Твори (Стефаник, 1942)/Роса

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори
Василь Стефаник
Роса
Львів: Українське Видавництво, 1942

РОСА

Присвячую „Просвіті“

Старий Лазар досвітком сапав грядки. Досвітні пасма витягали сонце на землю, а Лазар потрясав сивим волоссям і, спершися на сапу, усміхався, бо дуже любив цей ярий переддень. В сутінках світанку він все малював будучність своїх дітей, внуків і правнуків.

Тихо, птахи співають, а роса їсть ноги. Але цю росу кожда стеблинка так радо двигає на собі, мов божий трунок.

— Ей, ти росо, їла ти мене від дитини; я коло овец плакав від тебе. А як був молодий, то мусів підкочувати білі штани, йдучи від дівки, шоби мама не сварила, а як став ґаздою і заходив в збіжє косити, то ти жерла мене і кусала і боронила перед косою кожде стебло, аби їх ще завтра напоїти своїм різким напитком, але восени ти найгірша, бо забирают від тебе все, кому ти шодня лице мила. Ти так як мама, шо не дає своїх дітий.

— Ото-м си, росо, находив по тобі, ото-с мене си наїла, але твоя їдь була як мід, шо щипає і смакує. Я тебе сімдесєть років не проминув ані одного дня, я все чекав ясного сонца і воно велике та ласкаве вісушувало мене, а тебе, росо, забирало до неба, шоби вечером зливати, як умліває вся травинка. Ти, Боже, поливаєш всю землю росою, так як ми росадник. Ех, ти, божа водице, ти давала дужість і здоровлє пшеницам та житам, але і я був від тебе дужий та різкий. Баную дуже, шо ти мене не будеш заросювати, як ти, світе сонце, родишси.

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

Глянув на свою білу хату.

— О, я з тебе, мій палацу, тихонько дуже віходжу, аби не будити купи внуків. Вони так файно сплє, порозкидаютси, шо гріх рипнути дверима; їх сон світий, бо їх Бог взєв на свої коліна, на колінах божих вони ростут. А стара зараз за мнов встає, накриває діти і ходит тихо, як кітка, та лагодит їм сніданок. Мій ласкавий Боже, чим я годен відплатити Твою ласку? Ти мене своїм сонцем, дощем і бурею тримав у силі довгі роки, аби мої діти і їх діти жили і росли!

— Але внуки инші, як давно були, в них книжки, в них співанки инші. А дурна стара радуєси ними та будує Україну; здуріла стара від внуків. Видурюют від неї гроші на театр та на книжки та тєгают стару коробку по читальнях, а вона вертає з ними додому та радуєси, як дівка. „Мой, старий, каже, але аби ти видів, який козак наш Тома, у сивій кучмі, у синих гачах, а люди плещут єму в долоні, а він так говорит як у книжці, а сорочка горит на нім. Ей, якби ти си хоть раз подивив на них!“ „Я, кажу, старий, шоби си дивити на таке і не винен тому, шо ти з своїми внуками наново дівочиш. Але ти мені скажи, відки ти гроші маєш на кучми та на сине сукно, та на вогневі сорочки, бо ти така сліпа, як кертица, ти їм не вішила, відколи ти здуріла з тою Україною, то мені в мошенці все гроші хибуют.“

— Але внуки не п'ют, не гуляют і до коршми не йдут, а гудут, як бджола: Україна, Україна. Малий Кирило підходит мене, як дитину: „Діду, діду, я прочитаю таке файне“.

— Та читає, та добре там написано, але я письма не знаю, а лиш через охоту малого сідаю з ним та потакую.

— Вони в мене чемні, най їх Бог благословит з їх надіями. Вони хотє нового, на то вони і молоді.

З цих дум вирвало його сонце, що зійшло, як золото, і стара, що кликала на сніданок.

— Ти вічне сонце, ти знов благословиш мене на сніданок. Та-м слабий; роса, твоя донька, не має вже на мені шо пити, самі кости. Але в мене внуків багато. Роса має кого обливати своїми перлами. А ти мамо наша, ясне сонечко, все благослови їх до сніданку.

Старий Лазар росяним листком обтер свої мокрі очі і пішов до хати між внуків.