикнув Мошко й ухвативсь за Ілька, — так нідзя… Дай мінє за пиво… Хає, бігай за поліцейським!

— Оддай гроші! — зробивши кільки ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.

— Авжеж оддай… Що ж це!.. — почулось між дядьками. Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком і ступив до дверей.

— Оддай гроші! — заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком. Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір наскочив на Семена й повалив його на стіл, із страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров'ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі сами поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах, Ілька.

— Повбиваю!! — хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою з столу пляшку. Але не встиг він і вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.

— Тепер бийте його!! — крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги. З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… піднялись разом із ним.

— Держіте, держіте! Я одберу у його дєньги!.. Вот оні! — вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров'ю лицем і синій побитий Семен зараз же кинулись до нього. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось укусив, когось пацнув, рванувся і, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.

 

---

V.

Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо, не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер; купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звожчика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі! Тільки де-не-де перебіжить через дорогу яканебудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом балагула та звожчик розіб'є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер, наче сказиться, — то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче й сипне, й сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно, безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.

Ледве блищить лямпочка в камері «слєдственних» Сонгородського «арестного помєщенія». Дхне потом, парашею, махоркою й кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти рештанти. Чути: «краля зверху!» «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.

По темних кутках сплять.

Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів «без мене грайте» і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто лихтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.

— Ти, Мотре? — одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.

Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку і на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.

— Я. На!..

Андрій простягнув руку крізь ґрати і взяв невеличкий клуночок.

— Там десяток пиріжків і курка, — додала Мотря.

— Добре… Чого вчора не прийшла?

— Ти сердишся?

— Я питаю, чого вчора не прийшла, — сухо прошепотів Андрій.

— Не можна було.

— Не бреши!

— Ну от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я оце побігла б до тебе.

— Де ж батько був?

— На «роботі»

— Де?

— Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?

— Знаю. Багато?

— Рублів на п'ятдесят, казали. Ілько насилу вніс лантух.

— А! Он що? Хм… — злісно всміхнувся Андрій. — Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…

Мотря мовчки нахилила голову.

— Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом'яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко? — грізно прошепотів Андрій. — Похвались же!

Мотря мовчала.

— Говори ж! Може вже рушники подавала?

— Ну от ще, — підняла голову Мотря і знов нахилилась.

— Гляди, гадино! — зціпив зуби Андрій. — Обдурила, обіщалась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, — уб'ю. Чуєш? Уб'ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!..

Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистів, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.

— Не змерзла? — помовчавши буркнув Андрій.

— Ні.

— Що? Та підніми голову, чого нахилилась?

— Не змерзла, — промовила Мотря й несміло подивилась йому в вічі. Замовкли. Чуть було ляпання заялозених карт і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.

— Не бачила Никодима?

— Бачила.

— Що, не говорив нічого?

— Про тебе?

— Нуда.

— Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.

— А так, першивому, і треба, хай не задається. Думає, як надзиратель, то й цяця велика! — з злістю прошепотів Андрій.

— Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.

— Бреше гад! Ти знаєш, як усе це було?

— Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…

— От нехай не задається і знає, кого зачіпає!

— Як же це вийшло?

— Так він каже, що й не лаяв?

— І не думав, каже.

— Гм… Іш, мурло прокляте!

— А лаяв?

— Та того мало, а ще хотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І ото причепився до мене, щоб у камору йшов. «Ще рано, кажу, не піду!» — «Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його…. Він зо всієї сили трах у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, це дурно не минеться тобі. Знай, кого бить!» — «Плювать, каже, я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах — тьху!» Ну добре, нехай так, — побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А ото в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню, — мене тут пускають, — поставлю, кажу, півкварти». Попросив він: пішли. Прийшли до Васьки, знаєш? Я тому зараз морг! Той тудисюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п'яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться. Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Никодим водив у цилюрню, напився п'яний і не спольняєт своєй служби. Я мог би утекти»… Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодима — і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!

— І ти не втік? — похопилась Мотря. — Ото! Чого ж ти?

— Тікать не треба.

— Як?

