Твори (Кропивницький, 1929–1931)/3/Де зерно, там і полова/III
| ◀ Дія друга | Твори. Том третій Де зерно, там і полова Дія третя |
Дія четверта ▶ |
|
Степан (сидить на призьбі). Що-то, подумаєш, весна: сонце світе ясно та ласкаво і наскрізь пронизує тебе теплом; жайворонки щебечуть… Вже, либонь, скоро й соловейко затьохка?.. В полі хлібець людський зеленіє, а на панському почав рупитись: інша справа й спроможність, то й хліб кращий. Як вдивишся, що як та царина зеленіє, то ніби чуєш, що й кістки в тобі починають лускотіти, неначе почувають, що ось-ось пройде їм невгавна робота… Весна-красна! (Глянув вгору). Сонечко на полудень звернуло і мов те дівча молоде усміхається; і сам, дивлячись на нього, несамохіть усміхнешся.
Харитон. Я тобі дам нову кухвайку! Це прямо розбой, калавур!.. Хоч з села втікай; збирай збіжжя, та і їдь на Амур!..
Юхим. Що ж, тепер тільки й погуляти: уосени візьму жеребка, тоді я царський, а не ваш; тоді мені вашого нічого не треба.
Харитон. Де ж я тобі візьму грошей, де?
Юхим. Мало де? Позичте!Харитон. Напозичався вже й так по саму зав'язку!
Юхим. Тепера промеж парубків ходять двірські кавалери: лакей, кучир, повар, машинистий, — співають городських пісень. — Може б і я якої навчився? — Як же ж я, хазяйський син, та піду у свиті, щоб мене підняли на глум? Дайте вашого дзигзета, або руб серебра на ситцьову рубашку?
Харитон. Це ти мені хочеш засліпити очі? Мабуть, кортить тебе у „заборонку?“ Програв на перший день празників два злоти?
Юхим. Програв, як раз!.. А ви не грали?
Харитон. Та я ж виграв! Аж тринадцять копійок виграв?.. Бо я всі карти наскрізь бачу, знаю коли можна замирити… Чорт не видав, завели моду у заборонку грати…
Юхим. Як з таким батьком, то краще на гіляку! (Харитон аж одскочив).
Степан. Що, сусіде, легко слухати від сина таку промову?
Юхим (у бік). Ну й чого та бормота раз-по-раз чіпляється?
Харитон (до Юхима). Та я тебе!.. (Присікується до нього),
Степан. Та візьми його за чуба!
Юхим. Ов-ва!
Харитон (скида жакета і віддає Юхимові). На, подавися ним! (Юхим хутко зодягся й пішов). Що ти вдієш з ним?
Степан. Чув пісню, що каже:
Ой мамцю моя,
А я доня твоя,
Було б мене вчити-бити,
Як маленька була?
Харитон. Він, сказати, тепера вже не мій, а царський!
Степан. Намацав одне слово: „він царський!“ А ми чиї? Доки дома, він твій; а піде в службу, буде царський! Повернеться зо служби, знов не чий же буде, як твій. Треба дітей дома вчити, то вони і в царській службі шануватимуться!Харитон. Як його вчити? Таке розпутство завелося!
Степан. Змалку — лозиною, та батогом; а тепер вже й дубина не поможе.
Харитон. Ну така роззява, мій Юхим! Як я, дак я всі карти наскрізь бачу! Інший хвабриться, з маненьким козирьом жене… А я оце думаю кинутись до мирового? Помилуйте! Знаєте, купив я своєму Юхимові хвинельову кухвайку, сказать: достометну німецьку! Аж любо було глянути на нього: панич! одним лицем панич! Ну вже й чортова роззява!.. Пішли ми у церкву, на „страсть!“ Ото ж, як вже дочитували дев'яту, чи десяту ванголю… Ба таки десяту, бо я вже дев'ять пуп'янків наліпив, на своїй свічці. Звичайно, почали люди куняти, — сказать: народ потомлений. Дехто вже хріп, інший носом клював… Зашкварчали чуби і почало шмалятиною дхнути, як і повсякчас воно бува на страсть. Титар похожа по церкві, та розбуркує парахвиян. Тільки що прийшов повз нас, ще до когось промовив стиха: „що ви, спати в церкву поприходили, свинота!“.. Соломія Гаврикова, стояла позад мого Юхима, задрімала пся-віра, тай притулила свічку до Юхимової кухвайки: геть спина так і зотліла!.. Хіба на це є закон, щоб руб сімдесят три копійки як у воду жбурнути?
