Тисяча і один острів/Потсдам Південного моря

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Тисяча і один острів
Арнольд Гельріґель
пер.: О. Варлам

Потсдам Південного моря
Харків: Державне видавництво України, 1929
ПОТСДАМ[1] ПІВДЕННОГО МОРЯ

Я зафрахтував в аптекаря Бравна на еспланаді Вікторії його старий зелено пофарбований вітрильний човен з підсобним мотором. Виявляється, це найдужче обшарпаний старий човен на Фіджі[2], зате править ним сам аптекар Бравн, завжди на підпитку. Коли ми навантажили свої пожитки й мали вже покинути Суву[3], — звідкіль не взялась тропічна злива, та така страшенна, що досі я й не бачив ніколи. Довелось чекати кінця бурі, і пропав мій цілий день: бо, коли ми, нарешті, дістали змогу виїхати, обігнувши узбережжя з його пальмами й кучерявими дахами колоніяльного міста, до пінистої лінії коралових риф, увесь час не покидаючи лагуни, аж до гирла ріки Реви, що широко й спокійно пливе з хмарами вповитих зубчастих гір, із середини острова Віті-Леву, — коли, кажу, переїхали ми з лагуни в ріку гирлом великої дельти, хотівши другою відногою вийти на відкрите море, коли ми опинилися якраз серед мангових гаїв, боліт, настав, одним словом, відплив. Ми осіли на мілизні, серед фантастичних берегів — не земляних, а сплетених з якогось коріння, переплутаного над землею з яскравозеленим-листям і москітами. Нічого кращого не можна було зробити, як тільки сидіти, захоплюватися величавим сірим журавлем і чекати припливу.

Аптекар Бравн, старий, червоно-вилощений новозеландець, потішає себе пляшкою віскі. Я гадаю, що він взагалі поїхав з нами лише тому, що дома його жінка не дає йому випити стільки віскі, скільки йому хотілось би. Машиніст лежить собі на ослоні коло мотора й спить. Це смуглий, мов горіх, дикун з острова Еліс-Ісланд[4], і, може, прирожденний канібал. Матрос, дванадцятилітній фіджійський хлопець, чорний і маслистий, з величезним м'яким чубом, у коротенькому хвартусі навколо буйних мускулястих темношкурих стегон, сидить собі на почіпках і з щасливим виглядом жує дебелий шматок цукрової тростини. А сам я проліз рачки в нижню кабіну й нишпорю в духоті, що віддає бензиною й алкоголем, аж піт з мене ллється, серед ящиків і скринь: оглядаю вантаж мого корабля.

64 ярди перкалю, переважно рожевого й червоного, з широкими смугами, фірми Навріджі Сінґх, вулиця Всіх Націй, Сува.

Місцевий тютюн, згорнений у величезну ковбасу, з десять метрів завдовжки.

Цукерки, індійські й липкі.

Всі губні гармоніки, які тільки можна було дістати в Суві. Німецькі губні гармоніки марки „Веселий терцет“. На ящику охоронна марка: виють три коти.

Оце вантаж мого корабля. І віскі. Мені ніяково признатися, але в мене є теж одна корзина віскі на борту для начальства. Знающі приятелі в Суві, що з ними я радився, були теж тієї думки, що без віскі не обійдеться.

Перевіривши ввесь вантаж, дістаю обережно дорогоцінний предмет із картонної коробки — подарунок для королеви: маленьке механічне віяльце з Відня, Кернтнерштрасе. Тільки натиснути на ґудзика, і пропелер цього віяльця починає крутитися…

З маленьким віяльцем виходжу знову на палубу, лягаю на лавку, пускаю в рух своє віяльце й пожадливо втягую в себе повітря, що його воно на мене навіває. Лежу собі спокійно, придивляючись до лету фантастичних пташок, що снують над водою.