— А так: якби я втік, його не вигнали б із служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи якнебудь… А так — я сам прийшов без нього, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…

— Діти ж маленькі у нього… жінка…

— А друге те, що нема для чого й тікать; все одно оправдають. Це, що я не втік, буде ще одним доказом, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?

— Нуда, але ж…

— «Але ж!» — перебив Андрій. — У суді аби щось представив такого, як це, то й оправдають.

— А як засудять?

— Плювать я на них хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може хто схожий зо мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я в тебе був тоді, та й ґерехт.

— А як Ілько покаже, що тебе не було. Він тепер ненавидить тебе, то може…

— Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став, — саркастично всміхнувся Андрій. — Ну, так я ж його не боюсь.

— Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора, — нахиливши голову, тихше додала Мотря.

— Хм… милувались… І все таки плювать! Аби ти показала. А хіба я повинен перед ним сидіть? Скажеш, що п'яний спав цілий день у повітці. От і все… Та його й питать не будуть, а сам напроситись — побоїться мене… Він тоді саме, як моє діло буде розбираться, буде тут. Перекажеш йому, що через тиждень він уже буде тут. Той подав на нього… буде одвічать за «буйство й покушеніє на грабіж». Смотритель казав…

— Через тиждень? — перепитала Мотря.

— А що, тобі жаль? Так чого ж? — просю ж тебе: украдь хоч у цієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся — і посадять… І не будеш розлучаться з ним… А то ж жаль…

Мотря промовчала.

— … Та що похилилась?.. Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!

— Скучила! — піднявши голову, привітно дивлячись на нього, прошепотіла Мотря.

— І за Ільком скучиш?

Мотря почала кутаться.

— А ще довго до суда тобі?

— Та ти зуби не заговорюй, — мимо волі всміхнувся Андрій, — а говори те, що питають.

— Та я не чула зовсім, що ти говорив.

— Ех! Не чула…

— Холодно, Андрію, вся змокла… Я вже піду…

— Убирайся к чорту, чого ж стоїш!

— Ну, то я зостанусь, — ти сердишся…

— Іди, йди…

— Ну, ти сердишся… Скажи, що не сердишся…

— Та йди, простудишся. Прощай.

— Прощай. А завтра прийти?

— Як хочеш, — зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.

— Я прийду.

— Приходь, — байдуже муркнув він і защіпнув вікно. Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зідхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий перевулок.

І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері «срочних» між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і «буянами». Зараз же він звелів всім поділиться грішми, побив одного, що хотів з ним змагатися, посидів три дні в карцері, але вернувшись повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою «монопольки», яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель навіть наче нічого не бачили, не бажаючи, через який час мати собі страшного ворога на волі.

А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через це ще кращу. У той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і, не міняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порівнялася з ним, весело посміхаючись до нього:

— У! Паскудо!.. Мовчала! Прибігла таки за Ільком!

— Ба за тобою! — радісно дивлячись на нього й, наче чекаючи цього питання, жваво відповіла Мотря. Але Андрій вилаявся, зціпив зуби, одвернувсь, пішов у камеру й п'ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину — до Мотрі не заговорював; коли вона, винувато благаючи його, зачіпала, він тільки лаявся зневажливо й наче не добачав її. Мотря зблідла, схудла, благала його через сторожів, простоювала цілими вечорами під вікном його камери, а з Ільком і не говорила, навіть раз вирвалась і плюнула, як той хотів обнять її. Андрій змилувався — і звеселіла Мотря: заспівала, засміялась, обцілувала Іваська і на другий день уже жартувала й сміялась до Ілька. Знов змінивсь Андрій, але вже не ховавсь у камері, не тікав од розмов із Мотрею, тільки говорив з нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неї так чудно, що Мотрі з ним було й важко, й ніяково, а на самоті якось пусто, нудно і сумно, до смерти сумно. Знов почались благання, знов Ілько остогид; знов осміхнувсь «по-рідному» Андрій — й знов звеселіла Мотря, тільки вже при Андрієві розмовляла з Ільком без сміху, без жартів; без Андрія ж пильнувала, щоб усе знали тільки вона та Ілько. Ілько ж, хоча і всміхавсь до Андрія і сам заговорював до нього — при Мотрі махав кулаками… і щиро задавався.