Степан. На кого ж ти скаржитимешся мировому?
Харитон. На неї! Яке вона має положеніє палити чуже добро? Дай ій путивочку, вона й хату мені спале!.. Таке розпутство!..
Степан. А хто ж і заводе те розпутство, як не ми самі? Гедзети, плюндри, чоботи, бляшками та цвяшками обліплені!.. Ну, чи пристала ж така одежа до чорної роботи?
Харитон. Коли ж дивишся, як другі, то й собі потрапляєш…
Степан. Не біжи за прудким, коли певен, що не доженеш; скільки ворону не квітчай у павине пір'я, а нарешті вона таки зостанеться вороною, — чув?
Харитон. У гедзеті якось акуратніш! В городі, на базарі, то вже кожен тобі каже: поштенний! А як напнеш сірячину: „ти, мужик! Хамло! Мазепа!..“
Степан. Видко пана по халявах. Ти ж мужик й є?Харитон. Та… Ну, все ж таки… І скажіть, на милость божу, що воно за знак, що дощу нема?
Степан. Доведуть людей гедзети та бляшки до злиднів.
Харитон. Тепер би, празниками, саме б йому йти! Щодня хмариться, супиться, а не йде!.. Ото відьми так починили?
Степан. Чи буде дощ, чи не буде, а ти таки не вважаєш на врожай, синові купив гармонію?
Харитон. Купив, за два з половиною, з дзвінком!.. Ну й ловко ж він гра: „бариню!“ Ви не чули? Звичайно, він вже царський…
Степан. Розпутство, розпутство!..
Харитон. Та що ви все гарчите? Ну, а скажіть: як воно мусить бути? Ви ж читаєте того… псалтиря, що там воно показує?
Степан. Там багато не про нас писане.
Харитон. Сказать так: ми бачимо вгорі — небо, а під ногами — землю! Ну, а що там вище, або нижче, чи втнемо ми своєю головою?
Степан. Думаєш, що земля не дає нам пораду? Як щиро помолишся, та припадеш до неї, то й чуєш, що вона, таки промовля до тебе… Тільки ми недоумки — нерозсудливі, незугарні зрозуміти тієї поради.
Харитон (побачив здалеку Романа). Отож і Роман Жлуденко? Він, він!.. Куди це простує? (Гука). Сохронович, куди бог несе?
Роман (підходе). Христос воскрес! З празником!
Харитон і Степан. Во істину!
Харитон. Куди це?
Роман. Кожен свого щука. До ваших парубків прийшов, дома занудився.
Харитон. Навряд, чи здибаєш їх! Денебудь, по кручах, у „заборонку“ грають; бо в селі не можна, урядник велів соцькому забороняти!Степан. Присядь, парубче, та побалакай з нами. Чи може куди хапаєшся?
Роман (сіда). Прихапок, як і вхапок: лизнув — не вхопив, сьорбнув — не наївся!.. Де люди, там і розмова; а де розмова, там і розум. (Помовчав). А ви ж про віщо тут балакали?
Степан. Та… Переливаємо з порожнього в те, що без клепок. (Сміється). Пустословимо!
Роман. Коли б з кожного слова виростало діло, то не було б слів, а саме діло.
Кирило. Кажу вам, що нема, нема! То все брехня! Нема: ні Лондуму, ні Парижу!.. Тільки є Питербурх, бо там цар живе; та Київ, бо там мощі святих!.. (Побачивши Романа). Вже тут той мудрій, що ще молоко не обсохло на губах!.. (Пішов).
Роман. Дід, Кирило, знов розказував якийсь сон?
Степан. Такому старому то й не диво.
