Твори (Коцюбинський, 1955)/1/Андрій Соловейко, або вченіє світ, а невченіє тьма
| Твори. Том І Андрій Соловейко, або вченіє світ, а невченіє тьма |
21-го грудня, на Введеніє ▶ |
|
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм?
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози! Я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло,
Щоб у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Т. Шевченко
Маленьке сельце Босівка. Невеличкі біленькі хатки його, окутані садками та левадами, розбіглись по пригорку, мов білі ягнята по зеленому полю. Внизу, під пригорком, невеличка чиста річка з маленьким, також чистим, ставком, млином та греблею. Усе як слід, як бува в наших убогих селах. Здалеку веселий вид має сельце. Чимсь свіжим, тихим віддає від нього. Не один проїжджий гладкий пан, котрому приїлись і його розкішні будинки, і його тлусте життя, з заздрістю дивиться на таке сельце, любується їм, думає: «от-тут то рай! от-тут то спокій!» А не знає, що ті зелені розкішні садки, ті низенькі біленькі стіни закривають собою багато гірких сліз, тяжкої нужди, багато безпросвітної темноти людської. Кожна хата має свою журбу, своє горе. В цій лежить слабий батько — певно вмре — а жінка не знає, що робити, чим помогти; за доктора й думати нічого — грошей нема. І журиться вона, що буде з малими сиротами, котрих і тепер не вистарчає вигодувати. В тій чоловік шкрябається в голову, наче хоче вишкрябати з неї ту подать, що так міцно засіла йому в голову. Хоч трісни, а дай! Ех, до жида треба йти, застав нести та на проценти брати. Там п'яний батько (коні, бачте, у нього вкрали, то він і могорич випив), прийшовши із шинку, що єсть сили лупить по голові свого хлопця, геть заб'є йому памороки, навіки придуркуватим зробить. І багато, багато можна спіткати такого, а може ще й гіршого. Кажу: кожна хата має свою журбу, своє горе…
І хату Харитона Шакули, що стоїть он-он межи тополями на краю села, також не минуло те горе, що, здається, нікого не минає.
Жінка Шакули Уляна, злюща суха баба, порається коло печі, виймає хліб і тим часом сердито виливає свою журбу й злість сусідці, що стоїть також коло печі, підперши голову рукою й покивує головою на слова Уляни.
— І все той навіжений чоловік! — репетує вона. — Усе він, добра б йому не було! Чи то ж видано? Своїх бахурів лихий не візьме, як вошей, а тут і чужого треба! Нема кому хліба переїсти!.. І дивно! На лихо мені помер отой Іван Соловейко. Жінка його тоді саме тяжка була отим сміттям, — кивнула Уляна на колиску, де пхинькала маленька дитина. — А як викинула оте щеня, прости Господи, сама теж померла. Тра було віддать дитину на люди, до якогонебудь заможного чоловіка, а тут мій здурів та впився, узяв цяцю до себе. Приносить, чуєте, у хату бахуря, а сам на ногах не тримається. Я до нього: «І такий, і сякий, що оце ти наробив, навіжений! Та я оце зроду не буду його годувати! Що він мені?! Рідня? Робітник, мовляв, той, щоб я на нього тратилася, харчувала, госпитувала? Чи я своїх дітей не маю, щоб за чужими ходити? Чи ми багатирі такі? Зараз мені таскай та поклади його, де взяв! Чуєш? Бо щоб я трісла, коли не вицарапаю тобі очі, а йому в'язи не скручу! І зроду не буду няньчити та госпитувати чужих дітей!..» Він мовчить. А далі хлюсь мене у морду. Я до нього з качалкою… Він мене удруге… та за коси, та давай волочити, а я йому вигукую: «Хоч забий, а не буду чужих бахурів няньчити!» А він мене штовхає ногами у груди, а він кричить: «Не переч мені, суко! Я тут господар, а не ти: що кажу — роби!» А сам мене місить та місить… Аж сусіди позбігались на мій вереск — оце хіба вас не було: на роботі були… геть мене потовк, місця живого нема, — скрізь синяки… гляньте…
І Уляна, плачучи, показує сусідці подтьоки крові й синці — гостинці п'яного, сердитого чоловіка. Сусідка з жалем покачує головою.
— О! Ох! доленько моя! А мій?! Як оце вип'є, то й не приведи Господи… хоч тікай на край світа. Чим попало голомшить: попаде рубель — рублем, качалку — качалкою, горщик — горщиком. Я вам кажу, що і… і… і не дай Мати Божа!..
— Ні, ви тільки скажіть — чи не здурів, не сказився чоловік? Чужу дитину брати, та ще й на мою голову? Йому, мовляв той, нічогісінько не вадить: він не буде ні орати більше, ні сіяти, ні молотити; йому все їдно! А мені: і нагодуй, і вмий, і сорочку поший, і талапайся з ним, і няньч його! А щоб ти не дождало, щеня суче! Та ще за нього бійку та сварку чини в хаті! Нікчемне!..
