Перейти до вмісту

Твори (Стефаник, 1942)/Примітки

Матеріал з Вікіджерел
Твори
Василь Стефаник
Примітки
Львів: Українське Видавництво, 1942
 
Примітки
 
1. САМОМУ СОБІ, 2. У ВОЗДУХАХ ПЛАВАЮТЬ ЛІСИ…, 3. ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАВ…, 4. ПІД ГОРОЮ КОЛО ЛІСА…, 5. РАНЕНЬКО ЧЕСАЛА ВОЛОССЯ…: В листі до Вацлава Морачевського з травня 1897 р. Стефаник пише про посилку в листі сімох „образків“. Ці сім образків це поезії в прозі і перша редакція кількох пізніше опублікованих новель, а саме — подаємо за нумерацією Стефаника: 1. У воздухах плавають ліси… — поезія в прозі, 2. Над його головою голуб… — перша редакція новелі „Портрет“, 3. Городчик до Бога ридав… — поезія в прозі, 4. Йшов з поля… — перша редакція новелі „Діти“, 5. Під горою коло ліса… — поезія в прозі, 6. З хорім надвір… — перша редакція новелі „Виводили з села“, і 7. Раненько чесала волосся… — поезія в прозі з присвятою (Вацлавові), очевидно Вацлавові Морачевському. Крім цих сімох „образків“ Стефаник у тому ж листі вислав також поезію в прозі „Самому собі“, яка не має нумерації, а яку з огляду на її програмовий характер подаємо як першу. Автографи листа і поезій в прозі зберігаються в архіві проф. д-ра Вацлава Морачевського у Львові, звідкіля їх передруковуємо. Перераховані вгорі поезії в прозі друкувалися вперше в місячнику „Радянська Україна“, Київ, 1941, травень, № 2, стор. 103—105, крім поезії в прозі „Під горою коло ліса“, що тут друкується вперше. Як виходить із тексту листа, Стефаник написав ці поезії в прозі на весні 1897 р.

6. ВНОЧІ, і 7. І ЧОГО ТИ, СЕРЦЕ МОЄ…: Ці дві поезії в прозі друкуються з автографів, що зберігаються в рукописному відділі Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка, Академія Наук у Києві. Поезія в прозі І чого ти, серце моє… присвячена Ользі Гаморак, пізніше дружині письменника; написана вона в 1897 р. В автографі поезії в прозі Вночі під текстом є дата її написання: 1. VI. 1897 р. Обидві ці поезії в прозі появилися вперше в місячнику „Радянська Україна“, Київ, 1941, травень, № 2, стор. 104—105.

8. СИНЯ КНИЖЕЧКА: За неопублікованим спогадом Дениса Лукіяновича п. н. „Невідоме з біографії В. Стефаника“ прототип цієї новелі п. н. „Форналь Антін“ появився друком ще в 1890 р. в гімназійному журнальчику „Поступ“, № 3, редаґованому в Станиславові, а вибитому на гектографі в Тернополі. У відомій редакції новеля друкувалася вперше в газеті „Праця“, Чернівці, 21 листопада 1897, № 15—16, стор. 119—120, під криптонімом С. Новелю передруковуємо із збірки „Моє слово“, Львів, 1905, Накладом Українсько-руської Видавничої Спілки, стор. 9—11. Присвячена вона „Дунечці“, Євдокії Калитовській, дочці великої приятельки Стефаника Євгенії Калитовської, в домі якої в с. Трійці він написав Синю книжечку. Цю збірку письменник дуже дбайливо підготовляв до друку, більшу частину новель, що ввійшли в неї, проредаґував ще раз, сам переводив останню коректу, тому тексти новель цієї збірки треба вважати за останню авторську редакцію.

9. ПОРТРЕТ: Новеля є портретом о. д-ра Атанасія Окуневського. В першій неопублікованій редакції, яку Стефаник у травні 1897 р. вислав Софії і Вацлавові Морачевським, є навіть присвята „Д-рові А. О.“. Вперше друкувалася в збірці „Сина книжечка“, Чернівці, 1899. Накладом друкарні товариства „Руської Ради“, стор. 127—130, звідкіля її передруковуємо. Час написання новелі: весна 1897 р.

10. ДІТИ: Ця новеля появилася вперше в збірці „Камінний хрест“, Львів, 1900, стор. 59—62. Передруковуємо її з автографа, що зберігається в бібліотеці Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, № 933/II б I, стор. 1—5. Час написання новелі: весна 1897 р.