Мусимо чекати, поки приплив не здійме нас з мілизни. А тим часом, що ото аптекар вовтузиться із своїм мотором? Мотор спиняється саме в ту хвилину, як знову піднялася вода, а як на те і вітру нема для вітрил. Вже сонце далеко за південь перехилилось, як нам пощастило покинути дельту й пуститися до моря, до чарівної затоки, з її срібно-сірими силуетами островів на обрії. Маленький, круглий острівець, недалечко від берегів великого головного острова Віті-Леву, стає виразніший: низькі, вулканічні скелі та горбки купаються в чудовій зелені. Коли гляну на ці гори й ліси, на цей недійсний образ, і сірим, і блакитним, і яскраво-зеленим мережаний, я відчуваю, як за всі ці дні, що, нарешті, я тут, у тих блакитних горах, що їх я колись за молодих моїх років бачив на обрії та що потім, зблизька, були собі звичайнісінькі гори… Вони не гублять свого блакитного серпанка навіть тоді, коли вийти на них. Цей ліс і тоді, як зайти в нього, не перестає бути райським лісом. Це не той бразилійський праліс, що жахом віє, це не азіятські джунглі, де на кожному кроці пантрує смерть, — це весела, привітна мішанина приємних квітів, бадьоро-гарних рослин, ласих диких овочів. Цей ліс, де нема жодної шкідливої тварини, де нема навіть малярійних комах, схожий на величезну корзину квітів, з гірляндами, букетами, з папоротниками, що звисають з вінців. Здається, тут десятки тисяч тих папоротників, і малих-малесеньких, і великих, що, мов пальмові дерева, стріляють вгору з-поміж хащів. І все це, провалля і гори, бурхливі потоки, папороть, кущі квітів — усе зелене, червоне, срібне вповито в синювату блакить гір, ту щиру фарбу туги, чогось недосяжного…

Цей ліс росте і висить, і хитається аж до срібної бухти, що нею тепер пливе наш човен, і маленький острівець, куди ми прямуємо, геть увесь купається в цій блакитнявій зелені. Назустріч нам пливе місцеве кану (човник), велике рибальське кану з блоком і трикутними вітрилами з прядив'яних цинівок. Дебелі люди, голі аж до самого хвартуха на стегнах, рухами подають нам якісь знаки з веселим сміхом.

Тепер видно нам село під високими деревами. От і Мбау — святий королівський острів, те село, де мешкають великі вожді, останні внуки королів і богів.

Ми причалюємо до маленького хисткого містка. На містку чекає на нас з великою повагою якийсь старий чолов'яга; на ньому веслярський лейбик на плечах, а вузькі полотняні сулу-хвартухи щільно охоплюють його темноцинамкові ноги. Це Туї Савура, дуже великий князь серед багатьох вождів на цьому маленькому острові Мбау.

Подаємо один одному руку.

— Ходи на борт, Туї, вип'ємо!

П'ємо віскі й соду в малій кабіні. Старий вождь з припорошеним сивизною волоссям над зморщеним чолом сидить поважно й статечно, немов який білий джентльмен. Як випили, бере він мене за руку і ламаною англійською мовою каже:

— Іди. Твої речі мої люди носити до берег, ще й ще. Іди, диви село.

Я дізнаюсь, що Туї Савура тепер найстарший між тими вождями, що перебувають на Мбау. Рату Попе, внук останнього фіджійського короля, поїхав човном на инший острів, бо там настановлюють нового вождя, і він при цьому мусить бути.

Я чув багато про того вождя, — шкода, що я його не побачу. Я вже знаю, що йому тридцять п'ять років, що він гарний темношкірий великан та що він із сорокома жінками привів на світ не менше й не більше — тільки сотню дітей. Він має освіту не гіршу за якого-небудь білого джентльмена, бо виховано його в новозеляндському коледжі у Вангануї. Він на славу грає в крокет і у футбол. Він має не чувані скарби білих людей, має такі машини, що говорять, і такі, що їздять, а до того ще маєтки, дуже дорогі для людей з Фіджі, як от незрівняної ціни китові зуби, що за найменший з них колись можна було б людину вбити і потім з'їсти…

