Твори (Стефаник, 1942)/Суд
| ◀ Такий панок | Твори Суд |
Дитяча пригода ▶ |
|
СУД
Ковалюк підняв орчик догори та й казав музикам:
— Грайте до порєдку, як має бути, бо це весілє буде славне на всю Україну, і в Коломиї і в Станіславі… Оцес вже не потребує весіля, але ще є два такі, шо мают гуляти.
Він показував на Федька Продана, що лежав із розбитою головою на снігу. Коло нього сиділа його жінка, тримала новий капелюх у руках і питала:
— Та шо кажеш робити, шо до дітий переказуєш?
І ще щось до нього говорила, ніби на тамтой світ переказувала.
А Дмитро Золотий ходив поперед ворота з куснем грубої розвори та казав до громади людей на вулиці:
— Ніодин най не вакаєси поступити отут, бо зараз від цеї розвори усне — це вам кажу!
— Кого б'ют?— Богачів.
— А хто б'є?
— Весілє.
— А Федька вже вбили?
— Він вже на тамтім боці.
— То єго смерть, а чій кременал?
Дзвін на селі почав голосити тривогу.
— Зараз громада збіжитси та й не даст.
— Даст, даст, буде отут чипіти так, як ви — відповів Золотий.
Коло хорімних дверей чинилася нова баталія. Михайло Печенюк заперся ногами і руками у одвірки і ані Петрик Синиця, ані два Золоті, Іван та Каленик, не могли його витягнути надвір.
— Ви голодники — голодні, та я дужий, та я шодня мнєсо їм, а ви бевку незабілену!
— Меш тепер сиру землю гризти.
З сіней бухав плач жінок, як червона луна.
— Не кажи їм так, Міхайле, не кажи, не кажи, але проси їх дуже — казала жінка.
— Говори, дурна бабо, тут нема просьби, тут смерть.
Та як вони так правдалися, а Петрик Синиця ймив у зуби Михайлів палець і витягнув в одній хвилині надвір.
— Ого, вже Міхайлови амінь!
— Міхайлихо, сідайте на голову, голова ґрунт…
— Ти радиш, ех, як ті порадю оцим буком.
— Кров з него садит, як з пацюка, а така червона, здорова кров…— Мой, аді, христитси, б'ют, не дают оченаш віговорити.
— Вже по нім, Міхайлиха дає свічку, але незасвічену.
— Та шо, шо дужий — вже глина та й конец!
— А жінка ніц не плаче, змогласи дуже.
З хорім вибігла купа жінок і Касіян поміж ними. Золоті і Синиця кинулися за ними.
— Та не віховаєшси, богачю, у підтичках жіночих!
Жінки громадно облягли Касіяна.
— Не дайте мене, не дайте!
— Касіянко боїтси, а єго найліпше траба обріхтувати! Він межи богачами найгірше в'їдний.
— Боїтси, не то, шо Міхайло, цес не боявси.
— Ади, жінки — біда, ади, як плюют на Золотих.
— Ймили Петрика та й всі лягли на него.
— Не дадут таки…
— А ви чого відти мішєєтиси. Ви вмієте жінок добре бити та й жидів за пейси торгати, а як прийде направду, то стоїте подалеки та й скавулите, як щенюки.
Це вповіла публіці одна з тих жінок, що Касіяна боронила.
— А ви, віте, чому не йдете порєдок робити, аді, баби роб'є за вас порєдок.
— Які ви мудрі! Йди, віте, та й здихай, шо лайдаки межи собов змовилиси бити богачів!
Зробилася цілком днина. Хати на білім снігу стояли як громади чорних великих птахів. Ліс найспокійніше шептав. Дзвін іще голосив тривогу.
З громади жінок вийшла Іваниха Золота, ймила скривавленого чоловіка за рукав та й так казала:
— Чоловіче, та подивиси на людий, та на село, та на ліс, та спамнєтайси! Та шос наробив, та люди не худоба?