11. ВИВОДИЛИ З СЕЛА: Ця новеля друкувалася вперше в газеті „Праця“, Чернівці, 24 жовтня 1897, № 14, стор. 111—412, п. н. „Виводини з села“. В пізніших передруках автор змінив назву новелі на Виводили з села. Тут передруковується із збірки „Моє слово“, стор. 67—69. Дата написання новелі: весна-літо 1897 р.

12. СТРАТИВСЯ: Новеля є продовженням новелі „Виводили з села“. За сюжет її правило авторові самогубство його двоюрідного брата Луки, що трапилось у половині 90-их років минулого століття у Львові під час відбування ним військової служби. Вперше ця новеля появилася в чернівській „Праці“, 1897, №15—16, стор. 116—117, без підпису автора. Передруковуємо за текстом збірки „Моє слово“, стор. 73—76. Новеля написана, імовірно, в 1897 р.

13. У КОРЧМІ: Ця новеля друкувалася вперше в „Праці“, 1897, № 15—16, стор. 117—119, під криптонімом С. Передруковується із збірки „Моє слово“, стор. 55—58. Новеля написана, імовірно, в 1897 р.

14. САМА-САМІСЬКА: Прототипом цього нарису можна вважати поезію в прозі „Під горою коло ліса“. Вперше друкувався він у „Праці“, 1897 р., № 15—16, стор. 124—125, під криптонімом С.; передруковуємо із збірки „Моє слово“, стор. 133—135. Час написання нарису: літо-осінь 1897 р.

15. ЛИСТ: Сюжет новелі це правдива подія, що трапилася в квітні або травні 1897 в Пістині біля Косова. Селянин Федір Котюк, відомий на Покутті і Підгір'ю аґітатор української радикальної партії, приятель Стефаника, вбив свою жінку за те, що вона за намовою посіпак косівського старости не дозволяла йому вести виборчої аґітації. Саме тому Стефаник присвятив цю новелю „політичним арештантам-мужикам“. Вперше вона появилася в чернівській „Праці“, 1897, № 17, стор. 130—132, під криптонімом С. Передруковуємо за текстом збірки „Моє слово“, стор 41—44. Час написання новелі: літо-осінь 1897 р.

16, 29, 32, 39, 40, 45, 47, 51, 53, 54, 56: — Про теми новель під цими числами заговорив сам автор у мемуарній статті п. н. Під вражінням виставиЗемлі“, написаній в 1935 р. з приводу інсценізації його новель театром „Заграва“. Повний текст названої статті Стефаника такий:

 
Під вражінням вистави „Землі“.[1]

Я мав ще на Різдво поїхати до Львова й дивитися на цю „Землю“ директора „Заграви“, але студінь не дозволила й так я бачив „Землю“ аж навесну в Коломиї, а другий раз в Снятині.

Не можу тепер затаїти свого страху перед виставою „Землі“. Непокоїло мене, як вистава піде. Я знав і знаю, що я не можу мати публіки. Чи ця публіка знайдеться в театрі, де інсценізовані мої маленькі оповідання, і чи дир. Блавацький буде в силі поставити моїх героїв так, щоби вони заінтересували ширшу публіку? Я боявся, що страчу і ту невеличку публіку, яку дотепер мав, а найбільше непокоїв мене покутський діялект, Сам він, цей жарґон, тяжкий і негарний і добре говорив Черемшині пок. Сильвестер Яричевський, що цілий зміст Стефаникових новель є „мой, та мой“ — Черемшина був у далеко кращому положенню, бо його гуцульський діялект далеко кращий і заквітчаний дуже багато всією красою наших гір. Проф. Яричевський мав багато рації, — не всі діялекти мають місце в літературі, ліпше їх брати до етнографії. І за цей покутський діялект — як кажу — я лякався і не дурно. Крім Блавацького ним не годен ніхто говорити. Кождий діялект, як кожда мова, мусить належати до цілого чоловіка, від дитини аж до старости, або мусить бути вивчений спеціяльною наукою, інакше він стає жарґоном, трохи блазнуватим, а трохи насмішкуватим над говорючим чоловіком. А вже перенятися фразою, бо я фразесович, то треба дійсно вродитися в Русові або вчитися, і то тяжко, того діялекту. Я не міг з молодих літ аж дотепер навчитися мови інтеліґентного оточення, і давно і тепер. Най Бог криє, які прикрості мав Федькович, що наслідував Шевченкову мову. Та він великий поет, а по нім то вже прийшли Тарасики, а по Тарасиках не приходив уже ніхто, лиш жарґон всіляких інтеліґентів і всіляких партій, далеко поганіший від жарґону Покуття, навіть вірші і проза Франка були для мене худі і сухі. Він, аж почувши в собі страшну слабість, вижбухав з себе „Мойсея“ і найшов свою велику мову. Тому, що я з природи лінивий, то я не навчився мови Куліша і Панаса Мирного і цього я прилюдно каюся. Не раз треба радіти, що наша літературна мова тепер займає так багато місця в літературі, науці й публіцистиці. Без літературної мови нема ні літератури, ні науки, ні публіцистики. Через те не можу радити нашим поетам і письменникам писати діялектом. Я вже давніше просив проф. Василя Сімовича, щоби переклав українською мовою мої жарґонові образки. — Але вертаю до речі, до вистави „Землі“. Трудно було дир. Блавацькому ставляти ту „Землю“, бо земля, як обробити гарно, то вона прекрасна, але іти по ній грудою, найбільше непотрібним бур'яном, який вона родить, є річ погана. Це не прегарно оброблена земля, про яку я читав в Євгена Чекаленка і про яку я читаю в Тичини і Рильського.

