Тисяча і один острів/Передмова

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Тисяча і один острів
Ріттер, Арнольд Гельріґель
пер.: О. Варлам

Передмова
Харків: Державне видавництво України, 1929
ПЕРЕДМОВА

Майбутнім театром рішучих подій світової історії, загостреної економічної й політичної боротьби будуть безсумнівно антиподи так званого Старого Світу — Великий або за иншою назвою Тихий океан, а діячами в головних ролях виступатимуть ті народи й держави, що тоді володітимуть не тільки східнім азіатським, західнім американським узбережжям та Австралією, але й численними островами, що їх розкидано безліч аж до Південного моря по поверхні цього найбільшого на всій земній кулі морського басейну — Великого „Мирного“ (англ. Pacific, франц. Pacifigne), але в дійсності зовсім не „Тихого“ океану, який займає 40% усієї водної площі. Оця так звана „Тихоокеанська проблема“ все більш притягає до себе увагу економістів, істориків, учених геополітиків, практичних комерційних і політичних діячів по різноманітних галузях. Вони організують спеціяльні наукові заклади, улаштовують міжнародні вчені конгреси для вивчення питань, що торкаються цієї важливої проблеми. Такий конгрес відбувся недавно в Гонолюлю, столиці Сандвічевих (Гавайських) островів, які з 1895 року підлягають вже Північно-Американським Сполученим Штатам. Рівночасно в 1925 р. той самий американський уряд улаштував у тій самій величезній гавані Гонолюлю грандіозні морські маневри, де приймало участь 150 військових кораблів. Зрозуміло, що такі обставини поширюють і кола туристів і професійних мандрівників, що прямують до тих країн з їхнім райським кліматом і розкішною природою.

Арнольд Гельрігель, невтомний мандрівник, походженням австрійський німець, що попомандрував у Старому й Новому Світі, подає в своїй книзі „Тисяча й один острів“ на тлі своєрідно прекрасної природи яскраві, талановито накреслені малюнки з життя, побуту й сучасного стану людей —„кольорових“ і „білих“, що живуть по окремих групах цих островів, описує останніх представників тамтешніх тубільців, що не встигли ще сконати під „цивілізаторським“ навалом білих колонізаторів „культур-трегерів“, які вміло й спритно захоплюють усі природничі скарби й визискують колишніх первісних тубільців. Отака боротьба за життя виявляється найвиразніше у першій половині книги: „Вступі“ й чотирьох нарисах, що їх присвячено „блаженним“ островам Гавай та сусіднім Фіджі, Тонга, Самоа, де тепер усюди панують американці та англійці, бо після світової війни колишні німецькі колонії на Самоа перейшли теж до Англії. Тубільне населення, що належить до так званої полінезійської раси, під навалом білих, а частково й жовтих (японці, хінці) колонізаторів і переселенців зменшується страшенно: гавайські тубільці, т. звані „канаки“, що їх було на початку XIX сторіччя аж 300.000, тепер зменшились до 20.000. Подібне явище спостерігають і по сусідніх групах. Не дуже придатні вони і до європейсько-американської культури, не дивлячись на велике поширення сучасної техніки, включаючи авта, радіо і т. ин.

Зрозуміло, людожерства вже немає, сучасні канакські діди лише пригадують, як їхні діди ще куштували смачного людського м'ясця, як оповідав авторові наш важний царський родич, дуже охочий до горілки „віскі“ на остр. Фіджі. Ці тубільці вже офіційно „хрещені“, тільки місіонери різних сект не можуть погодитись, як розподілити поміж себе цих своїх „хрещеників“, які зберігають проте усі свої поганські забобони. Зразком до цього є „прем'єр міністр“ і царицин чоловік на Тонга або той освічений самоаанець, що добре розмовляв німецькою мовою і пробував переконати автора, щоб він залишився на завжди в Самоа. Але автор з переляку після урочистої церемонії „чаші кави“ (4-й нарис) не спокусився, хоч і почував велику принадність тропічної природи, як він це змальовує в нарисі. Фаїлімська могила була ніби проща його до міста, де жив і вмер його улюблений письменник, англієць Роберт Луїс Стівенсон (1850—1894), автор авантурно-екзотичних оповідань, що виславляють красу Південного моря.