Пилип (підходе). Про нього, либонь, вже й на тім світі забуто.
Свирид. Ні, там на нього пайок іде.
Пилип. Началники наші розгулялися: ціла юрба гостей набігла до старшини, — з дзвінками, з талабончиками, з музиками!..
Роман. Це вони тільки що вибралися від нас.
Свирид. На те вони й пани, щоб панувати.
Роман. Хто ж їх панами настановив, як не ви? Хіба старшину на те вибирають, щоб він п'янствував, та зневажав мирян?
Степан. Що це ти, неначе злодій, підійшов крадькома! А де ж твоє: з празником?
Денис. Хоч і не треба!
Роман. Може я неправду кажу?
Денис. А хоч і правду? Начальство, недзя! Забули, що урядник на сході сказав: коли що почуєте таке, що не слід, — остерегайтеся! Остерегайтеся, то й вам краще буде!.. От я й остерегаюся… Ну, що соцькому, він мене вигнав оце з шиньку, — піднесу дулю під самісінький ніс!
Степан. Ішов би ти своєю дорогою.
Денис. Це твоя вулиця, твоя? Вона обчеська, а я обчеський собствелник, — о! — я при своїм законі!..
Пилип. І при своїм розумові?
Денис. Пилипе! Єй, плюну в вічі!.. Ще й сяду отут, посереду вулиці, на своїм обчеськім положеню… (Сів). О, прикипів!
Свирид. У іншого ніби й голова на плечах, а придивишся гарненько…
Пилип. Побачиш порожнє місце.
Степан. Або ж пляшку замість голови.
Денис. Сам ти пляшка! Моя пляшка, а твоя не варт і цвяшка!.. Що ти чабан, то я тобі не вівця!.. (Дражне). „Бирю, бирю! Цкалей!..“ О! Ти мене розжуй.
Свирид. Та й виплюнь!
Денис. Га? Я кожного з вас на пальцях знаю!
Пилип. Це вже так і на лобі у тебе написано.
Денис. Єй богу, я всіх вас на пальцях знаю! (До Романа). Ти розумний, розумний?
Роман. Ні!
Денис. Ні, ти не дуряк! Ну, а скажи: чи скоро нам приріжуть землі?
Роман. Ви б урядника спитали?
Денис. Не скаже! Пани підкупили!.. Я знаю, я все знаю. Я кожного з вас на пальцях знаю!.. Два онорали везуть від царя гроші, та пани задержують…
Пилип. Ішов би вже своєю дорогою, а то скоро заснеш?
Денис. Га? Дай, кажуть, викуп!.. Пилипе, а йди сюди.Пилип. Підвести? (Підходе) Ну, вставай! (Підводе його).
Денис (шепоче йому на вухо). Ну, єй, віддам!.. У вівторок піду до тебе молотити: прямо йди в хату до мене і тягни за чуба!.. Я тобі он як відслужу!.. Щоб я до завтрого пропав!..
Пилип. Та що вже з тобою вдієш, ходім! (До других). Треба бідолагу зарятувати…
Денис. Харитоне, гайда, почастую! Ну, соцькому, дулю під самісінький ніс!..
Харитон. Та що: „почастую“. Коли б у заборонку?..
Денис. А карти є?
Харитон. В кишені!
Денис. Наливай! Чи то пак: здавай! (Пішли).
Свирид. Сонечко скоро спочине, пора худобу напувать. (Пішов).
Степан. Це вже й Свирид щось всуне Денисові; вдвох, з Пилипом, так і ловлять запіяк. І піде Денис за півціни робити. А ці не дадуть, то у других дукарів позиче, ще за більшого процента.
Роман. Так воно діється й по городах; не тільки по селах.
Степан. А який робітник, — за двох робе! І вже відробе, ніколи не схибить.
Роман. От, коли б старшини у такі діла впутувалися, було б може й пуття. Кажете: Денис робе за двох? А нарешті годує злидні?
Степан. Та хто їх не годує? Злидня то наша рідня.