Видався теплий, ясний день, один із тих днів, коли літо наче виривається з мокрих, холодних обіймів осени, спішить попрощатися з людьми, всміхнутися тепло-ласкаво востаннє й покоритись долі. Сонце гріло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не пів двора, жваво цвірінькали горобці, тріпались кури, лазила по дворі свиня з поросятами, тільки оголені дерева якось сумно виставляли з саду голі свої віти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали рештанти, порозсідались біля дверей, повиносили койки з тоненькими сінниками, порозвішували мокрі спідниці, сорочки, онучі, дехто стиха заводив пісні, дехто борюкався, а дехто прямо сидів, грівся і смаковито хмуривсь на сонце. Навіть Степан, старший дозорець, — «соціяліст», як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у петрівку, їв у неділю до дзвону, не хотів читать ані букви з біблії й не любив багато балакать, — навіть Степан виліз із темної сторожки, сів на коридорі, надів окуляри і став читать «Путешествіе по реке Оранжевой і ея притокам», що вже років зо три, як він його почав читать. Біля тину, проти сонця, на койці сидів старий Дем'ян, ватажок штундарів, з симпатичним лицем і добрими очима дідочок. Поруч сиділи «брати» його, себто одної з ним віри дядьки, — один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний і худий. Проти них на другий койці, сидів Гаврило, «челаєк з понятієм» — високій, худий і тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощів казав, на святого Антонія, чудотворця печерського. Гаврило не пропускав ні одної церковної служби, харчувався самою цибулею й житнім хлібом і в розмові закидав «по-вченому». Біля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койці листа худенький чоловік, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кінчиком висунутого язика і через кожні три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далі, ступнів на три, на голоблях тачки сиділа Мотря, а на самій тачці, пацаючи ногами і вставляючи іноді й своє до балачки, прибраний і веселий Ілько.

Зайшла релігійна суперечка. Дем'ян говорив спокійно, навіть весело. Гаврило іронічно всміхався, худий деколи додавав свого гострого і «з перцем» слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в умішку, однаково пильно слухав і Дем'яна, і Гаврила, і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубів Андрій, похмуро часами поглядаючи на Ілька й Мотрю.

— Ха-ха-ха! — зареготався Гаврило,одкинувшись назад. — Так по-вашому виходить, що церкви не нада?.. Єто — факт!.. Ха-ха-ха! Ну! А де ж, примєром сказать, должни находиться усякиї богослужебниї вещі, ну сказать, чи чаші усякиї, чи… ну хоча б і чаша? Де по-вашому?

— Будлі де, — всміхнувся Дем'ян, — можна і в скриню покласти.

— Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохі…

— Воші теж од бога.

— Ну!..

— Хоча чаші перед службою миються перед всіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!

— Хто ж то миє? Піп ваш?

— У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.

— Ну, так! Підождіть, — ухопився Гаврило. — Ви говорите, що «той, хто службу служить». А він же має право?

— Має.

— Хто ж йому його дав?

— Ми.

— Это факт! А ви ж маєте право давать право?

— Таке ж саме, як ваш архиєрей або синод.

— Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис — синод! Ха-ха-ха! Славная препорція!..

— От, Гаврило Петрович, — перебив чоловічок, протягуючи листа, — чи так? Бо той…

Гаврило поважно взяв і став читать:

— «Пісмо пушено Мною Марком Гавриловичом к жіні Своїй Параски Михайловні прошу тебе»… Ну, єто я вже читав… «шо Марко будь тоби Масло»… єто вже… Ага, отцеда! «Я Марко Гаврилович Прошу вашой милости ви виказуєте що я вам масло приніс а я нікакого масла ни виділ і ни знаю і ни бачив і ни чув. А ви як находите на сібє притенцію то дасте 5 рублей і будете одвічать сильно строго як ни бачили острога то побачите»…

— А я так говорю, — почав тихо Дем'ян, як чоловічок знов висунув язика, нахилив голову набік і став виводить букви, — бідному чоловікові й копійка багато значить. Ви візьміть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє, — уже плати. Плати попові, бо — гріх.

