Перейти до вмісту

Твори (Стефаник, 1942)/Портрет

Матеріал з Вікіджерел
Твори
Василь Стефаник
Портрет
Львів: Українське Видавництво, 1942

ПОРТРЕТ


Як коли би голуб над його головою білі крила розхилив, як коли би з-поза білих крил синє небо прозирало.

Великий фотель тулив у собі старого пана. Голова його хиталася, як галузка від вітру — раз-по-раз безупину. Губи все щось жували. Руки дріжали — не хотіли нічого держатися.

— Моци нема ні жадної… загрітку ніякого, студінь у кістках. Час вже, ой, ча-ас! Тіло землею пахне, до землі важить…

Загасла люлька. Всі сили зібрав докупи, аби наново запалити. Відхилювалася, як жива, виминала пальці, тікала, якби дрочилася. Розкинула попіл по всій одежі. Вже курила і успокоїлася. Та цибух розігрався — все вимикався з губів.

Як осінній листок на рвучій воді.

Один фотель стояв твердо, як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах.

— Вічная пам'ять, Господи помилуй, та й ямка, та й гур-гур! Та й по всім.

Червоні проміні сонця вбігли через вікно, як на рятунок, аби зв'язати всі сили старця докупи.

Портрет і фортепіян зачервонілися. Глянув на них і цілий затрясся, як у лихорадці. Фотель скрипів, ледви видержував.

Далеко, далеко… Одна однісінька… Вже не побачу, ой, ні. Коби хоть раз на мінутку… Яка пещена була…

Старече знесилля термосило ним, якби конче хотіло викинути з фотелю, аби панувати безгранично.

Ймився за поруччя і не давався, як той, що топиться, та хвилям не дається.

Дивився на чорний, довгий фортепіян.

— Я, татку, буду на нім грати, як з львом бавитися. Доведу його до встеклости і люди будуть умирати зі страху. Зимний піт їм на чолі виступить. Або поглажу його по голові, і він ляже мені під ноги, як вірний пес. А публіці, татку, буде здаватися, що вона свого льва під ноги взяла… А на кінець заграю їм пісоньку. Буде їм здаватися, що похожають по ріжнобарвих квітках і по шовковім зіллю. Аж спотикатися будуть. Та й будуть видіти, як дівчина рве барвінок, як злотить його і сріблом посрібляє, і почують її пісню. Така то буде пісня, що всі стануть добрі і веселі. Ой, татку, як я буду грати, грати!

— Отак казала, ая. Україна, нарід, Мікльошіч… Пещена була… Та й далеко… Коби хоть на мінутку побачити…

Пробував знов люльку запалити.