Роман. А від чого? Я так міркую, що робота в селі прихапком: два-три місяці і вгору ніколи глянути; а прийде зима — сиди, склавши руки. — Ось від чого! Коли б, наприклад, ремества які завести, на гуртові гроші? Те, що найбільш потрібно в господарстві: борона, віз, бочка, колесо, чоботи, — все щоб дома робити?..
Степан. Коли б же — то? І дешевш воно було б і міцніш, та й круговий заробіток? Та хіба нашого брата принадиш до спілки?
Роман. Чому ж ні? Треба тільки доладу з'ясувати перед громадою, виголосувати як на долоні, яка з того усім користь.Степан. Коли б ця думка та запала одному-другому в голову, вона може і розжеврілася б?…
Роман. Дві голови — два розума, п'ять голів — громада, а громада — великий чоловік. (Помовчав). А я оце таки йшов до вас.
Степан. По ділу, чи як?.. Яке ж діло?
Роман. Закохався я…
Степан. Он як! Це чи не за старосту прийшов мене кликати? Шкода, не піду! Чоловік я не питущий; а на весіллі як староста тверезий, то й весілля сумне.
Роман. Не вгадали… Я покохав вашу дочку!
Степан. Як?
Роман. Так, батьку! Це вже і в бога записано.
Степан. Як же це, коли? Еге, питаю! Хіба довго?.. Г-м! Як бачу, то воно й завжди так припада, що й сусіди, мовляв, вже знають, а батько та мати на останці?.. Ну, а Хведоска ж як?
Роман. Колиб не знав її серця, хіба зважився б до вас обертатись?
Степан (помовчав). Що ж, її воля!.. її воля, її й доля! Ні силувати її, ні відмовляти — не хочу! Коли це їй від бога, то бог їй і талану залишив… Хоче йти — поможи їй боже; не хоче — слава богу!
Роман. Дякую за щире слово!.. А… де ж, батьку, Хведоска?
Степан (усміхається). То ти такий козарлюга? Чуже діло, мовляв, руками розведу, а до свого то й ума не приберу! Бодай вас з такими парубками! Не побіжу я за нею, сам її пошукай. (Шуткує). Може подалась у байбузи?
Роман (не зна що сказати). Та я… я, бачте, тільки так спитав…
Степан. Бодай тебе!.. Почервонів, як калина?.. Який з тебе чоловік буде?
Роман. Нічого, вилюднію! Це ж ви зовсім мене засоромили… (Уклонившись пішов).
Степан (сам). Он які парубки народилися! Пита: де його дівчина? А колись, бувало, стирлуєш вівці, гін за шість від села, станеш на шпилю, та як свиснеш: летить Хотина, аж земля під нею двигтить!.. Отаке! (Задумався). Талан це Хведосці, чи омана? Коли покохала, повинна знати кого… Ач! Х-м! Нема ж і моєї Хотини дома, пішла на гробки, а з гробків чи не зайшла до кого з кумів? Притичина!
Хведоска (ідучи селом). Казала Мотря, що Роман пішов уподовж села, куди ж то?
Степан (побачив її). А де ти вештаєшся? Ще тобі не обридли співи та гульня?
Хведоска (дивується). Отакої! Почніть гримати?
Степан. І мати і дочка майнули з подвір'я, ні на кого й хати кинути… Мабуть і худоба ненапоєна?
Хведоска. Ба ні, напоєна! Оце свіжо я напувала.
Степан. Ходиш там… Може яке баловство? Гляди мені!
Хведоска (у бік). Лихо! Невже батько постерегли?
Степан. Що то, легко вас, думаєш, до розуму доводити? Зостанься ж, біля хати, а я… Часом надійде…
Хведоска. Хто?
Степан. Хтокало! Та не стій посереду шляху, мов та проява, незвичайно!.. А я піду, пошукаю матері. Певно до кумів зайшла? (Пішов).
Хведоска (сама). Так же й є, що постерегли! Нічого не розберу, що вони мені наговорили? Стривай, нагадала! Сьогодні, за обідом, казали: „коневі станя, волові ясла…“ Це ж вони мені наздогад?… Що ж це буде? Ой, коли б же хоч мати швидш прийшли, порадюся з ними!.. Як треба, тоді їх як раз і нема! Де ж це вони забарилися?… (Пішла засмучена на вгород).
