Тополя (1860)
| Тополя Петербургъ: 1860 |
|
 |
сь тѣмъ, чтобы по отпечатаніи представлено было въ Ценсурный Комитетъ узаконенное число экземпляровъ. С. Петербургъ, 21 мая 1860 года.
Ценсоръ Ф. Рахманиновъ.
По дібро́ві вітеръ вие́
Гуляе по по́лю,
Край доро́ги гне топо́лю
До само́го до́лу.
Станъ висо́кий, листъ широ́кий —
На́ що зеленіе?
Круго́мъ по́ле, якъ те мо́ре
Широ́ке, синіе.
Чума́къ иде́, поди́витця,
Та й го́лову схи́лить;
Чаба́нъ въ-ра́нці зъ сопілкою
Ся́де на моги́лі,
Поди́витця — се́рце ни́е:
Круго́мъ ні били́ни!
Одна́, одна́, якъ сирота́
На чужи́ні, ги́не!
Хто жъ ви́кохавъ тонку́, гнучку́
Въ степу́ погиба́ти?
Постріва́йте, все роскажу́.
Слу́хайте жъ, дівча́та.
Полюби́ла чорнобріва
Козака́ дівчи́на,
Полюби́ла — не спини́ла,
Пішо́въ, та й заги́нувъ.
Якъ-би́ зна́ла, що заги́не, —
Була́ бъ не люби́ла;
Якъ-би́ зна́ла, що заги́не, —
Була́ бъ не пусти́ла;
Якъ-би́ зна́ла, не ходи́ла бъ
Пізно за водо́ю,
Не стоя́ла бъ до півночи
Зъ ми́лимъ підъ вербо́ю;
Якъ-би́ зна́ла!…
И то ли́хо —
Попе́реду зна́ти,
Що́ намъ въ світі зустрінетця....
Не зна́йте, дівча́та!
Не пита́йте свою́ до́лю....
Само́ се́рце зна́е,
Кого́ люби́ть.... Неха́й вя́не,
Поки́ закопа́ють!
Бо не до́вго, чорнобр́іві.
Ка́рі оченя́та;
Біле ли́чко червоніе
Не до́вго, дівча́та!
До по́лудня, та й завя́не,
Бро́ви полиня́ють....
Коха́йтеся жъ, любітеся,
Якъ се́рденько зна́е.
Защебе́че солове́йко
Въ лу́зі на кали́ні, —
Заспіва́е коза́ченько,
Хо́дя по доли́ні.
Виспівуе, по́ки ви́йде
Чорнобріва съ ха́ти;
А вінъ іі запита́е:
»Чи не би́ла ма́ти?«
Ста́нуть собі, обіймутця, —
Співа́ солове́йко;
Послу́хають, розійдутця, —
Обо́е раде́нькі.
Ніхто́ того́ не поба́чить,
Ніхто́ не спита́е:
»Де́ ти була́, що́ роби́ла?«
Сама́ собі зна́е.
Люби́лася, коха́лася,
А се́рденько мліло:
Вон́о чу́ло недо́леньку,
А сказа́ть не вміло.
Не сказа́ло — оста́лася,
День и нічъ ворку́е,
Якъ голу́бка безъ го́луба,
А ніхто́ не чу́е.
Не щебе́че солове́йко
Въ лу́зі надъ водо́ю,
Не співа́е чорнобріва,
Сто́я підъ вербо́ю;
Не співа́е, — якъ сирота́,
Білимъ світомъ ну́дить.
Безъ ми́лого ба́тько, ма́ти —
Якъ чужи́і лю́де;
Безъ ми́лого со́нце світить —
Якъ во́рогъ сміе́тця;
Безъ ми́лого скрізь моги́ла....
А се́рденько бъе́тця!
Мину́въ и рікъ, мину́въ дру́гий —
Козака́ нема́е;
Со́хне вона́, якъ квіточка, —
Ніхто́ не пита́е.
»Чого́ вя́нешъ, моя́ до́ню?«
Ма́ти не спита́ла,
За старо́го, бага́того
Ни́щечкомъ една́ла.
»Иди́, до́ню«, ка́же ма́ти:
»Не вікъ дівува́ти.
Вінъ бага́тий, одино́кий —
Бу́дешъ панува́ти.«
— »Не хо́чу я панува́ти,
Не піду́ я, ма́мо!
Рушника́ми, що придба́ла,
Спусти́ мене́ въ я́му.
Неха́й попи́ заспіва́ють,
А дру́жки попла́чуть:
Ле́гше мині въ труні лежа́ть,
Ніжъ ёго́ поба́чить.«
Не слу́хала стара́ ма́ти.
Роби́ла, що́ зна́ла;
Все ба́чила чорнобріва,
Со́хла и мовча́ла.
Пішла́ въ-ночі до воро́жки,
Щобъ поворожи́ти:
Чи до́вго їй на сімъ світі
Безъ ми́лого жи́ти?
»Бабу́сенько, голу́бонько,
Се́рце мое́, не́нько!
Скажи́ мині щи́ру пра́вду,
Де́ ми́лий серде́нько?
Чи живъ, здоро́въ, чи вінъ лю́бить,
Чи забу́въ-поки́нувъ?
Скажи́ жъ мині, де́ мій ми́лий?
Край світа поли́ну!
Бабу́сенько, голу́бонько,
Скажи́, коли́ зна́ешъ!
Бо видае́ мене́ ма́ти
За старо́го за́міжъ.
Люби́ть ёго́, моя́ си́за,
Се́рце не навчи́ти.
Пішла́ бъ же я утопи́лась —
Жаль ду́шу згуби́ти.
Коли́ не живъ чорвобрівий,
Зроби́, моя́ пта́шко,
Щобъ додо́му не верну́лась....
