Твори (Стефаник, 1942)/Дід Гриць
ДІД ГРИЦЬ
Я поїхав відвідати мого старого приятеля Гриця. Він давно оглух і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.
— В добрий чєс ви приїхали; я переродивси на молодого, лиш не знаю, ци на дитину зійду, ци на стару голову встиду наберу. Чую тоту музику, як моя стара йшла за мене, дуже бистрі голоси позалітали в вуха. Дотепер були, як оловом заллєті. Мука бути глухому, слова в'єнут на язиці, а стара лиш посмішковуєси з мене та пищит, як сойка, в самі вуха: А нема вже як вічів слухати та з престолів самому до них говорити. Мині з жєлю за люцким словом не раз хотілоси дати себе замурувати. Гірко воно, як живе ще тіло обростає коров та стає стовпом.
— Приходитси сидіти в свої душі, як у завалені хаті, де всьо розбите і понівечене. Дес як з мраки, як з мокрого попелу, таскати свій розбитий маєток та від спузи обтирати руки. Рідні діти такі, як чужі, я забув, шо вони були малими.
|
|
— Давно дуже, як нас у місті, самих господарів, багато зібралоси з Черемша, з-над Прута і з-над Дністра, як привезли хлопців до школи. Вони такі тихонькі на міськім ринку, як риба розкидана по дорозі; гинут тікати в зелене поле. Мами сидє на возах, плачут та потихо проклинают наших дорадників, а ми, батьки, радуємоси: Та доки, кажемо, будемо дурні та панам служити будемо, поки діти не вівчимо, а тоді і панів понагонимо. А гет потім, як діти в школах попідростали, то ми, самі дужі господарі, гомоніли коло них, як бджоли коло цвіту.
— І той жєль, коли я, як замурований цементом, попав у глібоку пивницу, зробив із мене такого, шо зачєв забувати то, шо мене в житю все радувало. Як я кілька день тому почув у собі нову силу, то, Господи, відай все сонце, яке я двигав на собі три поколіня, воскресло в мині, всі пшениці, шо-м вікосив, ще немолочені. Тепер я — богач, ще погодую цілу Україну. Всі морози, шо підо мнов жили віки, тепер мене кладут на ноги. Іду ніби до дітий, стара напхала в торбу всілячини: і цего їм, і того їм, не жєлує мене, сідлає, як коня. А я замітілями та бурею йду радий, веселий, бо напереді діти, а назаді біла хата.
— А шо вони здорові, ростут, вчутси?
— Відпочиваю по дорозі, як дуб міцно закорінований у земли, а галузє під небесами, в школі. Тепер я віджив і ще-м дужий, похожу ще по свої дорозі, бо маю доброї, ласкавої душі в собі повну пазуху.
|
|
— Гей, як вони всі покінчили школи — тоті наші діти, та як пристали до нас, як ми збилиси до них, до купи! Де, моспане, тут вже шандарям дати раду. Сунемо за дітьми тисєчами, моцні та розумні, свої напереді. Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчит нас, бо він все знає. Приповідає нам, шо як кождий з нас посидит у кременалі за мужицку справу, то вже ніколи нічо боятиси не буде… А Павлик ледви дише, розповідає завзєто тонким голосом — гет ніби без надії — про нашу нужду, а там з-заду, від дверий, крикливий Трильовский в биндах, як дівка, та все сварит, а молоді через це все блище тиснутси до него. Одно слово: земля по містах дудніла під нами і неоден панцкий вугол утік із свого гнізда.
|
|
— А в хаті я єму сказав: „Мині неписьменному ваше письмо одно за другим сини читают, старе і нове. Коби вам Бог кілько сили дав, аби-сте відшукали всі наші письма, з землі, з старих монастирів і ті, шо замуровані в панцких палатах. Та нагадуйте і нас, хоть потрохи. На другий день я віз єго до колії та здибав якогос пана з кіньми, як зміями, але я з дороги не звернув і капелюха не здоймив. Небоже дідичу, я ще не такого пана везу, як ти.
|
|
— Ми росли, діти наші множилиси, всі одного духа, та война багато їх поклала в сиру землю, а всі, шо лишилиси, яких ми вігодували і шо їх Франко навчив, зробили одну коменду українську, а коменда каже: має бути Україна. Хто цего чєсу в нас не видів, тому Бог, видко, ласки не вділив.
— Внуки пішли, а я ще і внуку відпровадив, аби в шпиталях ходила за хорими. Ані одно не вернуло. Стара здуріла, мене лихословила, Україну проклинала: „Ходив ти, каже, ціле житє по вічах та й діти заказив та й пустив їх стрімголов“. А діти нібито нічо не кажут, обминают, шо я кости їх дітий порозкидав по всему світу.
— Я вже був і злагодивси йти за внуками, та поляки ймили на граници, та притащили додому. Довгі роки сидів я поза вуглами хати та не смів до неї ввійти їсти; зробив собі постіль між худобов, та там перебував і літо і зиму. Я оглух, осліп, їсти не їв, хиба барабольку і трохи води. Так мене світ минав і мої діти.
— Та найгірші ті наші, шо пішли на службу. Бо як приходит польский жандар та гонит сина на форшпан, то я беру батіг і сідаю, аби-м лиш знав, куди їхати.
— А шо, старий, де ваша Україна, а кілько морґів поля ти хотів від пана, а яким міністром мав бути твій внук?
— Глухий, кажу, не чую нічо. — То вожу або дівки з ними, або вулицями смітє закіскую і роблю службу. Але ті наші, шо пішли на чужу службу, ніби від мене відвертаютси, ніби не пізнают, ходє сараки, як песики, шо їх ґазда пустив у чисте поле. — Але одна молода професорка таки мене пізнала. Не плаче, не заводит: „Діду Грицю, шо буду робити, мій преложоний хоче, аби-м пристала на єго віру“ — „Небого, кажу, не йди до них в гості, як вони твоєв віров гидуют, сиди в свої хаті, та їж чорний хліб“.
|
|
— А до вас тепер я маю велику просьбу. Чи я такий здоровий буду довго, чи коротко, бо я відродивси, але як умру, то зараз приїдьте до мене, бо боюси, шо як вже буде по мині, то мої діти пообдирают стіни, та Шевченка та Франка та всіх наших вони повікидают на під. Вони їм діти помордували, вони на них дивитиси негодні, а як я вже буду лежєти в деревищі, то запитайте при людех моїх дітий, чи вони мої ці образи будут в хаті так шєнувати, як я, чи пообертают лицем до стіни, аби приподобатиси екзекуторам та жандарам. Цей малий внук, він би ще пошєнував моїх приятелів, але де йому ще до сили.
— То як мої діти не схотіли би пошєнувати моїх світих, то купіт шкірєну шкатулу та покладьте їх мені на груди. Кажут, шо шкіра не гниє віками. — Та ще одну просьбу маю. Лишєю букату поля, на кого вже ви тепер скажете, аби, як будут згортати кістки наших Стрільців у купи, то аби і за мене хто там згорнув кілька лопат. Але високо, бо на тих костях зацвите наша земля. А до похорону я маю все злагожене, ані одного цвиха дітем не траба постарати.