Тисяча і один острів/Чаша кави

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Тисяча і один острів
Арнольд Гельріґель
пер.: О. Варлам

Чаша кави
Харків: Державне видавництво України, 1929
ЧАША КАВИ

Нерадо й нерішуче берусь я за цю історію, де мушу признатися, чому я покинув Самоа аж надто хутко. Иноді приходить мені на думку, що, коли б не ця пригода, я лишився б на острові Ополу надовго, а може, як Стівенсон, назавжди. А потім знову гадаю собі, що не трапляються з нами инші пригоди, крім тих, які лежать у нашому власному характері. Мабуть таки моя, а не кокосової чаші, наповненої кавою, вина, що панічний жах вигнав мене з раю; не всякому гаразд у кожному раю.

Під кінець того дня мала „Тофуа“ їхати назад на Фіджі. Я спав уже на борту замість в апійському готелі, але, як тільки холодом дихнув світанок, я раптом встав і почав упаковувати свої клунки, майже вирішивши дати їх перенести на сушу й ще залишитися там. Але з денною спекою знову прийшли ліньки та сумніви. Чи мав я рацію, відкладаючи раніш встановлений термін подорожи? Нерішуче покинув я корабель, не взявши клунків з собою. Мені прийшло до голови щось, що вплинути могло б на моє вирішення; в моїй кешені був ще лист до одного тубільця, на ім'я Соолевао. Цього листа писав один німець, Еріх Л., що перед війною мав велику плантацію на Самоа. Пан Л. сказав мені: „Коли ви мому дорогому Соолевао передасте цього листа й привіт від „Еліка“, він вас, звичайно, не відпустить, ви замешкаєте в нього й ціле село буде ваше“. Цього листа не віддав я досі, бо чув від одного німецького крамаря, що Соолевао поїхав на острів Савайї. Тимчасом другий земляк сказав мені вчора, що Соолевао вже тут і я можу його знайти в одному будинкові в Апія. От і вийшов я перед полуднем, з непевною надією, що він умовить мене залишитися тут. А, може, я сподівався, що він позбавить мене останньої смішної зачіпки не їхати далі; я й не знаю, чого я справді хотів. Той будинок, де я мав спитати про Соолевао, належав до одної з англійських фірм, що з того часу, як вигнано німецькі торговельні й плантаційні товариства, монополізували всю торговлю на Самоа. Соолевао поїхав на Савайї, на мою думку, з доручення цієї фірми, щоб закупити там копру, бо він, хоч і начальницький син, якому личить вилежуватися на добрій цинівці. дивно активний і моторний, може, завдяки тій німецькій школі, де він виховувався. Не я знайшов Соолевао, а він мене, коли я, звязаний своєю нерішучою підсвідомістю, крутився коло будинку англійського комерсанта. Насамперед пішов я помалесенько вздовж набережної вулиці, що становить европеїзовану ділянку Апії. В одного фотографа оглянув я картини гарних самоанських танцюристок. В якоїсь старої жінки купив шнур черепашок і плетену з рябої соломи юбку, що в ній танцюють. Я спинився нерішуче перед баром, де продають овочеві напитки з содовою водою, бо мандатна ділянка західньої Самоа під новозеляндською зверхністю „суха“. Мені почала докучати спрага, і добре було б випити лімонаду. Але потім прийшла мені в голову инша думка, я пішов далі й перед самісіньким будинком комерсанта завів розмову з гарним напівголим хлопцем; я пообіцяв йому великий подарунок, якщо він дістане мені свіжого кокосового горіха, щоб я міг напитися. Брунатний, як бронза, хлопчина, недовго думавши, зразу подався на високу пальму, що в її тіні ми обидва стояли; тоб-то, він пішов на дерево так, як ходять сходами, це було до смішного просто й само собою зрозуміло. Не минуло й трьох хвилин, як у мене в руках опинився здоровий зелений горіх, що його вміло надрізав хлопець моїм ножиком; треба було бути жорстоким варваром, щоб цього на все придатного ножика з багатьма вістрями та хитрими приладами взяти назад у самоанського хлопця, так мило він на нього поглядав. Я так і залишив йому цього ножика, а він почав навколо мене танцювати, мов малий навіжений. Тимчасом підняв я великий кокосовий горіх обидвома руками й пив холодний маслянчастий сік; але тропічний шелом був мені на перешкоді, і сік розливався по бороді, капаючи на ковнір. В такій не дуже благородній позі застав мене Соолевао; в маленькому колоніяльному гнізді давно він вже чув, шо я про нього випитував та який у мене вигляд. Тепер підійшов він із спокійною усмішкою до мене й поклав мені руку на плече, молодий геркулес так років із тридцять, зодягнений у хвартух і трико без рукавів, босоніж і простоволосий. Трішки рябе обличчя було дуже мужнє, хоч і негарне, з цілком европейськими рисами, хоч і темне.

