Тисяча і один острів/Пелорус Джек
| ◀ Папуга Кеа | Тисяча і один острів пер.: О. Варлам Пелорус Джек |
Гінемоа ▶ |
|
З тих часів, як римський сенат обрав коня Калігули Інцітатуса на консула, тільки один раз у світовій історії парламент однієї держави присвятив звірові, одному конкретному звірові, спеціяльний закон.
Обидва великі острови, що з них складається доміньйон Нової Зеляндії, відділяє один від одного морська протока, Куків шлях, і день-у-день покидають пароплави порт столиці Велінгтон, щоб перевезти пасажирів на гористий південний острів. Ця подоріж за доброї погоди чудова: спочатку видно, як з'являються над обрієм найвищі льодовикові гори південного краю, а потім, наближаючись до берега, потрапляє пароплав у дико романтичну країну фіордів з глибокими бухтами, романтичними скелями та неймовірними лісами папоротей, що своєю буйною, заплутаною гущавиною облямовують блискуче дзеркало води. Затока Пелоруса, що глибоко врізується в узбережні гори, п'ятдесят п'ять кілометрів завдовжки, з її численними бухтами, зубцями, півостровами, підгір'ями, батьківщина чайки й могутнього альбатроса, особливо чарівна.
Вже кількадесять років тому почали пасажири, що регулярно подорожували з Велінгтону до південного острова, розказувати про якогось морського звіра, що вони його бачили по дорозі. Одна історична версія каже, що це був собі звичайнісінький дельфін. Але я знаю від таких людей, які його бачили, що це був кит, але з породи не більшої за великого дельфіна. Кити коло берегів Нової Зеляндії, особливо у водах Кукового шляху, — цілком звичайна річ, усюди може морський пасажир побачити їхнє велетенське тіло, що виринає над водою, або величезний промінь води, що грає й міниться високо над дзеркалом моря. Але той кит з рогу Пелоруса був особливої, білявої, дрібної породи, що, здається, походить з такої неймовірно далекої Гренляндії і називається білуга. Той білий кит був не більш як вісім метрів завдовжки, справжній карлик. Пасажири могли його бачити цілком виразно, бо він був дивно ручний і кружляв завжди навколо корабля, мов веселий собака виграє й біжить за возом, де їдуть приязні йому люди. Кожен новозеляндець, що прожив на світі певний вік, пригадує собі ті історії, що тоді були загально відомі: як той одинокий білий кит що раз більше привикав до кораблів, як наближався він до них, а нарешті навіть терся об них і лестився, мов кішка об ногу свого хазяїна; як цілком певно можна було сподіватися його появлення, що майже планом передбачалося, і як помалу в моду ввійшло робити прогулки в затоку Пелоруса виключно на те, щоб побачити промінь води над веселим білим китом. Цей звір мав назву, відому по всій Новій Зеляндії: Пелорус Джек.
І новозеляндці так пишалися Пелорусом Джеком, як своїм знаменитим маслом, безмежним Тасмановим льодовиком, гейзером Роторуа та печерою блискучих хробачків Ваїтомо.
Кожен говорив про білого кита, а найбільше ввечері на сільському вигоні темноокі маорійці. О, вони знали Пелоруса Джека, вони завжди його знали. Хіба не відомо, що в ньому сидів великий і добрий Атуа, могутній і приязний маорійському народові дух? В старі часи, оповідають бувало шановні діди з татуйованими спіралями на обвітрених обличчях, останні люди, що пережили романтичні маорійські війни, в старі часи, давно-давно, дуже давно, коли воєнний кану північних маорійців підпливав до південного острова, щоб вивезти звідти зелені самоцвіти або чоловіків південних племен списами й клинами вбивати на велике врочисте свято…
Коли воєнний маорійський кану, видовбаний з велетенського пня тотара, їхав протокою, сто гребців на лавах, добрих вояків, майже голих, але зодягнених у чудову сітку татуйованих ліній, коли наближався кану з надутими вітрилами і страшна фігура на носі човна вишкіряла свій примарний язик проти ворога свого племени, захланний язик, що хотів жерти…
Коли канібальський Наполеон Нової Зеляндії, коли страшний вождь Те Раупарага їхав на південь, щоб ловити ворогів і з їхніх живих жил кров випивати; коли який-небудь великий Арікі північних племен направляв свою зброю на холодний південний острів…
Тоді, оповідають маорійці, тоді вони з жагою виглядали малого білого кита, що завжди з'являвся, виграючи навколо човна, коли воєнний похід був щасливий і мав скінчитися радістю, коли з походу мали вони привезти зелених самоцвітів на наушники, і широких пласких клинів вождів, і звязаних невільників, і м'яса на велике свято; коли це мало статися, тоді певно з'являлася чарівна риба, щастя віщуючи, коло човнів. Але лихо тоді, коли кита не було видно, лихо човнам і воякам у них!
