Перейти до вмісту

Твори (Стефаник, 1942)/Мати

Матеріал з Вікіджерел
Твори
Василь Стефаник
Мати
• Інші версії цієї роботи див. Мати Львів: Українське Видавництво, 1942

МАТИ


Стара Верижиха підперлася високим костуром, йдучи до своєї доньки. Думала:

— Осінь богата, горобці ледви літают, такі повні, а навіть бідні діти потовстіли.

— Слава-йсу!

Сіла в доньки на лаву, та тихо сказала до себе:

— Але ж бо файна.

— Та шо ти донько робиш, та чому ти за хлопца свого забула, шо дідови з рук не злазит і робити не дає?

Катерина затряслася, як осиковий листок перед бурею.

— Донько, підпали вогонь та звари мені тої московскої гарбати, бо, чую, помічна дуже.

Вогонь горить.

— Та покажи мені, доню, ті дарунки, шо подарував тобі той великий москаль.

— Ой, мамо, я негодна рук від себе звести, отам ті дарунки!

Верижиха своїм костуром стягла з грядок шовкові хустки та спідниці та тоненькі черевички та полотна рантухові, а перли, що розсипалися по землі, розбивала костуром. Стара сіла перед піччю і кидала в вогонь панський крам, один за другим.

Катерина дрижала біла, як стіна в куті, і держалася руками стола, аби не впасти.

— Твоє курвинство вже згоріло, коби-м і тебе могла запхати у той вогонь, але-м стара та не міцна. То твій чоловік обтіскує з себе вуши та тєгне гармату з болота, а ти свою дитину кинула в мене на постіль, як сука, та футишси з московским офіцером. Сидиш з ним в колясках, як пава, люди ховаютси від твоїх поїздів, а їх колеса їдут почерез моє серце. Ти заткала у мій сивий волос смердєчу квітку ганьби.

Вогонь потах.

Тепер стара вилізла на постіль і здоймала з грядок мережані та вишивані сорочки, коверці всілякі, рушники забирані і тонкі полотна.

— Катеринко, нарабований жидівский крам пішов з димом, а це твоє віно старала-м чистими руками, як прийшла-с на світ.

Мати гляділа, як кат, сівши на купу віна, а донька розхилила великі очі, повні гріху, але осяяні ласкавим небом.

— Житє твоє, небого, серед нас скінчилоси, ти чужа всім, насип оцес порох в московску гарбату і зараз спокутуєш гріх. А я тебе файно вберу, я тебе ще краще поховаю і затреш ганьбу на нас старих та на твої дитині.

Катерина від постелі попри стіл та попри лаву ледве перелізла поріг. Стара сиділа довго на прегарнім віні, потім встала, замкнула хату і йшла додому.

— Боже, не лиш ти право маєш давати кару, але й я.

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

У церкві і коло церкви всі люди її обминали, бо вона намовила Катерину, аби вона повісилася, а стара Верижиха гукала на них здалека:

— То як моя Катерина жила, то по сто вас приходило на день, аби казати, шо вона цілому селови принесла ганьбу, шо найліпші коні з москалем забрала, шо справлєла в кого гроші, шо курвиласи в жидівских перинах і дзуркотіла краденими перлами. Мій старий тижнями не входив до хати, бо не міг клєкнути перед образами, бо все вас була повна хата, аби нігтями роздрапувати наше серце, а тепер, як-им єї вісадила на гилю́, то ви вже милосерні. Чого ще хочете від мене, дикі звірі? Як ще підховаю її дитину, то піду за нею, ви шельми!

Накинула на шию мотуз і з довгим костуром, самотня, дорогою пішла додому.