Майже вільною від помилок німецькою мовою Соолевао сказав:

— Добрий день! Як живеш? Я чув, що ти маєш листа від Еліка до мене. Це ж радість, радість яка!

Не раз ще виривались у нього слова: Donnerwetter, Teufel noch einmal (До біса! Гони до чорта!).

З тієї хвилини, як він мені поклав свою руку на плече, поводився зі мною Соолевао як з братом, а саме, хоч я й старший був, як з молодшим братом. Моє повідомлення, що я хочу ввечері від'їхати на „Тофуа“, він зразу відхилив, як дитячу нісенітницю. Я привіз йому листа від його дорогого приятеля Еліка, отже насамперед мусив я в його селі і в його хаті прийняти привітання з неодмінною церемонією кави; на все инше був час, зокрема, можна було потім перенести мої клунки на сушу. З ввічливою рішучістю, проти якої нічого не вдієш, відпровадив мене Соолевао назад на набережну вулицю, аж на майдан коло вежі з годинником, де стоять наймані авто — якраз напроти розбитого корабля „Морського Орла“.

Коли пасажирські пароплави стоять на апійському рейді, під вежею з годинником чекають авто, так самісінько, як по европейських містах. Тільки шофер прикрашений гірляндою з квітів, що вповиває горішню частину його багатирського бронзового тіла.

Я ще протестую, сміючись, але вже сиджу з Соолевао у відкритому авто, вже їдемо. Соолеваове село лежить біля довгої рівної дороги, що провадить на схід від Апії вздовж узбережжя. Видно, це далеко не найкраща на світі дорога для авто, але, мабуть, найгарніша: не більш як кепська возова дорога, брукована вулканічним камінням або засипана береговим піском або, коли нас січе короткий тропічний дощ, раптом зникає під цілими потоками, що бурхливо стікають у море, зате який краєвид, яка багата панорама! їдучи мимо цього берилового лиману, вздовж перлистої лінії прибою, крізь цю ніжноперисту зелень безлічи пальм, повз узгір'я й поважні контури гір, серед веселої краси тих багатьох охайних сіл, що так невимовно ваблять до себе подорожнього красою брунатних жінок і повагою дужих, статечних чоловіків — серед тих чарівних образів, що складаються з вінків і пісень і яскравих квітів гібіска та червоних вогненних рослин буа навколо хат і з голих гарних дітей, що купаються, і з пташок, метеликів, запаху морської соли й шоколади, — минаючи це все в авто, я починаю говорити собі, що Соолевао має рацію, що я нерозважний хлопець, бо хіба можна зробити таку дурницю — їхати нині на брудному кораблі з поганим запахом! Мій брат Соолевао сидить поруч мене з поважною усмішкою, і я бачу, що на нього можна покластися, що він радий мені не тільки як посланцеві від Еліка, не тільки як „сіямані“. Бо „сіямані“, німців, тепер дуже люблять на Самоа і німецьких колоніяльних часів не називають на островах инакше, як „добрими часами“. Навіть стара австралійська місис, хазяйка готелю, не говорить инакше.