Блавацький, щоправда, показав мене ширшій публіці, публіка була навіть зворушена, але все ж це не драма, лиш розкидані матеріяли до драми. Цьому винен я, а Блавацький, що міг, то вчинив.

Слово поета в інсценізації „Землі“ — це був приватний лист, який я написав до жінки, що її любив аж до смерти. Я не люблю про себе говорити й аж примушений написав „Моє слово“, бо так хотіла адресатка.

„Вона — земля“ — це була розмова мого батька Семена з людьми, утікачами з Буковини. Мій батько навіть дуже негарно говорив про жінок, яких Данило привіз на його подвір'я. Ті нечемні слова — я пропустив, а решта так і було.

„Сини“ написані для наших жовнірів, які повернули з визвольної боротьби, а Максим дійсно лишився сам, чи лиш він один…

„Марія“ — початок війни Січових Стрільців. Вона до недавна жила тут, близько коло мене. Умерла в більшім завзяттю, ніж по програній війні, а сини її розлізлися десь по світі. Вона до смерти, ця Марія, панувала над оточенням.

„Злодій“ — з третьої картини — річ, яка мене на старість дуже зворушила і найбільше мені подобалася. Оповідання остільки неправдиве, що жінка Ґьорґія таки урятувала злодія, а потім лежала хора зо два місяці і я її лічив, та все вона була вдоволена, що не дала вбити, й навіть її Ґьорґій був дуже задоволений.

„Побожна“ — мало що варта, як оповідання, а „Морітурі“ річ слаба і не треба було мучити акторів і публіки.

 

 

По виставі, їдучи додому, вставали переді мною інші герої моїх оповідань, особливо Іван Дідух з „Камінного хреста“. Він дуже не хотів покидати свого камінистого ґрунту, та діти, невістки і доньки, не давали йому жити, і він лиш тому втік до Канади, щоби могти жити дальше. Він дійсно ще довго жив у Канаді, але писав мені, що все чуже довкола нього і що його фарма йому немила, та його дітям добре поводиться.

Іван з „Кленових листків“ розпливався все в моїй уяві, я не міг нагадати собі його обличчя. Я боюся, що це не був правдивий чоловік, а так нахапаний з усіх усюдів.

А я добре пам'ятаю старого Федора з „Палія“ — і він таки підпалив Курочку, бо сам мені признався, але Курочка зараз побудувався, а Федір пішов жебрати селом.

Тома Басараб з „Басарабів“ — це один з багатьох Басарабів, які поповнили самовбивство. Як моя мама не за́ходилася коло всіх них, аби не вішалися, то ані одного не врятувала. Їх чотири поповнили самовбивство.

Більше я не міг нагадати собі моїх персонажів тому, що, мабуть, вони нахапані зі всіх усюдів, а я вже забув про них.

Неодна постать моїх образків коштувала мене багато праці й паперу. Всі вони розплилися, як хмара, та може молоді поети і письменники десь їх подибають, бо вони високо тепер літають, і привітають їх від мене, бо я лишився на землі і лише завдяки Блавацькому нагадав собі про них з радістю і смутком.

16. ПОБОЖНА: Ця новеля була вперше надрукована в „Праці“, 1897, № 17, стор. 132—133, передруковується за текстом збірки „Моє слово“, стор. 61—63. Написана, правдоподібно, в 1897 р.