Хоч Рату Попе нема тепер у Мбау, я мушу таки зараз відвідати його помешкання; його мусить бачити кожен чужинець, коли він приїхав на острів. Це бо дійсно королівський будинок, хоч збудовано його з пористого плетива, зі стрімкою солом'яною стріхою, з вистромленими обидвома кривими кінцями бантин, з дебелого кокосового пня, що має вигляд обглоданої кістки. Назовні цей будинок дещо дикий і обшарпаний, але всередині він охайний, мов хатка якоїсь голяндки, свіжий і холоднуватий, мов Ґранд-Пасіфік — готель в Суві, важний, мов якась вілла в Фобур-Сен-Жермен[5]. Підлога, покладена на палях на певній висоті, так що навіть знизу може проходити холодне повітря, вистелена розкішними пругкими цинівками, плетеними з чорної і білої тонкої соломи, з цяткованою вовняною бахромою по краях. Так само плетені повітропропускні стіни закріплено на дебелих палях з твердого дерева, а палі обмотано чорними, білими й червоними кокосовими мотузками; такими самими майстерно різноманітними зразками прикрашено величезні перекладини під стріхою. Стіни обвішено тапами, мов шовк блискучою і чудово пофарбованою тканиною, що її полінезійські жінки виробляють з кори паперової шовковиці. А які вишукані розкоші в цьому будинкові, це ж бо будинок королівського внука Попе! По середині — низенька перегородка, а за нею окрема спальня, із справжнім ліжком. Навіть у світлиці є деяка европейська мебля: плетене крісло, гладкий полірований стіл, етажерка, на ній одна книжка Велса. Під сволоком висить нафтова лямпа, на стіні фотографія: Рату Попе і гурток крокетистів з Мбау, зняті перед змаганням.

Коли мене старий Туї провадить до цього гарного будинку, я зразу відчуваю ту особливу атмосферу королівських палаців і не дивно мені, що мене зараз представлять принцесі. Це своячка Рату Попе, як і він, нащадок останнього незалежного короля Фіджі — Такомбау. Старий канібал — аж дивно якось! — зрікся 1884 року добровільно свого трону на користь королеві Англії, а за це йому забезпечено пенсію у дві тисячі фунтів і на придачу парову яхту. Титул старого Такомбау, „Туї Віті“ — король Фіджі, не перейшов на його нащадків; королівська дочка в місцевій мові Фіджі ніколи не мала ніякого титулу, проте кожний називає цю жінку, що мене тепер приймає в домі свого брата в перших, принцесою. Принцеса Анді Такомбау ходить у червоному балахоні, що вільно висить на її сухих плечах. Вона встала із-за маленької швацької машини, що за нею вона сиділа. Простягає мені свою гарну, всю в перстенях, руку, всміхаючись. На її пристаркуватому обличчі не видно меланезійських негритянських рис, характерних для фіджійців; її мати була князівна з Тонга[6], одна з тих полінезійських жінок, що своєю красою дорівнюють найгарнішим европейкам з Півдня.

Ніколи не бачив я жіночої істоти з таким справжнім виглядом королівни-принцеси. Згинаюсь з глибоким поклоном. Навіть старий Туї ставиться до неї з пошаною, хоч вона й жінка, а жінок на Фіджі ні за що не мають. Але навколо голови принцеси Анді носиться „мана“, великий престиж старого й святого ватажківського роду її, того королівського роду острова Мбау, що живе тут з давніх-давен. Вона й багата, принцеса Анді. Вона має найкращу ділянку кокосового горіху, понад 350 акрів плантацій. Той, за кого б вона вийшла, лежав би собі на м'яких цинівках і товстів би. Та вона дівувала.

— Вітаємо, — каже вона мені. — Ви мешкаєте в нашій гостиниці? Ми влаштували б вам зустріч, та вже пізно. Коли б ви прийшли раніш, ми наплели б вам багато вінків…

Я даю їй маленьке автоматичне віяльце, і якийсь час вона бавиться ним, мов дитина на радощах. Потім передає вона свою іграшку служниці, яка присідає перед нею, щоб прийняти її віяльце…

Гостиниця, де я маю спати, це велетенський будинок, і широкий, і високий, і порожній, мов ангар. Він стоїть на насипнім горбку над просторим охайним майданом, що заріс зеленою травою, як майдан навколо церкви в якому-небудь англійському селі, і править заразом за місце гри в крокет. Напроти гостиниці — церква, поганенька, дерев'яна, кострубата, під кучерявим залізним дахом. На однім горбку стоїть хата веслеянського[7] місіонера. Це єдиний білий, що може мешкати на Мбау, бо хоч і багато европейців та азіятських плантаційних кулі на всіх инших фіджійських островах, але на малому королівському острові Мбау надано право мешкати лише стародавньому родові вождів, що мають берегти родові традиції. Мбау — це фіджійський Версаль чи, краще, фіджійський Потсдам. В цих гарних будинках, де так вільно дихається, серед маленьких садків можуть мешкати тільки вожді й їхні жінки та їхні слуги. На цьому острові не сміє рости ані кокосовий горіх, ані хлібне дерево. Все, що треба великим панам, приставляють з инших островів: тут не сіють і не жнуть.


