Твори (Стефаник, 1942)/Пістунка
| ◀ Марія | Твори Пістунка |
Вона — земля ▶ |
|
ПІСТУНКА
Сидить мала пістунка Парася й держить у подолку дитину; кругом неї такі самі пістунки і пістуни. Група виглядає так, якби хто стряс із дерева великих лісниць, які на землі повалялися.
Парася каже, щоби гратися в похорон, і щоби голосити.
— Та чого в похорон? Та чого голосити?
— Я вам скажу чого. Я чула, шо мої тато вночи казали, аби ца дитина не находиласи в хаті, бо вона не наша дитина, а гусаря московского, то кажут тато до мами: „Або ти її вбий, або закопай, а я її не хочу“. А мама кажут: „А як я закопаю живу дитину“? — „То ти вперед убий, а потім закопай“. — Та тому так досвіта я з цев дитинов чекаю на вас, шо ви ще спите, бо тато кричут: Забирайси мені з цим байстрюком.
Малий Максим, якого гусарі все дуже інтересували, викинув свою дитину з подолка та почав докладно розглядати гусарську дитину.
Він говорить:— Це така дитина, як кожда, а твій тато якийс дурний.
— Але як тато гадає душити цу дитину?
— А то штука таке мале душити? Задушит та й поховают.
— Ото твоя мама буде голосити, ай-ай!
— Голосім, але самі дівчата! Хлопці мовчіт, бо ви не голосите.
Дівчата голосять по звичаю жінок, вигін заливається похоронним співом.
А баба Дмитриха кричить із-за воріт:
— Шо ви? Подуріли дівки з своїм голосінєм? Гріх голосити, як нема вмерлого.
— Бабо, ца гусарева дитина має вмерти, її мают задушити, тому не гріх голосити.
Баба христиться, діти дальше голосять.