Твори (Стефаник, 1942)/Діти
| ◀ Портрет | Твори Діти |
Виводили з села ▶ |
|
ДІТИ
Поклав граблі коло себе, сів потім на межу, закурив люльку та й гадка гадку пошибала. А далі говорив на четверо гоней заголосно.
— Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси та й зараз дідови роботу найдут. Таки невістка, коби здорова, круть-верть та й зараз запіворит: Та бо ви не сидіт…
— А то Господь, шо над нами, видит, шо я лиш ногами перебераю. А руки, аді, як зґребло, а вже-м місіць не голений, а до церькови вже-м дорогу забув. У чім піду, коли все з плечий забрали?
По межі, по межі та й дідів голос цілим полем вандрував та й усі оберталися в сторону за дідом. А він скаржився, не переставав:
— Ой, сегодни такі діти! Але мене ще, Богу дєкувати, з памнєти не вікинуло, я ще знаю, яку бесіду у нотаря мали-м. Сухенький був панок, з борідков, та й він так роз'єзував синові: Дідикови, каже, допоки єго живота, то має єму бути єго постіль, він має спати, він має вілежуватиси, аби і до схід сонца. А вже ж як, каже, єго на лаву покладете та землев припорпаєте, то ти тогди з лави на дідову постіль переберайси. А бабі, каже, має бути бабина пічь, вона най си вігріває, най си Богу молит, а як вже ї обмиєте та й руки на́вхрест складете, та тогди най невістка вже лізе на пічь, бо вона єї.
Осінній вітер грався сивим волоссям дідовим.
— Але коби нотарь дес вечером подививси до хати. Син на постели, невістка на печи, а я з старов на земли, на солімці валєємоси. А це ж по правді, а де Бог є? У цих людий вже нема Бога, ой, нема…
Ще й головою казав, що нема Бога у молодих людей.
— Здихайте старі, бо вам шкода лижки страви. Молочко поїдают, сирец поїдают, а ми, як щенєта, на них дивимоси. А я їм коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав. Як люди дают, та так і я дав. А сегодни вони вповідают, шо ви старенькі, слабенькі та й їжте ма́ленько. Отак нам уповідают наші діти.
Голос дідів дрогнув та й дід урвав бесіду.
— Та й поховают нас, як псів, біг-ме, чобота на ногу не покладут…
Громада бузьків спала на очерет і злопотіла крильми над дідом, аж спудився. В теплі краї збиралися відлітати.
— Ого, вже осінь. Отак, отак та й Різдво не забавитси…— Але яке воно розумне, хоть птаха, лиш шо не говорит. Єму зле, а воно собі шукає ліпшого. Взимі нема жєби та й студінь. А воно знає наперед. Не так, як чоловік, шо мус свої три-дни на місци коротати.
Встав з межі, сховав люльку, взяв граблі та й пустився додому. Ще кілька разів обертався за бузьками. Та й станув.
— Ба, хто би мені добрий сказав, ци я ще з бабов дочикаю, аби їх назад видіти, як повернутси? Відай вже котрес із нас бриздне, відай уже бузьків не будемо видіти…