І Уляна з злістю й ненавистю глянула у той куток, де в колисці хникало маленьке, червоненьке, нікому нічого не винне дитятко. Якби воно знало, якби розуміло, що то йому за життя буде, воно б, невинне, й жити не хотіло б на світі, не вважаючи на те, що недавно побачило й той прекрасний світ Божий, і те ясне сонце! Горе йому!
Двері рипнули і в хату увійшов Харитон Шакула. Він похмуро глянув на жінку, що замовкла з сусідкою, мов їм язика втяло, як він увійшов. Потім також похмуро скинув з себе пояс, свитку й, поклавши їх на постіль, сів за стіл, де жінка поставила вже полуднувать. Мовчки, похмуро їв він хліб з часником та часом сердито покрикував на дітей, як вони вже дуже міцно почнуть дерти один другого за чуби та нароблять галасу.
Харитон Шакула був чоловік вже немолодий — літ під сорок. Високий, з довгою чорною чуприною, в котрій, як срібні нитки, виблискували де-не-де сиві волосся, з вибритою бородою, короткими, підстриженими вусами, з густими, навіть дуже густими бровами, що нависнули над блискучими похмурими очами, з чорним, як той чобіт, лицем і такими ж розхрістаними грудьми — він наводив своєю силою й хижістю страх на самих навіть одважних. Та проклята панщина, що заїла стільки людей, поклала свою печатку й на Харитона, зробила його таким похмурим, таким сердитим. А оце недавно — з півроку — почав він тягнути й горілку. Часом, часом прокинеться у ньому чоловік, і він тоді стає таким добрим: і дітей лащить і до жінки заговорить як слід. Але це бувало дуже рідко. Звичайно ж — він лупить жінку, як тая його не послухає або що йому скаже; голомшить і дітей, котрі тільки бояться батька, навіть ненавидять його за те, що він і за вину й без вини зоставляє синці на маленькому тілі. Дитині хтілось би побавитися з котом, що он під постіллю муркає та так гарно простягає лапку до клубочка з ниткою, хоче його спіймати, а тут дитина хвить за нитку й клубок виривається спід лапки котеняти. Весело хлопчикові! Кругленьке заваляне личенько його освічується невинною чистою радістю… Але тут летить зверху тяжкий батьківський кулак і з сердитим криком опускається на спину переляканої дитини:
— Чого під ноги лізеш, стерво! Не маєш кутка?..
І в одну хвилину скочила дитина у куток; закапали від болю й страху сльози. Стоїть і спід лоба з злістю поглядає на батька та думає своїм дитячим розумом: «Чого він б'ється, проклятий? Що я йому зробив?» І батьківська несправедливість закладає злість і ненависть в дитяче серце. «Чекай, — думає хлопчик, — як виросту, не дамся я тобі. Я тоді тобі всю твою чуприну обірву, щоб ти знав, як то битися!»
І мерещиться дитині, як він виросте, буде здоровим, як він тоді віддасть батькові, як його руки влізуть в густу батьківську чуприну, будуть рвати її. Злая радість наповняє серце дитини. О, батьки, батьки! З дитини-ангела ви робите чорта лютого, а як зістарієтесь, то маракуєте, що діти не люблять вас, не поважають.
Мати також не лучча. Забита батьком, забита працею, забита горем — вона рідко притулить до серця своє рідне дитя, рідко весело усміхнеться. Усе також сердита, усе з лайкою та бійкою. Лихо дітям з такими батьками та з такими мамами! Ціле життя не знають вони ні ласки, ні доброго слова; зачерствіє в них серце, і вже ніхто, навіть їх діти, не почує від них доброго, щирого слова!Тяжко, важко в світі жити
Сироті без роду…
Т. Шевченко
Пополуднував Харитон. Глянув на злісне, надуте лице жінки, на колиску, в котрій лежала Соловейкова дитина, глянув навкруги себе, сів на лавку — та й задумався. Не чув навіть, як вийшла з хати сусідка: так задумався.
«Закликав мене Овксень Москалик… випили по чарці, другій, а добра горілка була… швидко голову забило… та ще така в мене собача натура, що як п'яний, то зараз добрішаю: хочеться щонебудь доброго зробити… і покійний тато, царство їм небеснеє, приходять на пам'ять… і що піп сказав у церкві — усе згадаю. І тоді: лихий мені надав узяти отого хлопчика… Соловейкового… Він хоця ж і добрий чоловік був і навіть кумом мені доводився — але тут і свої діти… Здурів, та й годі!.. І жінка рипається… Щоб мені язика було на той час вкрутило, як мав ото вимовити: «Дайте, кажу, його мені. Я йому батько буду»… та ще й розплакався. Ото дурний… що то горілка!.. А жінка аж вогню дає… Нічого. Най там як хоче, а як я сказав слово, то вже не переміняю. Хоч сказися. На злість жінці зроблю, щоб бачила, що поки я жию — я всьому голова! А все ж паршиво зробив, що взяв дитину — чистий клопіт… І нагодуй його й порайся з ним… Ет!.. Відказатися, віддати дитину назад якось ніяково… Сам просив, щоб дали… Засміють люди: скажуть — жінки злякався… Що буде, то буде, а буде що Бог дасть».