Иноді, оповідають діди, що пам'ятають ще часи Аотеароа, „Острова ясних хмар“, що тепер називається Новою Зеляндією, иноді зникав білий кит і не з'являвся у водах маорійського краю; тоді знав увесь народ на островах, що буде лихо, нечуване, страшне.
Ніхто не може сказати, чи старі маорійські легенди дійсно щось знали про рідкого білого кита, що на Куковім шляху провадив своє веселе життя, чи, може, за своєю забобонною звичкою, тубільці тільки сплутали модерну історію про кита Пелоруса Джека із старшими традиціями свого племени; певно те, що Пелоруса Джека шанували маорійці, як якусь вищу істоту, і певно жодний член цього, колись такого дикого канібальського племени не допустився б такого суворого вчинку, як один білий турист 1893 p.: він узяв з собою на борт пароплава „Пінгвін“, що ним він їхав з Нельсону до Велінгтону, рушницю і, коли Пелорус Джек виринув із води по-свойому приязно привітати корабель, всадив той безсердий чоловік китові свій набій у його товсте м'ясо так, що хвилі з червоною кров'ю змішались, і покалічений велетень, болюче скорчившись, зник. Треба на честь добрих новозеляндців сказати, що вони були невимовно обурені, геть усі, як тільки газети рознесли звістку про цей ганебний вчинок.
Далі йде політично-праводавча частина цієї справи. Коли, може, хтось гадає, що цю історію про Пелоруса Джека вигадано, хай пошукає в кодексі законів новозеляндського домініону під роком 1893, і він знайде, що генерал-губернатор і його рада від імени королеви Вікторії врочисто санкціонували тоді закон, внесений під натиском морально обуреної демократії, обміркований і прийнятий новозеляндським народнім представництвом у Велінгтоні, закон, ще й нині не скасований, що забороняє, загрожуючи в'язницею, смертовбивчою зброєю чи будь-яким иншим способом полювати, рибалити, стріляти або гарпунувати відомого білого кита, на ім'я Пелорус Джек, в околицях рогу Пелоруса на південному острові Нової Зеляндії.
Подробиці цієї історії маю я від сера Томаса, великої старої людини, що тоді ще не був міністром і прем'єром Нової Зеляндії, але був депутатом і гарячим заступником китового біля.
З дальшої біографії кита Пелоруса Джека розповів мені сер Томас ще кілька документально потверджених фактів, що їх важко зрозуміти, але й неможливо заперечувати, бо ж їх бачила вся Нова Зеляндія.Білий кит видужав із своєї рани. Тепер, під цілковитою обороною свого власного права, щось так, як тільки королі або такі диктатори, як Муссоліні, почав Пелорус Джек незабаром знову з'являтися коло кораблів, що пливли на південь, і гратися коло них і тертися об них, як за часів перед огидним замахом; про нього писали, складали вірші, його фотографували, а навіть кінематографічні фільми з нього здіймали, як винайдено кіно; ще й нині є цей фільм. Тільки до одного однісінького корабля — до пароплава „Пінгвіна“, скільки він не плавав по воді, Пелорус Джек ніколи не підходив близько.
Той пароплав „Пінгвін“, що з нього колись залунав постріл на Пелоруса Джека, загинув у перших роках двадцятого століття недалеко від рогу Пелоруса. Це була жахна аварія, немало людей тоді загинуло з ним.
Пізніше можна було так само бачити білого кита що-дня, аж нарешті він несподівано зник на завжди. Це було одної зими, цеб-то тоді, коли в європейських антиподів було саме гаряче літо.
Трохи пізніше знайдено зогнилий, акулами пошматований труп малого кита в одній бухті південного острова. Багато дехто гадає, що це був труп Пелоруса Джека.Новозеляндські маорійці знають це краще, їм зразу стало ясно, що мало означати зникнення цього божеського кита.
Зауважмо мимохідь, що та зима, коли так і раптом зник білий кит у Пелорусовій затоці, принесла Европі багато подій — там було літо 1914 року.