Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/За душу
Новітній цісарь тільки що вернувсь з походу в Рим. На орлиних крилах побіди пролинув він із краю в край, соняшним сяйвом осяяв його талан, золотою рікою пливло за ним багацтво, голосна слава гойдала на своїх широких хвилях його ймення. Серця земляків тремтіли переповнені ущерть гордістю і щастям, займались згагою побачити скоріше великого героя.
А він, той „необсяжний, незрівняний, недоступний“, як тільки вздрів той каламутний Тибр і ті-ж старі мури і римських сім горбів, як тільки вчув, як скрізь назустріч залунала рідна мова, якою юрби нещисленії його вітали радо, мішаючи слова хвали з словами глуму, жартів, маски, він враз себе почув таким маленьким, дитиною сих рідних мурів, кревняком усіх сих юрб народу. І зараз він згадав усю свою родину, друзяків, сусідів і повелів своїм маґнатам, щоб, поки він спочине з подорожі, широко для всіх їх браму одчинити і записати всіх, хто прийде привітатись, і записати, хто і як доводяться йому.
Заметушилися двірська челядь, кайданами брязчать раби, дзвенить коштовний посудок, реве жертовна худоба, шелестять-плетуться нещисленні вінки і праця куховарська гремить на все подвір'я — бенкет великий готується в царських палатах.
Все прибране, все скінчене, окличники оббігали ввесь Рим, гукаючи запросини цісарські. Роззявилась мідяна брама, заграла-засурмила військова музика, замаяли клейноди військові. Народня юрба розступилась і в святковому вбранні, в вінках на головах виходять царські кревняки, сусіди, друзі і всякі хвалії.
Один по одному ідуть сі гості у гору по сходах білих мармурових, вступають в вестибюль, де за столом довженним, закиданим дарами, сидить почесна зграя прибічників цісарських. Перед столом великий кошик, повний дощечок вощаних та згортків папірових. Коло його зігнувся скріба, готовий до писання.
Ось вийшла в довгому убранні старенька удовиця. І зараз два найстарші дуки взяли її по-під руки і вивели у гору по сходах мармурових. То мати цісаря була. З великою повагою її спитали і записали повне ймення її і ймення батька і діда і прадіда, весь рід її, і подали таблицю, де списані були усі дари, що призначив їй син. І повели по-під руки в другі двері.
Другим вийшов сокіл-парубок, то був цісарський брат, і його стрінули з повагою, звели по сходах вгору і спитали: „хто ти єси, юначе?" і записали його ймення і батькове і прозвище, і славне призвіще, що брат його здобув однині. Дали йому до рук таблицю і двоє найкращих вояків взяли його за руки і провели у другі двері.
Дві жінки, дві красуні, попережаючи одна одну, до сходів наближались. Одна препишна молодиця, з дитиною в руках, попередила, і, одпихаючи рукою другу, промовила у голос: „я — сестра! я — рідна сестра“!
І сю з повагою звели і записали, і їй дали таблицю, що мала одібрать по ній дари.
А молода красуня, ображена, стояла гордо непорушно, і чорні очі блискавиць пашили гнівом і біле обличчя, мов у Юнони, сяло гнівною красою.
— Ти хто єси?
Мовчала гнівно, лиш палила поглядом питавших.— Ти хто єси, предивна? — з невільним страхом питали вдруге.
І знов вона мовчала.
І збігли поспіхом маґнати і повели її з повагою по сходах і втрете запитали, вклоняючись поштиво.
— Я та, — промовила красуня горда: — я та, для кого зріє сей лавр! я та, для кого цісарь переплив моря і ріки, скорив народи, залив огнем, слізьми і кров'ю далекі краї! Я та, перед чиїм одним лиш поглядом вкоротиться цісарева велич! Я його кохана!
Догідливо підскочили маґнати і в золотому кошику піднесли згортки папіру, таблиці, що списані на їх були усі дарунки. І повели її в самі царські палати, підлизливе крутились перед нею, щоб догодити їй, змякшити гнів всевладної однині їх цариці.
По сходах вже один по одному вступили всякі кревняки і друзі, учителі і слуги, сусіди, земляки.