Харитон встав з лавки, пошкрябався в голову, надяг свитку й, не сказавши жінці ні слова, вийшов з хати.
Так і зостався маленький Андрій на госпитанні в Шакули. Яке йому там життя буде — можна вгадати: то буде життя сиротини, гіркого сиротини, котрого ненавидять. І тепер — лежить голодна дитина, а Уляні й думки не тримається — байдуже. Закричить дитина, зарепетує на свою долю — Уляна тільки вилає та штовхне ногою колиску, щоб сама гойдалась. Мокро коло дитини — ніхто не відає, ніхто не журиться… Кругом сиротина, та й годі: нема кому його доглядати, лад з ним вивести. Раз Уляна пішла кудись до сусіди, чи що — діти давай бавитися з Андрійком: геть йому квасолі у ніс понастромляли. Насилу потім вийняла Уляна, як прийшла.
Минуло три роки. Хоця ж і не дбали за Андрійка, не доглядали його, але з нього була дитина здорова, кріпка. Няньчила його дівчинка Шакули — також дитина — років із шість. Ну, як воно могло доглянути?! Дитина — дитину! Несло колись його на рученятах через подвір'я, зашпортнулось за Рябка, що грівся на сонці, й полетіло з дитиною. Андрійко виламав ногу, слабував, мало не вмер і на ціле життя зостався калікою.
Всі не любили Андрійка. Уляна за те, що він час її гаяв — він, чужа дитина. Вона вічно сварилася, гризла чоловіка, що він узяв клопіт на її голову, а Андрійка лупила і як було, і як не було за що. Харитон, слухаючи нарікання жінки, бачив виною їх — Андрійка і також не любив його і не спускав йому. Діти, дивлячись на маму та тата, не дуже гарно обходилися з сиротою, а надто ще за те, що він не давав наплювати собі в кашу, сам себе обстоював і за кожний кулак віддавав з процентом — два, а то й скільки можна було. Бувало, Уляна, як зостанеться тіста з хліба, спече пиріжків своїм дітям, а за Андрійка ніби забуде. Прийде Андрійко з поля, прижене худобу (йому рочків із вісім минуло), — діти хваляться, показують пиріжки.
— А мені? — спитається Андрійко.
— Мама тобі не спекли, — відказує йому дівчинка.
— Чому? — допитується Андрійко.
— Бо ти к'ївий чойт, — длубаючи в носі, протягує найменше.
— Бо ти стейво! — вигукує друге.
— На тобі дулю, на… другу… третю… на!.. ото тобі пиріжки, дідько кривий! — лізе до нього дівчина. Андрійко її за коси шарпає, а у самого очі так і блищать недобрим вогнем, так, здається, і з'їли б, і розірвали б усіх. Дівчина вцілилась зубами в лице Андрійка… Діти наробили галасу… Входить Уляна й забачивши, що Андрійко — чуже, нікчемне — лупить її рідну дитину, з злістю хватає за чуб Андрійка і давай його голомшити.
— Ах ти, стерво собаче! Ти битися?! Та я тебе, сучий сину, задушу оттутай! Ти битися? Та я тобі голову твою навіжену на м'язки поб'ю! Ах ти подлий, погань крива!..
— Він, мамо, за те бив Маїйку, що ви йому пиїжка не спек'ї! — лепече маленький хлопчик з двома сопляками, що потекли з носа й заглядають, аж просяться, у саму губу.
— Пиріжка? — лютує Уляна. — А щоб ти холери наївся! Бач, чого захтіло, сміття нікчемне?! Та я тебе так нагодую пиріжками, що ти й ноги витягнеш, шибенику проклятий!.. Геть з моїх очей, геть!.. — І Уляна з кулаком на дорогу випихає Андрійка за двері. Довго ще вона лютує отак…
А Андрійко, вибігши з хати, пішов у садок. Він не плаче. Злість його душить. Очі блищать недобрим вогнем. Страх що робиться в його маленькому серці! Він би хтів на шматки розірвати й тітку, й дядька (так він кликав Уляну й Харитона), і дітей їх… Хтів би розірвати увесь мир, себе самого… його маленьке серце просить помсти всім тим, що його мучать… А хто його не мучить? Хіба той, що не хоче. Ні від кого, ні від тітки, ні від дядька, ні від дітей, ні від усіх людей — ні від кого не чув він ласкавого слова, ніхто не дав йому ні одної, навіть одної тихої, щасливої години… І злість охвачує його, як полум'я охвачує сухе дерево. Голова горить, руки стискаються у кулаки, очі блищать…
«Чекай, — думає собі Андрійко, — ти мені не дала пиріжка (що то дитина!), — я собі вкраду… Вони радіють, що мають пиріжки… чекайте, будете ви плакати: я їх усі покраду»…
І йому так хочеться, щоб вони плакали, Господи, як хочеться!
