Твори (Стефаник, 1942)/Марія
| ◀ Дитяча пригода | Твори Марія |
Пістунка ▶ |
|
МАРІЯ
Присвячую пам'яті Івана Франка
Марія сиділа на приспі й шептала.
— Бодай дівки ніколи на світ не родилиси; як суки валєютси, одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нашо воно родитси на світ божий? І дурне і пусте, ще й з вінком на голові.
Вона саме закопала свої дві донці в потайничок у льоху, як у селі зчинили крик, що йдуть вже свіжі козаки.
Чого тоті козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пусті, комора без дверей, порожня, хата гола, а замки від скринь ржавіють попід ноги. Не хотіла на них у хаті ждати. Облупана, обдерта тота її хата.
Сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало до сонця, як чепець із блискучого плуга; чорні очі відсували чоло вгору. Воно морщилося, тікало під залізний чепець від тих великих, нещасних очей, які шукали на дні душі скарбів її цілого життя.
Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розтягався змієм по синьому небі і шукав щілин в блакиті, щоби десь там обмитися від крови і спузи.
За її плечима дрижали вікна за кождим гарматнім громом. А може там і її сини, може вже закуталися в білий рантух снігу і кров біжить із них і малює червоні квіти.
Вона їх родила міцних і здорових, як ковбки; чим була грубша, тим більше робила, по кождій дитині була все краща й веселіша, а молока то мала такого, що могла дітей не плекати, а купати. І чоловіка мала дужого й милого, і маєток.
То як бувало жнуть на ниві цілу ніч, як дзвонять до сну дітям серпами, що позаду них понакривані спали, то чого їй тоді було треба, або чого боялася? Хіба, щоб звізда не впала дітям на голову; але вона була жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа.
А як нажали копу, то спочивали. Молодий чоловік цілував її, а вона сміхом зганяла з нічлігу птахи. Аж як їх тіні досягали кінця ниви, а місяць заходив, то лягали коло дітей — а рано сонце будило їх разом з дітьми. Вона їх провадила до кернички і сполікувала росу з голов, а найстарший двигав для батька воду в збанятку. Чоловік лишався в полі, а вона йшла з ними додому: одно на руках, а двоє коло запаски. А по дорозі гралася ними, як дівка биндами. Любувала й голубила їх. Хіба ж часу жалує? Моцна й здорова, все скоро зробить. Діти росли всі, ніодно не слабувало. Пішли до школи. Ходила за ними по всіх містах, носила на плечах колачі й білі сорочки, ноги ніколи не боліли її. А як у Львові заперли їх до арешту за бунт, то сіла на колію, а та колія так бігла й летіла до синів, мовби там у машині напереді горіло її серце. Між тими панями-мамами почула себе перший раз у житті рівною зі всіми панами й тішилася, що сини поставили її в однім ряді з ними. А на вакації з'їздилися товариші її синів з усіх усюдів, хата начеб ширшала, двором ставала. Співали, розмовляли, читали книжки ласкаві до простого народа, і нарід до них прилип, коло них цвів: збирався їх розумом добувати мужицьке право, що пани з-давен-давна закопали в палацах. Ішли лавою, з хоругвами над собою, і пани їм проступалися.
А як настала війна, то оба старші зараз зачали збиратися — а й найменший не хотів лишитися. Лагодила їх цілу ніч у дорогу, затикала кулаками рот, аби їх не побудити. А як почало світати, на зорях як побачила їх, що сплять супокійно, то й сама заспокоїлася. Сіла біля них у головах, гляділа на них тихенько від зорі до сходу сонця і — в той час посивіла.
Вранці чоловік, як побачив, то сказав:
— Твоя голова їх вівчила, нехай же тепер і сивіє.
Відтак супроводжала їх до міста. Що крок ступила, то все надіялася, що котрийсь зі старших обернеться до неї і скаже:— Мамо, лишаємо тобі найменшого на поміч і потіху.
