Тисяча і один острів/Фаїлімська могила

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Тисяча і один острів
Арнольд Гельріґель
пер.: О. Варлам

Фаїлімська могила
Харків: Державне видавництво України, 1929
ФАЇЛІМСЬКА МОГИЛА

П'ята година вранці. До схід сонця покинув я місто Апія[1], хотівши вилізти на стрімку гору, поки настане денна спека, і їду тепер до Фаїліма тією дорогою, що колись називалася „Дорога подяки“: вожді Самоа, з партії Матаафас, збудували поетові Робертові Луїс Стівенсону[2] цю вигідну дорогу від Фаїліма до міста, на знак подяки за всі його старання. Може, ще десь на струхлявілій дошці лишився напівзатертий старий напис:

„Тусіталі велику любов пам'ятаючи, його щирі старання для нас, коли ми в неволі були, ми приготовили цей величний подарунок. Ніколи не повинно тут бути болота, вона має бути вічна, ця дорога, що ми йому побудували“.

Фаїліма, „П'ять Потоків“, називався Стівенсонів будинок, а тепер уже більш як тридцять років називається так столиця колись німецьких, а тепер британсько-новозеляндських губернаторів Самоа; вони його перебудували й модернізували так, що він небагато вже знає про північного поета, який тут, у цьому теплому запашному острівному повітрі, останню слабу іскру життя міг ще раз роздмухати до великого світлого полум'я й жити далі, цеб-то писати, писати, писати. І так до кінця.

У Фаїлімському парку спиняю свого візника. Дивлюсь на гору, на білий будинок, вповитий ще сном. Дивно, як поет збудував такий палац, навіть для віце-королів не тісний. Стівенсонові листи з Фаїліма, з великою любов'ю оповідаючи про цей будинок і про сувору працю, в нього вкладену, згадують і про не малі суми, що їх невтомний оповідач здирав із своїх видавців на цей будинок; та проте і він, і царські та королівські губернатори, що після нього тут мешкали, усі разом, розуміється, не можуть надбати й половини такого гарного маєтку, як містер Нельсон, великий торговець, що бере у тубільців їхню копру, та зате він великий торговець, навіть більший за великих королів або великих поетів.

Виймаю з кешені маленький том Стівенсонових незрівняних Фаїлімських листів і використовую його заразом як подорожник і як улюблений молитвеник.

„Живу тепер“ — читаю я в його листі до Георга Мередіт, датованому п'ятого вересня 1893 року, — „патріархально на цьому місці, шістсот футів над морем на узбіччі гори 1500 футів заввишки. За мною підіймається відвічний ліс до задньої стіни острова (3 до 4 тисячі) без ніяких будинків і мешканців, хоч би тобі який-небудь чорний хлопець, що втік з плантацій, дикі свині, і бики, і дикі голуби, і летучі лиси, і безліч двокольорових птахів — і чорних, і білих; дуже дика, дивна країна, де важко подорожувати. Я голова господарства з п'ятьох білих і дванадцятьох самоанців, що для них я і вождь, і батько…

Моя садиба, це — величезний майдан; ми маємо довгий будинок, п'ятдесят футів завдовжки, із сходами з червоного дерева, що спускаються з нього; тут ми харчуємось не аби-як, я сам ходжу звичайно в трико і в штанях, обслуговують слуги в одинокому їхньому одязі, щось неначе гірський кафтан — назовні квіти й листя, і часто з волоссям, напудреним вапною. Коли б раптом сюди зайшов европеєць, йому здавалось би, що це — сон…


