Твори (Стефаник, 1942)/Катруся
| ◀ Шкода | Твори Катруся |
Ангел (Юрчикові) ▶ |
|
КАТРУСЯ
Як Катруся приходила до пам'яти, то мама сідала коло неї і жалібно говорила:
— Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Гроші минулиси, других заробити не заробиш, хотьби-с і підвеласи. А я повідносювала гроші по ворожках. Та й з того нема ніякої користи. Правда, ворожка угадала за все, як дома дієси, яка тобі біль, але корінє нічо не помагає. Відай тобі таки нема віходу…
Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварі. Сині нігті були, як її сині очі, і здавалося, що по лиці вандрує багато синіх очей, дивних, блискучих. Всіма тими очима Катруся гляділа на маму і потакувала на її жалібну мову.
— Ой, нема, бідний світе, нема. А дєдя гет зжуривси. Заходит у голову, чим тебе поховати, як умреш. Коли на ті подивитси, та й чорніє з жури. Ми, Катрусю, гет з усего вішли. Муки на дні лиш трошки, зерна одного нема коло хати, та й зломаного ґрейціра нема. Якби-с умерла, та й би-м стали, як серед води. Коби ті Бог хоть до осени додержєв… Ей, дівко, дівко, то-то-с себе та й нас зневолила!
Мама взяла Катрусю чесати.
— Ти так страшно гориш, та так кашлаєш, шо най Бог сохранит! Ані дранку натєгнути на тебе, ані розчесати, ані вмити. Боже, Боже, як ми гіренько мучимоси. Просю Бога, аби-м половину тої муки на себе перебрала, та й не можу допроситиси.
Сльози мамині капали на Катрусине волосся і пропадали, як вода у піску.
— Шо то з тебе зробилоси? Така-с була годна, така робітниця, шо на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, шо нам лекше стане із-за тебе, а то, аді, яке лекше! Коби хоть шо їстки доброго, а то ми зав'єваємо на барабули, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кілько находила, шо тепер нема як лица вказувати.
Мама заплітала косу.
— Не знати, нашо я квіток тобі накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, відай, я тебе у ті квітки на смерть уберу…
Заплакали.
— Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.
Мама дала Катрусі квітки сині, білі, зелені, червоні.
Катруся перезирала їх, лице її слабо усміхалося, а сині, білі, зелені, червоні блески блукали по обличчю.— Дай суда, борзенько, аді, дєдя йде та скаже, шо тобі ще у голові дівоцтво.
Катрусю поклали на віз, аби везти до лікаря. Мама, плачучи, підкладала їй подушку під голови.
— Бодай я вже не дочикав вас дохторувати! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав та й збувси!
Держав віжки від однокінки і аж чупер собі микав зі злости.
— А ти, розпаднице, памнєтай, шо, як я гроші задурно по дохторях розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохторь. А відки-ж я наберу на вас, на дохторі, на аптики та на дідька рогатого?! Та мій мозиль не годен цему вітримати, ой, не годен. Наймив-єм фіру, та ліпше вже відвезти на могилу та вівернути та й збутиси. Боже, Боже, шо це мене найшло цеї днини. Ну, ганциґо, тіпай тими безклубими боками!
Потяг конину батогом та й виїхав за ворота.
На вулиці Катруся цікаво розглядалася. Від осени багато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Николай пошив на́ново стодолу. Катруся забула і за сварку татову, так роздивлювалася на всі боки.
На полю люди орали, сіяли. Жайворонки над ним співали. Чорна рілля розсипалася під сонцем.
Катруся почервоніла і все собі гадала:
— Маю в Бозі надію, шо підведуси, шо ще весни не стратю. Зараз таки найду собі роботу… Боже, Боже, найди мині лік!
Певна була, що весни не стратить. Тато сидів на переді і довго мовчав. Врешті почав говорити.
— Аді, днинка, як золото, а ти ходи по дохторях!
Звернувся до Катрусі.
— Скажи ти мині, дівко, шо я маю з тобов робити? Лежиш та лежиш, та й ні житя, ні смерти. Я гроший набираю та набираю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобі лік, тоби-м шукав, а так, шо я знаю? Коби-с вже або суда, або туда! І тобі ліпше, нам ліпше…
Катруся плакала.