Але ніодин не повернувся, ніодин не сказав того слова. Сиві стерні передавали в її душу свій шепіт, шелестіли до вуха:
— Таж вони зреклися тебе; паничі забули мужичку.
Гірка крапелька просякла з її серця і втроїла її відразу.
В місті зійшлося їх сила, паничі і прості хлопці.
Хоругви й прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну.
Попід мури мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли. Як заходило сонце, то прийшли до неї всі три, прийшли попрощатися.
Відвела їх трохи на бік, від людей.
Виймила з рукава ніж і сказала: Найменший Дмитро най лишиться, а ні, то закопає зараз у себе ніж. Сказала це і сейчас зрозуміла, що перетяла тим ножем світ надвоє: на одній половині лишилася сама, а на другій — сини тікають геть від неї… І впала.
Пробудилася аж, як земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню.
Дмитро був біля неї.
— Біжім, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені, дурній мужичці, простє. Я не знала добре, я невинна, шо моя голова здуріла, як тота Україна забирає мені діти…
Бігла, кричала: Іване, Андрію! Всі бігли за тими довгими, рівними рядами синів, падали на коліна й голосили.
Марія прочуняла з півсну споминів, заломила руки та й кричала.
— Діти мої, сини мої, де ваші кістки білі? Я піду, позбираю їх і принесу на плечах додому.
Чула, що лишилася сама на світі, глянула на небо й зрозуміла, що під тою покришкою сидить сама і що ніколи вже не вернуться до неї її сини, бо цілий світ здурів: люди і худоба.
Тікало все, що жило. Ще недавно нікому доріг не ставало. Діти несли ще менші діти, мами несли за ними добуток, одні одних стручували в провали, ночами ревіли корови, блеяли вівці, коні розбивали людей і самих себе.
За цими здурілими людьми горів світ, немов на те, щоби їм до пекла дорогу показувати. Всі скакали в ріку, що несла на собі багряну луну і подобала на мстивий меч, який простягся здовж землі. Дороги дудніли й скрипіли, їх мова була страшна і той зойк, що родився зі скаженої лютости, як жерло себе залізо і камінь. Здавалося, що земля скаржиться на ті свої рани.
А як стрінулися над рікою, то гармати виважували землю з її предвічної постелі. Хати підлітали вгору, як горючі пивки, люди закопані в землю скам'яніли й не могли підвести руки, щоби перехристити діти, червона ріка збивала шум з крови і він, як вінок, кружляв коло голов трупів, які тихенько сунули за водою.По битві копали гроби, витягали мерців з води.
Поле за кілька днів зродило багато, багато хрестів. І поміж ті хрести попровадили салдати її найменшого сина за те, що царя називав катом. Казали, що ведуть його на Сибір. Далеко би йти, кров буде течи з хлоп'ячих ніг, сліди червоні… А й старий повіз офіцирів попри ті хрестики і пропав досьогодні.
— Ой, небожєта, лишили ж ви мене саму стерегти з совами ваших пустих хоромів.
|
|
Як у Марії спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоби закрити перед її очима ту прірву в житті, то у ворота, на подвір'я, заїхали козаки.
Була люта, що ніколи не дозволяли їй лишитися в спокою, і казала до них голосно:
— А, вже йдете, рабівники!
— Нічого, матусю, рабувати не будемо в вас, хочемо нагрітися в хаті, пустіть! Душа замерзла в тілі.
Відповіла:
— То йдіт, грійтеси в студені хаті.
— А ви?
— А мене можете отут бити нагайками, а на коханку, як видите, я вже стара.
Один із козаків — молоденький ще був — приступив і дуже просив, щоби вона та увійшла враз з ними в хату; самі ж вони не ввійдуть.
— Ми ваші люди — казав — не кацапи ми і не турки.— А тому, шо ви наші, то рвете тіло нагайками, а другі забирают та вішєют людий; мерці гойдаютси лісами, аж дика звірь утікає…
Молоденький козак так довго та гарно просив, що врешті увійшла з ними в хату.