З зовнішнього боку обходжу будинок, що його гарні широкі веранди віють певно такою чудовою прохолодою, захоплююсь красою й повагою величавого тропічного саду, куди я йду тепер помалу, що-раз вище, наближаючись до гори, що підіймається за Фаїліма. Ще сонце не виглянуло з-за обрію, але вже досить тепло. Вітер з моря одгонигь сіллю, несеться в повітрі запах какао, що у великих, важких червоних шкаралупах то тут, то там звисає з дерев, не з гілляччя, а якось дивно з самого пня виростаючи. Навіть про це какао знаходжу згадку в маленькій книжечці: як Роберт Луїс Стівенсон і його вихованці Лойд і Бела на веранді сиділи й приготовлені для ніжних паростків корзини землею насипали, грудки й камінці старанно усуваючи; та як потім Фані, Стівенсонова Фані, в кожну корзину зернятка садила. Я розбиваю шкаралупу цього стівенсонівського какао, злушую її і, далі йдучи, жую солодке й кислувате його м'ясо та осередок, що ще не достиг, але вже має виразний смак гіркої шоколади. Гарно було б шукати отак овочів і квітів або стежити, як метелики прокидаються; але я мушу бути на горі раніш, ніж сонце цьому стане на перешкоді. Йду темнобрунатною крученою стежкою, що провадить у чагарник, а під ногами вулканічні наметні й безліч сухого листя хрустить. І незабаром я радію, що на моїх ногах міцні, важкі черевики, а в руках палиця з гострим залізним кінцем. Дорога гладка, суха й досить утяжлива, але це справді торована лісова доріжка, мов де-небудь у нас; в основі це одноманітний ліс. Не видно кокосових пальм, ні орхідей. Це можуть бути кавчукові дерева або дикі дерева какао, на світанку вони схожі на буки й клени з багатими кущами, густо обплетені виткими рослинами. Це майже безбарвний ліс і до певної міри сумрачний. Присівши трохи відпочити, читаю я в маленькій книжці, як доводилось спинатися на гору Ваеа тоді, коли ще не було тут дороги: новий фаїлімський плантатор, Роберт Луїс Стівенсон, пробирався просто вздовж ваеайського потоку.

„Долина стала вузька й задушна; зверху густий дах з листя; сухе корито потоку таке підмулене, що я міг пройти під заваленими деревами не згинаючись. Раптом звертав потік гостро на північ, під простим кутом до свого попереднього напрямку; я почув, як дзюркоче вода й заразом побачив профіль високої скелі, звідки виривався потік…“.

Це місце з одного листа до Сіднея Кольвіна, того серйозного приятеля, що його він, видно, завжди трішки побоювався; але в одному із своїх цікавих листів до дітей оповідає він цю історію дещо инакше, принаймні, правдивіше. Цей великий чоловік зазнав у цьому лісі не аби-якого жаху, він просто лякався чарівної лісової феї Аїту Фафіне, що, як відомо, мешкає в цьому ваейському лісі.

„Коли Худа Людина заходить у цей ліс, вона завжди зазнає великої тривоги, хоч і стидно їй до цього признатися. Ліс такий великий і порожній і гарячий і завжди повний якогось особливого шамотіння; птахи кричать, мов діти, і лають, мов собаки, і наче чути, як люди сміються, дерева корчуючи… І треба вам знати, що коли Худа Людина боїться в цьому лісі, то люди з острова ще дужче лякаються. Вони бо вірять, що в лісах нечиста сила водиться; ці духи з'являються у вигляді свиней або крилатих звірів; ще инші перекидаються в гарних молодих жінок, пишно вбраних по-тубільному, в ніжних хвартухах, нашийних гірляндах і вінках з яскраво-червоних квітів…“.


Обережно ставлячи ноги, підіймаюся вище, і думка моя переноситься до того грудневого дня 1894 року, коли голі, олією намащені плечі брунатних вождів острова несли на цю гору важку домовину, вповиту прапором. Тут вони, мабуть, спинилися й високо піднесли домовину, щоб можна було бачити її знизу, з будинку Фаїліма, що мигтить крізь кущі. А потім обережно, нога за ногою, пішли вони далі на гору.