Соолевао, поруч мене, плани складає: він дасть мені в свому селі гарний новий будинок, щойно закінчений. Що-правда, це лише відкритий тубільний будинок, але його можна цілком замкнути цинівками, якщо я боюсь вечірнього повітря. Я мушу дістати справжнє ліжко, з сіткою від москітів, письмений стіл і два крісла, хоча б довелось зволокти меблю з усієї округи, доннерветтер! Я мушу мати нафтову лямпу. Хоч воно й заборонено, я матиму що-вечора пиво, не те звичайне, що його варять канаки, а гарне, від німецького купця. А от ще тут недалечко є сіямані, вони вертаються тепер помалу на Самоа. В найближчому селі, куди ми їдемо, живе один німець, а в другому ще один, а що б так проїздом сказав я їм на добридень…

Еге, дуже радо, ми спинимо авто в обидвох селах.

Перше село велике й уже дещо европеїзоване, цеб-то воно складається майже з самих мальовничих відкритих самоанських хат, — дерев'яні стовпи, дах і цинівки, без стін; звичайно, є тут і великий басейн з водою до плавання і низенька клуня з пальмового листя, де переховується гордість усього села — довжелезне кану з багатьма веслами для перегонів; але є тут і на европейський штиб збудовані будинки, це перш за все церкви, принаймні, трьох різних обрядів, є кілька місіонерських шкіл і будинків, де живе німецький купець. Залишивши Соолевао в авто, я злізаю і на веранді знаходжу білу людину в целулоїдному комірцеві і справжнім галстусі. В галстусі сторчить навіть булавка — з залізним гачкуватим хрестом, та таким величезним, що сміло міг би правити за якір для парусного човна. Це той німецький комерсант, що вже тридцять років живе на Самоа.

Починаємо балакати в його дерев'яній веранді. Напроти, перед покладеним на землі дерев'яним пнем, на почіпках сидять чотири здорові самоанські жінки, в намистах з червоних рослинних зерен на голих брунатних грудях, і дерев'яними палицями гладко вибивають шматок лубу, лубу з паперового дерева, що з нього виробляється чудові тапи; готові, пофарбовані рослинними фарбами й вкрашені візерунками, виглядають вони як лінолеум, коли б лінолеум мало шовковий полиск.

Коли ми розмовляємо з торговцем про батьківщину, я раз-у-раз споглядаю на його гачкуватий хрест, цей симбол чистоти німецької раси, і трішки дивно мені. Потім мушу зайти в світлицю, щоб випити кружку пива, і тут я знову бачу ті самі прикраси з великих гачкуватих хрестів, не лише з кайзерських портретів та кайзерських прапорів.

І дружина цього передового борця за чистоту рас теж у кімнаті. Вона трішки в тілі, носить хвартух — лавалава; колір її лиця оливково-зелений, що переходить в ясно-жовтий, бо справді вона не звичайна собі каначка, але має дещо хінської крови. Семеро дітей теж тут. Усі хлопці в галстухах з маленькими гачкуватими хрестами, тими грізними симболами рішучої чистоти раси.


Мені трішки смішно, коли я вертаюся в авто до Соолевао; він запитує, чому я сміюсь, але я йому цього не пояснюю. В найближчому селі бачу знову німецьке прізвище над маленькою крамничкою, де можна дістати яскраву тканину, залізний крам, цукерки, гумові м'ячі, лімонад у плящках і солом'яний капелюх, — усе за копру. Коли я в розмові з крамарем, русявою, синьоокою людиною, сказав, що я з Відня, він вигукнув: „Kruzitiirken!“ — і покликав свою пухку жінку, що, як і він, походить з Грацу. Зав'язується братерська дружня розмова по-австрійськи, і я мушу скуштувати стиглих сливок. Я другий австрієць, що за всі одинадцять років з'явився в цьому богом забутому селі, і за п'ять хвилин мене вже любить увесь дім, навіть їхній собака, якась мішанина вівчарки, дакля і бернардина, що його вони кличуть Вальдль.