За нею вийшла і Каленикова жінка.
— Ти йди, небоже, до кременалу відразу, до хати не приходи, бо я з дітьми гет піду. Не приходи таки!
Музики перестали грати, а Ковалюк стояв із орчиком і не знав, що з ним зробити. Сонце виказало пів золотого ока.
Три Золоті покидали буки та сапи і пішли в ліс. Ковалюк зачав плакати, а Петрик Синиця подався до хати, та на порозі впав і почав піну з рота точити. Товпа рушилася і почала здіймати побитих.
В хаті Онуфрія Мельника мало судити село убійників. Всі багачі не мали права приходити на суд — судили самі бідні. Онуфрій уложив суд, і прокуратора і оборонця. Сам сидів за столом та й так казав:
— Село строєне, люди одні одних боєси, в церкві шонеділі лиш мова за бідних. По селі увихаютси шандарі, дзвінки дзвонє, шо комісії привозє. Розкидают гроби, ріжут, пор'є, а нам, бідним, нема нівітки ані ради, ані доброго слова. То ми самі судім їх, а як учуємо, шо вони завинили, то будемо їх карати.
Так говорив Онуфрій до всіх бідних. Вони зібралися майже всі з села. Заступили хату, піч, постіль, сіни і подвір'я.
— А якби віт приходив та хотів розгонити, то ви не пустіт, а якби пхавси, то дайте кілька полишників, най тікає. А тепер розкажіт нам, пані прокураторь, акт оскаржений.
З лави піднісся Яків Дідик та й зачав:
— Іван Зуб — бідний чоловік, бо знаєте, робив свої доньці весілє. Знаєте, яке бідного, усе він рад, як до него прийде богачь, бо як прийде богачь, то образи ясніщі стают, бо є кому під ними сідати. То зійшлиси самі бідні, але упросив собі Зуб ще трьох богачів: Федька Мелникового, Міхайла Печенюка та Касіяна Кропивку. А дай, Боже, здоров'є, а жийте здорові, а дєкую вам, шо-сте уступили до хати, мині весілє буде веселіще. Каже так Зуб та припадає, а бідні сараки, шо постулювалиси в пороги, та й слухают: А проши, а будьте ласкаві, а доцєгніт-ко, а покушійте. А все до богачів. А богачі, моспане, все п'ют, а все бідних далі д'постели вісувают. А Зуб забув за гості, лиш коло богачів ходит. Це перший пунт. Але Петрик Синиця каже:
— Ти, Зубе, ти — старий, відай забув, шо в тебе є ще другі гості, не лиш ці три.А Зуб вже горівчєний був та й каже:
— Синичко, ти мині не давай рєд, і мої хаті. Як я хочу, так буде.
— Ой, не буде так, я прішов на весілє, як другий, я приніс такі дари, як другий, то я маю мати таку честь, як другий!
Каже Синиця оце, а бідні понащюрювали вуха та таке їм це слово миле, як мід солодкий. Та й на тім тимчєсом стало. Зачєли відавати обід. Перед богачами все солонина та мнєсо, а начінки лиш трошки, а перед бідними все лиш начінка, а мнєса крішка. Фукают бідні, їдє або не їдє. А богачі аж лікті собі позамащували.
Але взєв Іван Золотий з-перед богачів склєнку з горівков та й каже:
— Пиймо, братя, хоть горівки, як їсти не дают.
— Мой, Золотий, а перед тобов же шо стоїт, не дар божий? — каже Зуб.
— Але чьо перед богачами кілько дару божого, а перед нами лиш крішка.
А богачі лиш червоніют, лиш позирают, але мовчє.
Відійшла вечеря, зачали музики грати. Гуляют. Але взєв Печенюк Касіяниху в данец. Та все данцує та розтручує. Не вітерпів уже Петрик та й лус в лице Міхайла, а Міхайло ні дві, ні три та й Петрика.
— Гов! Перестаньте грати — кричит Зуб.