З високої гори Ваеа видно блискучу піну прибою, видно блакитний лиман і пароплав на рейді перед Апія поруч решток затопленого німецького корвету „Адлер“. Тут не раз прислухався поет, як цвірінькають фантастичні птахи. Цю вершину гори Ваеа він міг бачити із свого будинку, і ми знаємо, що сюди він не раз поглядав за останні дні свого життя. Цей маленький приступок на горі обрав він собі сам за могилу, хоч і нерішуче…

„А може коли й справді побачиш Фаїліма“, — пише він в одному з тих листів, де він даремне просить свого далекого приятеля відвідати його, — „я хотів би, щоб ти побачив її, бо вона така гарна, це мій притулок, моя прийдешня могила; хоч серце розривається моє, що не поховають мене в Шотландії — цього я не можу заперечити, — о, коли б мене поховали там у горах, під вересом і під пласким надмогильним каменем, як тих мучеників, там, де кричать сивки…“.

Але цього не могло бути, і великого белетриста поховали на Ваеа; тут, між червоних квіток гібіска, під велетенськими деревами, лежить великий камінь, мов катафалк. З одного боку можна прочитати такі слова самоанською мовою: „О Le Oli'Olisago О Tusitala…“

Самоанці називали Роберта Луїс Стівенсона Тусітала — оповідач історій.

На вузькій стороні катафалку написано ім'я тієї жінки, що її поховано тут аж двадцять років після її супруга, ім'я Фані, тієї милої товаришки, дружини, мандрівниці-супутниці, вірної все життя, щирого серця й одвертої душі…“.

На чільному боці відомі вірші, що їх склав Стівенсон для своєї могили:

„Under the wide and starry sky
Dig the grave and let me lie,
Glad did I live and gladly die
And I laid me down with a will.
„This be the verse you grave for me.
Here he lies where he longed to be
Home is the sailor, home from sea,
And the hunter home from the hill“.

Того ж таки ранку на вершині гори Ваеа я переклав цей вірш:

Як зійдуть у небі зорі ясні
— Копайте, друзі, могилу мені,
Любо я жив і любо вмер,
Така моя буде воля тепер:
Виріжте вірша на гробі моїм:
Тут він лежить у домі своїм
Додому вернувся моряк з морів
Додому вернувся стрілець з полів[3].

Коло цієї могили, під тінистими деревами я роздумував потім над життям цієї великої людини, скільки я знаю її з її книжок і з тих чудових фаїлімських листів. Оповідач історій, справді! Він повнісінький тих історій, вони загрожують його слабке, хлоп'яче тіло розсадити, він чує, як наближається його жахливий кінець: передчасна смерть. Він написав уже „Острів скарбів“, „Пригоди Давіда Бальфура“, але „Баллентракський господар“ і „Гермістонська гребля“ ще лише замисли. Це нестерпна, немисленна мука — вмерти, не розказавши цього, не розповівши. А може який-небудь смішний випадок у слабкому тілі прокладе шлях побачити світ кільком кращим історіям світової літератури? Роберт Луїс Стівенсон, замість того, щоб терпеливо лягти й вмерти, як Шілер, по-шотляндськи вперто розпочинає змагання із смертю. Далеко-далеко, в такий клімат, що міг би продовжити життя! Він несе з собою свої історії, тільки заради них покинув він свою батьківщину, що за нею він завжди тужитиме. Він перемагає смерть, набирається досить здоров'я у свому пам'ятному хрестоносному поході через Полінезію, щоб потім у свому будинкові Фаїліма на Самоа розповісти свої історії; всі, майже всі. З його листів, що сповіщають майже про кожнісіньку годину його днів, видно неймовірну силу того демона, що опанував це немічне тіло. Робота, робота, робота! Раз-у-раз читаємо в листах, що сьогодні почуває він себе досить кепсько, дуже втомленим, та скільки розділів він написав! А коли його рука вже не може писати, він починає диктувати; коли він нарешті тратить голос, він диктує частину роману мигами глухонімих. З найбільшою охотою опрацьовує він у Фаїліма свої матеріали з шотландського високогір'я, що-раз нові приходять йому на думку; але він пише ще кілька книжок про Південне море. Крім цього, тричі перебудовує він свій будинок, поки йому не стає тут просторо, закладає плантацію, провадить переписку з двадцятьма приятелами, пильно стежить за самоанською місцевою політикою, бере палку участь у полеміці за одного вождя й протестує проти другого, крім цього, садить какао, день-у-день виполює тропічний в'юнкий бур'ян у свому саді, їде на прогулки, пускається в далекі подорожі, — одним словом, живе за десятьох! В такому кліматі, що кого-небудь иншого робить млявим, цей навіжений завзято кидається на роботу; його переслідує смерть, та не боїться він її, він мусить випередити її, він мусить, мусить і ще раз мусить розповісти певні історії…

