Твори (Стефаник, 1942)/Шкода
ШКОДА
У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивилася великими, сивими очима. Ніздря дрижали, шкіра морщилася-дрижала ціла у гарячці. Пахло від неї слабістю і болем страшним, але німим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржитися.
— То очи видє, шо вона не буде. Може би й поміг шо, якби то кров, а то хтос кинув оком на ню, бодай му повілізали, та й тепер нема ради. Здайтеси на Бога — може вас потішит… — так казав Ілаш, що знав до худоби.
— Ой, Ілашку, видко, шо не буде, але, як її не буде, та й мене не траба. Я цілий свій вік змарнувала, аби коровки дочекатиси. Від чоловіка лишила-м си, син умер у воську, а я крірвала та робила і нічь і день. Такі зимові ночи довгі, а я до днини прєду, аж ми пушки спухают, аж пісок у очах стає. Лиш один Бог знає, як я тот ґрейцірь гірко прєтала, заки напрєтала…
— То, видите, бідному то все так, а хотьби-с руки зробив по лікті, та й нічо з того не буде! Уже так є, та й шо діяти? Траба якос так жити…
— Та й не знати, шо свої голові робити та й шо діяти та й хто би мині раду дав?
— Ще кличтеси на яку днинку, аби-сте службу наймили та й обідец зробили. Або дайтеси на відпуст Івана Сучавского; кажут, шо багато помагає.
— Ой, вже я си покликала і на днинку і на Зарваницку Матірь Божу і кличуси на Івана Сучавского.
— Може, кажу, Бог вам поможе, як здастеси на Него. Най вам Бог даст якнайліпше.
І Ілаш пішов.
Романиха сіла коло корови і пильнувала її, аби не згибла. Давала їй, що мала найліпше, але вона не хотіла нічого їсти. Лиш дивилася на бабу і жалю їй завдавала.
— Маленька, маленька, шо тебе болит? Не лишєй стару бабу без лижки молока. Потіш ні хоть трошки.
І гладила корову по чолі і попід горло, і голосила над нею.
— Де, де я годна стєгнутиси на другу?! Ані пушок зложити, ані гли прімкнути вже-м не годна; де міні на старість за корову дбати?
Корова дрижала, а Романиха її накрила своїм кожухом і чипіла над нею розгорнена на морозі. Сама дзвонила зубами, але не відступала.
— А може це за гріхи так мене Бог карає? Бо нераз я через тебе, небого, нагрішила! Дес межі трошки підпасла, дес гарбузик урвала, дес пасиночок уломила. Але я ніколи нікому молока не жєлувала. Дес дитина занеможе, дес жінка у злогах, а я йду з горнєтком та й несу молочка. Та й сирца я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай ні тєжко — бідну одову. Нічо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову!
Отак до пізньої ночі Романиха голосила над коровою. Кропила її свяченою водою, але ніщо не помагало. Вона розтягла ноги на цілу стаєнку і гонила боками, аж рикала. Баба гладила, обіймала, приговорювала, але таки нічого не могла вдіяти.
Місяць освічував стаєнку через двері і баба виділа кождий рух корови. Вона врешті піднялася. Ледве держалася на ногах. Розглядалася по стаєнці, якби прощалася з кождим кутом.
Потім упала на солому і розтяглася, як струна. Романиха приклякла коло неї і шурувала її віхтем. Сама не знала, що з нею діється. Потім корова зарикала голосно і почала бити ногами. Романисі зробилося гаряче, жовто в очах, і закривавлена впала. Корова била ногами і роздирала бабу на кавалки.
Обі боролися зі смертю.