17. ВЕЧІРНЯ ГОДИНА, 18. З МІСТА ЙДУЧИ, 19. ЗАСІДАННЯ: На початку 1898 р. Стефаник послав редакції Літературно-Наукового Вістника (ЛНВ) три новелі: Вечірня година, З міста йдучи і Засідання (первісна назва цієї новелі була „Старі і молоді“). Один з членів редакції, здається Олександер Борковський, відповів авторові, що в нього є „обсерваційний талант“, що він вміє, як фонограф чи стенограф, передавати розмови селян в покутському діялекті, що його новелі дуже короткі, за „борзо шкіцовані“, що вони „сирий матеріял“. В листі, датованому „Краків, 11. III. 98“, Стефаник відповів Осипові Маковеєві, тоді редакторові ЛНВ, ось що:

„Година вечірня“ то така дивна година, що навіває на душу усякі спомини. Спочатку вони мотаються, зникають, як хмарка на небі, а потім запановує один спомин, і він тримає душу в тузі через ту годину. Це образ без рамців, але образ.“

„Балакають собі пролетарії „З міста йдучи“ за тото життя, що минуло і що вчера пропало. Говорять про минуле, про традицію і вже починають фантазією перетикати дійсність. Це зав'язок байки, або байка за добробут. Чи може мистецтву не впасти до вподоби, що вона чує три голоси мужицькі, як полем розходяться і байку творять? Чи доконечно тут голосу автора, або опису тих ротів, що балакають? Хіба мистецтво не є учитель гімназії!“

„Або зійшлися радні на „засіданє“. Йде товариська розмова. Зарисовується в тих розмовах і старий мужик-твердовірець, і новітній, що щось читав з літератури радикальної, і війт боягуз. Зарисовується якась зміна, що наступить за якийсь час і поділить тих радних на табори. Але все те неясне ще, як неясні ті думки, котрі привандровують з міста в село. Такі засідання нині по всій Русі можна найти. Я хотів дати образ такого засідання, а не злодійки. Чому мені редакція радить описувати злодійку?“

Всі ці три новелі були друковані вперше в ЛНВ, 1898, травень, т. II, кн. 5, стор. 129—142. Передруковуємо їх за текстом збірки „Моє слово“: „Вечірня година“ стор. 143—146, „З міста йдучи“ стор. 25—31, „Засідання“ стор. 15—21. Дата написання новель: друга половина 1897 р.

20. СВЯТИЙ ВЕЧІР: Новеля появилася друком уперше в газеті „Будучність“, Львів, 1899, № 2. Передруковуємо із збірки „Моє слово“, стор. 47—51. Приблизна дата написання: 1898 р.

21. ЛЕСЕВА ФАМІЛІЯ: Ця новеля вперше появилася друком у збірці „Сина книжечка“, Чернівці, 1899, стор. 39—44. Передруковуємо її із збірки „Моє слово“, стор. 79—82. Приблизна дата написання: 1898 р.

22. МАМИН СИНОК: Це погідне оповідання присвятив письменник Юрієві Морачевському, тоді трилітньому хлопчикові. Оповідання появилося вперше в збірці „Сина книжечка“, 1899, стор. 47—53; передруковуємо за текстом збірки „Моє слово“, стор. 101—105. Приблизна дата написання: 1898 р.

23. МАЙСТЕР: Ця новеля друкувалася вперше в збірці „Сина книжечка“, 1899, стор. 57—64. Передруковуємо її із збірки „Моє слово“, стор. 93—97. Приблизна дата написання: 1898 р.

24. ОСІНЬ, 25. ШКОДА: Обидві ці новелі друкувалися вперше в збірці „Сина книжечка“, 1899, стор. 101—115, передруковуємо із збірки „Моє слово“, стор. 115—123. Приблизна дата написання новель: 1898 р.

26. КАТРУСЯ: Вперше ця новеля появилася в збірці „Сина книжечка“, 1899, стор. 75—84. Передруковуємо її за текстом збірки „Моє слово“, стор. 85—90. Новеля написана, імовірно, в 1898 р. або з початком 1899 р.

27. АНГЕЛ, 28. АНГЕЛ: Дві новелі під однаковим наголовком, сюжетом, правда, нагадують одна одну, але з огляду на їх мистецьке оформлення треба визнати їх за два самостійні оповідання. Тому подаємо їх нарізно. Перша новеля друкується вперше з автографа, що зберігається в архіві небіжчика Юрія Морачевського у Львові, якому автор і присвятив її. Час її написання: 1898 р. Друга новеля друкувалася вперше в збірці „Сина книжечка“, 1899, стор. 87—92, з присвятою „Зонечці“, тобто Софії Данилович. Передруковуємо її за текстом збірки „Моє слово“, стор. 109—112. Написана, імовірно, в 1898 р. або з початком 1899 р.