«А як будуть тітка бити? Нічого… най б'є… а я покраду»…
І він трохи стих, міркуючи, як би виповнити свій замір. Полягли всі спати у хаті. Разом ліг і Андрійко. На другий день рано діти кинулись до пиріжків, котрими не натішились і сховали на другий день — пиріжків і сліду немає… Піднявся рев… Гірко ревуть діти… А Андрійкові неначе празник на серці: радісно так…
— То Ан-дррій-ко-о вкра-а-ав пи-ріж-ки-и! — не своїм голосом заверещала одна дитина, а за нею всі в один голос закричали: — То Андрій-ко-о! — Уляна ніби й собі догадалась та до Андрійка.
— То ти покрав, сучий сину? — та хвать його за чуприну. — Признавайся! Признавайся, чортова ледач, бодай ти загинув, проклятий!
Андрійко мовчить. Легше йому зносить тумаки: він радіє. Лупила, лупила його Уляна, а далі випхала з хати.
— Чекай, суко! — тільки й промовив Андрійко, зціпивши зуби.
Раз Андрійко, як і завше, пас худобу: пару конячок, корову та двоє телят. Корова була буйна, насилу з нею справлявся кривий Андрійко. Але у той день, що я розказую, їй щось зробилося. Задерши хвіст і зігнувши голову, вона чвалом пустилася на город Панаса, що був зараз за тим випасом, де Андрійко пас худобу. Андрійко кинувся за нею, щоб перейняти її. Але корова кинулась на нього, звалила на землю, змісила ногами, а сама опинилась на городі Панаса — ворога Шакули. Заким Андрійко встав, заким відійшов од переляку — Панас, радіючи, що прислужиться ворогові, зайняв корову. Пішов Андрійко просити Панаса, щоб пустив корову. Панас і слухати не хоче: «Дай, каже, карбованця». Горе! Пригонить Андрійко худобу ввечері; Уляна глянь — нема корови.
— Корову де подів? — питає.
— Здуріла, чи що… Побігла на город Панаса — хтів перейняти… вона змісила мене… заким устав, а вона у Панаса… хоче карбованця…
Як почула Уляна, аж зблідла. Гей! карбованця дати! То не жарти! І все через того бахуря, що й сам з шкурою не варт карбованця!.. Як кинеться до нього:
— У-у! Проклятий! Що ти наробив? Головонько моя бідна! Карбованця? А щоб ти лоп, окаянний, щоб ти не дочекав вечора, чорте кривий!..
Харитон, почувши отой галас, вибіг з хати й, мов той звір хижий на здобичу, кинувся з кулаками до Андрійка. Аж там себе не пам'ятає, так б'є його та вигукує:— Ти чого глядів? Ти що робив, гаспид, стерво! Спав? А-а! Парубок, дванадцять років, а ні до чого нездатний?! Ти тільки красти вмієш… Я ж тебе провчу! Попам'ятаєш ти мене!.. Карбованця? Ось на ж тобі карбованця!.. Ось на… на, сучий сину!.. на!..
Ледве живий вирвався Андрійко з рук Шакули. Побитий, розтріпаний, ледве дихаючи, сховався він у рів від города.
Сидить. Не плаче… Тільки перелякані блискучі очі бігають то туди, то сюди… Мовчить…
— Або себе заріжу, або їх… — просковзнуло у нього в голові… — Ні, — сказав він голосно й твердо, — ні!.. — і, піднявшись, скорою ходою пішов до клуні. Згорнувши солому, він поліз у кишеню, вийняв сірника… черкнув — не горить… Руки трясуться, очі блищать… Черкнув удруге… запалив, підклав під солому… вогняний язик лизнув по соломі раз, другий… І в ту ж хвилину на порозі з'явився Шакула…
Як зобачив, так і захолов… А далі кинувся, затоптав огонь, не тямлячи себе, виніс за ковнір Андрійка на подвір'я, поклав його і, взявши кілька прутів, що лежали коло нього, почав бити. І бив, бив, доки міг, доки не наситилось його перелякане, озлоблене серце.
Тільки через неділь п'ять, після довгої слабості, опам'ятався Андрійко, почав пізнавати дядька, тітку, людей…
Вичунявши, він став похмурим, мовчаливим. Недобрий вогонь ще сильніше, ніж перше, горів в його очах.
Зостався Андрійко в Шакули. Але Уляна все частіше та частіше викладала на нього свої жалі сусідці.
— За що оце Господь покарав нас отим хлопцем то, єй-богу, не знаю. Чи ми забили кого, чи зарізали? Непорадна з ним година: вдариш його, то він і тебе береться бити… А що ще гірше: усе, що єсть у хаті, — викрадає! Чи де гріш який, чи сало, чи що пропаде — усе його справа. Я вам кажу, що це чисте наказаніє Боже!
— О! ох! — кивала сусідка головою, — і не кажіть! Онде в Микити Линдрика свита пропала — кажуть всі, що то Андрійко постарався. А у вдови Тодорчихи вчора комору обікрали — знову на Андрія говорять. Ох, господи! Чисте наказаніє!..Ріс парубок — росла й нехороша слава про нього. Люди звали його злодієм, хоч ніхто ще не спіймав його. На селі почали його боятися.
Стукнуло Андрієві 19 років.
Темна ніч. Чорні хмари, ніби великі хвилі, насуваються одна на другу. Дощ… Блискавка… Грім…
Василеві Стецюку не спиться… Є об чім думати, є в чім душу гноїти: подушне, недоїмки, чинші… Але чує — коло стані щось стукнуло… о! знов… Одягся він, узяв сокиру, пішов. Підкрався. Серце захололо… Злодій відбиває колодку… Василь схопив злодія за руки… Блискавка мигнула…
— А, то ти, Андрію?
Але Андрій так штовхнув у груди Василя, що той упав, а сам щез.
Рано Василь Стецюк пішов у волость, розказав усе старшині. Другі люди теж казали на Андрія, що він непутящий.
Старшина велів закликати Андрія.
— Слухай, парубче, — сказав він Андрієві, як той прийшов, — ти займаєшся недобрим ділом. Хоця ж тебе ще не спіймали, але можуть спіймати… А також громада може зробити приговор, що не хоче тримати в селі злодія, і ти помандруєш у Сибір… Лучше ж на тобі оцей паспорт — в москалі ти не підеш: кривий — та йди собі межи люди… Йди, кажу, добром… Може, з тебе ще що буде…
Поміркував Андрій, далі взяв бомагу, забрав свою одежину та й пішов із села.
Диво-дивне стало
Надо мною, недолюдом
Т. Шевченко
Перший раз Андрій у такому великому та славному місті, хоця ж він і зайшов у самий гірший, жидівський куток.
Але не дивується він на невидані дива. Йде похмуро з вузолком на плечах. Далі, угледівши лавочку під деревом, сів на ню та й задумався.
«Що тут робити? Тра шукати якоїнебудь роботи… А де її знайдеш? Нікого не знаєш… А їсти хочеться… Ех, якби хоч хліба шматок… можна б купити, але як на злість — ані копійки!»
— Булки! бублики! — викрикує безносий жид, носячи на руці повний кошик рум'яних, свіжих булок. — «Як би вкрасти?» — просковзнуло в голові у Андрія. В ту ж хвилину, як він оце подумав, у його ніг опинився солом'яний бриль, зірваний вітром у якогось чоловіка, що з розтріпаним волоссям підходив до Андрія. Андрій, піднявши капелюх з землі, тримав його в руках.
— Спасибі, — промовив чоловік, взявши бриль. — Куди йдеш, небого?
— Та у це ж місто… Прийшов роботи чи служби шукати, та нікого не знаю тутечки. Порайте мене, дядьку, що тут робити, куди обернутися…
— Ой, трудно ж тепер за добру службу. Та навідайся лишень до пана Логоцького або Жука… Може, вони й потребують… та не знаю… Бувай!..
— Спасибі, дядьку! Йдіть здорові!..
Пішов Андрій шукати пана Лотоцького. Питав, питав — допитався. Приходить, каже чого, — не треба. Пораяли йому ще піти до двох. Ходив: ніде не потребують.
Нарешті йде він до пана Жука, на другий кінець міста. Входить у невеликий біленький будинок. Вибігає пан Жук, чоловік років із двадцять два — такий приятний на вид. Доброта так і просвічує в його одкритому лиці.
— Чого тобі, парубче?
— Та я прийшов до пана, чи не потребують пан… чи не приймуть мене на службу?..
— Та мені й тра б було чоловіка до дому, щоб позамітав, пішов куди треба… А ти звідки, парубче?..
— З Босівки.
— З Подольської, значиться?
— Та вжеж!..— То ми й земляки з тобою. Ну, земляче, ставай у мене, коли хочеш… Платою не скривдю…
Зостався Андрій у Жука. Добре йому там. Пан такий добрий, ласкавий, заговорить по-чоловічому, хоця ж і пан. Полюбився він Андрієві. Андрій позамітає покої, внесе самовар, піде куди часом треба — ото і вся його робота. Якось раз Андрій замітав той покій, що стіни обставлені книжками й, стираючи порох з столу, зобачив на ньому кілька мідяків. Ніби який чорт шепнув йому: «вкради». Здається, й не хоче взяти, а щось так і тягне: привик.