Станула біля порога, а вони позасідали коло стола.
— Продайте нам щонебудь їсти; голодні ми, матусю.
— Шо ж вам дам їсти? Там, на полици, є хліб; а гроший ваших мені не траба, бо одні даєте, а другі заходите і назад відбираєте та ще й б'єте. Царь ваш такий великий та богатий, та посилає вас без хліба воювати? Станьте на лавку та досєгніт з полиці бохонє.
З хлібом стягнув з полиці й образ Шевченка, який був повернений лицем до стіни.
— Хліб бери, а образ віддай мені, то моїх синів. Такі, як ви здоймили його з-під образів, кинули до землі і заставляли мене толочити по нім. Я його сховала в пазуху, а вони кроїли тіло пугами, шо й не пам'ятаю, коли пішли з хати.
Вихопила Шевченка з рук, поклала в пазуху.
— Можете мене отут і зарізати, а образа не дам.
Той молоденький козак, що так її гарно просив увійти в хату, приступив до неї, поцілував в руку і сказав:
— Матусенько, я ж за свято Шевченка сидів довго в тюрмі. Хіба ж ви не дасьте нам образа, щоб ми його привели назад до чести й поставили під образами?
— А хто ж ви є? Шо за одні? Відкіля приходите? Жидам позволяєте тримати свою віру й письмо, а наше всьо касуєте. Тепер сніг прикрив дорогу, але — коли б не він, то ви би виділи, шо всіма дорогами, по всему селі, розкинені наші книги з читалень. То, шо бідний нарід встарав собі на науку для дітий, всьо то пішло під кінцкі копита.
— Дайте, дайте нам образ!
Поволі витягнула й подала йому, бо й сама стала цікава, що вони з ним будуть діяти.
А вони поставили два хліби, один верх другого, сперли коло них малюнок, виймили вишивані та гаптовані хустки, та довкола прикрашували.
— Лиш дивітси, козаки, чи мило то буде цему образови, як ви єго вберете у рабоване жидівске платє.
Та тут же, в тій хвилині, зірвався один з них, сивий уже, скинув із себе одіж козацьку: був без сорочки.
— Оце вам, матусю, наш грабунок, що всі ми без сорочок ходимо, хоч могли б багато — багато придбати. А оці хустини, що ми ними Шевченка вбрали, це ж козацькі китайки, матусю. Наділили нас їми жінки наші, наші мами, сестри наші, щоби було чим голову вкрити в полі, щоби ворон очей не клював.Марія глянула на них, непевно підступила й сказала:
— Ви відай тоті, шо мої сини вас любили… українці…
— Ми самі, один одного ріжем.
Підлізла Марія на грядки, виймила зі скрині сорочку і подала роздягненому.
— Вбирай, це з мого сина; Бог знає, чи верне, чи буде її носити.
Несміло взяв козак сорочку і надягнув.
— Не тратьмо часу, козаки, пошануймо Батька, а хліба будемо їсти по дорозі. Ви ж знаєте, як ще нам далеко їхати — сказав козацький старшина.
Почали співати.
Забриніли вікна, пісня поміж блеск сонця на склі вийшла надвір, побігла в село.
Жінки почули і ставали коло воріт, відтак коло вікон, а врешті несміливо входили до сіней і до хати.
— Маріє, шо це в тебе. П'єні, чи загулюют дівки співанками?
— Ні, це инші, другі…
— Які другі?
— Такі другі, шо це наші; мовчи та слухай!
Марія отворила широко очі на козаків, подалася вперед, неначе б хотіла підбігти й не пустити їх спів з хати.
Пісня випростовувала її душу.
Показувала десь на небі ціле її життя. Всі зорі, які від дитини бачила, всю росу, яка падала на її голову і всі подуви вітру, які колинебудь гладили її по лиці.
