Перейти до вмісту

Твори (Стефаник, 1942)/Morituri

Матеріал з Вікіджерел
Твори
Василь Стефаник
Morituri
Львів: Українське Видавництво, 1942

MORITURI

Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи. Їх було вже небагато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від тридцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.

— Коби-сте не курили такі тютюни, шо я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.

— Сиди, Насте, тихо, а глуха — то ти давно.

— Як не глухнути в такім млині, встидайтеси, старі пайташі.

— Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня? — каже Тимко.

— О, якого ґазду маю, видите, ступня! І він ще храпливий та слинавий…

— Ти питлюєш язиком, як у млині…

— Тьфу на тебе, старий!

Вона би ще хотіла так, як давно, аби єї попліскувати по мнєкім, але, небого, вібачєй, мнєкого вже давно нема.

— І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодни-завтра до дучі маєш забиратиси…

— Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.

Регіт, сміх, Настин кашель.

— Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб, та я цеї ночи по стінах дравси.

— Котрий зуб?

— Та на, дивиси.

Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.

— Та який дідько з зубами, з твоїми? Зуби такі, шо залізо перекусиш.

— А я не годен вітримати.

— Я, небоже, не буду до служби Божої тєгнути. Терпи як можеш до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.

— І-і, кілько ти нам крови вже пустив перед службою з бороди та лица.

— То нехотічи, а це инше.

— Васи, а пробуй горівки.

— Сходили діти ціле село та й нема.

— Нешті румунешті!

— А я зараз найду, але аж на кінци села.

— А кілько нас є?

Порахували.

— Літерку як купиш, та й буде.

Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.

— Розроблєйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходит.

— Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусит цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.

— Та в тебе, Николо, така тверда борода, шо я борше би дику свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.

— Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, шо має мнєкий волос.

— Бо також пустий волос, такий, як у дівки межи пахами… Мині вже рука дрожит, я не знаю, як я вас доголю до кінца а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як єго на лаву покласти.

Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліплені паперцями та чекали на горілку.

Микита врешті прийшов з пляшкою і, заки ще обголився, то на столі була горілка і накроєний хліб з часником.

— Пиймо, брє, бо гони наші короткі! Шо будемо собі жєлувати?

— Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-смо дубали поволи. Віта вже не кладемо, ради не вібираємо, послів не посилаємо.

— Все перейшло на читальню, там тепер рєд.

— От, рєд, дівки перебираютси на парубків, парубки на дівок, обіймаютси без встиду та сорому, весіля справлєют та берут гроші за білєта.

— Така тепер у них настала забава, але вони мают розум, не бійси; молоді, світом бували, Польщі ані-ані не хотє, а панцкі ґрунти хотє розділити.

— Біг-ме добре, ніц не кажіт, тепер з цев Польщев ніхто негоден вітримати: і маєткове і доходове і ґрунтове і від псів і від гноївки…, але де шо на світі є!

— Та коби могли вібороти! От дай, Боже, здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.

— Та шо я вам кажу, дай, Боже, і вам здоровлє, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдут до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб'є під любистком…

— Тогди був ґелт, де ті часи?…

Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб лишили зо два келішки.

— Та йдіт вже додому, та коли вас жінки зберут до церкви, і коли я вімету оте волосє, кінцкі гриви з білих коний…

І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.

— Зараз буде біда, — казав Никола Максимові.

— Та яка біда, а дітем від тебе зась!

— Та дітем зась, але стара. Вже чікає, аж очи відивила, аби мене чісати.

— Сам си чіши.

— А де ж би вона дала, вона ціпко любит полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, шо-м пив горівку. Та й казанє: Не маєш встиду, старий, ні від сонца, ні від людий.

— То сховайси дес у стодолі.

— То пропало, вона би мене з гребенем шукала до завтра.