— Ну, — питаю я, — як живеться вам на Самоа, пане Г.?

Він вибухає:

— Жахливо! — каже. — Жахливо! Адже ви й сами бачите, хіба це люди? Хіба це раса?

Я дивуюся, бо всі на Самоа, кому б я не завдав цього запитання, були задоволені й щасливі і не могли нахвалитися цієї країни. Ще отой з гачкуватим хрестом у попередньому селі все вихваляв, навіть ново-зеляндське управління колонії, що, каже він, явно сприяє німцям і радується, коли німці-самоанці вертаються й знову замешкують на плантаціях, звідки їх вигнано підчас війни…

Але мій грецький земляк не з тих. Він ненавидить Самоа; він мріє про те, щоб ніколи знову не бачити ні кокосового горіха, ні квітки гібіска, ні хлібного овочу, ні шматка тапи, ні видовбаного дерев'яного пня, що на ньому барабанять, ні канака, ні в жодному разі новозеляндця! Це свиняча країна з нікчемним урядом.

Його дружина сидить при цьому, кидаючи на мене той австрійський погляд, що його мені легко перекласти:

— Не чіпайте його, хай туркоче!

Буркало! Єй-єй, справжнісінький австрійський буркало забився аж сюди на Самоа! Ах, як це все пригадує мені мою батьківщину! Я чую: тільки й цього мені тут бракувало. Тепер це Острів блаженних.

Я показую на ізумрудно-зелений і шафірово-блакитний лиман, що мигтить між пальмових пнів:

— Але ж, пане Г., хіба це не краса?

— Е, дурниці! — каже чоловік з Грацу. — От де краса, Йогелланд, у нас дома! Ось де зелень! Та й люди ходять у штанях, розумних, міцних шкіряних штанях!

Я аж за боки берусь. Справді бо якесь добре провидіння закинуло це австрійське буркало на Самоа хто й зна як, лише на те, щоб він нарешті перестав лаяти Австрію. Горе, коли б він вернувся! Аж лячно якось подумати, як він тоді говорив би про дорогу батьківщину; добре, що він на острові Ополу, тепер він знає ціну пишній красі, стирійським гірським лісам.

— І копчене з кнедлями, неправда, пане Г.?

Одну мить я боюсь, що він мене викине. Не треба насміхатися над ним. Краще б я сміявся над своєю бабкою. Цього він не може перенести, коли я говорю про справжні кнедлі із стирійським копченим.

Я повертаю розмову в діловий бік:

— Молочне порося з таро, запечене в ямі на гарячих камінцях, теж незгірша страва!

Буркало спльовує. Починає лаятися неподібними словами. Він присягається, що він дуже радий, що не має дітей, бо вони, бідолашні, мусили б їсти таку погань та й взагалі стати канаками або новозеляндцями, а то ще й людоїдами…


Коли я виходжу до Соолевао, мене знову збирає сміх і знову не можу цього пояснити. Але моя охота залишитися ще на Самоа таки не покинула мене.

Тепер приїздимо до того села, де живуть Соолеваові батьки та де житиму я, коли прийму запросини. І тут є три церкві, а саме: одна католицька, одна веслеянська та одна мормонська — в жодній країні на світі нема так багато церков, як на Самоа. Крім цього, стоять навколо охайного вигону розкішні самоанські будинки, схожі скоріш на великий павільйон для музикантів в якому-небудь европейському паркові: високий поміст, дерев'яні стовпи та склепистий дах; жодної стіни, самі сволоки та крокви.