Тількищо він, набравши повну жменю, ховав у кишеню, як його хтось легенько взяв за плечі. Оглянувшись, він мало не зомлів: то був його пан. «Усе пропало… вижене!» — подумав Андрій.
— Як тобі не сором чужі гроші красти? Хіба ж ти їх заробив? — тихо й м'яко казав Жук. — Як ти хтів більше грошей, ніж я тобі плачу, то чому ж ти мені не сказав? Я б тобі накинув ще кілька карбованців. А красти?!. Так чесні люди не роблять! Ти собі поміркуй: за такі речі тебе всюди вигнали б і ти, скитаючись на чужині, пропав би ні за що, ні про що… Я тебе не прожену. Мені тебе жаль. Такий молодий парубок — і краде. Мені дуже жаль таких людей… Скільки ти отут узяв? Два чи три злоти? Дарую тобі карбованця, та не роби мені отак, бо то сором… погано. Чому ж ти не береш? — здивувався Жук і глянув на Андрія.
Андрій стояв, спустивши голову й почервонівши. Перший раз в життю у ньому прокинулась совість… Він чекав, що його вилають, проженуть, а тут тихе, ласкаве слово… Замість того, щоби бити, проклинати, його жалують, не проженуть його…
Перший раз в життю йому стало соромно. Йому хтілось поцілувати руку у цього доброго пана, перепросити його…
— Чому ж ти не береш? — знов спитав здивований Жук. — А! ти соромишся, тобі жаль того, що наробив — ну, тоді руку, товаришу, і забудемо те, що було… хто з нас без гріха?..
І Жук взяв за руку Андрія. Але Андрій швидко нахилився й, перше ніж Жук отямився, поцілував його руку, на котру разом з поцілуєм капнуло дві гарячі сльози.
— Нащо цілуєш руку, нащо? А! ти плачеш… ти каєшся… хочеш чесним бути… Як так — ти мені брат… поцілуємся в губи…
І вони, як брати, поцілувалися.
З того часу дуже полюбив Андрій Жука. Він став до нього прихильнішим, ніби стараючись загладити свою вину перед ним. Раз Жук каже Андрієві:
— Слухай, Андрію! В тебе часом єсть вільна година?
— Та вже ж є!
— А чи не хтів би ти вчитись грамоти? То так весело: все їдно, що сліпому світ забачити.
— Чому не хтів би, пане; я ще змалку таку охоту маю до грамоти, що Господи!
— От і славно!.. Приходь щовечора до мене, будемо вчитися. Але чого ти мене називаєш паном: мені соромно. Я такий же чоловік, як і ти. Ти дивишся на одежу? Не той пан, що одягнений в панську одежу, а той, що по-панськи думає й робить. Клич мене просто Семеном, як я тебе — Андрієм. Та гляди, приходь щовечора.
І почав Андрій щовечора ходити грамоти вчитись. Повчаться вони трохи, а потім Семен почне розказувати і про світ Божий, і що робиться на світі… так усю правду й викладає, так усе й показує, як на долоні. І любо, приятно та мило слухати Андрієві його речі! Покохав Андрій Семена, як рідного брата, як батька, як неньку… Душу свою готов за нього покласти…
Зберуться, бувало, до Семена гості, такі ж студенти, як і він, що на докторів вчаться, на вчителів… З Андрієм вони обходяться як з рівнею, не вважаючи, що він мужик.
Як почнуть вони розмовляти, то розум Андрія наче яким світом освітить, — бачить він ясно те, об чім перше й не знав, об чім і не гадав і не марив; бачить, яким він перше був нехорошим і яким треба бути…
Не зчувся Андрій, як пробігло три роки… І пізнати його не можна. Де ділася та похмурість, той недобрий вогонь в очах? Як ніби й не бувало. Він тепер веселий, розумний, грамотний чоловік. Ось сидить він над книжкою — задумався.«Господи, — думається йому, — Господи! Я був темний, нерозумний, недобрий… а тепер я світ бачу… а тепер я інший… Сам собі не вірю… я світ бачу… Господи!.. Який же я щасливий!!» — І сльози, сльози чисті, хороші, святі сльози капають на книжку.
— Знаєш що, Андрію? Мені часто споминається твоє життя у Шакули. То було страшне, тяжке життя. Якби ти не попав до нас або до таких, як ми, то, може, й пропав бись. А поміркуй, скільки то в селі, не кажу вже в селах, погибає отак дітей від темноти батьків, мамів, від того, що нема чоловіка, годного підтримати тих нещасних дітей словом любови, науки… От добре ми: не голодні на науку, на світ, а селяни? Як ти думаєш?