29. КАМІННИЙ ХРЕСТ: Ця новеля друкувалася вперше в ЛНВ, 1899, червень, т. VI, кн. 6, стор. 255—265. Вдруге появилася в збірці „Камінний хрест“, Львів, 1900, Накладом М. Яцкова і С-ки, в яку ввійшло ще вісім інших новель. Ціла ця збірка мала присвяту: „Старшому моєму Другові Кирилові Гаморакові — автор“. Новелю передруковуємо з неповного автографа, що зберігається в бібліотеці Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, № 517, де збереглися сторінки 4—12, 14—19 і половина 20-ої, останньої сторінки. Решту тексту подаємо за збіркою „Моє слово“, стор. 155—167. Новеля написана, імовірно, в 1898 р. або з початком 1899 р.

30. САНЧАТА: Автограф сценки зберігається в архіві небіжчика Юрія Морачевського, в листі письменника до нього. Сценка попереджена таким вступом:

„Коханий Юрчику! Я прошу та прошу Твого образочка, та й не можу допроситися. Тепер посилаю Тобі образочок писаний, може за нього дістану Твій. Знаєш наші села? То тепер таких образочків, як отой нижче, сотки діються. Малі хлопчики кукають з-поза горну і добре обсервують, чи мама або сестра не зобачить їх саночок. Сотки таких хлоп'ячих сценок тепер по селах. Цей мій образок давній, але я його віднайшов і даю Тобі його, бо він хоть не штудерний, але файний. Такий файний, що моя сестра і моя мама питалися мене, чому я збрехав та й перехристив Василя на Йвана. Але читай!“

Далі йде текст цієї автобіографічної сценки. Дата листа, а тим самим дата написання сценки, невідомі, імовірно, написані 1898 або 1899 р. Вперше друкувалася ця сценка в місячнику „Радянська література“, Київ, 1941, квітень-травень, кн. 4—5, стор. 189—191.

31. ПРО ХЛОПЧИКА, ЩО ЙОГО ВЕСНА ВБИЛА: Ця казочка, написана також у листі до пок. Юрія Морачевського; друкується вперше з автографа, що зберігається в його архіві у Львові. Написана, імовірно, 1898 або 1899 р,

32. МОЄ СЛОВО: В листі до Ольги Гаморак з лютого 1899 р. находимо таке цікаве місце про цю новелю:

„На Вашу адресу посилаю також моє „Confiteor“ (така була перша назва новелі — Ред.) — признаюся, писане для сестри Калитовської. Тому посилаю до Вас, бо хотів би-м, аби крім Вас двох ніхто не читав. То є моя біографія, держана в тоні Wahrheit und Dichtung. Натурально, що я не заказую його показувати, але прошу, аби-сьте не показували. Висилаю завтра, аби прийшло якраз на вівторок, коли Калитовська буде у Вас.“

Вислана Стефаником поезія в прозі збереглася і має присвяту: „Писано для П. Євгенії Калитовської на її уродини д. 28. II. 99“.

Моє слово появилося вперше друком в ЛНВ, 1901, січень, т. XIII, кн. 1, стор. 15—17. Передруковується із збірки „Моє слово“, стор. 149—152, при чому взято під увагу також автограф цієї поезії в прозі п. н. „Мої слова“, що зберігається в архіві І. Франка в бібліотеці Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, № 238, стор. 313—329, хоч цей автограф не є її останньою редакцією. Поезія в прозі написана на початку 1899 р. в Кракові.

33. ПІДПИС: Новеля розказує правдиву подію про те, як Євдокія Стефаник, небога письменника, вчила мешканців його рідного села Русова підписуватися, щоб не платили високих оплат за удостовірення підпису на векселі. Вперше появилася ця новеля в ЛНВ, 1899, березень, т. V., кн. 3. стор. 287—289. Передруковуємо із збірки „Моє слово“, стор. 35—38. Дата написання новелі: січень-лютий 1899.

34. НОВИНА: Новеля розповідає подію, що трапилася в селі Трійці на Покутті у грудні 1898 р. В листі з того місяця і року до Вацлава Морачевського Стефаник, описавши цю страшну подію в формі новелі, що майже не різниться від пізніше друкованого тексту, додає таку замітку:

„Шкода, що нема вже тепер русалок, Катрусі було би ліпше, як Гандзуні. Отаких якихось історій так багато діється по селах, що вони, як опирі, кров випивають. Все то є матеріял до заповнення „новинок“ ґазетярських. Ой, так гірко!“

Новеля вперше друкувалася в збірці „Сина книжечка“, 1899, стор. 119—124. Передруковуємо її із збірки „Моє слово“, стор. 127—129. Новеля написана взимку 1899 р.

35. ЛАН: Новеля була надрукована вперше в збірці „Камінний хрест“, Львів, 1900, стор. 69—70; передруковуємо її із збірки „Моє слово“, стор. 139—140. Приблизна дата написання новелі: 1899 р.