Хилиться сонце в море впірнути, і море те навколо Мбау чорвоним золотом мигтить. „Яєчні з паприкою“, — буркнув незадоволеним голосом аптекар Бравн і пішов у гостиницю пити віскі, бо в таку пору без віскі дуже нездорово.

Я сиджу на монументальних сходах з чорного базальту, що провадять до гостиниці, і, поки зайде сонце, показую голим чорним і кучерявим тубільним дітям, як грати на губній гармоніці марш Радецького[8]. І саме марш Радецького граю я їм тому, що я можу його цілком докладно відрізнити від багатьох инших мелодій, які так нетвердо сидять у моїй немузикальній пам'яті, та й не вмію добрати якоїсь иншої пісні, що краще підійшла б до цієї феодальної занепадницької атмосфери острова Мбау.

Через те, що я привіз так багато губних гармонік, я став наймилішим дядьком для всіх маленьких негринят на ватажківському острові Мбау. Двадцять-тридцять таких маленят сидить на почіпках, на сходах перед гостиницею, а там ще менші рачкують на насип нашого горбка, де пишається великий будинок над гарним, охайним, зеленою травою зарослим майданом. Вони притискають зубанки до зуб так, начеб-то їх збираються глодати; і мимохіть летить думка до дідів-прадідів оцих бадьорих хлопчиків, що так колись людські кості глодали.

На жаль, виявляється, що я не взяв з собою стільки гармонік, щоб могло вистачити для всіх фіджійських хлоп'ят на Мбау. Декого із скривджених можна ще потішити шоколадом, але одного восьмилітнього ватажківського нащадка не щастить мені переконати: він кривиться на мене дикими гримасами, загрожує мені по-своєму якимсь страшним, незрозумілим для мене словом. Дехто із старших хлопців училися англійської мови в місіонерській школі. В одного з них запитую, що ото вигукує мені той його товариш, якому я не приніс губної гармоніки.

Цей відповів:

— Він каже, сер: я з'їм твої очі, сер!

Сяк-так передаємо ми один одному свої думки по-англійськи, але куди забавніше, коли я дістаю свою записну книжку й пробую розмовляти по-фіджійськи. Я записав собі: „йо“ означає „так“, „сенгаї“ — „ні“, „вінака“ — „дякую“; а „тоу вейтотакі“ значить „будьмо добрими приятелями“. Раз-у-раз кажу їм: „тоу вейтотакі“ і граю більш-менш марш Раденького. Якась фіджійська мати, ще струнка, мов дівчина, з квіткою гібіскуса[9] в напівдовгому кучерявому волоссі, що щіткою стирчить на голові, підходить з милою всмішкою і садовить голе немовля, що його вона на плечах принесла, мені на коліна. І коли я торкнувся теплої оксамитної дитячої шкури, мене пронизує якась дивна електрична струя, цілком одмінна від того почуття, що його ми зазнаємо від дотику білого немовляти.

Запала ніч якось зразу. На вільному повітрі починають докучати москіти. Я заходжу в будинок дещо попоїсти із своїх власних запасів, бо я прийшов, не попередивши про себе, а втім і пізно вже, щоб можна було ще заколоти свиню й спекти її з хлібними овочами й таро[10] у викопаній в землі печі.


Душно вночи, але в розкішній високій залі гостиниці стіни пористі, а до того ще аж четверо дверей, з усіх сторін, пропускає цінне дихання легенького нічного вітру по всьому будинкові. Спадистий дах спочиває на різноманітними прикрасами обвитих стовпах; стіни обвішано цинівками, сплетеними мов панама-капелюхи, з чудовими чорними меандрами й геометричними візерунками. В цій величавій залі стоїть лише довгий стіл, куди я на купу склав свої подарунки, яскраві тканини, тютюн і пляшечки дешевих пахощів. Я сиджу по-турецьки на цинівках, опершись на свій подорожній клунок. Надворі, в темряві, блимає світло; якийсь тубілець вносить ліхтар і ставить його перед мене на цинівку. Далі надходять гуртками мбауські хлопці та дівчата. Старий вождь Туї командує ними, як шкільний наставник. Сідають усі — хлопці з одного боку, правильними рядами, чотири з них глибше, з другого боку дівчата, в просторих яскравих ситцевих кафтанах, у вінках з квітів. Деякі між ними, але небагато, відрізняються від решти своїм русявим або рудим волоссям, натертим глиною або обробленим вапнистим лугом.

