Перейти до вмісту

Твори (Стефаник, 1942)/Ангел (Зонечці)

Матеріал з Вікіджерел
Твори
Василь Стефаник
Ангел
Львів: Українське Видавництво, 1942

АНГЕЛ

Зонечці

Стара Тимчиха грілася на приспі проти сонця. Поперед ворота проходили люди і ніхто з бабою слова не заговорив. „Слава-йсу“ — „На віки слава“, лиш кілько бесіди і розмови.

— Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лижки страви, шо ззіст, та того кута пе́чи, шо залежит. Всім великий у очах, ніхто слова не заговорит: ци бісе, ци чорте! Таки не варт старому жити та й решта!

Прийшли їй на гадку слова старого Тимка:

— То, стара, так є, шо моя голова напереді, а твоя зараз за моєв. А як мої не стане, то твоя ніц не вартує. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не ґаздиня, меш сидіти, як у комірне, у свої хаті…

— Ей, старий, старий, то-то-с ні лишив, як коли би-с утік від слюбу. Був-єс плохий, куда-м ті потрутила, туда подавав-єс си, але все я із-за твої голови була ґаздиня. Була-м та й була-м…

Смутно бабі Тимчисі було, хоч сонце, як рідна мама, розгрівало старі кості.

— Та ти гадаєш, старий, шо хтос за тебе нагадує? Якби мене не було, та й би ніхто і не гавкнув за тобов. Ой, сегодни діти, такі діти, шо аж у п'єтах постиває! Але-с дурний, біг-ме-с, дурний! Було понабирати банків та векслів, та добре поїдати та попивати, та жити по-панцки. А то запобігали-м обоє, яєчка жєлували на яєшницу, а сегодни і обідцу за тебе ніхто не зробит.

Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотіла до старого Тимка.

— Коби-с, мамо, вішолопала послідний феник, то би обідец був. А як не зможеш підвестиси, то здихай на барабули! Ніби діти купили би тобі яблучко або булочку? Тогди би-с їла.

Встала з приспи та пішла подивитися до курей.

— То в старого, біг-ме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплітала, шо встид перед сонцем світим! Вони, сараки, мают свої діти та мусе за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Не дурно якис вігадав, що в старого дитинячий розум…

З оцим словом Тимчиха увійшла до великої хати. Розімкнула свою скриню і вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплісніла, або чи міль не наплодилася.

— Все ще нашого стараня, нитки діточої нема. Всего-м собі налагодила д'смерти́. Як старий умер, то лиш дошок на деревище купили. Ей, де, коби і мене так файно ховали. Були люди, та було і для людий. Вже-м ті, старий, поховала, як ґазду! Ніхто не писнув, аби-м чогос жєлувала.

Виймала червоні чоботи.

— Лиш раз убувані. Небіщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На́, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знає, як ті діти мут шінувати? Все ліпше мати своє. Аби-с мала порєдний чобіт на нозі, бо то Бог знає, ци я вперед умру, ци ти!

Баба заплакала.

— Не журітси, дітоньки, я вам кошту не нароблю, ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усіх. Лиш не дайте бабі без свічки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, шо лиш один Бог знає, але таки не вмер без свічки.

На споді скрині найшла баба вузлик із грішми. Взяла в руки і сіла на землі, аби рахувати.

— Ой, діти, діти, то-то-м си вас набавила та напістувала! Бувало біжу з міста на́-голову, а все мині на гадці, шо вони там діют самі у хаті? Добігаю до ліса, а вони йдут протів мене, ледви землев котєси. Підо мнов аж ноги дрожут, аби борше додому, а вони зіпрут, та й мус сідати та роздавати дарунки. Понабирают та й далі! Лиш небіжка Доця зо мнов ішла, а бахурі полетіли, як вітер…

Обличчя бабине подобріло і прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках дві червоні рожі.

— Ой, ти голаку, все ще смієшси з старої баби. А як баба постаріласи, а ти все молоденький, все бабі хату звеселєєш. Ой, дитинко Божа, минув вік, як у батіг траснув!

Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давні часи.

— Ще Юрчика, відай, на світі не було, як я єго купила. Якис панок поначіплював на підсіню таких образів, шо на фіру не забрав би. Людий таких обзирало багато, як на ярмарку. Якас там була така люта звірь змальована, шо в казці би не склав. А якіс царі такі страшні, московскі та турецкі, та всєкого дива. Межи ними був ангелик, та й я єго купила. То так він приязно дививси, та так ружі кождому наставлєв, лиш бери. Де, де, то вже вік минув відтогди…

— Бувало зимовими вечерами то понароблєю з паперу голубів. Головки позолотю, крилца посріблю, та як приберу єго у ті голубчики, то він як коли би з ними гравси.

Тимчиха забула гроші рахувати, розгадуючи. Тримала їх у жмені і далеко гадками літала.

— Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кілько буде знаку по бабі, шо жила…