36. СКІН: Як це стверджує лист Стефаника до Михайла Павлика, датований „Русів, 29. XI. 99“, письменник написав цю новелю восени 1899 р., коли піклувався своєю вмираючою матір'ю. Вперше друкувалася вона в газеті „Громадський Голос“, Львів, 1 грудня 1899, № 23, стор. 187—189. Передруковуємо її із збірки „Дорога“, Львів, 1901, Накладом Українсько-руської Видавничої Спілки, стор. 5—7. Збірку „Дорога“, як і збірку „Моє слово“, письменник готував дуже дбайливо до друку, сам переводив останню коректу, тому тексти новель цієї збірки треба вважати за останню і найкращу їх редакцію.

37. ДОРОГА: В листі до Ольги Гаморак з лютого 1900 р. Стефаник пише про цю поезію в прозі: „Посилаю „Дорогу“ для сестри. Вона дуже велико правдива, хоть смутна. Тримайте у себе, аж передасьте в руки“. Цей текст „Дороги“ трохи різниться від останньої редакції; він зберігся і має присвяту „Вп. Євгенії Калитовській на д. 28. II. 1900“. Поезія в прозі друкувалася вперше в збірці „Дорога“, 1901, стор. 1—4; звідтіля її передруковуємо. Приблизний час написання: кінець 1899 і початок 1900 р.

38. ДАВНИНА: Новеля друкувалася вперше в газеті „Громадський Голос“, 1900, № 17 (6 вересня), стор. 138—140 і № 18 (12 вересня), стор. 150—152. Передруковується із збірки „Дорога“, 1901, стор. 8—14. Приблизний час написання: перша половина 1900 р.

39. ПАЛІЙ: Спершу Стефаник хотів опрацювати цей сюжет у формі драми, як писав у листі до Вацлава Морачевського з другої половини 1900 р.:

„Новеля „Палій“ є написана живцем з такої ж драми, котру я хотів післати на конкурс, але знищив. 1) В хаті Курочка, 2) В шинку за містом, 3) В стайні панській, 4) В хаті Палія. Такий був розклад актів. Третій акт був найкращий, але ціла драма мені не подобалася. Я не покинув гадки написати цю саму драму, але згодом, як буду трохи спокійний. А знищив я тому, аби нічим з давнього не путати собі рук.“

Ще одну, чи не найінтереснішу обставину у зв'язку з написанням цієї новелі маємо в листі Стефаника до Ольги Гаморак з датою „Краків, 12. IV. 1900“, який устійнює також час написання новелі — навесну 1900 р.:

„Я тепер борикаюся з пролетарем сільським, з палієм, з анархістом. Пишу за нього, а властиво за себе. Бо можна свої муки і розпуки класти комунебудь на плечі, аби ними зівав на світ, як великою раною. Має то бути річ далеко довша, як я дотепер писав. При довших оповіданнях треба багато зуживати сили на то, аби читача тягнути дальше. Отак вислухуватися я дуже не люблю і буду старатися „льокайство“ зредукувати до мінімума. Хто знає, чи я буду годен цю річ завершити так, як хочу. Я не можу цілими днями дрижати в гарячці, ані не можу мозком так обертати, аби видіти все, і найменшу ґримасу пролетаря. Я такий дуже змучений.“

Друкувався вперше „Палій“ в ЛНВ, 1900, червень, т. X, кн. 6, стор. 249—261. Передруковуємо з автографа, що зберігається в архіві І. Франка в бібліотеці Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, ч. 118, стор. 80—95, при чому ми ввели ті зміни в тексті, які ввів сам автор в останній редакції новелі та подаємо їх за текстом збірки „Дорога“, 1901, стор. 25—42.

40. КЛЕНОВІ ЛИСТКИ: Ця новеля коштувала Стефаника дуже багато праці, про що свідчить аж сім, не раз дуже далеких один від одного варіянтів, більшість з них з наголовком „Мужичка“. Письменник любив цю новелю найбільше з усіх своїх передвоєнних творів. Вона появилася вперше в ЛНВ, 1900, грудень, т. XII, кн. 12, стор. 330—337. Передруковується з автографа, що зберігається в бібліотеці Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, № 517, стор. 2—27, там бракує лише першої сторінки. Решта тексту подається за текстом збірки „Дорога“, 1901, стор. 43—53. Письменник написав новелю в селі Чортовець біля Городенки в місяцях липень—серпень—вересень 1900 р.

41. ВІСТУНИ: Ця новеля була надрукована вперше в збірці „Дорога“, 1901, стор. 15—18, звідкіля передруковується. Приблизний час написання 1900 р.

