Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/Таємниця
Давно колись, дуже давно, не за пам'яти прадідів наших, за морем за синім жив-царював один царь. Царював він безпешно могутний, роскішний, здавалось, цілком.
„Могутний, славетний! щасливий наш царь бездоганний!“ співали підданці гуртом.
Сусідні краї уславляли ще дужче, ще більш прикладали од заздрости щастя й скарбів, що мав царь.
Що далі котилась луна про царя, все ширшала, все голосніше гучала і так розрослася, що й очі усім засліпила, і люди вважати взялися царя вже й за Бога.
І царь пишноризий з ясного престолу назустріч офірам, палким молитвам, як сонце блискучий, вставав і являвся народу, і досить було йому з ласкою пальцем кивнути — сотні людей переповняться щастям, досить стулити суворії брови — тисячі гинуть без ремства.
За приводом мудрих жерців і народ голосив: „слава могутний, великий!“
Натішившись учтою, повний утоми, царь повертав у покої і в самому темному там замикався сам-на-сам, зривав з голови свою пишну тяжку корону і, голову вкривши завивалом білим, так спочивав в самоті.
Ніхто не насмів і подумать почивок царський попсувати. Лиш хлопчик один, що цареві, мов богу молився з великою щирістю, тихо забрався в палати, закутавсь в одвірню завісу і так, нікому не в знаки, за царем у покій таємний пробрався.І в темряві чув він, як царь роздягався, він чув, як зітхав, потягався потомленим тілом, як брязнув сердито корону і впав на роскішнеє ліжко.
І в темряві тихій вчулися хлопцеві лемент і скарги, і ревний, розпачливий плач.
Дитя, скам'яніле од дива, як плаче щасливий, могутний, кого божеством називають, не втерпіло далі: на вибух нового ридання руки воно простягло і кинулось просто назустріч щасливцю нещасному сльози утерти.
З криком ускочив наляканий царь, хлопця вхопивши, без пам'яти вибіг у другу кімнату, забувши і зброю і одіж.
З дивом побачив той хлопчик причину ридання царського: між кучерів пишних предовгі ослячії вуха вгору здіймались! Даремне їх кучері крили, даремне гнітила корона: все вище та вище зростали угору огидливі вуха, страшенна кара богів.
І царь затрусився од гніву, і царь ухопився за зброю і хоче убити зухвальця.
І що-ж се спинило караючу руку?
— Бідненький, бідний ти царю! Як тобі тяжко з такими бридкими вушима! Хто тебе, царю, пожалує в світі, хто царювати поможе?
Жалість, не страх за життя своє хлопця навчили, як смерть одігнати.
Став з того часу хлопець царським улюбленцем, лиш мусив німим з того часу зробитись: царь йому втяв язика.
Видужав хлопець, виріс великий і міцно держить він царську таємницю і тішить царя, розважає в години самотного суму і рає порадами в справах.
Скоро осяг усього: і багацтва і сили, і чести німий улюбленець царський, одного лиш не міг він зазнати відради розділяних дум, увільнення од гніту тії таємниці.
Роки за роками спливають і муляє душу що-часу шкульніше царська таємниця: і страшно за себе, і шкода царя, а несила вже більше терпіти.
Іде він в далеку нетрю-пустелю і, землю розривши, німий, без'язикий, самими вустами й зубами промовив страшну таємницю: „в царя під короною вуха ослячі“. І зараз-же з жахом закопує ямку і камянем завалює зверху. І так вдовольнившись, вернувся на службу царську.
Дивна якась поголоска пішла між народом, сміх якийсь став панувати, на учтах зневірря. Нишком жерці шепотіли, й звершники нишком губили отих, хто пускав поголоски. А сум та зневірря зростало.
І бачучи сум той, завзявся його розігнати веселими святами царь найщаснішого краю.
Поїздом пишним зібрався у поле: полюють не день і не два, і не тиждень, не місяць і ось прибувають в далеку нетрю. Гола сувора пустеля, між гір крем'яних розляглася долинка, в долинці лежить білий камінь, з під його хибка билинка чуть має в повітрі.
Мисливці зогнали червону лисицю, нема де сховатись і кинулась просто за камінь, і зразу вона остовпіла, і хитра пика звіряча осміхом сяє глумливим.
Кинулись миттю собаки: лисиці не рвуть, коло каміння скупчились тісно і виють, і рикають, і скиглять, хвостами кивають і гавкають голосно разом.
Поїзд царський поспішає, мисливці дудять на собаки — собаки не йдуть. Поспішають до каміня люди — в обличчях заграла цікавість і подив, і страх, а далі — регіт невпинний обняв всю долину.
Царь посилає вже дуків народ розігнати і все розпізнати. І дуки спинились, зглянувшись, наче прикуті, зостались на місці.Розгніваний царь поспішає і в тиші, що встала од жаху між людом, — чує, як вітер билину гойдає, билина на вітрові має і нищечком шепче: „в царя під короною вуха ослячі“!
Царь поблід з переляку, спалахнув од гніву і меч заходився гуляти по всіх головах, що глузливо ще за хвилинку сміялись.
По нетрі кровавії ріки побігли, і поїзд царський коротенький з самих лиш панів та жерців найщиріших вернувся з царем у столицю.
Найперше вхопили німого, на локшину всього скришили, спалили на попіл, на річку його однесли тай пустили.
Пропав небезпечний злочинець і царь вдовольнився, з жерцями й панами замкнувся і радять про важнії справи, як царство своє захистити.
Високо голови звівшя, порадники мудрі згоду та мир забезпечують знову цареві, та вже даремне! Там, де попадали каплі криваві — червоні маки процвіли і розмовляють з вітрами, а там, де розвіялась сажа з димом, настрій небезпешний немов-би зараза полинув по цілому царстві, де ж попіл упав — з під води виростає комиш полохливий і тільки наблизиться хто, зараз шепче: „цсс! цсс! У царя, у Мідаса, ослячії вуха! цсс! цсс!…“
Давно вже загинув і царь, і царські пригоди, немає вже й сліду царства, а й досі чутки полохливі бентежать безмовну пустелю.