З цими першими нарисами, де маємо ніби два табори — засуджені на знищення тубільці і енергійні американо-европейські діячі, контрастують нариси (7), що ознайомлюють з Новою Зеландією. Чудова, надзвичайно своєрідна природа, що сполучує тропічні й альпійські краєвиди, дає підвалину, щоб на ній оселенні не тільки засвоїли зовнішню техніку білої культури, але й досяглії високо розвиненого соціяльного складу. Тубільці „маорійці“, хоч вони й унуки людожерів і поступово вимирають, але змогли засвоїти собі культуру і стати справді освіченими громадянами, як той шофер Джім, що висловлює авторові свою мрію, подивитись на Радянську Росію; мабуть, чудова країна?, і розпитує його, чи не був він знайомий з Леніном?

Після Нової Зеляндії Гельрігель прямує на Захід. Він знайомить нас із самітними скелями „Піткерн“, Великоденних островів, де збереглись якісь загадкові величезні статуї, видовбані в скелях, розказує авантурні історії, а закінчує „Панамським переказом“, присвяченим цьому майбутньому Гібралтарові між Тихим і Атлантичним океанами.

Проф. Ріттер

„Перше вражіння ніколи не може повторитися. Перша любов, перший захід сонця, перший острів на Південному океані — це спогади своєрідні, вони торкнулися цілинного місця почувань“.

За мною лишилася кінцева зупинка трамваю, зникала поміж милих прохолодних бенґало[1] паркова доріжка. В приємному, запашному, гарячому промінні сонця купаючись, підіймався я до гірського пересмику Палі. Полотняний мій одяг вповивала довга пушиста гірлянда з білого жасміну, званого тут, на острові, „нав“. Цю гірлянду повісив я собі на шию не заради особливої якоїсь моєї чепурности, а тому, що не міг відмовити цієї втіхи смішному канакському[2] хлоп'яті. Другим вінком з пахучих кармазинових квіток укоронував він мою панаму. Отак уквітчаний, мов король, мов клечаний віл, ішов я собі гірською дорогою що-раз вище, поки опинився там, де вона, безлюдна, над глибоким з одного боку проваллям завернула вгору. То назад, то вперед неслись повз мене авто з туристами з нашого пароплава, охочими подивитися на чудові краєвиди з їхніми ананасовими плантаціями. Сидить ото в авто старий американець або якась дама з японським обличчям серед милих забавних дітей, або їде стара, товста китаянка в штанах і сорочці з чорного атласу. Змійковою дорогою підіймався я щораз вище, а глибоко підомною — Гонолюлю[3], пристань, обидва червоні велетенські димарі на пароплаві, що привіз мене сюди, і вся неймовірна геометрія західньо-американської міської архітектури, втиснута в цей наймиліший з усіх краєвидів.

На цьому місці присів я на камінь під тінистим деревом, обсипаним пурпуровими кульками квіток, що його вже я навчився називати огійським деревом. В руках у мене книжка з чудовими кучерявими легендами брунатного гавайського народу. Я сидів цілком щасливий, тримаючи в зубах легеньку манілу[4], куплену на прогулянку. То читав, то поглядав униз закоханими очима, що пестили красиві візерунки узбережжя, морську синяву й білу лінію мережива навколо коралових риф. Незабаром наблизилась до мене людина з дивним якимсь інструментом у руці. За мене йому байдуже, він сідає помалу й важко якраз напроти, по той бік дороги, над проваллям Нууану, з його крутими стінами, вкритими плутаною гущавиною, чорно-зеленою деревиною, живо-зеленим папоротником і безліччю крикливо-яскравих квіток. Він сів. Його одяг — брудні полотняні черевики, парусинові штани, сорочка і грубий солом'яний місцевий капелюх. Тепер повернув він своє обличчя до мене. Це був смуглий, мов горіх, канак, так собі з сорок — п'ятдесят років, рябий і, видно, сліпий. Він розгорнув свій інструмент. Це була якась триструнна гітара, здається, з тих, що називаються укулеле. Почувши, що наближається авто, починав він співати повним, красивим голосом, скоріш барабанячи, ніж граючи на свому інструменті. Співав він тією чудесною полінезійською мовою, що її на голосівки багаті говірки на численних порозкиданих островах, такі схожі одна на одну. На мою думку, це не була навіть мелодія, а скоріш ритм. Вже з самого початку моє вражіння було таке, що цей сліпець не співає ліричної пісні, а виводить якийсь епос, довгу історію на акорди укулеле нанизуючи.