42. МАЙ, 43. ПОХОРОН, 44. СОН: Вперше друкувалися ці три новелі в збірці „Дорога“, 1901, Май, стор. 19—24, Похорон, стор. 54—56, Сон, стор. 57—59. Тут передруковуємо з автографів, що зберігаються в бібліотеці Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, № 517, Май, стор. 1—14, Похорон, стор. 2—6 (бракує 1-ої стор., початок новелі подаємо за текстом збірки „Дорога“), Сон, стор. 1—6. Приблизний час написання новель: 1900 р.

45. БАСАРАБИ: Новеля друкувалася в збірці „Дорога“, 1901, стор. 60—71. Передруковуємо її з неповного автографа, що зберігається в бібліотеці Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, № 517; тут збереглися сторінки 1—2, 4, 6—9, 11—13, 16—26, 29, 32, 34—36. Решту тексту подаємо за збіркою „Дорога“, 1901. Приблизний час написання: 1900 р.

46. ОЗИМИНА: Це оповідання друкувалося вперше в збірці „Дорога“, 1901, стор. 72—74. Передруковуємо за автографом, що зберігається в бібліотеці Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, № 517; тут збереглися сторінки 1—5; решту тексту подаємо за збіркою „Дорога“, 1901. Приблизний час написання: 1900 р.

47. ЗЛОДІЙ: Вперше друкувалася ця новеля в збірці „Дорога“, 1901, стор. 75—83. Передруковуємо її за неповним автографом, що зберігається в бібліотеці Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, № 517, там збереглися сторінки 1—3, 5—8, 10, 12—14, 18—19, 23; решту тексту — за збіркою „Дорога“, 1901. Приблизний час написання: 1900 р.

48. ТАКИЙ ПАНОК: Новеля опублікувалася вперше в збірці „Дорога“, 1901, стор. 84—90. Тут передруковується частинно за неповним автографом, що зберігається в бібліотеці Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, № 517; там збереглися сторінки 1—6, 9, 12—15, 18—20 — решту тексту за збіркою „Дорога“, 1901. Приблизний час написання новелі: 1900 р.

49. СУД: Ця остання новеля Стефаника з передвоєнного періоду творчости має за сюжетну основу подію з правдивого життя, що трапилася в рідному селі письменника восени 1901 р. Тоді під час весілля, яке Іван Дідух-Зуб справляв своєму синові, справді прийшло до бійки між бідними й багачами, і в бійці загинули два багачі. Про цю трагічну подію в Русові складено пісню. Новеля друкувалася вперше в збірці „Моє слово“, 1905, стор. 171—178, звідкіля передруковується. Приблизний час написання новелі: 1902 р.

50. ДИТЯЧА ПРИГОДА: Це перша новеля, яку письменник написав по 14-літній перерві у Відні в 1916 р.; вона появилася вперше в Буковинськім Православнім Календарі на рік 1917. Видання Тов. „Українська Бесіда“ в Чернівцях, № 263—266, Відень, 1917, стор. 173—175; звідтіля її передруковуємо.

51. МАРІЯ: Вперше друкувалася новеля в альманасі „Кривавого Року“, 1917, передруковуємо її із збірки „Земля“, Львів, 1926, заходом і накладом видавн. кооп. „Громада“, стор. 11—23. Час написання новелі: друга половина 1917 р.

52. ПІСТУНКА: Новеля появилася вперше в Учительськім Календарі на рік 1922, Коломия, 1921, стор. 38, звідкіля передруковується. Час написання: літо 1921 р.

53. ВОНА — ЗЕМЛЯ: Новеля друкувалася вперше в ЛНВ, 1922, травень, кн. 1, стор. 6—8. Передруковується з авторизованого письменником рукопису, писаного сином його Семеном, він зберігається в бібліотеці Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, ч. 517, стор. 1—7. Час написання новелі: зима-весна 1922 р.

54. СИНИ: Новеля друкувалася вперше в ЛНВ, 1922, листопад, кн. 7, стор. 3—7, звідкіля її передруковуємо. Час написання: літо 1922 р.

55. ВОЄННІ ШКОДИ: Сюжет новелі це правдива подія, що трапилася в рідному селі письменника Русові в перших повоєнних роках. Вперше появилася друком у місячнику „Червоний Шлях“, Харків, 1926, лютий, № 2, стор. 5—7. Передруковується з авторизованого й виправленого письменником рукопису, писаного Оленою Плешкановою; він зберігається в бібліотеці Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, № 517. Приблизний час написання: 1925 р.

56. MORITURI: Оповідання друкувалося вперше в місячнику „Червоний Шлях“, 1926, лютий, № 2, стор. 7—10. Передруковуємо із збірки „Земля“, 1926, стор. 53—59. Приблизний час написання: 1925 р.