— О! Я пам'ятаю те прокляте врем'я! Я пам'ятаю ті люті муки! Ще досі волосся догори встає та мороз по шкурі подирає. Я так думаю з собою зробити: повчуся ще років зо два, та й у народні вчителі на село. Всю свою любов, яка єсть у моєму серці, ввесь свій розум, що єсть у моїй голові, все те я віддам бідним замученим сільським дітям і їх темним батькам та мамам. Ти думаєш, Семене, що я виную Уляну та Харитона, хоця ж вони й залляли мені гарячого сала за шкуру, хоця ж вони мене мало не згубили?.. Ні, я їх не виную, я їм вибачаю: не вони так погано чинили, а їх темнота…
— Руку, друже! Роби, як тобі розум та совість каже. Через два роки я вже вийду з школи, буду доктором. Чи ж ти думаєш, що я піду межи панів, де й так є багато докторів і грошей на них? Ні, я піду межи ті нещасні люди, працею котрих всі жиють і для щастя котрих ніхто й пальцем не хоче поворушити! От куди я піду: так мені говорить моя совість.
— Слава Богу, — кричав через два роки Семен Жук, вбігаючи в хату, де сидів Андрій, і махаючи паперами, — нас поназначали: тебе — народним учителем, а мене сільським доктором.
— Куди? — запитав Андрій.
— Тебе — в Босівку, а мене — в Круті-Гори… Тебе — в їдну губернію, мене — в другу. Прощай, друже! Дай, Господи, щоб ми мали силу чесно й сміливо сповнити свій довг і щоб з того була така користь, якої ми бажаємо…
— Дай, Боже!
Учітеся, брати мої!
Т. Шевченко
Не дуже змінилася Босівка через п'ять років після того, як її покинув Андрій. Ті ж зелені садки, ті ж веселі левади. Деякі старі хати похилились ще більше, та кілька нових понаставлено, а між ними брилює біленька, чистенька школа, торік побудована. Кілька людей померло, — межи ними й Харитон з Уляною. Уляну на смерть забила глина, за котрою вона ходила перед Великоднем, а Харитон розпився й з перепою вмер в рік по Уляні. Декотрі парубки поженились та дівки повиходили заміж… кілька дітей народилось.
Жид постановив нову корчму, навіз більше горілки та споював людей, підсипаючи до розбавленої водою горілки дивдерева та тютюну, щоб міцнішою здавалась… Врядник настав, та почав налітати на людей, як той шуляк, та скубав їх, що аж пір'я летіло… От і все, чим змінилась Босівка в п'ять років. Про Андрія забули й думати на селі: порішили, що він загинув денебудь у тюрмі, чи що…
А Андрій тим часом, в солом'яному брилі та свитці, під'їздив до Босівки… Довідавшись дорогою від хлопчика, котрий віз його й не пізнав, що Шакули померли, він, зітхнувши, промовив: «Прости їм, Господи, їх согрішенія!» Чим ближче під'їздив Андрій до села, тим його серце билось скоріше і сильніше й наповнялось то смутком, то радістю.
Під'їхавши до волости, він забачив, що коло неї зібралась сходка. Люди щось говорили, викрикували, шкрябали собі голови… Тихенько, так, що його ніхто не примітив, він пішов у канцелярію й показав старшині бомагу.
Старшина здивувався, навіть перелякався, пізнавши Андрія.— Чи це ж ви, Соловейко? А в нас пішла чутка, що буцімто ви в тюрмі померли…
— От як бачите — жив, здоров і до вас вчителем приїхав…
— Як же оце ви… перше… — не договорив старшина, здивованим поглядом окидаючи Андрія.
— Хвалити Бога, люди навчили розуму та совісті… але от що, старшино: мені треба поговорити з громадою. Якраз тепер і сходка зібрана. Як покінчать люди, що їм треба, то скажіть їм, щоб трошки зачекали, бо, скажіть, учитель приїхав і хоче поговорити з вами.
— Та вони вже й покінчили; чекають тільки, заким не скажу, щоб ішли додому, — сказав старшина, відправляючись на ганок волості. — Чуєте, люди, — гукнув він до громади, — вчитель приїхав… щось говорити до вас хоче… зачекайте трохи…
Андрій з повагою вийшов на ганок і, вклонившись людям на всі сторони, рівним, спокійним голосом промовив:
— Чи пізнаєте, мене, люди добрі?
Громада мовчки і розглядаючи присунула до ганку… Ніхто не пізнавав, декотрі роти пороззявляли…
— Та це Андрій Соловейків, — крикнула якась баба.
— І справді він! — загула здивована громада.