Тя́жко мині, тя́жко!
Тамъ стари́й жде зъ староста́ми....
Скажи́ жъ мою́ до́лю.«
— »До́бре, до́ню; спочи́нь тро́шки....
Чини́ жъ мою́ во́лю.
Сама́ коли́сь дівува́ла.
Те́е ли́хо зна́ю;
Мину́лося — навчи́лася,
Лю́дямъ помага́ю.
Твою́ до́лю, моя́ до́ню,
Поза́торікъ зна́ла,
Поза́торікъ и зіллячка
Для то́го придба́ла.«
Пішла́ стара́, мовъ калама́рь
Доста́ла съ поли́ці.
»Ось на́ тобі сёго́ ди́ва!
Піди́ до крини́ці;
По́ки півні не співа́ли.
Уми́йся водою,
Ви́пий тро́шки сёго́ зілля —
Все ли́хо заго́іть.
Ви́пъешъ — біжи́, я́ко мо́га;
Що́ бъ тамъ ні крича́ло,
Не огля́нься, по́ки ста́нешъ
Ажъ тамъ, де проща́лась.
Одпочи́нешъ; а якъ ста́не
Місяць середъ не́ба,
Ви́пий ще разъ; не приійде —
Въ тре́тє ви́пить тре́ба.
За пе́рший разъ, якъ за той рікъ.
Бу́дешъ ти тако́ю;
А за дру́гий — середъ сте́пу
Ту́пне кінь ного́ю.
Коли́ живи́й коза́ченько,
То за́разъ прибу́де.
А за тре́тій.... моя́ до́ню,
Не пита́й, що́ бу́де.
Та ще, чу́ешъ, не христи́ся,
Бо все піде въ во́ду.
Тепе́ръ же йди, подиви́ся
На торішню вро́ду.«
Взяла́ зіллє, поклони́лась:
»Спаси́бі, бабу́сю!«
Ви́йшла съ ха́ти: »Чи йти, чи ні?
Ні, вже не верну́ся!«
Пішла́, вми́лась, напила́ся,
Мовъ не своя́ ста́ла,
Въ-дру́ге, въ-тре́тє, та, мовъ со́нна,
Въ степу́ заспіва́ла:
»Пла́вай, пла́вай, лебе́донько,
По си́нёму мо́рю,
Рости́, рости́, топо́ленько,
Все вго́ру, та вго́ру!
Рости́ тонка́ та висо́ка
До са́моі хма́ри,
Спита́й Бо́га, чи діжду́ я,
Чи не діжду́ па́ри?
Рости́, рости́, подиви́ся
За си́нєе мо́ре:
По тімъ бо́ці — моя́ до́ля,
По сімъ бо́ці — го́ре.
Тамъ десь ми́лий-чорнобрівий
По по́лю гуля́е,
А я пла́чу, літа́ тра́чу,
Ёго́ вигляда́ю.
Скажи́ ёму́, мое́ се́рце,
Що смію́тця лю́де;
Скажи́ ёму́, що заги́ну,
Коли́ не прибу́де.
Сама́ хо́че мене́ ма́ти
Въ зе́млю захова́ти....
А хто жъ іі голо́воньку
Бу́де догляда́ти?
Хто догля́не, роспита́е,
На ста́рість помо́же?
Ма́мо мо́я, до́ле моя́!
Бо́же ми́лий, Бо́же!
Подиви́ся топо́ленько,
Якъ нема́ — запла́чешъ
До східъ со́нця ранісінько,
Щобъ ніхто́ не ба́чивъ.
Рости́ жъ, се́рце топо́ленько,
Все вго́ру та вго́ру;
Пла́вай, пла́вай, лебе́донько,
По си́нёму мо́рю!«
Таку́ пісню чорнобріва
Въ степу́ заспіва́ла.
Зіллє ди́ва нароби́ло —
Топо́лею ста́ла.
Не верну́лася додо́му,
Не діжда́ла па́ри;
Тонка́-тонка́ та висо́ка —
До само́і хма́ри.
По дібро́ві вітеръ ви́е.
Гуля́е по по́лю,
Край доро́ги гне топо́лю
До са́мого до́лу.
Записки о Южной Руси, 2 тома. Ц. 4 р.
Историческій романъ на Украинскомъ языкѣ, подъ заглавіемъ: Чо́рна Ра́да, хроніка 1665 року. П. Кулиша, Ц. 3 р.
Тотъ же романъ въ переводѣ съ Украинскаго. Ц. 1 р. 50 к.
Проповѣди на Малороссійскомъ языкѣ, протоіерея Гречулевича, изданіе 2-е, исправленное (и почти вновь написанное). Ц. 1 р.
По́вісті Григо́рия Квітки (Основъя́ненка), 2 тома. При повѣстяхъ Квітки выдается безплатно брошюрка: Григо́рий Квітка и ёго́ по́вісті. П. Кулиша. Ц. 2 р. 50 к.
Грама́тка на Украинскомъ языкѣ. Цѣна, въ красивой папкѣ, 50 к. (съ пересылкою).
Кобза́рь, Тараса Шевченка (съ портретомъ автора). Ц. 1 р. 50 к. съ пересылкою 2 р.
Ха́та, Украинскій альманахъ на 1860 годъ. Ц. 1 руб.
Повѣсть о Борисѣ Годуновѣ и Дмитріи Самозванцѣ. П. Кулиша. Ц. 1 р. 50 к.
Иногородные — требованія о высылкѣ этихъ книгъ адресуютъ: въ С. Петербургъ, въ типографію Пантелеймона Александровича Кулиша, на Вознесенскомъ проспектѣ. Выписывающіе не менѣе десяти экземпляровъ которой либо изъ этихъ книгъ за пересылку не прилагаютъ ничего.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |