Твори (Стефаник, 1942)/Шкільник
| ◀ Дурні баби | Твори Шкільник |
Червоний вексель ▶ |
|
ШКІЛЬНИК
В громадській канцелярії купа неспокійних, крикливих жінок. Лише жандарм із карабіном сидить коло стола спокійно, і війт; на долівці за війтом у кутичку сидить дуже обдертий хлопчина й оглядає чорненькими очима публіку.
— І чого ви, жінки, хочете від цего бахура?
— Ми хочемо, аби єго приперли, бо через него ані нам, ані дітем нашим нема в цім селі житя…
Закричали, заломили руки.
— Та кажіт. Тофанко, таже ви бігали до шандаря…
— А вам ще багато вповідати траба за цего байстрюка? Він збирає малі хлопці по лугах та годує їх мухами та черваками. Писки їм напухают, спати через ті плачі не можна. Діти єму віносє, шо де в хаті подиблют. Він їст із циганами здохле мнєсо. Такого ще світ не видів. Відколи мама єго вмерла, то він здичів, ніхто єго не годує, ніхто не обначовує, ніхто не обпирає…
А хлопець з землі каже:— Це якас дурна Тофанка, та як маму прики́дали глинов, то хто мене має годувати та обперати? Шо де йму в руки, то зім, та й не голоден, шо де вкраду з плота, та й си вбираю. Б'ют мене, і добре б'ют, але я терплю. Як нема мами, то мус терпіти…
— Дивітси лиш на него, аби си скривив, аби плакав, аби си покаєв, а він ще змудра вповідає…
— Та кажіт уже, Тофанко, шо він наробив?
— Та вірідила я свого Лукинка до школи, обмила, нагодувала, дала білу сорочку, а він собі каламарчик узєв та торбинку з книжками та й хліба в пазушину. А я чистю вовну перед хатов, нічо не гадаю. За якус там годину, ци пів убігає в ворота таке, як чорт, всілякими фарбами помальоване і плаче, аж крізь вуха си промикає. Лиш по голосі пізнаю, шо це мій хлопец. Вхопила-м на руки, занесла-м до хати, мию, б'ю, а він кричит. Рукави і пазухи в мене, як видите, закрашені всілякими красками…
Жінки оглядають фарби на сорочці Тофанки і міркують, чи фарба дасться відіпрати.
— Дитина захрипла від плачу та й вповідає мені, шо, як ішов до школи, цес копилюк перейшов єго лугами та й каже: „Так і так, Лукине, скинь сорочку, я тобі тіло намалюю всілякими фарбами. Хлопці будут за тобов бігати та й сміятиси“. Хлопец скинув сорочку, а він єго обмалював коло ставка всілякими фарбами. „Ану побігай“, каже, „по лузі; як мотиль будеш“. А сам хапнув єго сорочку і поясок і все, та й втік в кукурудзи. Убравси, розіллєв по собі антрамент і пішов байстрило до школи…
Тофанка по цім нагналася до хлопчини і хотіла бити, та жандарм заступив його.
— А я вам кажу, шо ца Тофанка дурна. То вона гадає, шо я її боюси, як тут є шандарь та віт? А на дорозі я також не боюси, бо втечу, як вітер. А на ставу також не боюси, бо трутю в став. Таже я доста набрав бучя, доки навчивси розуму. Та мені кров йшла з очий, з вух, з горла, нім я навчивси розуму та нім ноги дужі стали. Я тепер можу від кождого втечи…
— Це, люде добрі, покаяніє. Та ви, віте, робіт шо з цим чомбараном. Та він нам діти розволочує. Та дивітси, як він мріґає очима, він нас всіх на сміх побирає. О, який з себе контетний!!…
— Хлопче, но, а є в тебе вуйко, або тітка, або якас фамілія?
— Та є. Є багато, але як в похорон забирали гобортки та полотна, то ще брали мене до себе, а потім били та й нагонили та й не давали їсти. То я мусів красти. Та як було тепло, то я собі спав в збіжю або в кукурудзах, а як студено було, то я ховавси в ясла перед худобу, а худоба має горєчий дух та й дихала на мене. А хлопці давали їсти, а професорка дала кафтан, такий довгий…— А піди-ко до єго тітки, тої там під лісом. Кажи, аби зараз прийшла суди до канцелярії.
— Но, та й шо ви будете з цим байстрюком робити? Та карайте єго, замикайте 'го, таже ми невільні діти з хати пустити.
— То карайте, я відержу. О, який зад збитий. Дивітси, таже тут всілякі буки поприсихали…
І хлопчина підняв сорочку і показував жінкам своє тіло.
— Дивіт, дивіт! Ні встиду, ні сорому… — загуділи жінки.
— Йде вже єго тітка…
В цей мент малий хлопчина заліз між ноги жандармові.
— Ой, пані шандарь! Ца тітка буде бити. Ца дуже б'є. Я все вижу в селі та й видів якос, шо до неї ходит тот Басок. То як я сказав, то вона бігла за мнов аж у сіножєта та таков ковнев в мене попудила, шо мнєсо вірвало. Ца би мене вбила. Бо жінки за ніц так си не гнівают, як за то, шо до них хтос ходит. Я за це доста бучя си набрав, а найгірше від свої тітки. Як від них украсти сорочку або солонину, то так не б'ют…
Усі жінки звернулися до тітки байстрючка, почали шептати між собою, підсміхатись.
— Пані шандарь! Я всьо знаю, де є в селі. Я знаю, де солонина стоїт; знаю, де карабіни закопані; знаю, де в жидів дзиґарок стоїт, бо мене ніхто до хати не приймає, то я мусю ходити та й дивитиси. Ви можете мене й підвісити. Та я видів, як підвісив Лесь свого хлопца ногами догори. Але потім таких було шандарів та доктор рубав та потім файно поховали. Лиш ці тітці мене не дайте, бо вона за того Баска дуже люта. Як до криміналу, то до криміналу, як шибеница, то шибеница, а я мусю сам давати собі раду…