Твори (Коцюбинський, 1955)/1/21-го грудня, на Введеніє
| ◀ Андрій Соловейко, або вченіє світ, а невченіє тьма | Твори. Том І 21-го грудня, на Введеніє |
Дядько та тітка ▶ |
|
Сонце було на заході. Надворі болото, вітер, холод. У хату ввійшла якась баба з палицею і торбиною на плечах. Нещасні черевики, всі в рідкій грязі, вітром підшита свитина, літня китайчата хустка не дуже десь гріли, бо, ввійшовши в хату, тупцяла ногами, кректала:
— Пани, голубоньки!.. Пустіть мене переночувати!.. Так єм змерзла, так єм змерзла, що й … А-а-а!
— Та в нас, бабо, ніде переночувати, пекарня холодна, а у двох покоях — ми… в нас сім'я велика…
— Холодна, кажеш, пекарня?
— Холодна. Сядьте, бабо, під грубку та нагрійтеся, коли змерзли.
Баба поклала на скрині торбину, сіла під грубку й почала грітися, кректячи, ойкаючи й постогнуючи.
— А-а!.. так єм змерзла, так єм змерзла, що не можу й розігнутися. А живіт … так мене живіт болить, що ай!
Страшна була баба. Низенька, збіджена; голова маленька. На лівій щоці якась темносиня пляма. Але здорова: від самого виска аж до бороди. Лице земляне. Губи чорні, зморщені, ніби зібрані на шнурок. Уся її постать якось болісно вражала серце. Не чоловік це, здавалось, не звір, а щось такеє, чому й імення знайти трудно. Хіба послідок людського роду.
— Коли б це, Господи, вирватись з Вінниці. Щоб хоч куток теплий мати, хліба кавалок. А то бомбайся з торбою по людях… Оце йду на вакзал. Обіцяли мене взяти в Сороку… чи то місто таке є, чи то село… Та вже сьогодні не дійду. Змерзла-м дуже.— Хто вас візьме в Сороку? — питає з другої кімнати мама.
Мовчить баба та своє провадить. Глуха, видко.
— А-а!.. яка грубка гаряча. Ото, Господи… їдні родяться у щасті, є що їсти, є в що вдягнутися, й горя не знають, а другі… отак марно гинуть… Ані хати, ані хліба кавалка, навіть сорочки гарної нема, а як помре, то нема за що й поховатись.
— Та хто вас, бабо, візьме у Сороку? — голосніш каже мама.
Мовчить баба та гріється.
— Бабо, пані кличуть!
Знялася баба, пішла до мами, сіла на ліжку.
— Чого ви йдете на вакзал?
— Та пані якась… до дітей… Та не знаю, чи буде з того що. А їсти так хочу… Пані, любочко, мати моя рідна… Дайте мені, голубко, борщику трошки. Дайте, серце, най нагріюсь… Хоч дві ложечки. Спасення душі будете мати. Так мене живіт болить, так болить, аж корчить… Дайте чим зогрітися…
— Дай їй, — кажуть мама, — що зосталося з обіда, та гарячого чаю склянку.
— Холодне все, піду нагрію, — сказала сестра, та й пішла поратися в пекарню.
— Сядьте, бабо, під грубою, нагрійтеся, а вам дадуть чаю, попоїсти чого, — кричить мама.
Сіла баба під грубкою та так важко сопе, аж свистить, наче вітер восени.
— Хіба в вас хати нема? — питає мама.
— Нема… Біда мені з того часу, як мого Стефанка зарізали…
— Хто зарізав?
— А Остапин Гарасько…
— Коли зарізали, де?
— А на дворі… Вже восьмий рік. Мій Стефанко служив у шевця… А Гарасько його й зарізав… Ото зарізали його в неділю, а передо мною таїлися… Дали мені знати аж у понеділок раненько… Я перу шмаття, коли приходить моя сестра, Устя… — «А що ви, Франю, уже встали?» — Еге. — «Перете шмаття?» — Атож. — «Ходім до Стефанка на похорони». — До якого Стефанка?! — «Та до нашого». — Абож що? — «Хіба ви не знаєте, що його вчора зарізали, а сьогодні мають ховати, вже й люди зібралися». Треба бігти дати знати справнику, городничому… поліції, значиться. Прибігла, сказала… «Іди, матушка, ми січас будемо». Пішла я… Ще не встигла прийти, як і вони (поліція) приїхали. Дивлюсь — мій Стефанко лежить, як колода спухлий. (Чи баба бреше, чи вона дурна. Де ж таки видано, щоб зарізані були від того спухлими?) А вони щось поговорили та й справили мого Стефанка. Поклали його на лавку та й поїхали. А я біжу. Іде москаль-барабанщик та на барабані грає. А в мене гроші були за пазухою. Так мені весело. Ото я й кажу йому: «Москалю! заграй мені гарно, я тобі заплачу бо мені страх як хочеться гуляти». Він як я заграє, а я гуляю, а я гуляю… А в мене в голові вже помішалося… Коли це йде справник. Став отак (тут баба встала, взялась у боки й приняла на себе унтер-офіцерську постать), дивиться на мене та й питає в москаля. «Что ти дєлаєш?» — Граю, каже. — «Зачим же ти граєш?» — питає. — Бо вона хоче гуляти, — каже. — «Матушка, — каже до мене справник, — зачим ти танцюєш?» — А тобі нащо? — кажу. Хочу, то й гуляю. — «Хочеш?» — питає. — Хочу, кажу. Іди