Твори (Стефаник, 1942)/У корчмі
| ◀ Стратився | Твори У корчмі |
Сама-саміська ▶ |
|
У КОРЧМІ
Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і, схилившися, слухали, що стіл говорить. Нарікали та й пили. Проця жінка била, а Іван його вчив бути паном жінці.
— Ого, вже най того вола шлях трафит, шо го корова б'є! — казав Іван. — Якби ні жінка мізинним палцем кинула, та й би-х капурец зробив, на винне яблуко би-х розпосочив! Мой, таже це покаяніє на увес світ, аби жінка лупила чоловіка, як коня! Але я би її борзо спамнєтав, так би-х спамнєтав, шо би не памнєтала, куда ходит. Віострив би-м сокиру на точилі, та й би-х руки по лікті обрубав. Лиш раз, два, та й руки гара́вус!
Сказав оце Іван, та й здоймив руки вгору, як коли би мав гадку злетіти. Подав голову взад, очі вп'ялив у Проця та чекав, що Проць йому скаже. Проць помахував головою та й нічого си́рота не сказав, бо що мав казати, коли все правда.
— Мой, ти паршєку, не телепайси над книжков, як шибеник на грабку, але давай, брє, горівки. Я платю, а ти давай, бо мій кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тої браги… — казав Проць та й бив кулаком у стіл.
Жид сміявся, наливаючи горілку. Ґазди стали пити. Нахилювалися до себе і відхилювалися, якби дві галузці, що ними легенький вітер колише.
— Та гадаєш — казав Іван, — шо би-х чикав на шандарів, аби ні брали? Лиш би-х руки обрубав, та й сардак на себе та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, шо ні жінка била, а я руки обтєв. Може би-м яку днину посидів, а може би-х і годину не пацив…
По цім слові пили горілку. Так гірко пили, як кров, кров свою — так кривилися.
— Процю, брате, — видиш, п'ємо горілку, ти мене чєстуєш, але п'ємо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п'ємо. Жидам бенькарти годуємо. Але радю тобі, щире тебе наказую, припри собі жінку, най вона до тебе руки не протєгає. Мой, таже ти сміхом став по селу, жінка б'є та духу наслухає, а ти ґаздов маєш бути?! Я би таку жінку дзумбелав та в ступу би-х запрєгав та каньчук дротєний з клинка би-х до неї стєгав!
Іван виймив гроші і хотів собі заплатити горілку, але Проць змів гроші на землю, бо дуже розсердився.
— Іванку, чьо мене, брє, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачєстувати, бо ти мене, як якис казав, як мама рідна, на добре радиш. Не тичь мині гроший, але пий.
Та й знов пили.— Або говори з нев по-добру́! Як прийдеш додому, та й кажи жінці так: Мой, жінко, де ти мині прицєгала? Ци на смітю, ци в церькові? Ци рабін нас вінчєв, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протєгаєш, а я ручки втну. Аді, внеси столец та й сокиру, та й мемо рахуватиси… Так ти єї заповідай, та може напудиш…
— Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Таже вона така тверда на серце, шо би ката не збояласи. Я чєсом хочу єї дати огрозу, але вона, шо має під руками, та як ні впоре! Аби єї дохторі так по смерти пороли! „Ти марнотрате — каже — ти шо видиш, та до коршми тєгнеш, та ще мене хочь збиткувати?!“ Але кажу ти, шо я такий від неї битий, такий парений, шо прийде ми си від хати йти. Але кажу, може єї Бог руки без мене усушит, може я допросю си цего у Бога…
— Чикай на Бога, чикай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здоймати. О, вже ти такий ґазда свої жінці, як вербовий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого ґазду.
Проць закашлявся, аж посинів. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потім скреготав зубами на всю корчму.
— А суда-ж, арендарю! Мой, жиде, ти — вчена голова та тому з нас шкіру лупиш; скажи мині, ци є такий паруґраф, аби жінка чоловіка била? Ци є такий рихт? Ти читаєш у книжках, аж скаправів-єс, то дес там воно повинно найтиси. Як цісарь такий паруґраф написав, най я знаю. Бо як цісарь таке право відав, та най моя також мене б'є. Руки складу на́вхрест, а вона най бучкує. Як право цісарске, то має бути цісарске!
Жид казав, що такого права не дочитався. А Процеві казав, що повинен йти додому, бо жінка буде сварити.
Проць плюнув, пролупив очі і довго дивився на жида. Хотів сварити, але обміркувався та й встав з лави.
Ідучи додому, горланив на ціле село:
— Коли-ж бо не боїтси, шо сине за ніхтем не боїтси…
— Але руки обітну, як вербу підчімхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хаті, а тепер? Де, де тому край?
Чути було, як Проць приспівував: „Де, де-е, та де тому край“?
Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях гет затих.