— А в писанії що сказано? — поважно і навіть строго перебив Гаврило: «Шедше убо научіть усі язики, крестяще їх во імня отця і сина і св. духа, амінь». Га? То какой факт? То, значить, шо сам Ісус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тільки євангеллю вірите, — це ж по євангеллю — …

— Та не сказано, щоб за те вони і з живого, і з мертвого шкуру дерли, — вставив худий, не зводячи очей з Гаврила. Рудий добродушно засміявся.

— Вони й не деруть, а беруть те, що дають.

— Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте! — крикнув, сміючись, Ілько. Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:

— Дурний піп, дурна його й молитва!

Помовчали.

— Не даром кажуть, — почав зідхнувши Дем'ян, — «чиї, ворота минеш, а попових не минеш»… Деруть вони з вас, як сами хотять.

— Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далі, — протягнув знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем'янові, але тільки махнув рукою і взяв листа.

— «…и… то побачите…» — промимрив він, шукаючи нового. — Ага!.. «І прошу вашої милости ни радійте моєму гору»… «Как господь дасть міні благодать то якось воно буде. Міні господь поможить нещасному то якось воно буде а я Марко Гаврилович і так нікода сльози не висихають у мене і прошу вашої милости ни оставте моїй прозьби із тим досвіданіє остаюсь жив тольки здоровя у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже якось воно буде Пісмо писав Марко Гаврилович звиніте»…

— Вони усе, значить, мені маслом дорікають, — пояснив чоловік, — а я того масла, так от не гріх заприсягнутися, і не бачив, яке воно на вид…

Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись, — жовторябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав то з хліва на льох, то з льоху на хлів.

— Підожди ж! — злісно просичав Андрій, підкрадаючись до льоху, де сів жовторябий, — політаєш!

— Параска каже: «признайсь, тобі лекше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…

— От ви говорите, — перебив чоловіка Дем'ян, — гріх окони палить… А я на це можу сказать…

Жовторябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря і Ілько пильно стежили за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!

— Та не бий!! — крикнула Мотря.

Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовторябого.

— Та пусти, не муч! — крикнув Ілько.

Наміряючись уже пустить, Андрій по цих словах мовчки-злісно глянув на Ілька, всміхнувся і, схопивши ніжку жовторябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався, — Андрій зламав йому ніжку. Цей хруск, розкритий умить рот жовторябого, безсиле його тріпання — все це наче морозом пройняло Ількові тіло.

— Пусти! — рявкнув він і кинувсь до Андрія. Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда й Гаврило змовкли і, не знаючи, в чім річ, стали дивитись в їх бік.

— Пусти, не муч!.. — глухо прохрипів червоний з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.

— А тобі яке діло! — блідий, аж жовтий, з синіми губами, глянув на нього ненависно Андрій, не випускаючи голуба.

— Та чого ти присікався до нього? — сухо промовила Мотря. — Випустить! Який сердобольний!

— А! Так ти за Андрія! — блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: — Пусти, говорю!

Андрій мовчки дрижачою рукою став щось шукать у кишені.

— Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!!

Андрій важко дихав, з презирством усміхався й мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.

— Так от же! — розмахнувся Ілько і, не сподіваючись цього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь і впав, випустивши голуба.

— Ах, ти ж! — тільки скрикнула Мотря і, як вовчиця, в'їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся; в голові страшенно зашуміло, мигнув у очах жовтий тин і, хитаючись, вона впала додолу.

— Стережись, Ілько!!! — вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здригнувсь, хотів повернуться до Андрія і, крикнувши якось «у-е», скрививсь, схиливсь і, скоцюрбившись, упав рядом із Мотрею. Кров виразною червоною стьожкою полилась з розпоротого живота, полилась по колінах, по чоботях і стала всмоктуваться в білий, сухий пісок.

 

---

 

Пройшов рік. Ілько хутко після того видужав, одбув строк, вийшов з буцигарні, ще гірше запив, загуляв, піймавсь на «роботі» й попав у губернію в тюрму, звідкіль уже не вертавсь. А Мотря з батьком, з сином, з старою матір'ю Андрія, спродавши свою й Андрієву хату і ґрунт, зараз же, як повезли Андрія в тюрму, поїхала за ним, повінчалась, і всі виїхали «на поселення», куди присудили Андрія за «покушеніє на убійство».

 

---