Позаду розсілися мбауські чоловіки; їх небагато, бо Рату Попе забрав із собою розкішний почет. Лишилися тільки деякі парубчаки, дебелої будови атлети, що на їхніх чорних масних стегнах відблискувало світло лямпи, мов на лакованих чоботях. їхнє м'яке викохане волосся шапкою стирчить над красивим широким чолом. На всіх присутніх канаках видно фартухи, звані сулу, хоч Рату Бола відразу запевнив мене, що він має ще й штани, „такі самісінькі, як біла людина, на твоє життя“. Рату Бола, дебела людина років так із шістдесят — це, крім старого Туї Савура, одинокий вождь, що є тепер на Мбау; решта вирушили в похід із своїм родовим феодалом Рату Попе.

Рату Бола говорить по-англійськи, вільно оперуючи тим особистим лексиконом, що його він назбирав на березі Суви, з його чудернацькими американськими перекрученими словами. Це показна людина, аристократ, але — я не можу з цього зробити тайни — він щось дуже часто вимагає від мене віскі. Я маю намір решту віскі залишити, як подарунок, але не хочеться мені зробити цих канібальських онуків занадто п'яними, поки я тут. Треба величезного такту, щоб якось викрутитися. Та Рату не нахаба, він лише жадібний як дитина.

Раз-у-раз доводиться міняти тему. Та навіщо його тільки й розмовляти що про віскі й таке инше?

— Буде ця молодь співати? — питаю.

— Bet y'r life, — каже Рату, — на твоє життя, вони співатимуть здорово! Велика „меке“ для тебе. А багато п'ють віскі в твоїм краю?


Та „меке“, що нею сьогодні ввечері забавляють гостя на острові Мбау, не дуже велика й не дуже церемонна — може, гість взагалі не важний, бо він навіть не дуже великий вождь, може тому, що прийшов він так пізно й не було змоги приготовитися, а, може, і через те, що ніхто не знав, скільки подарунків привіз він із собою. Перед справді великою „меке“ вдягають чоловіки й жінки святочне вбрання з тапи або танковий одяг з широкого й довгого листя, на зелено й червоно пофарбованого, що звисає від пояса до колін. Сьогодні вони навіть не причепурились у дорогі нашийники з китових зубів, вони навіть не напудрили як слід сажею своїх облич, не видно якось нині великої врочистости. Хіба що оті співи й деякі драматичні танки! Два хори — один з чоловіків і хлопців, другий з жінок — співають у сутені величезної залі, на почіпках присівши, якихось пісень, для мене незрозумілих, але, на мою думку, чудових: нічого негритянського, нічого дикого нема в тій солодкій, милій співзвучності багатоголосої вокальної музики. Мабуть, один із двох вождів, старий Туї, відограє тут ролю своєрідного капельмайстра, він диригує енергійними рухами або короткими рішучими наказами. Рату Бола сидить поруч мене на цинівці й перекладає мені нестримано голосно те, що дається перекласти. Перша пісня, каже він, патріотична: прекрасно жити, співають вони, на Фіджі, фіджійці дуже великі й сильні…

Рату Бола перериває раптом свій переклад і його старе гультіпацьке обличчя набирає лукавого виразу. Чи не співають, бува, про те, які сильні ці люди з Фіджі? Може, вони такі сильні, що можуть поїсти очі всіх своїх приятелів? Я знаю, що вони вже цього не роблять; але так само знаю я, в якому будинкові я сиджу. Старий Туї Савура, мабуть, сам був при тім, як тут, на тому самому місці, стояла святиня триголового мбауського бога, святиня, де вбивали „довгу свиню“, двоногу, на славу бога свого…

Але тепер співають мбауці иншу пісню, що її нині ввечері спеціяльно склав місцевий бард, щоб привітати мене, якусь епічну баладу, де за героя правлю я, чужинець в окулярах, що в човні аптекаря Бравна з Суви приїхав. Він у своїм краю — вождь, а, може, й місіонер, він привіз подарунків багато-багато…

А далі йде цілком инша пісня, пісня з великої війни, що на фіджійських чоловіків таке могутнє зробила вражіння. Англійці дуже-дуже мужні, вони в полон забрали царя одного племени, що називається „німці“…

І знову м'яка, мила пісня жіноча, вже не фіджійська, а гарна самоанська пісня, що її знають на всіх островах південного моря: „Тофа маї фелені“ — „Прощавай, друже“. Це сентиментальна прощальна пісня з англійським рефреном:

„Oh, і never will forget you…“ — „Ніколи не забуду вас…“

Ще й ще співають вони її, а потім инших пісень. Пісень з Фіджі, а далі лагідніших, з Самоа[11], з Тонга.