Та потім тим швидше наздоганяє його смерть. Одного дня, саме коли він працював над своїми віршами, творчі думки літерально розсаджують тіло Роберта Луіса Стівенсона: в його голові раптом луснула жилка. Проживши сорок п'ять років, він вмирає, ще не вичерпаний, і його найкраща історія „Weir of Hermiston“ — „Гермінстонська гребля“ жалібно обривається на середині. О, я знаю, що з цієї кам'яної могили рветься на волю, що на дорозі Ваеа опівночі за життям тужить, вислову шукає, що тут уночі примарою ходить, коли літають кажани! Тут спочиває великий чоловік і велика жінка і велика історія, що ніколи не жила! О, Тусітала, що не може до кінця довести свого оповідання, що ніколи не може його скінчити!


Я підіймаюсь з лавки, мені так хочеться зірвати велику червону квітку гібіска й покласти на цю могилу. Коли я це роблю, несподівана свідомість захоплює мені дух: оцей чоловік, Тусітала, привів мене сюди, на те Південне море, про яке ми всі мріємо з того часу, як він розповів нам свої сни Південного моря; цю велику тугу за кокосовими пальмами та кораловими рифами дістала в спадщину наша генерація від нього, від Роберта Луїса Стівенсона! Здається мені, наче мене притяг сюди якийсь таємничий магнетизм цієї темної могили; а втім, що я тут роблю, чого шукаю? Це країна, де тільки й можна ліниво на цинівці лежати, або, по-філософськи, велика країна нірвани; і лише цей шотляндський оповідач історій, Тусітала, лише Роберт Луїс Стівенсон зробив з зелених острівців ті острови скарбів, що їх з того часу шукають наші романтичні душі, наче тут можна знайти щось иншого, ніж спокійнісінький кінець життя, цеб-то смерть під кокосовими пальмами. І тепер, коли я з глибокою пошаною кладу велику червону квітку на цей камінь, здається мені, наче цей демонічний оповідач історій обдурив цілу мою генерацію. Хіба не оповідав він нам, своїми словами й своїм чарівним геройським буттям, що північна сторона кулі, де ми живемо, повна смерти, і старости, і хороб, що вистачить тільки сісти на корабель і переплисти на південну сторону кулі, щоб на щасливих островах відновилося життя, щоб не стало хороб, щоб зникла смерть?

О, Тусітало! Оповідачу історій!

З висоти гори Ваеа дивлюся вниз на невеликий острів Ополу, такий чарівний своєю красою в промінні ранішнього сонця, і я знаю, що хтось є коло мене, що на моїх очах лагідно спочиває вузенька, прозора рука, що я Південне море завжди бачитиму крізь цю хору руку, що писала Стівенсонові книжки про Південне море. Я знаю, що людина, яка спочиває в цій могилі, з незакінченою історією в свому, мов привид, живущому серці, вже тридцять років зваблює людей на Південне море — сюди — на цю стрімку гору з її гладко витоптаною гірською стежкою ногами паломників, що спинаються, не в силі встояти перед тим занімілим голосом, що хотів би й далі говорити, оповідати…

Цей чоловік, що тут лежить, з незакінченою історією в свому мертвому серці, дав свому століттю може найкращий сон щастя, той дорогий і безглуздий сон про досяжний рай, великий романтичний сон безмежної туги Південного моря.

  1. Апія — місто й пристань на острові Уполу (Ополу) в групі островів Самоа.
  2. Роберт Луїс Стівенсон — англійський письменник, автор екзотично-авантурних оповідань (1850 — 1894).
  3. В перекладі М. Йогансена.