Я сидів тихесенько і не знав навіть, чи відомо сліпцеві, що я тут. Та він раз-у-раз повертав своє поважне й огидне обличчя до мене, не перериваючи своєї пісні й тоді, як не чути було вже жодного авто. Була у мене думка подати йому милостиню опісля, а поки-що слухав я його не те що неприємного, хоч і одноманітного, речитативу, сприймаючи його, мов складовину загального краєвиду, мов ті нечисленні веселі голоси пташок, що роздавались то тут, то там із гущавини. Так мило тут, за диким кущем. Ані сліду тих гаспидських мук, що так отруюють бразильські праліси. Гаваї, та й уся Полінезія, не знає й не бачила в своїх лісах отруйної гадюки або небезпечного звіра. Не докучає тут ні комар, ні муха. З мого каменя міг я впірнути глибше в м'який папоротник і звідси кинути оком униз, де підошви острова зникали в воді і трохи далі від берега такою самою лінією маячили рифи. Здавалося мені, наче я тримаю призму перед очима: якась неймовірна кольорова лямівка навколо всієї картини, навколо кожної її лінії. В моїй книжці було написано, що старі полінезійці називали Гаваї веселковими островами. І справді, це була країна у веселці. Лише надо мною, на висоті Палі, переривалася раптом призматична гра майже неземних кольорів, тьмяно розпливаючись. Велика хмара животом лягла на горі. Так Мауї

Я здригнувся. Тримаючи в руках свою книжку легенд, я думкою торкнувся Мауї а тут цей сліпий рапсод оспівує те саме ім'я — Мауї. Невже це можливо? Невже цей нанайський Гомер співає пісні свої про лицарів і богів? Невже ото справді стеменні-сінька предковічна „меле“ останніх нащадків брунатного гавайського народу?

…Хай воно й так. Хай старі гавайські барди давно вимерли або в циліндрі ходять собі до недільних шкіл. Але ж я чув, там у межигір'ї Нууану, на дорозі до високого пересмику Палі, я чув, як гавайський музика „гаку-меле“ співав прадідівської „меле“, справжньої пісні про лицарів і богів.

Про Мауї співав сліпий старець, про того Мауї, що небо від землі відділив. Знайте, що колись небо своїм тягаром на Гаваї лежало, придушивши майже країну. Аж ось прокинулись рослини, дерева, квіти, трави і вгору погнали. І посунули вони небо трішки вгору, і до нинішнього дня все листя пласке від того тягару великого. Добрі, гарні, запашні рослини відсадили небо. Вже могли люди повзти на животі, поміж небом і землею Сказав тоді Мауї одній жінці: „Дай мені ковтнути з твоєї тикви, і я відділю небо від землі“. І дала йому жінка напитися, і пішов Мауї до батька свого Ру, що небо на своїх плечах носив. „Підштовхнімо небо“ — сказав Мауї. І підсунули вони долоні рук своїх під важке небо, потім кінці своїх пальців і штовхнули небо; аж воно вгору відскочило. І з того часу тільки зрідка наважується воно впасти на високі гори. Люди рівнин дихають вільно між землею і небом. Сказала Гіна вогненна, мати Мауї, та, що живе в печері під водопадом: „Небо вже не душить мене, але занадто квапиться сонце. Як же мені сушити всі мої полотна, коли день такий коротенький?“

А Гіна вогненна чудово вміла фарбувати личаний домоткан. І зробив Мауї мотузку з кокосового волокна і звязав з неї сільце й заарканив сонце, щоб не могло воно так швидко бігати…