А в антракті малі кароокі хлоп'ята показують, як навчили їх у місіонерській школі. „Тай прерії“ — гукають вони й плещуть у долоні, познаючи гострий такт. „Оце він довгий, довгий щлях до Тай прері…“

І знову глибше пересуваються хори; я бачу, як вони ритмічно вигинаються і, сидячи на почіпках, долонями виплескують мелодію танку. А спереду, в освітленому ліхтарем колі, присіло три дівчини чудової краси у вінках з пахучих квіток. Сидячи, виконують вони танкові рухи, Ілюструючи пісню, що її хор співає. Стримано, дисципліновано, злегка поводять вони плечима й голими пальцями; справжньою мімічною мовою танку промовляють їхні гарні бронзові плечі й їхні шляхетні руки, своїми рухами втілюючи суть пісні й даючи чужинцеві-гостеві зрозуміти ту нехитру дію балади.


Цілісіньку ніч лунають пісні. У глибині залі сидять співаки; на середині присів якийсь важний урядовець перед великим дивним дерев'яним кухлем, де серед багатьох церемоній варилася кава[12]. Це полінезійський хмельний напиток, але від нього ніхто не п'яніє, тільки ноги стають якісь ліниві.

Корінців янгони, що з неї виробляють цю брудну теплувату юшку, на Мбау жінки вже не жують, принаймні, коли є гості. Вони разбавляють муку з молотого коріння в теплій воді і проціджують крізь полотняне сито. Потім один з чоловіків занурює в дерев'яний кухоль половину кокосової шкаралупи, де всередині давно вже наросла смага, і подає її Рату.

Рату Вола саме пробував, не без ущіпливости, пояснити мені, що кава дуже добра, але віскі теж. Я не розумію і захоплююсь тихим співом, Рату мусить примиритися, дає знак чоловікові з кавою, який приносить йому миску з кокосового горіха й з пошаною присідає перед ним, бо ніхто не стоїть перед вождем. Тепер і я мушу скоштувати. Я це роблю, старанно дотримуючи належного обряду. Ковтнув цього теплуватого напитку, що спершу відгонить якимось гидким хлороформом, потім начеб-то якимсь таємничим способом заспокоює спрагу й залишає в роті своєрідну терпку свіжість. Раніш, ніж взяти кухля в руки й випити, треба тричі сплеснути в долоні з вигуком „Бола“. Бола означає — „на здоров'я“, а Рату Бола можна б перекласти так: принц На-здоров'я.

Випивши, починають похрюкувати, потираючи обидвома руками горлянку, куди проходить нектар. Ах, показують на миги, яке ж воно смачне!

— Віскі теж дуже добре! — вставляє принц На-здоров'я мимохідь, випивши свою каву.


Нарешті таки дістає він свою пайку віскі, малесеньку, і зразу стає балакучий. Я лежу черевом на подушці й час од часу нотую дещо в своїй записній книжці. Ця людина — цілий конверсаційний лексикон.

— На твоє життя, — каже він, — Фіджі добра країна. Ми тут на Мбау тільки вожді, вожді, і жінки, і діти, і слуги. Діти? Чи є в мене діти? На твоє життя! Сорок дітей! Місіонер каже: „Багато жінок — не добре!“ Вінчаюсь з одною, друга жінка — друга хата, багато. Фіджійські звичаї.

Він морщить чоло заклопотаний.

— Місіонер „не добре“ каже. „Кинь трохи фіджійські звичаї“, каже, „не добре, підеш пекло“. Я гадай, піду инший місіонер. Ром-католик добрий шматок кращий, на твоє життя!