Хведоска (йдучи). Ну, вже ці мати, як підуть до кумів!.. (Побачила Романа). Це ти?
Роман. Я, моя пташка!
Хведоска. Ой, боже, ж мій! Чого ж так рано, ще й не вечоріє?
Роман. А що ж я подію?
Хведоска. Ой, не стій же там! Постережуть сусіди, почнуть плескати!.. Куди ж мені тебе подіти? Хі, клопіт з тобою!.. Іди мерщій хоч під повітку! (Тікають під повітку). Ну й хто видав так рано приходити?
Роман. Та вже ж як чоловік зпантеличиться, то помилка за помилку так і чіпляються!… (Бере її за руки). Хведоню!
Хведоска. Як ти сказав мені, біля воріт?
Роман. Пташко моя!
Хведоска. Ач, як гарно!
Роман. Серденько моє, світе мій!.. На душі моїй лежить тяжка провина, і я мушу її виявити перед тобою…
Хведоска. Яка провина? У чім ти провинив проти мене?
Роман. Мені слід було зразу сказати тобі… Я виховувався перед тобою… А тепер!..
Хведоска (з ляком). Що таке? Не муч мене!..
Роман. Не буду тобі казати, як я тебе кохаю, серце твоє само скаже! Я не хочу ні леститися, ні умизгатися, щоб таким побитом зменшити свою провину… Знай, Хведоню!..
Хведоска. Чи не догадуюся я? Ти це про Зіньку кажеш?
Роман. Ти вже довідалася?
Хведоска. Знаю… чула! Що було, те минуло! Коли щиро мене кохаєш — не залишиш; коли ж твоя розмова зо мною була облеслива й зрадлива — бог тебе покарає!
Роман. Хведоню! Ти прогнала хмару з душі моєї і освітила її! Ти мене переродила!.. О, як мені легко тепер, як любо дивитися на божий світ!..Хведоска (глянула на вгород). Ой, лишенько, мати йдуть! …Як їх не треба, вони тоді і з'являться! Втікай хутчіш!.. Заховайся!..
Роман (цілує її). Чи є у світі щасливіша людина від мене? (Хутко пішов).
Хведоска (сама). Це ж мати зразу постережуть!.. Хоч би не поцілував, лице геть зашаріло!.. Як спитають мати: чого я так почервоніла, що я їм скажу? Хоч би хто линув на мене водою!.. Прикинуся, ніби їх не бачу… Співатиму!.. (Злягла на тин і ледве співа).Світи, світи місяцю
І ти, ясна зоря,
Просвіти доріжку
А де мила моя.
У полі доріжка,
Там шовкова трава,
Ой там дівка косу
Тай розчісувала.
Там дівчина косу
Тай розчісувала,
Сестрицям-подружкам
Переказувала:
Сестриці-подружки
Ви кайтесь по мені,
Не доймайте віри
Ви козаченькові…
Хотина (йде з города). Он якої сумної завела!
Хведоска. Це так, мамо… Це тільки пісня така… Я не сумую!
Хотина. Бо й нічого! Ти щаслива, доню!
Хведоска. Як? А ви почім знаєте?
Хотина. Отак: почім?
Хведоска. Еге, хитруйте! Ач, які?
Хотина. І чого ж би то я хитрувала з тобою?
Хведоска. Бачу я, по очах!.. Мамочко, чи ви тепер добренькі?
Хотина. А чого мені гніватися?Хведоска. Ні, ви засмійтеся!..
Хотина. Та чого це ти так лабузнишся?
Хведоска. Мамочко! Сядьмо отут, на призьбі!.. (Садовить її і горнеться). Ой, страшно! Ненечко, ластівочко!.. Я ж у вас люба дитина, — правда?
Хотина (гладе їй голову). Балувана ти.
Хведоска. Ні! Єй богу, ні! І батько казали, щоб я не балувалася… Чи я ж у вас не покірлива, або не слухняна?
