Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/Дві птиці
| ◀ Морське серце | Твори Кн. I Дві птиці |
Дівчина чайка ▶ |
|
Довгий робочий день літній уже дотліває. Усе потомилось, чекає — бажає спочинку, і сонце само поспішає до моря скупатись у хвилях холодних. Весь мир йому шле „на добра-ніч" і з усміхом тихим чека ясно-зорої ночі. Ся ж мовчазлива відрадниця цілого світу сіє вже росу по темних долинах і гори помалу вдягає в сутінок, сходить по горах на небо і в небі засвічує зорі-небесні лямпади. В той тихий праведний час, зітхнувши легенько ще раз вітерцем, земля засинає, і море вітає її блеском співучим. І в тихий той праведний час з реготом диким та з стогоном тихим вразливим із темних печерь вилітають дві птиці, носються скрізь по над морем, по слободах темних, по горах і в темних гаях, цілісеньку нічку літають, ображують покій святий. Ті птиці — не птиці: то грішнії душі, — скарав їх Господь за гріхи, щоб не сміли на сонечко праведно глянуть, вночі щоб не відали сна і спочинку. І сумно на серці стає, неначе морозом за плечі хапає, як слухаєш їхню розмову пташину.
Перша квилить, літаючи: „Сплю!“ Друга дико регоче. Чого ж та не хвалиться сном, не спить серед ночі, чом та невесела, що дико регоче?
У давню давнину, в зеленій долині і там по-над морем бурхливим слободи рясно стояли (од їх нині і сліду немає); в тих слободах люди жили (вже й призвищи їхне забулось). Люди як люди: у будень робили а в свято гуляли, щей бучно гуляли, дарма, що і ворог, не дуже далеко причаївшись, хижо на їх зазирав. Настало їдної хорошої днини великеє свято: токи й садки спорожнились, замовкли, по улицях люди товчуться, у храмові натовп народу, дим кучерявий пахнючий хвилює, падають жертви криваві під гострим ножем, і хлопці вродливі співають. Дівчата, мов квіти на грядці, сяють убранням святковим; як вітер квітки захитає, шепчеться листя зелене; як хлопці споглянуть на красних, шепчуться ті веселенько. Один лиш мовчить, не співає, молитись не сміє, бо знає, що Бог не послуха молитви його; стоїть він похнюпивсь, дівчачії чари минають, не ваблють його. Скінчилась одправа на ігрищах повно народу. Хороше спокійнеє море ще краще, як хвилями встане; хороші вродливі дівчата ще кращі, коли заспівають, сплетуться в веселий танок. Немає-ж рясніщої квітки над тую червону троянду, немає найкращої дівки над тую березу, що онде в танку подружок молодих має прозорим серпанком, звивається наче метелик, — так серце юнацьке рішило, і очі слух'яні спинились на любці.
Під явором синім стоїть нерухомий, нічого не бачить, нічого не чує, що робиться округ його, — він здаллю одну її бачить, одну її тільки і чує. А вірний товариш давно вже вмовляє його піти погуляти: з луків тугих постріляти, на конях баских поганятись, в борінні поміряти силу, — нічого не чує закоханий хлопець. Ось в холодочку зібралися сиві діди і милуються дітьми своїми і тиху розмову ведуть проміж себе. „А що, люди добрі, чи й нині в таке превеликеє свято нам ставити чати? Чи може наш Бог милосердний для свята свого початує за нас і нас охоронить од злих ворогів? Гріх бо в таке превеликеє свято у вільних людей, наче в рабів, однімати спочинок і праведний сон“. Довго гули, наче-б ті голуби, сиві розумні діди, а врешті оттак присудили: не ставити варти сьогодні, на чати не слати на гори, а тільки де знак височенний над морем стоїть, оглядаючи море і землю, — хай там один лиш сьогодні чатує і гасло вогнем подає, як на морі чи в горах бува що прикмітить.
Дівчата й хлопці покинули грища й танки, купчаться всі коло темного дуба. Там сивий музика узявся за віщії струни. Прокинулись струни, зітхнули і змовкли, і все заніміло. Старий чарівник усміхнувся, замислився трохи і вдарив обіруч; і гучно поринули хвилі співучи. Музика ридає, музика регоче, музика із серця самого виймає думки потаємні і носить в повітрі, а другеє серце пожадливо ловить ті згуки, душі таємницю. І мовчки зглядалися очі і мовчки спускались додолу, а милі уже розпиталась, уже розмовляли без слова.
І хлопець, що досі сумний був, — тепер аж яскріє од щастя, а дівчина жвава, що сміливо досі дивилась тепер счервоніла і вкрила своє засоромлено личко серпанком і тихо промовила: „Вийду“.
Спускалося сонце над морем, і знову під явір гіллястий зібралися сиві діди оббірати вартівника на ніч: „Хай Бог сам присудить, кого становити“. Зібралися хлопці: лице у лице, плече у плече, дуже відважні та гарні. По приказу діда всі стали рядком, разом лучки натягла, разом спустили: знялись-заспівали перистії стріли. Бач — кого сам Бог вибірає, — стрілка у того найдалій впаде. Пішли оглядати, чия лягла далі — то всі полягали рядком, одна залетіла геть-геть далеченько. Усі звеличали стрільця. Лиш він, той стрілець, не радіє: дурно темненької ночі його виглядатиме дівчина люба, що вперше сьогодні призналась. Діди розділили й останніх: кому наглядати в долині, кому виряжатись на зміну; ще раз помолилися Богу, благословили вибранця і всі розійшлися спокійно. Один між всіма неспокійний знайшовся: давно він чекав сього свята, щоб сповнити давні заміри, що потай од всіх він кохав у нечистому серці. Влучний стрілець сподівався, що верх його буде, але не по його зробилось: стрілка, слухняная досі, ізрадила ниньки, доля спріяла товаришу його, і ось він, сердитий і темний, ходе та думає давнюю думу.
Літ із двадцяток тому проминуло — на березі моря в розбитому судні рибалка знайшов невеличкого хлопця, за рідну дитину узяв, назвав його „Найдою“, щиро глядів-годував, навчав говорити по своєму; тільки недовго нажився, а Найда остався в громадських руках. Не дурно мовляли старі: два роти в сироти: одним ротом їсть, другим і бреше і лає. І правда, не вийшло пуття з сиротини: не знав хлопець рідної неньки та батька, щоб правди, добра його вчили, хати ж чужі навчили хитрощам тільки та злости. І змалку росло воно хитре, пронозливе, гостре на речі, і ласки ніхто не забачив в искрявих смішливих очах. Не раз і не два вже сі очі займались недобрим вогнем, як часом хто з хлопців, хазяйських синів, його у чому переборе, і тільки втішався він хижо, коли хто переборотий милости просить у його. Та з хлопцями добре змагатись, а що ти подієш дідам, що „Найдою“ його прозвали і инче як „Найда“ не хочуть і звати, і честь йому завше, як найді. Роками складалась, росла йому злоба у серці, неначе гадюка в дуплі, та тільки не знала, — з якого б то боку дошкулить своїм ворогам. Злість має гострі вуха і очі, зараз впізнала, де можна знайти підмогу: ворог давнішній, що досі не мав собі певної сили, щоб просто напасти, почав хитрувати: послав шпигуна роздивитись по людях, хтоб то знайшовся охочий продати свій край. Неначе голодна собака блукав поміж людом шпигун, аж поки на „Найду“ наскочив. Заграли неситі очі у Найди, і хпопець невдячний згодився продати тих самих, що стали за батька, за матір; слушного часу дожидався, щоб гасло подати. Ось вже і день той настав, так другому варта досталась.
І просить все Найда та й просить сумного коханця, щоб взяв і його він з собою, що вдвох безпечніше, а сам аж палає, що давнюю помсту він сповнить сьогодні, що пишна здобич в руках його буде.
Тепла та тиха хмарна спустилася нічка на землю, покрила і гори, і море крилом оксамитним. Між морем і небом на розі високім сидять вартові: один невеселий, смутний, другий такий балакучий, — укупі чатують. Один крадькома поглядає в долину, де світло мигоче у вікнах, де дівчина люба не спить ще, а другий чогось неспокійно вдивляється в море.
— Ой, — каже один вартівник: — ти журишся, брате, я знаю, що тая красуня даремне сю ніч виглядає тебе, і справді, що шкода! іди-ж, кажу, брате, до неї, а я початую за тебе: на мене ніхто не чекає, мене ніхто не кохає.
Зірвався на ноги сумний вартовий, а далі став та й роздумавсь: „Ні, каже, брате! Спасибі за ласку, за щиреє серце! Але не прийму я послуги твоєї: повинен стоять я, коли всі святкують — така моя доля! А за що-ж тебе я покину оттут одного? І то вже спасибі тобі, що з усіх друзяків ти один не покинув, прийшов розважити мене!“
Даремне вмовляв його Найда: „Ні, каже, тут я зостанусь“.
„Ну як мені здихатись дурня сього? — Найда міркує: — Бороться з ним небезпешно, іти до коханки не хоче, сказать йому правди не можна, — ото морока!“.
— Лягай, брате, спати, а я початую за тебе, лягай та спочинь — і сон тобі дивні речі розкаже про милу коханку. А я не засну: до мене ваш сон не пристане, бо я чужоземець, я Найда; ваш сон не розкаже мені про рідний мій край, незнайомий для мене. Сумний, мовчазний я буду стояти, я буду питатись у зір віковічних, де доля моя забарилась, і сон як учує гірке нарікання, — з жахом од мене втіче. Лягай-же хоч ти та приспи своє горе, — твоє бо ще можна приспати, воно молоденьке, моє-ж бо старе і безсонне.
Послухавсь товариш і ліг, і натружене тіло і душу сон доброчинний в туж саму хвилю міцно обняв.
Найда ж лукавий, покинувши варту, летить-поспішає з гори: в яру дожидає осідланий кінь, креше об камінь копитом. Впав на коня і помчався горами, ярами поночі просто до моря. Ось вже край моря, креше вогонь, заблищали цікаві хвільки, що близько підбігли; високо вгору сягнуло полум'я дуже, з тріском розсипались искри; беріг зардівся; скелі неначе присунулись ближче, і все заходило, усе затрусилось в тремтючому сяйві. Море тихесенько плеще, під берегом хвиля палає й розбившися дрібно в Чорне море розносить відблиск огнистий, а далі все чорно, все глухо.
Пильно вдивляється в темнеє море зрадник лукавий, а сам аж тремтить, як осика, і час йому, кожна хвилинка здається як вік безконешний. Найді здається, що вуха у його як стріли, а все ще нічого не чуть і не видно і серце в грудях запинилось…
— Га! — скрикнув зразу в нестямі: на чорнім мороці щось заискрило неначе, щось плюскотить серед тиші.
— Годі-ж вам, годі пишатись, хазяйські сини! Годі тепер зневажати нікчемного Найду! Дурні ви: думали, я вам товариш навіки? Думали, — хлібом мене прив'язали, як пса на цепу? Ось я плюю на ту ласку, на хліб ваш гіркий, кращу знайду собі здобич, ніж ваша огидлива ласка! Люто помщуся сьогодні за все, що терпів я. Як дровам з вогнем не дружитись, як гусям з лисицею жити, як в пазусі пестити змія, оттак вам безпешно дружитися з найдою бідним, нікчемним чужинцем! Сюди кораблі мої дружні, сюди привертайте: у наших руках вороги.
З темного моря пливе, виринає ворожеє військо, на беріг виходить, — і скоро весела долина заплаче, вогнем запалає.
Спить вартівник необачний безжурно: за його ручився товариш; аж чує крізь сон: „Брате! Добре удвох чатувати!“ Пекельно регоче товариш ізрадник. Сам вже упоравсь: і знак височенний на землю звалив, і зброю з товариша зняв помаленьку. Кинувся сонний, на ноги зірвався і бачить: беріг німий оживає, гуде голосами чужими, гискріе ворожим вогнем, і нічим в долину вже гасло подати. Лапне за себе — і зброї немає; гляне круг себе, а Найда пекельно регоче.
І парубка гріх пазурями за серце вхопив, все зрозумів він одразу, крикнув лиш: „Сплю“ і кинувся миттю униз, щоб принаймні умерти з своїми укупі. А з реготом диким за ним кинув ратище довге зрадник лукавий, і так замахнувся він щиро що ратище довге важкеє його потягло за собою, і впали обидва з високої скелі, і їхні заміри даремне пропали; не бачив сплюха в предсмертний свій час ні кревних, ні милих; а зрадник проклятий здобичи пишної теж не спожив. Птахом-сплюхою скинувсь вартівник непевний, літає з тієї пори по-над світом та квилить літаючи: „Сплю“, а зрадник проклятий в тую-ж годину сичем перекинувсь, ганяється скрізь за сплюхою та скіглить та дико регоче. До віку літатимуть вкупі обидва, до віку жахатися люде їх будуть, почувши вночі, а сон та дрімота ніколи заклятих не вкриють пестливо тихим відрадним крилом.