Говорить ото він тим узбережним англійським жаргоном решток старої генерації, і, може, навіть дещо комічним здається тому, хто не розуміє, яка це в ґрунті шляхетна людина, який це справжній аристократ — може, один з останніх, кого ще носить земля. Може, цей острів Мбау, цей заповідник великих ватажківських родин на Фіджі — останній певний притулок отим шляхетним істотам.

Трохи піднявшись на свому лігві з дорогих цинівок, вказує старий вождь на ту врочисту залю, на хори гарних дівчат, що, мов рабині, припали до землі, на дебелих юнаків, на ту темряву, звідки доходять тихі співи, і великодушно пояснює мені, що ця гарна заля аж ніяк не лише місце відпочинку для письменників, що нудьгують.

— Цей будинок — наша палата лордів, — каже Рату Бола. Він провадить далі свою думку, що ця заля на місці старинної святині — це, власне кажучи, заля засідань фіджійських вельмож. Раз на рік приїздить британський губернатор фіджійських островів на Мбау. Тоді його вітають, влаштовуючи велику гучну „меке“ з піснями та військовими танками на зеленому майдані перед будинком, а потім він сідає серед вождів і вони розмовляють з ним, розказують йому, чого вони бажають.

— І що нам не до вподоби, — додає Рату Бола, гордо закинувши назад свою сиву голову. Та й хитра ж, гадаю собі, ця англійська політика! Вони залишили мбауським тубільцям своєрідне уявне королівство, республіку великих вождів, куди й не заходить поліцайська нога; і сидять ото чотирнадцять гордих князівських онуків на острові, так гарнесенько вкупі…

А тимчасом на великих головних островах бідолашні індійські кулі просторі плантації розбивають.

Але на Мбау усе так самісінько, як було, хіба що людей вже не їдять. Правда, місіонер мешкає на острові й добре пильнує, щоб кожного вождя врочисто повінчати з одною з його жінок у маленькій церкві; перед церквою лежить видовбаний пень — барабан, що колись скликав на канібальські свята, а тепер кличе на християнську молитву. Вінчаються з одною жінкою, а, крім цієї, мають ще по кількадесять инших жінок по маленьких охайних хатках. Тільки ці родини вождів мешкають на острові Мбау; проста людина, не шляхетної крови, не сміє ногою ступити на це святе місце, хіба що вождь коли покличе. Коли що вождеві треба, він просто велить доставити. „Іди на материк, — дає він наказа служникові, зігнутому з великою пошаною перед ним, — дістань риби! Принеси таро! Привези палива!“ Проста людина йде й дістає. — Дивись, — звертається до мене Рату, простягаючи свої тонкі брунатні руки з ясними нігтями, — дивись, ці руки, на твоє життя, ніколи не знали важкої роботи!

— Навіть не писали, як білий, — додає він, зневажливо кинувши оком на мої руки. Він, мабуть, підозріває, що я зовсім не такий-то вже й великий кацик[13].


Він говорить довго, голосно, йому байдуже, що він не дає мені слухати тих безконечних пісень, що їх так мило співають хлопці й дівчата. Переді мною розгортається картина феодального суспільства, де князь шляхетної крови ніколи й не підіймається із своєї цинівки, хіба що на розвагу, на спорт або на війну. В бою орудувати клинком, а коли це вже непотрібне — крокетним молотком, — це годиться для Рату, або, принаймні, човном пороти хвилі на розвідці. Нижчі люди — „койгу“, ті можуть спинатися на дерева за кокосовими горіхами, що їх вони п'ють. їм тільки й лежати в ногах у свого вождя й подавати йому корзину з найкращою їжею.

— Фіджійські звичаї, — говорить Рату з великим притиском. Він консервативний, певна річ. Я запитую його, чи в тих блискучих розкошах беруть однакову участь і вельможні жінки? Та Рату лише сміється цинічно.

— Леді ніщо, — каже він. — Леді у нас нікому не годиться. Як мій дід помер, десять, двадцять жінок повісилося. Жінка ніщо.

Цей дід, що про нього Рату Бола разу-раз згадує з великою любов'ю, мусив узагалі бути дуже цікава й симпатична особа. Він їв м'якеньких ніжних немовлят з більшою охотою, ніж старших людей, що їх вже отруїло життя. Батько Рату Бола ще за дитячих років діставав иноді кістку обглодати, але пізніше перемінив він дієту, а вже Бола, звичайно, ніколи й не куштував людського м'яса.