— То, небого, нема шо плакати, лиш таки шо правда! Ти собі вмреш і гадки не маєш, ніби то не однако в земли гнити? Яке сегодни легке житє, то ліпше вмерти та не капарити цілий вік по чужім поли! Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, та й на старість жиди з хати віженут. Ех, коби-м знав, шо не буде тобі ліку, та й би-х зараз завертавси додому. Добро, шо-то лишило би си на погріб.
Катруся за́ходилася від плачу і кашляла на все поле.
Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо подав донці. Ніколи він ще не давав їй ніяких лакітків.
— Не плачь, небого, я тобі не воріг. Я лиш кажу, аби задурно гроші не віднести, аби себе не скалічити та й аби тобі не помогло. Таже ти сама, дитинко, видиш, шо нема відки. Я би тобі мізинного палца врубав та й би-м не жєлував. Я за тебе маю у людий честь, як за хлопца, бо-с робітница на все село. Синку, я на тебе дув, як на пінку, та й вижу, шо вмреш. То видко очима, шо тобі нема віходу. Ой, небого, небого, то-то мемо бідити без тебе… Ой, будем та будем…
Старий замовк.
— Ой, умру-умру, вже вижу, шо мині нема віходу — шепотіла Катруся.
В'їзджали в місто.
Вертали додому. Сусід Николай також з ними.
— Він мині таке напіяв, шо де, де, де-е-е! Мужикови до дохторів нездало ходити. Коби, каже, багато молока пила та мнєса якого легкого аби поїдала, аби трунок собі вілагодила, аби хліба білого — де шо на світі є, то загадав. Може воно у панстві помогло би, але у нашім стані то не поможе. Доста того, шо як він зачєв почєтувати, то я таки не дослухував до кінца. Ніби було би шо з того, шо я би віслухав? Най умирає так, як є. Най віп'є тоті мидицини, шо-м узєв в аптиці, та най або віхуруєси, або як сама хоче…
— А ви ж гадаєте — почав сусід, — шо дохторі дают мужикови такий лік, як панови або жидови? Бодай так здорови! Мужикови шо вткне, вткне, та й спасайси. Ніби єму хочеси мужикови доброго ліку пошукати? З паном шо день, то добрийдень, а з мужиком шо?
— Коби то, уважєєте, кому порадити, а то наше яке? Поцулував у руку та й чикай, аж скажут гроші дати…
— Найліпше було візнати у старої Іванихи. Вона, бачу, пішла до дохторя, та й, як він зачєв єї шукати, то вона єму навправці: „Ой, каже, пані дохторь, дайте мині послідний лік. Я, каже, бідна баба, не маю із-за кого дохторуватиси, та дайте мині послідний лік.“ Дохторь, бачу, відививси на бабу та й каже: „А ти відки знаєш“? „Ой, каже баба, відки знаю, то знаю, але дайте мині таку риципку на послідний лік“. Як зачєла, як зачєла, та й дав. І до сегодни ходит…
— Коли ж бо не стало розуму запитатиси. Ви гадаєте, шо то з паном так говорити, як вам си здає? Кажи раз-два, та й забирайси, шуруй!
— Пішла баба з тов риципков д'аптиці. Дала аптекареви, а сама, не біси, мудра, дивитси, як він ме тот лік вілагожувати. То вповідала, шо, як собі капнув того ліку на долоню, та й наскрізь руку перейшов. Але то лиш дес сотому удастси такого ліку дістати. А мужикам лиш такий лік здалний, шо або суда, або туда!
— Ей, бідний світе, шо я не розпитав баби, як воно траба того ліку просити! А так і гроші загубив, і нічо не поможе… То-то-м гидно зробив.
— Та відай нема ваші дівці віходу. Адіт, як вона горит? Нема з неї так нічо, як з отого листка, шо відчімхнувси від дерева…
— Ой, нема, нема, і гроші пішли. Коби-м був хоть Іванихи запитав…
— Та то, видите, від чого лік. Аптикарь має свою аптику та вмирає…