Найкращу хату в цьому селі має батько мого приятеля Соолевао. Зразу видно, що хата якогось начальника, бо має вона форму злегка овальну, майже круглу і стоїть високо над громадським вигоном на штучнім маленькім горбку, що його поверхню із смаком викладено великими білими черепашинами. Я заходжу, і батько Соолевао, сивий, старий чоловік з майстерно татуйованими стегнами, щиро здоровить мене:

— Талофа!

— Талофа! — вітаюсь я. Це означає — любов.

Зараз таки мушу сідати на тоненьку плетену солом'яну цинівку. В домі ніде нема стільця, і я сиджу не дуже вигідно.

На короткий час залишаюсь на самоті, бо ж треба скликати всіх товаришів з села та приготовитися, щоб мене прийняти та влаштувати врочисту церемонію кави. Я роздивляюся в цьому великому порожньому будинкові, милуючись красою його пропорцій і майстерною простотою його архітектури. Власне кажучи, будинок складається лише з трьох міцних високих стовпів, що стоять на середині й підпирають дах; але той дах, у формі великої, на половину розрізаної дині, чудесний. З акуратно вирізаних з хлібного дерева кроков збито своєрідну клітку, а її ребра оплетено тоненькою ліскою з тростини і цю ліску своєю чергою старанно пошито довгим сухим листям цукрової тростини; стріху добре примоцьовано до снасти жилками з кокосового листя. Усе це дає гарний, непромакальний, проте добре провітрюваний дах. Там, де треба було б сподіватися стін, тільки слабенькі тахлі; але на них можна опустити солом'яні цинівки мов жалюзі і вітряну сторону захистити від гострого вітру. Ввечері ввесь будинок зачиняється, а, крім цього, для кожного окремого мешканця розпинається спальний намет.

Помалу наповняється будинок чоловіками й жінками. Насамперед приходить Соолеваова жінка. Вона має німецьке ім'я — Кайселіна, цеб-то Кайзерін (Імператриця). Навколо її шиї товста гірлянда й квіти у волоссі. За нею сходиться ціле село. Люди мовчки сідають на почіпки або стоять, сказавши ввічливо — „талофа“. Усі вліплюють очі в мене, трішки заклопотано, але молодь починає вже перекидатися смішками. Покищо всі ми поводимось якось назґрабно, нас ще не відрекомендовано одного перед одним.

Я недурно читав свого Стівенсона і знаю, що тепер має бути. Гість мусить перш за все з новими приятелями випорожнити здорову чашу кави; найпочесніший старий вождь на селі частуватиме кожного з присутніх кокосовою чашею, наповненою теплою шипучою юшкою, насамперед мене, як гостя, а потім инших, по старшині, і шануватиме кожного зокрема коротенькою промовою, а найдовшою та з найбільшими почестями мене…

Тимчасом сидіти на почіпках на цій цинівці не дуже зручно, ноги мені починають деревіти, в будинкові гаряче, неприємно пахне від намащених олією людських тіл. Соолевао і його батько підійшли з усмішкою і кожен приніс по одному вінку з великих білих квіток; один кладуть мені на плечі, а другий вішають на мій тропічний шелом. Соолевао та його батько теж у вінках; вони сидять поруч мене, і Соолевао ніжно обняв рукою мене за плечі. Це дуже мило з його боку, і я теж так гадаю, але ж я не можу через те обернутися, коли тимчасом за моїми плечима певно щось діється, що стосується мене. Чую якийсь особливий голос, що говорить щось чутно, досить довго, і в цій мові згадується моє прізвище й назву моєї батьківщини — Австелія. Я гадаю, що це вже мусить бути врочистий тост. Але чому той голос звучить так…


Занімів голос, розступається коло перед зігнутою старою людиною, яка виходить на середину, половину кокосової шкаралупи, наповненої кавою, в тремтячих руках тримаючи. Приглядаюсь цікаво до того обличчя і…

Як його сказати? Одного разу, підчас війни, на кораблі, переповненому хорими на холеру, я раптом прокинувся зі сну, побачивши жахливий череп смерти, чи, може, тільки здавалось мені, що я побачив його, бо це ж мусив бути страшенно виразний сон. А тут, серед білого гарячого дня, дивлюсь я в ще жахливіше обличчя, бо воно мертве й заразом живе. Ця стара людина, що так щиро простягає мені чашу кави, не має носа, не має щік, ні зубів, ні бороди, це лише червона, як кров, загоєна маса розчавленого і роз'їденого м'яса, а в ньому чорні блискучі очі!