Погляди цього бувалого старого торі[14] на соціяльне питання прості, чесні та й не такі вже екзотичні.

— На твоє життя, — каже він, — фіджійські звичаї добрі для вождів. Допустімо, фіджібой[15] — не вождь, теж добре. Він робить — я даю багато таро. Він не робить — він голод.

На триголового мбауського бога, де я чув, щоб солідний вождь вже так говорив?


Глуха ніч. Старший з-поміж вождів розділив мої подарунки з важним виглядом великого патріярха. З тих дівчат, що співали й танцювали, він викликав до стола тих, кому хотів показати свою прихильність, і вони, набожно присівши з опущеними вниз очима, приймали від нього те, що він із моїх подарунків хотів їм дати: чи то тканини на вбрання, чи півметра тютюнового сувою, чи пляшку одеколону від аптекаря Бравна, що вже не одну годину десь укуті п'яний спав. Я запримітив, що одна з тих трьох вродливих дівчат, які танцювали, воліла б краще червону тканину, ніж блакитну, і я сам відрізав їй клапоть тієї тканини. Занадто пізно я завважив, що я грубо порушив етикету, той основний звичай острова Мбау, який хоче, щоб усяка ласка й усяке добро земне виходило з руки вельможі, пана й вождя. Тепер уже співаків нема. Обидва начальники далеко від мене в куті ще довго щось по між себе глухо гомоніли. Тепер уже пішли собі геть. У мене є підозріння, що Рату Бола взяв собі пляшку віскі. Але мене перемагає втома, мені не до того, щоб їх рахувати.

Накрившись своїм непромакальним плащем, лежу я на цинівках. А, мабуть, таки краще було б на ліжку з пружинним матрацом, особливо, якби ще до того була й сітка від москітів.

Крізь одчинені великі двері дивлюся на небо, зірками унизане. Чудовим холодком дихає ніч, вогким запахом дощу, трави й білих квітів франжипана. Довго нічого не чути, крім цвірінькання коників, тоненького бреніння москітів над вухом, тільки раз якось несамовито заверещав птах.

Довго не можу заснути — москіти не дають, а до того ще містер Бравн так хропе. І раптом цілком виразно відчуваю чужину, якусь неспокійну особливість тієї моєї ночівлі в домі фіджійського лорда, на землі, що наче так і пахне ще кров'ю людських жертов і невідомими еманаціями триголового бога — страхіття.

Трохи згодом десь далеко, хто й зна, під якою стрімкою стріхою, в якій прохолодній ватажківській хаті, чути заглушену музику: то пробує хтось на губній гармоніці марш Радецького.

  1. Потсдам — „пруський Версаль“, місто біля Берліну з родинним палацом Гогенцодернів і парком Сан-Сусі.
  2. Фіджі (або Віті) — велика група островів в Океанії (між 15° 48′ – 21° 4′ півд. шир. і 176° 51′ – 181° 38′ схід. дов.), що складається з понад 200 островів.
  3. Сува — головне місто островів Фіджі. Лежить на острові Віті-Леву, має добрий порт.
  4. Еліс Айленд — Елісові острови — на північ від групи Фіджі (між 5° 4′ – 11° півд. шир. і 176° – 180° східн. дов.).
  5. Фобур-Сен-Жермен — аристократичний квартал у Парижі.
  6. Тонга — група островів Полінезії на південний схід від Фіджі.
  7. Секта методистів або веслеян, що її заснував англійський теолог — проповідник Джон Весселі (1703–1791).
  8. Марш Радецького — австрійський військовий марш на честь переможця сардинських повстанців 1848–1849 р.
  9. Гібіскус (Hibiscns L.) — рід рослини з родини мальвових, поширений переважно в тропиках на обидвох півкулях.
  10. Таро (Calocasia antiquorum) має грубий м'ясистий корінь, що відограє в Полінезії ролю нашої картоплі.
  11. Самоа — полінезійська група островів на північний схід од Фіджі.
  12. Каве — це не „Кофе“, але рослина „Kawa“ (piper methisticum), що з її коріння готують тубільці питво „каве“.
  13. Кацик — титул вождів і правителів індійських селищ.
  14. Торі — стара назва консервативної політичної партії в Англії, прихильників двору й сліпого послуху.
  15. Бой (boy) — англійське: хлопець,хлопчик, служник, робітник.