й ти зо мною гуляти, — та йому дулю тичу. А він обернувся до когось та й каже: «Візьміте їйо, відітє, как бєдная женщина бйотся»… — А я кажу: Не хочу… Я їсти хочу. — «Хочеш єсть?» — питає. — Хочу, кажу. — «Пойдьом» — каже. Пішли ми. Приходимо, а він каже таки до хазяйки: «Хазяюшка, дай етой бєдной женщинє поєсть». А вона каже: «В мене нічого нема, тільки холодець». — «Ну, так дай єй холодцю немножечко». Пішла вона до льоду, внесла мені тарілочці. Я сіла та й їм. Така добра ратичка… А він увіходить та й каже: «Как би ти знала, матушка, чого я хочу»… Я кажу: чого? — «Так хочу я водки!..» Ну, то й пошліть, кажу, то й мені дасте. — Ото послав він за горілкою. Принесли. Налляв він таку здорову чарку, їй-богу, хе-хе-хе… та й випив. Відтак налляв і мені. «На, — каже, матушка, пей!» Я випила. — «Хочеш, — каже, й другу?» — Та випийте перше самі, то й я за вами вип'ю. Випили по другій. «Ну, тепер, — каже, — пайдьом гулять». — Підем, кажу. Приходимо, а москаля з барабаном вже й нема. — От бачиш, кажу, через тебе я й музики втеряла: нема як гуляти. — «Нічаво, — каже, — матушка, не журись, я тобі найму музику, та єще й не таку». — Яку ж? — «Палкавую! Ей, пайдітє за музикою!» — крикнув на когось (даром, значиться), ну…
Тут сестра внесла з пекарні в мисці страву й постановила перед бабою.
— О, спасибі вам і простибі вам! — каже баба, хрестячись і беручись за ложку.
Тяжко було дивитися на нюю. В своїм оповіданні вона багато наплутала. Частенько верзла нісенітницю. Але тут була часточка болючої правди. Так чи інак, а щось же її допровадило до такого нещасного стану. І те «щось» зовсім не пахло щастям, достатком, спокоєм, на що має право кожний чоловік.
З'їла баба, напилася чаю, підвелася: «Господи Сусе Христе, — шепче. — І спасибі вам і простибі вам, що мене нагріли… Вам здоров'ячко, а померлим душечкам царствіє небеснеє»…
— Отак, пані, — почала доказувати баба, — заслабла я на голову; пролежала тут трохи в больниці; не вилічили мене тут… Пролежала я рік у Києві, і там мене не вилічили. А відтак вилежала рік у Браїлові в черниць, то трошки мені полегшало. Розум вернувся. Слава Тобі, Господоньку, Сусе Христе, що ти мені розум вернув, — зняла баба руки вгору. — Ще коли б взяли мене в Сороку, може б мала теплий куток та хліба шматок. А то бомбайся з торбою.
Смеркло.
— Збирайтеся, бабо, — каже мама, — та йдіть шукати хати на ніч, а то пізно буде.
— Еге… от зараз піду. — Встала баба, порається коло пояса. На землю щось впало, задзвеніло, неначе гроші.
— То мій шостак упав… от тільки грошей маю на дорогу. — Засвітили лампу — знайти шостака.
— Бувайте здорові… і спасибі вам і простибі вам. — Пішла баба.
Через квадранець знов приходить баба.
— Не приймають… ходила до сусідів — не хтять прийняти…
— Йдіть, бабо, трохи далі: там хати — там приймуть вас; там тепло принаймні; а в нас і холодно, й тісно.Пішла баба. Через кілька хвилин — знов баба.
— Не приймають… ніде не приймають. Пані, голубонько, мати моя! Що мені робити? Майте надо мною комедерацію… Не дайте душі загинути… Най я вже в вас переночую… Най я вже в вас, як в матінки рідної. Я й місця того займу, як курка під решетом…
— Та ж холодно в пекарні. Хоч на піч вилізьте, може, там трохи тепліше.
— Нічого, я вкриюся та переночую…
Лягла баба. Ми не спимо. Часом тра перейти через пекарню. Кричить баба, мов у своїй хаті: «чого рипаєтесь, чого розходилися».
На другий день вже ми повставали, а баба спить. Вже й одинадцята година — баба не йде. Пішов брат випровадити бабу. Баба й слухати не хоче.
— Тобі що, каже, за діло? Хіба твоя хата?
Пішла мама: де там! Баба сидить на печі, чухається, натрушує нужі. В кухні сморід. Під бабою мокро, аж патьоки на печі. Біда. А баба погукує: «Хіба я з'їм ваш кавалок печі, чи буду зимувати? Як я посиджу який тиждень — ну, то що ж»…
Насилу бабу випровадили. Через хвилину знов біжить: шостака забула (вона все носилась з тим шостаком, усе його в руках тримала: де сидить, там і покладе).
Багато на світі таких бабів. Не красне їх життя змолоду й посередині, а під старість — тиняючись та просячи милостині, гине під плотом. По великих городах ще є доми для притулку таких нещасних, а в нас, по малих городах — одна зглядність: голодна та холодна смерть під тином.
Варто б тому, хто хоче й може робити добро людям — звернути увагу й на цих нещасних, бо й то люди.
1885 р.