Це та меле про Мауї, що нею бреніли струни під пальцями співця. Мабуть, оспівував він і чудесні мандрівки лицарів по всьому морю, між безліччю островів, що за них знають лише брунатні народи океану, від Гаваї до Нової Зеландії. Мабуть, співав він про смерть того героя, що, мов Прометей, приніс людям світло й вогонь, хоч і не був безсмертним богом: він загинув на далекому-далекому острові, в нутрощах великої Гіни, що пильнує життя. Вскочив у її величезний рот, хотівши в темряві її велетенського тіла знайти сховане джерело життя, що там мусило бути, десь коло серця великої богині… А далі, мабуть, співав невидющий сліпець і про те, чому не здобув Мауї людям безсмертя і чому сам він помер у жахливій темряві божеського тіла. Залилася сміхом верескливим пташка пататай, бачивши, як гарно татуйоване тіло Мауї зникає між туб богині. Так зрадила маленька пташка героя. А Гіна стиснула свої великі зуби, з твердого обсидіяну[5] вирізьблені.

Це та пісня про Мауї, що нею струни бреніли під пальцями співця.

Пісню про Мауї скінчивши, затих невидющий співець. Може засумував він, що великого героя не стало, а може, що вже був південь і не чути було жодного авто, звідки могли б йому кинути цента. Та сліпий Гомер Гаваї не покидав свого місця; чи не тому, може, що я ще був тут і нічого йому не дав. Він сидів, укулеле на коліна поклавши, а його невидющі очі дивились униз, на країну з веселковими берегами. Може, думав він, чи нема тут кого та чи не дасть він йому цілого квартера, а може ввижилось його невидющим очам: мов бачать вони сонце 18 січня 1778 року й велику річ, що раптом з'явилася в морі, річ особливу, величаву й грізну.

Питали люди з Оагу людей з Кауаї: „Що воно таке, оцей корабель?“ Сказали люди з Кауаї, ті, що найперше вгледіли його величности корабель „Рішучість“, з капітаном Джемсом Куком[6]: „Цей корабель — мов святиня бога Лоно, із східцями, що провадять до вівтаря, з високими деревами, що простягають своє гілляччя на всі сторони, а спереду великий стрижень, мов гострий ніс меч-риби. Чоловіки на кораблі мають вугласті голови, одяг і шкуру із складками, діри по баках, звідки вони дістають скарби, заховані в їхньому тілі, на їхніх ногах кінчасті речі, а в роті вогонь, так що з нього виходить дим, як з батька вулканів Кілауеа[7]“.

Дивлюсь я ще раз на свого сліпого барда і приходить мені в голову думка, наперекір розумові, що він, сліпорожденний, може, і не знає нічого, що таке Гаваї сьогодні. Він співець, що оспівує богів і героїв. Він знає напевно Камегамега Великого[8], хоч і не бачив йому пам'ятника там, унизу, перед „Капітолем“, що колись йому палацом був. Там він стоїть в еллінському шеломі, бо гаванські вожді ходили в шеломах, як грецькі гопліти[9] — і він дуже великий король, не сумнівайтеся: він бо зумів у нових білих богів дуже швидко купити кілька старих корабельних гармат і ними підкорити собі инших вождів, у морській битві, що названо її — Капувагу-улаула, цеб-то гармата з червоною пелькою. Певно знає це мій бард, знає і те, що канаки куди швидше могли вбивати один одного з того часу, як прийшли до них білі. Знає він і про инші блаженства: як з красивим, пристойним убранням прийшли сухоти, з новою половою мораллю сифіліс, з блискучою новою медициною всілякі хороби й смерть…

Авжеж сліпець мусить це все знати, він мусить знати ту велику трагедію чарівних брунатних нащадків полінезійських народів. І я не міг би припустити, що він не зазнає смутку від цієї свідомости, адже він співець…

Та краще йому не знати всієї щирої правди! Коли б цей сліпець тут, високо над новим містом Гонолюлю, міг собі уявити, що його народ не доріс до тих розсудливих білих істот, що він конає під їхніми ногами, що вони переможці, без серця, але великі…

Тільки не правду, не всю правду, о ви, боги Гаваї, ви, чотири тисячі богів, сорок тисяч богів, ви, лави, зборище богів, чотириста тисяч богів, боги лісові, гірські, водяні, всі…

Не відкривайте йому всієї правди, цьому сліпому, — мені соромно.