Коли-ж порідшав їхній рій, а все що оставалось багато записок і подарунків усяких, полізли всякі хвалії.
— Ти хто? Що маєш ти сказати для цісаря прихильне?
— Я цісаря хвалебних! Я ухвалюю його велику славу! — І його наділяли таблицею і записали гостем.
— Ти хто?
— Я цісаря ладен до віку величати за богорівну велич! — Сьому поткнули щось і записали гостем на царським бенкеті.
— Я той, хто по-над все шанує його побіди і труда вояцькі! — Дали сьому прегарну зброю.
— Я величати маю в красних промовах його безкрайній розум! — Сьому дали посаду гарну.
— Я молюсь за цісарську особу святобливу! — Сьому дали парахвію, що й в Капитолію самому.
— Я хочу статую його зробити! — Дали йому квитка на скелі мармурові.— Я цісаря маленьким вчив на конах їздити.
— То дать йому коня.
— Ми цісаря вважали найкращим красунем між всіма мужами і юнаками Риму!
— Імперії всієї!
— Що там Італії та Риму — всього світу! — наперебій жінота верещала. І обдаровано усіх перстнями, ножами, застібками та намистом.
І довго-довго піднімались по білих сходах всякі хвалії. Вже стало вечеріти. Червоне сонце позолотило пишний Рим, та, кинувши вже косий промінь, осяяло нерушну купку.
— Ви хто єсте!?
— Ми ті, хто цісаря любили!..
— Любили? Гм! — лукаво усміхнулися маґнати! — Любили! Чи любив-же ж він вас? А в тім — вже дайте щось і сим! — недбало мовив і махнув на іх найстарший. Нерушнії стояли.
— Чого-ж вам! А! — поставте лиш і сих у список цісарських гостей на бенкеті. Там можна стіл пристановити хоч у кутку, щоб помістити й сих.
— А ти? чому не йдеш приймати надгороду? Ти як доводишся? Чи може теж любила?
— Так, пане — був одвіт.
— Чого-ж хочеш ти?
— Я — тільки бачити його! Лиш з ним наговоритись!..
— Чи бач! І небагато! — глузував він.
— Так ти його любила! Як же ти, небого, цісаря любила? — підшпигнув і другий, зглянувшися з першим.
— Як людину.
— І се до речі! Звідки-ж знаєш ти його? що любиш як людину?
— Я знала цісаря не в дні сієї слави…
— Ну, цить! Так кажеш — як людину? Га? То одвести її у ті палати, що для людей — ви розумієте? Ха-ха! Стрівайте! За що бо ти його любила?
— За що? За душу!
— За душу? Як то?
— За душу за єдину?!
— Ха-ха-ха! Отся так утяла! І як вона харпачка сміє про душу цісарову щось патякать! За душу! за єдину! То одведіть її у ті палати, що на єдину душу будувались! Та ще вберіть пристойно у дороге відповідне намисто! Се мабуть „християнка“, — вже грізно закінчив свій жарт суворий дука.
І враз її схопили, в кайдани закували й повели у той куток, де побудовані навмисне тюрми одиночки. Народ, хто ближче був, помалу та потиху одсунувсь з ляку, а далі навтьоки. Лиш тільки там, до вже було безпечно, враз язики нестримно замололи:
— За душу за єдину? От дурна! От божевільна! Ха-ха-ха!
І смішна новина в той вечір облетіла Рим і довго пізно веселила гулящий люд по всіх домах, по банях, крамницях, голярнях.
Упала ніч на вічний город. В мороці втопли майдани, палати, вулиці і тюрми, один лиш сяяв цілу ніч царський палац — там буяв бенкет цісарський.
Та тільки невідомо: чи знав-же цісарь у ясних палатах про смішну новину? І чи була вона йому ясна?..
У темній ямі-одиночці томилася новільниця нова. Молилася вона, не проклинала.
— О, рідний люде! О, питимий краю! Коли-ж, коли засяє й тобі сей світ ясний? Коли для тебе той, хто любить душу і її одну пильнує, а не тіло з усіма його цяцьками, — не викличе лиш глум, не буде для усіх смішною новиною?!..
Повитий у пітьму, величний Рим мовчав і спав…