А Касіянко каже Зубови:
— Знаєте шо, Зубе, нате вам п'єтьдесєть левів гезди, платю вам все весілє, але ви гет віметіт це смітє з хати. Це другий пунт.
Прийшло до такого, шо аж мусіло чієс житє йти на смерть. Ех, Господи, як Калинюк Золотий не хомне Касіянка у писок, аж повна миска нацюркотіла. А Міхайло Каленика як уфатив за шкіру на потилици, та й вірвав у пушках, лиш лишилоси голе мнєсо.
— Мой, богачі, або зараз відци забирайтиси, або буде з вас саме фалатє! Коби ж були послухали. Та й зачєласи баталія. Всі, шо май боязливі, повтікали, лиш лишилиси три богачі та п'єть бідних та жінки. Жінки лишилиси всі, бо вони знают, шо їх ніхто не б'є у бійці. То вперед вівели Федька Мелника. Вівів єго Ковалюк і Петрик і Іван. І Ковалюк лиш раз свиснув по голові орчиком та й череп хрус на місци, а Федько уснув на місци, як курє.
А Печенюка Міхайла вже не так було лехко. Хлоп дужий, як медвідь, бо знаєте, а не боїзливий. З ним валувалиси зо три годині по хаті; їх штири, а він один. Правда, помагали і жінки, але шо баби годні. Звалили го в хаті, — розкидав з себе штири хлопи, як галушки, звалили в хоромах — знов не давси. Приволікли до дверий та й ймивси одвірків. Але Петрик Синиця уфатив єго палец у зуби та віпровадив, а як віпровадили, та й убили колами. Убив Петрик та й Каленик та й Іван. Хотіли ще Касіяна вбити, але одно, шо дуже просив жінок та вони тримали єго під сорочками, а друге, шо зробивси день та й люди зпамнєталиси.
То вбили: Іван, Каленик та Дмитро Золоті та Петрик Синиця, та Никифір Ковалюк.
— Оце прокураторь сказав оскарженє, а тепер будемо слухати винуванців — сказав Онуфрій.
— Іван Золотий!
— Гір!
— Ти винен, шо-с убив Міхайла та й Федька Мелника?
— Ні, не винен!
— А хто ж винен?
— Та ми не винні, але богачі.
— Як богачі?
— А так винні, шо нас хотіли вігнати з весіля.
— Хотіли, але ви не далиси, а їх вігнали-сте на той світ.
— Або шо мене маєте питати?
— Іванку, руй, гадино, не підтикай під ніс, бо зараз дістанеш. Кажи, чи убив-єс?
Тут Онуфрієві почала помагати публіка.
— Ти, Золотий, кажи все по правді, бо зараз дістанеш буки — казали з сіней ґазди.
— Я, біг-ме, лиш раз ударив!
— Чим?
— Сапов.
— По чім?
— По плечах.
— Ну, а Каленик?
— Я не знаю.— Як не знаєш, то сідай.
— Каленик Золотий!
— Я сам!
— Ти вбив Міхайла?
— Єго вбило єго богацтво.
— Лиш не змудра, Каленику.
— Яке змудра, п'єний-єм був, весілє було, музики грали, а богачі хотіли нас вігнати, то ми хотіли набити.
— Добре набили, але хто вбив?
— Я не тємлю.
— Памнєть коротка якас.
— Чим бив-єс?
— Чим мав.
Онуфрій нічого вже не казав, лиш махнув рукою на парубків. Ці ймили Каленика в руки.
— Дайте му п'єтнаціть буків та й буде говорити.
І пішли дальші зізнання. Публіка хотіла конче карати, та Онуфрій не позволяв і випитував дальших оскаржених. Та серед того, як оскаржені не хотіли зізнавати перед Онуфрієм, всі, що стояли в сінях, почали кричати: Вони вбили, най же відпокутуют.
І витягали одного за другим і подавали в дальші руки. А ті, руки, багато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі хвилі пімсти.