Твори (Стефаник, 1942)/Дитяча пригода
ДИТЯЧА ПРИГОДА
— Васильку, бери Настю та веди до вуйка; о, туда, стежков попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку лехко, не сіпай, вона маленька; та й не неси, бо ти ще негоден.
Сіла, дуже боліло, і лягла.
— Ніби я знаю, куда вночи єї провадити? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.
— Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму, а ти винна; чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі шо вадило? Утікали-м, а куля свиснула… А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити…
— Вже не говорє, вже таки вмерли. Я би тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота. Але шо така дівка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати… А ти не вмієш, а я хлопец і мені не пасує голосити…
— Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне та й зараз видит, де жовнір, та бахне кулев у него, а він зараз лєгає, так як мама. Лєгай борзо коло мами, бо зараз кулі будут летіти. А чуй, як брінькают…
— А диви, як за Ністром жовніри кулями такими вогневими підкидают, шпурєют, але високо, високо, а куля горит, горит, а потім гасне. Граютси ними, о, яких багато!…
— Ади, гармата, гу, гу, гу, але вона в люди не стрілєє, лиш у церкви, або в хати́, або в школу.
— Ти гармати аби-с ніколи не бояласи. Куля в неї така, як я, завелика, а колеса, як млинскі. Але ти нічо не знаєш, ти ще лиш ходити ледви знаєш. То я вмію брикати, як кінь…
— Ховайси за маму, о, знов пускає світло, але біле, біле як рантух, зараз на нас наверне, ади, які ми білі, а вже кулі знов свищут. Овва, як мене куля трафит, то я лєжу коло мами та й умру, а ти сама не трафиш до вуйка. Ліпше най тебе куля вб'є, бо я трафлю сам і дам знати, та вас обоє вуйко поховає.
— Вже плачеш, ніби то від кулі болит? Лиш дзенькне та вівертит діру в грудях, а душа тов дучков утече та й по вас. То не так як дома, шо слабуєш, шо горівков натирают…
— Їсти хочу…, Богу дєкивати! Я шо тобі дам їсти, як нема мами. Най мама дают? Кажи мамі, ану, кажи. А шо, говорє мама? Бери, бери за руку, а рука впаде, а шо, не казав? Дурна дівка, душа з мами пішла, а то вона, душа, і говорит і дає хліба і б'є…
— Насте, біг-ме, буду бити, шо я тобі дам їсти? Ти дивиси на войну, яка вона файна, а рано аж підемо до вуйка та будемо їсти борщь… Або чикай, відай мама мают хліб у пазусі… Цить, є хліб у мами у пазусі, на, їж, це то пажерлива дівка…
— Знов пускає рантух, який же біленький, як сніг. Йде на нас, о! Насте, а тобі шо? Го-го, цілий рот кервавий і руки? Куля тебе застрілила? Ой, сарака-Настунька, лєгай вже коло мами…, шо меш робити…
— Е, то не куля тебе вбила, то хліб замочивси в крови, в мамині пазусі. А то погана дівка, все їст, як свиня, о, замазала лице і руки кров'ю… Як я тебе рано буду провадити в село таку закровавлену? Але чикай, я буду йти попри потік з тобов та обмию тебе в такі студені воді, то меш ревіти несвоїми голосами, а я ще й наб'ю.
— Вже си наїла, то лєгай коло мами, а я коло тебе, ти всередині, вовк тебе не зіст, спи, а я буду ще дивитиси на войну, та й грійси коло мене…
— А може куля вже і дєдю убила на войні, а може ще до ранку і мене вб'є і Настю та й би не було нікого, нікого…
Заснув. До білого дня біле, світляне покривало дрижало над ними і заєдно тікало за Дністер.