Твори (Стефаник, 1942)/Виводили з села
ВИВОДИЛИ З СЕЛА
Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма і подобала та хмара на закривавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися лучі сонця.
На подвір'ю стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каміня — тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого — такі смутні виходили.
За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кривавім світлі, та має впасти з пліч — десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.
— Ти вже йдеш, синку?
— Йду, мамо.
— А ти-ж на кого нас покидаєш?
Жінки заплакали, сестри руки заломили, а мама била головою до одвірка.
Підійшов до сина тато.— Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.
— Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану… Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!
Взяла сина за рукави та й повела до хати.
Мир подався д'воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду, як крейда.
— Синку, — питався тато, — а мині хто, небоже, кукурудзки вісапає?
Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.
— Гай, ходім!
Мама не пускала.
— Николайку, та не йди бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютси, то вугли погниют. Мене не застанеш уже і, відай, сам не прийдеш.
Ймила сина за ноги.
— Воліла би-х ті на лаву лагодити!
Пішли. Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.
Переходили ліс. Листя устелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що, як весна утвориться, то Николай на нім вже не буде орати.
За лісом стали в полі. Рекрут взяв ся прощати з селом:— Бувайте здорові, і свої, і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте, але благословіт у далеку дорогу.
Всі поскидали капелюхи.
— Повертайси здоровий назад та не забавлєйси.
Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.
— Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здогоню.
— Люди добрі, озміт-ко жінку, бо руки собі поломит.
Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.
— Йди здоров, Николаю! — кричала громада.
Тої ночі сиділа на подвір'ю стара мама та захриплим голосом заводила:
— Відки тебе візирати, де тебе шукати?!
Доньки, як зазулі, до неї говорили.
Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки, на гладкім, залізнім тоці.