Твори (Стефаник, 1942)/Вона — земля
ВОНА — ЗЕМЛЯ
Присвячую пам'яті мого батька
То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвір'ю п'ять кованих возів, набитих всіляким добром, ще й колиска наверху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі й молоді, самі незнайомі. То Семен, старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:
— Слава Йсу Христу, люде добрі! Відки ви і як вас маю звати?
— Ми буковинскі, война вігнала нас з дому; я є Данило, а це коло мене моя жінка Марія, стара вже; а це мої дві невістці з дітьми, та донька, також з дітьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете.
— Ночуйте та будьте гостями. Сєду я коло вас, та побалакаю з вами, а жінка най варит вечерю. Вона в мене друга, молода і годна, як схоче.
— А це в мене перша, уже п'єтьдесєть років, як за мною, та тепер здуріла, та поховаю я єї дес на роздорожу, бо розум свій загубила під колесами. Доки ще з фіри виділа наше село, то плакала та з воза тікала, та невістки здоганяли, а як не вздріла вже свого села, то заніміла. Та сидит отут німа межи внуками…
— Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова свої на вікнах та на золотих образах в свої хаті, то вони, як пташечки, б'ютси по порожні хаті, як сироти. Молитви щебечут по вуглах, а баба без них німа буде… А підіт ви до великої хати та перед світим Николаєм проведіт єї молитву; може народитси в ні слово.
То оба старі затягнули бабу перед образи і голосно говорили молитву. Та баба мовчала.
— Загубила вона свої слова коло своїх світих та й там їх відшукає.
Знов на приспі.
— Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули?
— Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли вночи Бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Царь православний, а ми православні, та й зрада. Це раз; а другий раз — москаль іде і сонце залєгає. І Хіна і Сибірь та дикий нарід з цілого світа; старих ріжут, молоді жінки ґвавтуют та цицки відрубуют, а малі діти ведут у колію та розкидают по пустих землях у далекім царстві… Та вікна в селі посліпли, а дзвони заніміли. Кара божа спустиласи на нас за гріхи цілого світа. І від тєжкої руки Господа милосерного я пробував кров свою, діти мої, забрати в мир хрещений.
— Кличут вечєріти, Даниле, а Бога не гнівіт своїм нерозумним жалем.
— Їжте та досєгайте ви, птахи, шо летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушіймо цеї гиркої та може старі наші плечі від землі відвернутси вгору.
Вечеря немила була нікому, лиш оба діди попивали горілку та також страви не брали в рот.
— Ідіт ви, діти, спати із своїми дітьми, най вам Бог ясні сни намалює, а ми старі ще побудемо.
— Даниле, коби-сте не гнівалиси, то я би шо-с сказав вам.
— Я розум і гнів лишив на своїм подвір'ю; можете мене і вібити, бо я, видите, старий птах та без гнізда.
— Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужі дорозі.
— Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую…
— Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами? Цісарь має для них касу отворену, а вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будут з непам'єти сіяти на сміх панам, шо спаціруют, яру пшиницу по каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота, як вас уб'ют на наші земли. Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас Бог благословити і на шибеници…
— Грішний я, Семенку, грішний перед Богом і перед вами. А то в мене ниви, як вівці добре годовані, чорні та кучерєві. Я зараз завертаю вози до схід сонца, аби Бога не гнівити…
— Наше діло з землев; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, то вона всю силу з тебе вігортає, вічерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї, горбишси, вона з тебе жили вісотує, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. І вона за твою силу дає тобі повну хату і дітий і внуків, шо регочутси, як срібні дзвінки, і червоніют, як калина. Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобі царя не траба; все якис прийде до мужика, аби податок брати…
— За ваше слово, Семене, най вам Бог даст усе найліпше; я вертаю додому, най си діє Божа воля.
Та й баба Марія заговорила:
— Ідім, Даниле, додому, ідім!
— Ат сука баба, як вішло на єї, то зараз заговорила!
— А тепер пиймо на „будьте здорові“; дай Боже, аби-м лиху годину перебули, а як пімремо, аби наші кости зогнивали в наші земли.
І пили оба діди, та й стара баба з ними, та співали. Баба сиділа всередині та кріпко обіймала обох руками та проводила пісні:
Лишень моя мила,
Як голубка сива,
Вона спати не лєгає!
Дитину колише,
Дрібне листе пише,
З буйним вітром розмовляє…
Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози заклекотіли і Данило вертав додому.
А як сонце сходило, то оба діди прощалися, цілували себе в чорні руки, а червоне сонце кинуло їх тіні через межі далеко по землі.