Виймала ота пісня з її душі, як з чорної скрині, все чарівне і ясне і розвертала перед нею — і надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світанні.
Десь там на горах сидить орел, пісня розвіває його крила і подув цих крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього.
Чує, як сини держуться маленькими руками за її рукави, як ростуть з кождим звуком. Чує кожде їх слово колинебудь сказане і кожду розмову за Україну. Всі невиразні і таємні назви випрядуються з волосся звізд, і, як пребагате намисто, обіймають її шию.
Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море — а нарід зривається на ноги. Напереді її сини і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі.
Те голосіння вплакується в небо; його покров морщиться і роздирається, а пісня стає у Бога коло порога і заносить скаргу…
Як перестали співати, то Марія стала непорушно, як на образі намальована.
З купи жінок, яких багато зійшлося, одна, вже стара, приступила до стола.
— То ви наші? Богу дєкувати, шо ви вже раз прийшли — говорила.
— Ой, ніхто, небожєта, нас не любит. Кілько переходило войска — всі нас не люблє. А кілько вони напсували народу! Аби де було: чи в місті, чи на дорозі, чи вже в своїм таки селі, все чужі і чужі ми і ніхто нам не дає віри.
— Ій, чого ж ви хочете від них? Це ж не наше войско. Вони такі, як у книжках писано здавна, або мальовано на образах, як вони ще наші були. А тепер вони московскі. Де вони годні нам помогти? Отак, потихонько, аби ніхто не чув, то забалакают.
— Ти молода, читати вмієш, то знаєш ліпше. Я гадала, шо то наші.
— Це навіть не кажіт, бо за це може нам бути велика кара.
Старенька жінка скоро залізла в гурт жінок, що гляділи самою тугою і дихали розпукою.
Зате молода Катерина станула край самого стола.
— Оца Марія, шо ми в неї, дивітси, як задеревіла від вашого співу. Вона банує за синами, шо два пішли до наших охітників, а найменшого взєли москалі на Сибір! Дес то він серед таких, як ви, напастував вашого царя, шо дуже мучит наш нарід. А вони лиш хап його — та й пропав. Учені були всі, маєток за ними пішов великий. В селі ніодна мама так не банує за синами.
— Небого, Маріє, небого! — шептали жінки.
— То таки саме перед войною було, як ми сипали могилу оцему Шевченкови, шо перед вами на столі. Сипали другі села на пам'єтку — та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали вдень сипати, робота в поли, а ми змовилиси і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, иньші лиш рускалями. Таку могилу вісипали, як дзвінница. І Марія з трьома синами помагала.
— Та шо з того, шо сипали? Лише біди селови наробили. Москалі прийшли та могилу розкидали, гроший шукали, чи чого, та й за ту могилу і мій Міхайло пропав.
— А хочби й на віки пропав ваш Міхайло, то люди ніколи його не забудут. Не боявси він москалів, а сказав їм правду: „Ви — каже — цілу Україну перерили, як свині, та ще й до нас прийшли рити“?
— Добре тобі, Катерино, говорити, а він лишив жінку та діти.
— Та й мій мене лишив з дітьми.
— З вас відий котрийс мусит бути письменний. Та напишіт, аби світ знав, як нас москалі з ярма випрєгают. Ми їм ту могилу не зараз забудемо. Як ми її досипа́ли, то свитало, роса нас припала і ми посідали довкола, бо ноги боліли. А старший син Маріїн виліз на сам вершечок та й так ладно говорив до нас, шо з цеї нашої могили будемо дивитиси на велику могилу на Україні, шоби ми були всі одної мисли. Дививси так дивно, наче б поправді на зорях бачив Україну. Потім ми повставали і співали такі пісні, як і ви тепер.Тут наблизилася Катерина козакові майже до вуха і шептала:
— Ваші пісні такі самі, як Маріїних синів. Тому не будіт єї, най ї здаєси, шо це єї сини співают…