Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/Собака
| ◀ Білий чорт | Твори Кн. I Собака |
Таємниця ▶ |
|
Се була проста-препроста річ. Що-дня на кожному ступіні бачать її багато людей і тим, розумним людям, що давно вже збагнули все своїм розумом і поробили усі виводи, вона вже не кидається в вічі; тільки дітям, чи взагалі „єдиним од малих сіх“ стає часами вона перед очима і застує світ тяжким докором.
Кажу-ж, то було препросто.
Та-ж вулиця, звичайна городська, брукована сірим каменем посередині, з білими у дві смужки хідниками, з двома рядками обтертих облетілих акацій, дві перії будинків нерівних як зубці на старій гребінці, — усе те, що кожен має перед очима і не звертає уваги.
Сірий зімовий день, не дуже холодний, але й не теплий, вітер віє безнадійно-рівно, дроти телеґрафу одноманітно гудуть, піші люди швиденько хапаються кудись, фурмани везуть аби-як, десь гостриться кричучи ніж на бруску, десь тягне за душу попсована катеринка — все те, що кожен чує і не слуха.
За однією зачиненою брамою розлігся страшенний галас: скіглить, проситься, вищить, гарчить, виє — прямо реве, — а наче пригра до дикої мельодії, в лад бухкає здорова палиця по його тілу: то глухо бухкає, то гулко, мов у барило, то ляскотить, не попавши по собаці. Аж німа вулиця озиваєтеся луною на сумну собачу траґедію.
Бухкання раптом перервалося, брязнула клямка, причинилася біла брама і з вузької щілини вискочив на вулицю, мов опарений, собака. Брама зачинилася, клямка бризнула, дзеленькнув ключ у замку і все замовкло. Збитий, збасманеннй пес важко відсапував, звивався в'юном, зализуючи перебиту лапу, потріпував довгим рудим вухом, з якого капала кров, і од кожного дотику знов скавучав, аж підгаркував. З других дворів збіглося двох-трьох колеґ і, замісць помогти, гарчали й гавкали на бідораку: чи вони, співчуваючи йому, лаяли хазяїна, чи ганили самого пса, що, маючи гострі зуби, піддавсь такій нарузі, чи то підлі, як їхні хазяї-люди, вони глузували з нещасливого, — хто там розбере їхню розмову?
Збитий не огризавсь: він тільки зігнувсь вдвоє, трусився усим тілом і зтиха скавучав.
Погавкали собаки і розійшлись кожен до свого діла: сьому треба бігти навперейми фурманові, той накинув оком жида-тандитника, того кличе куховарка.
Спорожніла вулиця, ростала остання луна, лиш телеграфні стовпи гудуть та тихо скавучить собака.
Минуло кілька годин.
Біла брама була зачинена. У подвійних вікнах одбилося тільки сіре олив'яне небо, за брамою не чутно було ані згуку. Пес вже зализав свої рани, забув свої болі, спітніла шерсть на йому вже висохла і вляглася. Тепер вже холод та голод діймали його, але він не кидавсь шукати притулку або поживи, він усе стояв і очей не зводив з білої брами та залізної клямки. Часами насторочував вуха і, виляючи хвостом, починав вищати ласкаво і ніжно, але через хвилинку спускав хвоста, а жалібні очі даремне вдивлялися в замкнену браму. Зовсім звечоріло. З темного неба сіявся морок разом з дощиком, вулиця втопала в темряві і тихому шемранню дощу. Біла брама ледве одрізнялася од будинка сірою плямою, а пес все стояв, втопивши в неї свої наболілі од чекання очі. З далекого кінця вулиці замиготіли лихтарі, нанизуючись подвійною вогняною низкою; за вікнами сусідських будинків миготіло світло. Пес перевів очі з брами на хазяйські вікна — але там було усе чорно. Дощ припускав. Собака змок, вже з його самого капала вода, а він і не шукав захисту, він тільки наважився нагадати про себе хазяінові і тихо заводив: завиє, завиє і змовкне — прислухається: нічого не чуть! Знову, завиє, гавкне разів зо два: — ні руху! — заскіглить, заплаче — ні одвіту, ні привіту од німого муру, од замиканої брами, од сліпих вікон..!
Збігає час. Гасне по вікнах світло, лиш лихтарі переморгуються. Пес вже не робить переривок: він виє вже на ввесь голос, виє-заливається. Сумне виття плине вулицею, зливаючись у дику гармонію з мороком, холодом і дощем: здається — не собака то виє, а сама нудьга, саме непокрите горе цілу ніч виспівує свою і без слова усім зрозумілу пісню.