— Правда ваша… Я Андрій Соловейко… Я той самий, котрого ви років п'ять тому назад боялись, як злодія, мало не розбійника… котрого ви ненавиділи, називали непутящим… Я той самий. Тепер я приїхав до вас учителем. Здивувались, люди? Не дивуйте, брати мої! Ви знаєте, пам'ятаєте певно, як я ріс? Я був сирота… мене не любили, мене били, надо мною знущалися… Ні від кого я не бачив ласки, не чув щирого слова, слова правди… За таке життя я віддякував чим міг Шакулам, царство їм небесне, нещасним людям… а потім, як стало сили, я свою злість зганяв на неповинних людях. Я не знав тоді, що то за совість, що то за Бог… Я був темний, нерозумний… Сором мені за мої діла! Тепер я не такий, знайшлися добрі люди, показали мені совість, освітили розумом мою голову — тепер я не такий! Перше я вмів тільки ненавидіти людей — тепер навчився їх любити, навчився вибачати їх вину темнотою їх. Бачте, люди, що зробила з мене наука? З пропащого, нечесного — вона зробила мене чесним, годним на добро, чоловіком. Розум, учення, грамота — велика сила. Як добре бути грамотним! Ніхто тебе не ошукає — сам усе знаєш. Неграмотному треба все в голові тримати, часом і забудеться, а грамотний записав — папір не голова — з нього не втече. Та грамотний і понятливіший до всього: чи ремесла якого навчитись — він швидше навчиться від неграмотного. Чи от як позиватися: треба написати прошеніє — йдеш до писарця, несеш карбованця. А писарець, користуючись з твоєї темноти, навмисне напише так, щоб воно не помогло, щоб ти й удруге йшов до нього та ніс карбованця… А як грамотний, сів собі, написав і добре. Пораятись тра у якому ділі — знов ідеш, знов даєш. А грамотний прочитає закон і знає все, і гроші в кишені. Припам'ятайте собі: скільки ви ночей не доспали, скільки голову собі нашкрябали, скільки праці згубили через те, що ходите, здається, і вдень, а мов з зав'язаними очима — во тьмі?!
Чи поїхав кудинебудь чоловік далеко, не знає, що вдома робиться — хоче письмо (лист) написати — шукає такого чоловіка, щоб написав — знов плати, та ще гляди, чи напише так, як хочеш.
Або грамотна мама не може вчити своїх дітей? Не може замість того, щоб гноїти їх дитячі чисті душі всяким поганим словом, не може наповнити їх добром, а голови розумом? Хіба не може? А пригадайте собі, люди, скільки лиха наробили вам шинки, п'янство? Скільки воно відняло в вас здоров'я, щастя; скільки загравало в тяжкій праці добутих, кривавих грошей? А через що? Напрацюєшся цілий тиждень — в неділю хочеться одпочити, розвеселитися… Дома скучно сидіти. Або спиш, або з нудьги лаєшся з жінкою, часом до бійки доходить. Ідеш в корчму, де здибаєшся з кумом, з сватом, з приятелем. Побалакаєш, вип'єш по чарці, потім — по другій, а далі пішло писати — і образ Божий загубиш… Втягнешся отак — потім вже й жалуєш — та не поможе. Їдно розореніє та печаль…
А грамотний? Візьме у неділю книжку, читає або жінка читає… Навчається… Кажуть: «їден розум добре, а два — лучче». А що не книжка — то й розум. І гризотні нема з жінкою: любо та тихо, по-божому. Тоді вже чоловіка не потягне в корчму.
А жиди як тяжко користуються з вашої темноти! Та й хто ж не користується? Хіба той, хто не хоче! Перше не так трудно було прожити без грамоти. Але щороку грамота все більше та більше потрібна. Скоро настане таке врем'я, що без грамоти зовсім трудно буде жити. Ви — діди та батьки — ще доживете з бідою свій вік неграмотними. Але вашим дітям зовсім буде кепсько. Брати мої! Батьки мої! Віддавайте дітей своїх учитися! Не робіть їх нещасними, не занапастіть їм життя! Ви ж їм не вороги: вони ваші діти!..
Та й самі вчіться, брати мої! Побачите, що легше буде жити на світі, як освітитесь світом науки. Лучче пізно, ніж ніколи! Я вам живий приклад! А я, люди добрі, щоб залагодити свою вину перед вами, і для того, що мені довг мій велить, завше готовий помогти кожному з вас чим можу, готовий бути братом, щирим порайчиком…
Андрій вклонився людям і пішов у школу, щоб трохи спочити після довгої дороги. Ще довго стояла громада нерухомо… Нарешті розійшлась: кожний мав о чім думати після слів Соловейка.
Через дві неділі, як Андрій відкрив школу — вона була повнісінька.
Дітвора з охотою бігла до доброго вчителя й добре, прихильно вчилась.
Декотрі й батьки приходили до Андрія вчитись розуму.
За розум, добре серце, чесність, щиру пораду й поміч усі люди з Босівки й інших сіл казали, що не знали й не знають луччого чоловіка, як Андрій Соловейко.
|
Вінниця
1884 |