Твори (Стефаник, 1942)/Стратився
| ◀ Виводили з села | Твори Стратився |
У корчмі ▶ |
|
СТРАТИВСЯ
Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймається.
Твердий такт залізниці гатив у мужицьку душу, як молотом.
— Та ще снив ми си недавно. Дес я беру воду з керниці, а він дес на самім споді у такі подерті кожушині, шо Господи! Тут — тут утопитси. Николайку, синку, — дес я йому кажу — а ти ж тут шо дієш? А він мині вповідає: „Ой, дєдю, не годен я у воську вібути“. Кажу я єму: „Терпи та навуки бериси та чисто коло себе ходи“. Та й, аді, вже навчивси…
Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру.
— Іду до него, та знаю, шо вже го не застану. Але ци буде до кого вернутися? Бігла за мнов полем, кервавими слезами просила, аби ї взєти. Ноги ї посиніли від снігу, верещєла, як несповна розуму. Але-м нагнав коні та й прімкнув. Може де там серед поля вже домерзає. Було стару взєти. А нам же тепер чого траба? Най гроші йдут, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам? Торби най пошиє та підемо просючи межи люди у то місто, шо Николаєва могила у нім буде.
Притулив лице до шибки та й сльози по вікні спливали.
— Ой, стара, тото-м діждалиси на сивий волос вінка! То-то, небого, дес б'єш головов у стіни, тото до Бога ридаєш!
Старий схлипав, як мала дитина. Плач і колія підкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори. Мужикові причувся голос його старої, як вона біжить боса та просить, аби її взяв з собою. Але він коні батогом та батогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.
— Набезпешно вже ї не застану. Коби ще мене спрєтали разом з Николов у могилу. Най би-м гнили разом, як вкупі не можемо жити. Най би над нами і пес не гавкнув на чужі стороні, але най би-х укупі були! Де ж він сам буде в чужі чужиници!
Колія бігла світами.
— А шкода, шо-с був уріс, як дуб. Бувало, шо озме в руки, та й горит му у тих руках. Було одну втєти ще малому…
Колія добігала до великого міста.
Виходив із людьми. На вулиці лишився сам. Мури, мури, а межи мурами дороги, а дорогами тисячі світил в один шнур понасилювані. Світло у пітьмі потапало, дрижало. Ось, ось впаде і чорне пекло зробиться.
Але світила пускали коріння у пітьму і не падали.
— Ой, Николайку, коби-х ті хоть умерлого видів. Вже і мині, синку, тут буде амінь!
Сів під мур. Тайстру поклав на коліна. Сльози вже на неї не падали. Мури подавалися один д'одному, світила сходилися всі докупи і грали барвою, як дуга. Замкнули мужика, аби його добре оглянути, бо він з дуже далеких країв сюди завандрував. Став дощ накрапати. Ще гірше скулився, та й взяв ся молити.
— Матінко Христова, усім добрим людем стаєш на поратунок. Николаю світий!… — та й бився в груди.
Поліціянт надійшов та й справив до касарні.
— Пані вояк, а то тутечка умер Николай Чорний?
— Він повісивси у вільхах за містом. Тепер лежит у трупарни. Йдіт цев вулицев удолину, а там хтос вам покаже.
Вояк пішов дальше вартувати. Мужик лежав на вулиці та й стогнав. Як пролежався, то пішов вулицею удолину. Ноги дилькотіли, як підвіяні, і шпоталися.
— Синку, синку, та й ти стративси!… Скажи мині, синку, шо тебе у гріб загнало? Нашо ти душу стратив?! Ой, привезу я розрадочку мамі від тебе. Марне пропадем.
У трупарні на великій білій плиті лежав Николай. Гарне волосся пливало у крові. Вершок голови відпав, як лупина. На животі був хрест, бо на́вхрест пороли та позшивали.
Тато припав на коліна у ногах Николая та молився. Цілував ноги сина, бив головою у плиту.
— Ой, дитинко, ми тобі з мамов весілє лагодили та музики наймали, а ти собі гет від нас пішов…
Потім підніс трупа, обіймив за шию та й питався, як коли би радився.
— Скажи-ж мині, кілько служеб наймати, кілько на бідні роздати, аби тобі Бог гріха не писав?…
Сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи убирав сина на смерть. У біленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх із павами його убрав. Писану тайстру поклав під голови, в головах поклав свічку, аби горіла за страчену душу.
Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студеній, мармуровій плиті та гейби усміхався до свого тата.