Настав ранок такий-же сірий, і застає собаку на тому-ж таки місці: темно-рудою плямою вирізавсь він на тлі білої брами, з головою задертого вгору, з повислим хвостом.
Куховарки бігли на базар, штовхали ледачого пса, молоковоз проторохтів, свистали й гули фабричні гудки — все було байдуже псові: він пильнував тільки своєї брами. І ось він вчув знайому ходу, дзенькнув ключ у замку, брязнула клямка, торгнулася брама і висунувсь він — він, кого так любить збитий собака, кого він дарма кликав-молив цілу ніч. Забуте все: і болі, і зневаги, і холод і дощ! То — він! Ось його кремезна постать, руда борода, сині гострі очі, твердо стуляні вуста. Пес заюрив, завиляв хвостом, підскочив, щоб лизнути дорогу руку, що його так збила вчора. Але рука піднялися і важкою палицею оперезала пса двічі по запалих боках. Пес заскавучав, одскочив. Хазяін, не звертаючи уваги, пішов до своєї крамниці. Пес не посмів іти слідом, він ліг під брамою дожидати. Спати він не міг — дошкуляв голод, але їжа не йшла на думку, він чекав його.
В час обіду пес, як ушпигнений, скочив і став пильнувати ходника, де здалека заманячила знайома постать. Ще тільки забачив, пізнав — не втерпіло собаче серце: вибіг, як бувало, навперейми, кружляючи, радісно гавкав, підскакував, стелився під ноги.
Хазяін запнувсь об його і се його більш розлютило: несамовито він пихорнув пса, аж той покотився, пошпурив ще в його камінюкою, одчинив і знов замкнув за собою браму, і пес знов оставсь на вулиці.
Збігали часи за часами, день змінявсь ніччю, а вигнаний пес все чекав, коли вернеться до його ласка хазяїна.
Ненадовго одхилявсь він під часи одходу хазяїна, здобував собі якусь кістку або шкуринку хліба і знову плентав доглядати свого двора. Схуд пес, боки йому позападали, ребра і крижи повитикались, вовна скудовчилася, ноги не держать. Не раз нападали на його своя братія-собаки, гладкі, ситі, туряли прохожі, гонили городові, дратували діти, — все даремнє: до всього байдужий, він глядів тільки свого двору.
Даремно манила його зграя зухвалих безхазяйних собак, даремне увивалася чиясь весела сучка, даремне кликала якась жалібниця-куховарка: він не одходив од брами, він стеріг ії, настобурчувавсь на всякого чужинця і злегка виляв хвостом, вчувши знайому ходу за брамою, — все ще сподівавсь за вірність повороту хазяйської ласки. Одного дня аж городовий змилувавсь: підкинув йому отрутне м'ясо, аби скінчити горе-життя бідолахи.
Смачний був шматок, але не взяв його з чужої руки вірний пес і остався ще жити собі на лихо.Довго ще він чекав під порогом, довго сумувала темна вулиця по ночах, поки вже сусіди не почали викидати на очі хазяїнові його негарне поводження з вірним собакою.
Розгнівавсь хазяїн і однієї темної ночі, коли вже упеклось йому в безсонні сумне виття, — вийшов таки до його і — збив невмеруще.
Кволий собака не боронивсь, не тікав, а коли хазяїн засапавсь, він зібрав усю силу, звівсь на ноги і таки лизнув дорогу йому хазяйську руку
Хазяїн вернувсь додому, пес зоставсь під ворітьми.
Недовго вже він мучився, бо сили в йому не було й крихти, і одного ранку хазяїн даремне бравсь за палицю, одмикаючи браму: пес лежав перед порогом, як і завше, але вже задублий.
Повили, погарчали сусідські собаки і розбіглися. На іх місце зійшлися добрі люди, вони охали, кивали головами, умиленно балакали про „зразок вірности“. Тай ті потім розійшлися і забули, — річ бо така — звичайна: що кому болить од того?
Змовкло усе; але замикана біла брама і досі нагадує сумну смерть через вірність.
Вірність — що вона таке? Чи є то велика чеснота, чи то велика помилка? Чи варто ії ширити і класти як підстави під ноги еґоізму, щоб він зростав і величався? Чи, може, час вже вивести другу чесноту і постановити проти його? — Скажіть ви, премудрі, хто поробив всі виводи, навчить, „малих сіх“, кому серце болить за такі нікчемні випадки, доводячи до анальоґії з людським життям!