Morituri — ті, що мають умерти.

57. ДІД ГРИЦЬ: Дід Гриць це селянин села Волчківців на Покутті — Грицько Запаренюк, відомий громадський діяч, приятель Франка і Стефаника. Серед селянської і інтеліґентської публіки великим успіхом користувалися його поетичні промови. Новеля друкувалася вперше в місячнику „Червоний Шлях“, 1926, лютий, № 2, стор. 10—12. Тут передруковується із збірки „Земля“, 1926, стор. 61—68. Приблизний час написання: 1925 р.

58. НИТКА: Героїня оповідання це мати письменника Оксана; решта дієвих осіб це — його батько Семен, сестра Марія, брат Юрко й він сам. Оповідання друкувалося вперше в двомісячнику „Світ“, Львів, 26 грудня 1926, № 23—24, стор. 3, звідкіля передруковується. Дата написання: грудень 1926.

59. ЛЮДМІЛА: Цей нарис стоїть на грані між автобіографічними оповіданнями та звичайними споминами, яких Стефаник написав декілька по першій світовій війні. Вперше появився в газеті „Громадський Голос“, Львів, 8 січня 1927, № 1—2. Передруковуємо з місячника „Червоний Шлях“, 1927, червень, стор. 12—13. Час написання: грудень 1926 р.

60. МЕЖА: Вперше друкувалася новеля в ЛНВ, 1927, лютий, кн. 2, стор. 97—98, звідкіля передруковується. Час написання: кінець 1926 і початок 1927 р.

61. ВОВЧИЦЯ, 62. ДАВНЯ МЕЛОДІЯ, 63. СЛАВА-ЙСУ: Всі ці три новелі друкувалися вперше в місячнику „Червоний Шлях“, 1927, травень, № 5, стор. 5—8, звідкіля передруковуємо. Мають вони зовсім автобіографічний характер і розказують правдиві події. Перший наголовок новелі „Давня мелодія“ в „Червоному Шляху“ був — „Братя“ а підзаголовок „Давня мелодія“; в ювілейному виданні „Твори“, Львів, 1933. Стефаник залишив лише підзаголовок. Всі три новелі написані при кінці 1926 і на початку 1927 р.

64. СЕРЦЕ: Цей автобіографічний нарис друкувався вперше в газеті „Громадський Голос“, Львів, 22 січня 1927, № 4, звідкіля передруковується. Дата написання: січень 1927 р.

65. ГРІХ: Новеля появилася вперше в журналі „Вапліте“, Харків, 1927, № 3, стор. 42—44, звідкіля її передруковуємо. Приблизна дата написання: перша половина 1927 р.

66. МАТИ: Ця новеля друкувалася вперше в журналі „Вапліте“, Харків, 1927, № 3, стор. 45—46. Пізніше Стефаник зовсім перередаґував її текст, і вже в новій редакції вона ввійшла у ювілейний збірник „Твори“, Львів, 1933, стор. 208—209; звідтіля її передруковуємо.

67. РОСА: Новеля появилася вперше друком у календарі тов. „Просвіта“ на 1928 рік, Львів, 1927, стор. 132—133, звідкіля її передруковуємо. Письменник присвятив цю новелю „Просвіті“, бо в 1928 р. це товариство святкувало 50-літній ювілей своєї діяльности. Час написання: травень 1927 р.

68. ДУРНІ БАБИ: Оповідання друкувалося вперше в журналі „Проти хвиль“, Львів, 1929, січень, № 1, стор. 1—2, звідки її передруковуємо. Воно розказує правдиву подію, що трапилася восени 1928 р. в м. Снятині. Героїня оповідання це мати політичного в'язня, члена Орґанізації Українських Націоналістів, Дмитра Печенюка. Тому оповідання присвячене політичним в'язням. Час написання: грудень 1928 р.

69. ШКІЛЬНИК: Ця новеля появилася вперше друком у журналі „Рідна Школа“, Львів, 1 січня 1932, № 1, стор. 2—4, звідкіля її передруковується. Час написання: осінь 1931 р.

70. ЧЕРВОНИЙ ВЕКСЕЛЬ, 71. У НАС ВСЕ СВЯТО, 72. ГРІХ: Всі ці три новелі друкувалися вперше в ювілейному збірному виданні „Твори“, Львів, 1933, стор. 213—222, звідки їх передруковуємо. Це останні оповідання письменника, які він подиктував одного дня восени 1933 р., приневолений написати щось нове комітетом, що влаштовував йому ювілей.

——————

  1. Вперше надруковано в ґазеті „Новий Час“, Львів, 25 січня 1937 р., ч. 15.