Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Два трупи
| ◀ Сни | Твори. Том I II. Оповідки. Два трупи |
Вечерницї ▶ |
|
Так то було на Вкраїнї
Давньою порою...
Над дорогою могила
Заросла травою;
На могилї хрест високий
На бік похилив ся,
Під хрестом, як голуб сивий,
Дїд старий молив ся.
Свита в поросї білїє,
Поясок із лика,
Через плечі подорожня
Торба невелика.
Він із Криму утїкає
Від орди лихої.
Ізнеміг — і в Бога просить
Помочи сьвятої:
»Вивів Ти мене з неволї
Сильною рукою,
Не карай же на чужинї
Смертію лихою.
Як умру я на чужинї,
Хто мя поховає?
Хиба ворон чорнокрилий
Тїло общипає!…
Як умру я на чужи́нї,
Хто буде молитись?
Чим буде душа голодна
По смерти живитись?
Запровадь мене до дому
Меж мою родину:
Там без жалю і без скарги
Білий сьвіт поки́ну.
Там мої холодні очи
По смерти закриють,
І бездушне моє тїло
В тихий гріб зариють.
І хоть раз на рік за душу
Грішную згадають
І на гріб мій попоїсти
Старцїв поскликають.
Боже вічний! Боже дивний!
Боже, дай мнї силу
Повернутись, повидати
Родиноньку милу.«
І забив він три поклони,
І перехрестив ся,
І в далекую дорогу
Знов іти пустив ся.
Всюди тихо, всюди ясно,
Вітерок лиш віє,
Із-далека край дороги
Чорний лїс синїє.
Повійнули вітри буйні,
Хмара наступила
І по небі розвинула
Свої чорні крила.
Сумно шепче лїс дрімучий,
Ворони лїтають
І, здаєть-ся, своїм криком
Бурю накликають.
Серед лїса стара липа
Віка доживає,
А під липою розбійник
Думоньку гадає:
»Не шуми ти надо мною,
Липонько старая;
Не шуми! най розвинеть-ся
Дума молодая!
Я з думою молодою
Усе позабуду,
І з проклятою журбою
Незнакомий буду.
Позабуду, як Татари
Батька полонили;
Позабуду, як провадив
Неньку до могили,
Як рідня́ мене цуралась,
Як я ріс в недолї,
Як чужії надо мною
Знущались доволї.
Я скитав ся сиротою,
Гірко менї було!
Та тепер моє все горе
Счезло, проминуло!…
Я щасливий! маю хату,
Маю батька, неньку,
І до сього щастя всього
Жінку молоденьку:
В мене хата — лїс чорненький,
Жінка — ніч темненька!
В мене батько — ніж остренький,
А рушниця — ненька.
Чи хто їде, чи йде пішки, —
Віддає, що́ має:
Душу лиш бере з собою,
Тїло покидає.
Лиш сегодня, як на теє,
Щастя не ведеть-ся.
Либонь менї без вечері
Спати доведеть-ся.
Але нї!… іде дїдуньо
Та ще й з калитою.
Що́-ж, дїдуню, подїлю ся,
Або що, з тобою?…«
І підняв ся, за рушницю
Живо ухватив ся:
Бах рушниця! дїд валить ся,
От і повалив ся…
Зашуміла дібровонька
Листом зелененьким,
Заплакала чорна хмара
Над дїдком стареньким.
Та без серця і без жалю,
Без сльози гіркої,
Поспішає розбіяка
До добичі свої.
Прибігає, нахилив ся,
Побілїв, змінив ся
І на землю сировую
Деревом звалив ся:
»Убив батька!… Що́-ж ти вдїяв?…
Що́ вчинив, небоже?!
Годї, годї в сьвітї жити!
Убий мене, Боже!…«
А тим часом чорна хмара,
Як орда, збиралась
І над лїсом, як безодня,
Раптом розірвалась.
На мінуту чорне небо
Запалахкотїло
І погасло, і по небі
Страшно загреміло!…
Вдарив в липу грім тріскучий, —
Лина розкришилась,
І луна кругом по лїсї
Дико розкотилась…
І полив ся дощ із неба
Цїлою рікою,
І що було, мало бути —
Все закрив собою!…
. . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . .
Через день на білім сьвітї
Все повеселїло.
Пролетїли чорні хмари,
Небо засинїло…
Тихо-тихо по діброві:
Вітерок не віє,
Лиш під липою старою
Два умерших тлїє.
І нїхто їх не ховає,
І нїхто не плаче, —
Тілько ворон чорнокрилий
Там порою краче!…
І нїхто їх не ховає,
Слїз не проливає;
Лиш роса з дубів поволї
Жалібно стїкає.
Подорожнїй! хто б ти не був,
Зумилосерди ся:
Поховай їх, і за душі
Богу помоли ся!