Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/Білий чорт
У небі високо, під промінням палючим, висіла хмарочка біленька наче пух. Ні сонце весняне, ні вітер жартовливий не зводили її з улюбленого місця. Неначе приросла, та тільки що-часу міняла форму й барви і знов пишалася в блакиті весняній.
Дивуючись сьому, якось я запитала бабусю древнюю: чого бо так воно, що всі хмарки спливають, а ся собі стоїть, стоїть і не сплива?
І мудрість древняя мені так повідала:
Дитино, не дивись! Не гоже в чисто небо о півдні заглядать та хмари розбирать! Із сих хмарок біленьких та нерушних дарма було-б добра якого ждать!
Сідай — то роскажу давнішню казочку, що чула від людей старих.
У пеклі сталася подія надзвичайна: Люципер чортові якомусь наказав піддати свіжих мук тому, хто жив недавно, а, живучи, страшні діла творив, і ось тепер попав на вічну оселю, на вічну покуту за гріхи свої.
І чорт узяв і розгорнув цікаву, довжезну хартію усіх його гріхів, і прочитавши раз, перегорнув той список і там промеж рядків щось пильно розглядав. І він пізнав в той мент, що з самого зачаття над грішником тим гріх неначе гніт наліг.
Не був той гріх його, про те-ж повинен він за його кару вічну нести…
Бо ж за гріхи батьків не те що діти й внуки, а й правнуки ще мусять одвічати.Так Бог сказав колись-то ще за гріх Адамів.
А чорт, зухвалий чорт, роззявив губу й сміло на пекло ціле гукнув таку хулу:
— О, де-ж тут, Господи, твоя довічна правда, щоб за чужу вину невинний одвічав?
І пекло на хулу озвалося луною: зареготалися чорти занужені безділлям… Від реготу здрігнулись, завили, заридали, аж искри вибухли фонтаном огняним.
І знов читає чорт, що грішник з нарождення не бачив пестощів, не відав, що єсть Бог, що правда в світі є, що люди людям браття, і ріс він, мов щеня, закинене в провалля. На ноги ще не сп'явсь, як цілий рій гріхів його оплутав так, що мозок весь йому туманом застелив, і помацки він плівсь по життьовій дорозі, і що лиш крок ступав — то гніт над ним зростав: природня темрява та праця безпросвітна та в спадщину — одвічний гріх батьків.
— Так де-ж твоя, Люципере, пекельна вигадка? — він крикнув: — де гострий дотеп твій, що сквапився тепер на сього безталанця? Що холод йому й жар? темниці й муки всі? що гніт йому важкий пекельний? зневаги вщипливі моїх товаришів?
Тому, хто цілий вік в ярмі тягатись мусив, тому, Люципере, і пекло не страшне!
І знов приник читач до списку життьового і дочитав, як той, кого весь вік товкли, обурився, озливсь, пішов на всі злочинства і в руки суду впав і ним покаран був і тою карою, що сто смертей містила, до пекла ось попав і змучений сидить неначе спочиває від того земного минулого життя.
І чорт пошматував папір пекельний з жахом і з слізьми грішнику у ноги поклонивсь і палко закричав:
— О, бідний, бідний, бідний! Немає в мене мук, нема для тебе кар!Злочинець здивувавсь. Здрігнулось серце кляте, що його пожаліли вперше на віку. І небо вічнеє він тую мить побачив і крикнув так, що пекло затремтіло:
— Помилуй, Господи! Помилуй і прости!
І Бог прийняв той крик і грішника старого він воскресив, на землю знов вернув, щоб, знову живучи, подіями новими він викупив себе і других оберіг, а за гріхи свої колишні проти люду, ділами милости і правди заплатив.
І Бог возсів во славі на престолі, слухняні ангели служили перед Ним і праведні курили фіміами і голосно співали „алілуя“, але всі склепіння неба від співу хвилювались, молитвою гули.
А в той-же самий час Люципер лютував: греміло й тряслось од жаху пекло темне.
За милость нечувану, що чортові зовсім не до лиця, Люципер прибірав, — яку найкращу кару на винуватого накласти залюбки…
І ось він пригадав і міцною рукою тремтячого він чорта ухопив — аж з переляку той зробивсь як крейда білий — і в небо високо мов стрілку запустив. І звився білий чорт у вічную блакить, і нею зваблений змінився він, засяв, а тільки що згадав, що він таки чортяка, що небу він чужий, як і воно йому, і, милости у Бога не просивши, він миттю кинувся з гори святої вниз.
А з пекла знову люті погрози з прокльонами відкинули його і він оставсь висіти як-раз по серединці: із пекла завивали прокльони невгасимі, а з вишини сміялись янголятка, сміялись праведні, що нерішучий він, що від своїх одстав на вічні віки, до других-же на віки не пристав.
І чорт повис з тих днів між небом і землею і, легко висячи в повітрі, він тремтить і бачить він одразу все з двох боків: у радощах печаль, у правді кривду гидку, відраду в сумові, знесилля у борні.
Висить собі легенький, мов тая павутинка, мінливий, наче хмарка весняна.
До себе очі він то тягне, то лякає, то смуток наведе, то сміх, то лютий гнів привабить враз надією ясною і знов зневіррям душу стуманить.
І хто задивиться на постать безталанну, і хто пожалує безсмертних мук вагу — до того вдячно він повернеться і в серце зішле йому свій дар — кропне свою сльозу.
Отруйна та сльоза і серця не спокоїть. Не судить винних він і грішних не кара і праведних прихильно він не славить. Живе і не живе, вмірає й не вміра.
І все, що в світі є, він просто не приймає, думками повсякчас все в світі розбіра.
А розбіраючи вже годі і творити, вже годі воювать і годі щастя знать.
Так ось-же не дивись, щоб лихо не спіткало.
А я-ж то з хмарочки очей і не спускала.