Не кажіть йому, що оце місто, там унизу, вже не місто білої людини, а що воно з усіма його торговельними фірмами, авто, міськими залізницями, з його ресторанами-автоматами і „Камегамега“-кіно, з його готелями, телефонами і відкритками, з його поліцією руху, забороною алкоголю[10], радіо, з його крамницями для туристів, для чужинців, з його ананасовими підприємствами, що воно вже нині належить скоріш жовтим, ніж білим. Що на американській території Гаваї, правда, припадає нині три білих на одного канака, але ж так само три азіяти на одного білого, що цей острів, що-правда, вже не належить до брунатного кольорового народу, зате він і не країна білих зайд!

О ви, чотири тисячі богів, ви, чотириста тисяч богів Гаваї, заховайте перед цим сліпим старцем тріюмф японців і метушню китайців, корейців і філіпінців. Не говоріть йому, що передмістя Гонолюлю мають такий самий вигляд, як передмістя Нагасакі!

Не дайте йому догадатися, що ті гарні старі перекази, такі милі йому, марно загинули, що не білий Христос, як вірить він, став спадкоємцем канакського спасителя Мауї: що нині хоч які великі успіхи мають місіонери всіх християнських обрядів, що нині мешканці острова переважно шанують великого Буду, Лао-тсе або предків японського царя.

О ви, чотири тисячі богів, ви, чотириста тисяч богів, пошліть цьому останньому канакському бардові, цьому сліпому гаку-меле, що співав мені про вчинки Мауї в гірській долині Нууану, на дорозі до пересмику Палі, пошліть йому смерть раніш, ніж довідається він про цю правду, що на протязі всього цього століття білої людини на Гаваї жорстокість її та облуда, її філантропія й релігійність, її гігієна й електромотори й Фордові авто — що все це хоч і винищило цей милий, гарний народ, проте не заклало держави білої людини, не дало майбутнього нащадкам її в цім раю на Тихому океані, де, мабуть, відограватиметься один з найближчих актів людської драми, але не перед судилищем переможних білих богів.

  1. Бенґало (bungalow) — одноповерховий будинок (вілла, дача), пристосований до життя в тропічному кліматі в Індії і Далекому Сході взагалі. Слово походить від назви індійської провінції Бенґалія.
  2. Канаками називають европейці тубільців в Сандвічевих островів (Гаваї), а не раз і взагалі всіх тубільців Полінезії.
  3. Гонолюлю — столиця республіки Гаваї (під 21°18′ північної шир. і 157°50′ західньої дов.) і портове місто на острові Оагу. З 1897 року Гавайська республіка є одна з територій Північно-Американських Сполучених Штатів. Подорожі на морські купання в Гаваї тепер у великій моді в Европі.
  4. Маніла — головне місто на острові Люсон в архіпелазі Філіпінських островів (під 14°35′ півн. шир. і 120°59′ схід. дов.), відоме, між иншим, з виробництва цигар, що мають від нього свою назву.
  5. Обсидіян — мінерал вулканічного походження, має колір пляшкового шкла.
  6. Джемс Кук (род. 1728, пом. 1779) — знаменитий англійський моряк і дослідник-мандрівник. З доручення англійського уряду провадив три морських експедиції по Океанії, відкрив багато островів. Підчас третьої експедиції (1776—1779) відкрив Гавайські острови, де й загинув з кількома матросами в сутичці з тубільцями.
  7. Кілауеа — чинний вулкан на південно-східньому березі острова Гаваї.
  8. Камегамега (Камеамеа) I Великий — тубільний гавайський вождь (1789–1819), що об'єднав Гавайські острови в одну державу.
  9. Гопліти — важкозбройна грецька піхота. Їхнє озброєння — довгий, важкий спис, меч, мідяний або шкіряний щит, мідяний або шкіряний шолом, мідяні наголінки.
  10. Заборона (prohibition) алкоголю на всій території Північно-Американських Сполучених Штатів і їхніх колоній існує аж досі після світової війни.