Хотина. Ба ні, покірлива.
Хведоска. І слухняна, — правда?
Хотина (сміється). Трошки з ґедзом!
Хведоска. Тільки: трошки ж? Ненечко!.. Ой… Стривайте, я заплющу очі! (Заплющила очі). Мамочко, ви нічого не помічаєте?
Хотина (усміхнулася). Ба помічаю!
Хведоска. Невже? (Закриває долонями очі).
Хотина. Ще з понеділка помічаю.
Хведоска. Та й досі мовчали?
Хотина. Тобі, доню, вісімнадцятий год пішов, маєш свого розуму; я тебе повчала, як ти нерозумною була… Коли пам'ятаєш материну навуку, то тямиш як слід себе оберегати?
Хведоска. Я все пам'ятаю!
Хотина. Приходив до тебе, уночі, в комірчину, якийсь парубок, на другий день великодня?
Хведоска. Приходив, ненечко, і на третій день, і на четвертий, і на…
Хотина. Та бачила ж, бачила!.. Либонь і батько постеріг? Третьої ночі, прокинувся — мабуть почув, що рипнуло щось дверима? — та й каже: „а глянь, стара, в вікно, либонь, ніч зоряна?…“
Хведоска. Ой! ож. Що це буде?
Степан. А йди, стара, в хату. Ось бач, оці люди здибали мене посереду шляху, та й присікалися! Кажуть: „у вас є крам, а ми маємо купця?…“ Либонь же ми з тобою ніколи не крамарювали? Чи може вони не на ту стежку втрапили, чи в манівцях заплуталися?… (Глянув на Хведоску).
Хотина. Милости просимо, у господу! (Пішла в хату).
Степан. Засвіти же там свічку, щоб поночі лоба не розбили, — нехай роздивляться: де там у нас той крам?
Чикалка (силкується балакати по-московські). Йєхто, дискать, і дочка наша?
Степан. Здається, що це вона? Чого ж так засоромилася? Уклонись людям, та звичайненько: (Хведоска уклоняється).
Чикалка. Да-даІ Дискать, поклон как честь; а честь кагди єсть що єсть.
Степан. Не здивуйте! Вона у нас хатня, промеж людьми не густо бува, все більш під материним крилом, то навряд чи зугарна доладу й відповісти?
Чикалка. І при том і при єтом, дискать, засоромилася… Да-да! Дискать, у них, у дівчонок, очі в землю первою правилою… Да-да!
Степан. Ну, що ж, коли вже приблудилися, ідіть в хату: світло вже засвічено.
Чикалка. Да-да! Дискать, посидить, покушать, умственних словес послушать!.. Дискать, так воно завсегди у нас в Расеї! Да-да!
Степан. То ви аж з Расеї?
Чикалка. Дискать, коли чували, аж з-под самого Чугуєва!
Пилип. Та ну, йдіть вже, пане хозяїне, в хату, там набалакаємся. Ідіть попереду, бо ми не знаємо, як ваші двері відчиняються?
Степан. Доброму чоловікові в середину, а лихому: і вікно — двері, і димар — ворота!.. (Пішли).
Чикалка (йдучи). Єхто верно! Дискать, как халамидник, так йон пролазить…
Хведоска (сама). Як на вугіллі стояла! В голові так все й заметушилося, у вухах ніби ціпами молотить!.. Від кого ж ці люди? Невже ж від Романа? І — і, не доведи господи! Втечу, втечу!.. Хоч би на цей час трапила ся яка подруга-порадниця! (Пішла на вгород).
Зінька (хутко виходить). „Роман вже й старостів шле!“ шепнула лавошниця. Певно вже тут? (Заглянула в вікно). Тут: лавошник і Пилип. Де ж Роман? Чого я сюди прийшла? Щось задумала, аніяк не розміркую?.. Вхопило мене раптом, ніби вихор, і закрутило як пер'їну!.. Кудись несе, перекида, жбурля!.. Тут зупинило!.. Ніби всі шляхи мої отут зійшлися докупи!.. А й чи багато ж їх було, тих шляхів?.. Один шляшок, та й той пилом припав!.. Ох, неначе що кліщами здавлює голову!.. (Схилилася на причілок).