Це, инакше цього не можу назвати, сама смерть, найжахливіша смерть, що простягає мені чашу, вискаливши зуби: вітаю, на, пий!


Ще нині, коли я це оповідаю, трясе мене лихоманка, і я не можу навіть ясно пригадати собі, що сталося потім. Я знаю, що тоді я виразно зрозумів лише дві речі: що не випадало якось не прийняти цієї чаші, так врочисто простягнутої на привітання, та що мені краще було б на місці вмерти, ніж це зробити. Я бачу, як я незґрабно і неймовірно вдаю, що млію, я чую свій голос, що по-німецьки й по-англійськи белькоче щось про велику задуху та мою втому… Я мушу зараз вертатися на корабель, кажу я, адже корабель відходить незабаром…

Я бачу страшного, мов привид, діда, що ставить каву на долівку й живенько подає наповнений ключевою водою посуд, щоб освіжити мене…

Та я й до вуст не беру цієї води.

Я бачу, як зразу хата пустіє, коло мене ще тільки Соолевао, із стурбованим і заклопотаним обличчям.

Певно, о, цілком певно, я невимовно скривдив тих добродушних людей, велику ганьбу заподіяв родині мого приятеля, цілому племені!

Я чую, як я умовляю Соолевао. Адже він мусить це зважити, кажу я, це ж неможливо, щоб я з рук прокаженого приймав напій!

Може, він ці корінці кави насамперед жував! — гадаю я собі, і жах стискає мене за горлянку.

Соолевао поводиться як шляхетна людина, як князь між людьми. Але ж ні, що я, — переконує мене він тихо й смутно, — цей старик не прокажений, він упав з кокосової пальми, на обличчя.

Та я не вірю йому, я не в силах повірити йому!


Живо сідаю в авто й кажу канакському шоферові, що мені треба назад до Апії, на корабель, але хутко, ради бога швидше!

Соолевао не відпроваджує мене, але перед відходом корабля приходить на борт з якоюсь робленою, але ввічливою міною, прощається зі мною, як ображений, і передає мені прощальні подарунки — гарні тапи й вельми ніжну цинівку з такої солом'яної тканини, як капелюх-панама, вишиту по краях дорогим червоним пір'ям з птахів; я знаю, що такі цинівки — майже святощі та що над ними жінки сидять багато місяців. Так само приніс Соолевао з собою чудові овочі — ананаси, помаранчі і мангові сливки.

Мені ніяково про це писати, але ці овочі я потім викинув за борт, бо боявся, що, може, їх торкнувся той старик.
Отака історія моєї безглуздої втечі з Самоа. Я не хочу прикрашувати своєї поведінки, — може, більш ніж хто инший, бачу я, що це була дитяча поведінка. Але я ніколи не міг би мешкати в цьому селі, поруч того жахливого обличчя. Я й нині не знаю, чи цей старий вождь був дійсно прокажений, і тепер я вже не так твердо вірю в це; але його обличчя, та нечувано страшна маска смерти, збудило в мені одно з тих могутніх категоричних почувань, що я вірю в них; я знаю, що пригода в цьому самоанському селі нічим добрим не могла скінчитися для мене. Я згадую про Соолевао як про брата, якого я зрадив, зате я знаю, що я уникнув якоїсь зрадливої небезпеки, відіпхнувши від себе ту чашу кави.