Хотина (вийшла з хати і витира рукавом очі). А де ти, Хведоню? А ходім лиш в хату! Хведоню, гу!.. Куди ж вона забігла? От, капосне дівча, як засоромилося, що й з двору майнуло!.. (Шука).
Пилип (виходе з хати). Піти, привести Романа, швидш діло буде, а то отой бовтун почав якусь дурницю плескати!.. (Пішов).
Хведоска (йде з города заплакана). Я тут, ненє!
Хотина. Чого ж ти ховаєшся? Ми тебе не силуємо, ти у своїй волі. (Плаче). Там вже як тобі господь на думку покладе, так і роби, так і людям відповідай.
Хведоска. Від кого ж ті люди?
Хотина. Парубка звуть…
Хведоска. Невже ж Романом?
Хотина. Ба Романом! Він?
Хведоска (засоромилася). Він… (Пішли в хату).Ганна (виходячи з-за хати). Зінько! Я ж кажу, що вона вже тут! Це так на хвилину вийшла з хати? Гарна гостя, спасибі! Майнула і не попрощалася?
Зінька. Зараз вернусь…
Ганна. Гай, гай! Нема в тебе, як бачу, ані крихотки розуму! Так гарно міркувала: „і на прощу піду, і бачити його не хочу, і на весілля не зостануся!..“
Зінька. Ну… Ходім! (Пішли).
Пилип. Прямо дурницю править! Каже: „це честь вам велика, що з такого коліна парубок свата вашу дочку…“ А Степан чоловік кремезний, упартий!.. Щоб бува не вийшло чого? І як почав дискати: дискать, тай дискать!.. На віщо ти його покликав за старосту?
Роман. Та зустрів його, він і нав'язався. „Я, каже, знаю усі порядки!“.
Пилип. Тямить він, чортове дискало! От я! Огрій його зразу таким словом, щоб він очмарів! (Пішли в хату).
Зінька. Пусти мене, пусти, Галочко!.. Його голос! Чула, Галю, його голос?
Ганна (пуска її). Дурієш ти, молодице!
Зінька. Гляну, у останнє!.. (Прилипла до вікна).
Ганна. Не варта ти того, щоб з тобою панькатися, не таке твоє лихо велике, як дурне! Жируєш, жируєш, голубко! Кортить таки, щоб все село знало? Щоб потім кожне пальцем показувало на тебе? Щоб приліпили таке прізвище, котрого й по вік не збудешся? Ховатимеш очі від людей, та щоразу оглядатимешся, щоб яканебудь мерзота, котра не варта твого нігтя, не осоромила тебе привселюдно!.. Не раз квилитимеш: „ой, боже, боже, коли той вечір буде, коли вже про мене наговоряться люди!..“ Ходім, навісна! Не хочеш? То цур же тобі, пек!.. У мене й свого клопоту доволі!.. (Пішла).
Зінька (сама). Ох, Романе! Отруто ж ти моя!.. Не зможу ж, не зможу відорвати тебе від серця!.. (Голосячи припада до призьби).
Хведоска (вибігла з хати). Де ж таки, щоб я призналася при чужих людях, що кохаю його? Нехай мати самі кажуть. (Прислухається). Хто це регоче? (Придивляється). Хто то на призьбі? Це вже котрась з дівчат, думає мене сполохати!.. Котра це? Мотре, ти? Та ну бо, не пустуй! Любко, обізвись!.. (Бере Зіньку за плечі). От вже ненавижу!
Зінька (підвела голову). Чого тобі?
Хведоска. Хто це? (Відсахнулася).
Зінька. Гарна! Гарна, як змальована!.. Малюнок красує очі, а серце в'ялить… Хведоска?
Хотина. Хведоню, де ти? Скажи ж вже… А це хто?
Зінька. Не по знаку?
Хотина. О, як не по знаку? (Цілується з Зінькою). Милости просимо! Отже й гаразд!.. Тепер вже як свої. (До Хведоски). А ти хіба не пізнаєш?
Хведоска. Ба пізнала.
Хотина. Похристосуйся ж, дурочко! Ходімо в хату. А моя, Хведоня, чи ви бачили таку соромливу? — не хоче сказати при чужих людях, що коха Романа?
Зінька. Не легко вимовити! А ще тяжче, як вимовиш душу, аж дивишся: та душа курям під сідало!
Хотина (не розуміє). А бува, бува!..
Хведоска. Не слід ділити душу на двоє!.. (Зінька зиркнула на неї).
Хотина. Ходімо ж, ходімо в господу!
Зінька. Частуйте ж мене, дорогу гостю: від порога, аж до покутя! (Пішли).Писар. Душка, ціпа-мама! Не роби ґвалту!…
Настя. Манилочку, пусти мене! (Виривається і підбіга до вікна). Ач, як рядком посідали! (Кричить у вікно). Гусь свині не товариш! Гусь свині не товариш!.. (Всі хатні виходять).
Степан. А хто тут репетує?
Настя (до Романа). Ти як же це, без материного благословення?
Роман. Хіба вам не однаково, кого я посватаю?
Настя. Нема тобі мого благословення, нема!… Порочиш наше званиє на всю округу? Не дурно я тебе й змалку зненавидила, суписе!
Роман. Ваше званіє при вас зостається.
Настя. Мов багнюкою мені жбурнув в вічі! Осудовисько, на дочці чабана сватається!.. Не дам тобі, ані шеляга, ні копійочки!..
Роман. У мене є голова на плечах і не каліка я!.. Опріч того, знаю ремества!..
Настя. Сміховисько! Люди добрі, заплюйте мені очі? З давних-давен потомственні міщани, он якого коліна, що й купці в нашім роду є; і тепер, у Кийові, брат у-других за диякона!.. Сестра у-третіх за чиновником!.. А тут, рідний син, жениться на дочці чабана, на обідранці, задрипанці..
Степан. То ти колись задрипана ходила, як ще взувала одну ногу в постіл, а другу в лапоть; а тепер, як загарбала в свої пазурі чоловікове добро, та Зіньчине придане…
Настя. Мовчи, я не до тебе балакаю!
Степан. Та що ж оце ти, віхтева затичко, влізла в чуже подвір'я, здіймаєш веремію, та ще й силуєш мовчати? Та я тебе без говту вкоськаю і цурку на губу накину!..Писар. Ну-ну, животноє! Не смій порочити!
Роман (до писаря). А вам: зась!
Степан. Помела скільки не пороч, що воно в сажі, а воно знов лізтиме в каглу, бо на те воно помело!
Настя. Сам ти помело! (До Романа). Щоб і на подвір'ї моїм ти не з'являвся! Щоб око моє тебе не бачило!
Роман. Знаю, що мені там місця нема!
Степан. Романе, слухай сюди! Коха тебе Хведоска, нехай іде! А що мати варняка, то я того й вухом не веду!.. Дочко! Тобі з ним жити, а не нам! Чи так, стара?
Хотина. А вже ж!
Хведоска. Я сказала своє слово, тату, і сказала його твердо!
Степан. По-моєму: слова не вітер не пускай! Іди, Романе, до нас у прийми. Наша хатина хоч маненька, та правда в ній щиренька; хоч три ступні від покутя до порога, за те в ній тихо як у бога! Буде тісніш, стане тепліш!.. Ходімо, діти, в хату. Просимо і добрих людей; а лихим покуть на вигоні!
Настя. Не син ти мені, не син!
Роман. Я теж міркую, що я: обміньча!
Степан. Романе, не годиться так! „Чти отця твого і матір!…“ Свахо, не комизься, іди в хату!
Настя. Яка я тобі сваха? Щоб ти, й доки світ сонця, не діждав бачити мене у своїм хліві!.. Ой, сором!.. Тепер попадя, та дячиха висміють мені очі!
Писар. Да, скандал! (Степан і другі йдуть в хату, Настя і писар з двору)“