Перейти до вмісту

Тридцятилітня жінка (збірка)/Оноріна

Матеріал з Вікіджерел
 
ОНОРІНА
 
 
Панові Ахіллові Девер'я на спогад від прихильного автора.


Коли французи подорожей не люблять так само, як англійці в них кохаються, мабуть, і ті й ті по своєму мають рацію. Скрізь можна натрапити на місцевість, кращу від Англії, а чарівність Франції десь інде знайти надто важко. Деякі країни часом бувають напрочуд мальовничі і комфорту в них більше, ніж у Франції, яка в цій справі аж надто повільно поступає. Часом вони відзначаються пишнотою, величністю, разючою розкішшю, їм не бракує витворності й благородства, але розумового життя, жвавості думки, вмілості в розмові й того витонченого смаку, що притаманні Парижеві, кмітливого розуміння того, що лише думають, але не висловлюють, того хисту схоплювати найменший здогад, що становить чи не половину цілої французької мови, — всього цього ніде більше не знайдеш. Тим то француз, що його гумор і так мало хто розуміє, на чужині сохне, мов дерево, пересаджене з рідного грунту. Еміграція не по душі французькому народові. Чимало з французів, саме тих, за кого тут оповідатиметься, признаються, що почували радість, побачивши митних чиновників своєї батьківщини, — а це може здатися найсміливішою гіперболою патріотизму.

Цей коротенький вступ призначається на те, щоб французи, яким доводилося подорожувати, пригадали величезне задоволення, яке вони іноді почували, коли в салоні якогось дипломата, ніби на оазу серед пустелі, вони натрапляли на дещо від батьківщини; навряд чи зрозуміти це людям, які ніколи не розлучалися з асфальтом Італійського бульвару і яким надбережжя ліворуч Сени — уже й не Париж. Знову знайти Париж! Чи ви знаєте, парижани, що це таке? Це не значить знайти страви «Роше де-Канкаля»[1], якими Борель частує гурманів, здатних оцінити їх, бо це ж робиться лише на вулиці Монторгей, але щось до них подібне! Це значить знову знайти французькі вина, що поза межами Франції стають міфічними й рідкосними, як і та жінка, про яку йтиме мова. Це не значить знову почути останні дотепи, бо вони втрачають свій пах по дорозі від Парижа до кордонів, — але опинитися в атмосфері товариства дотепного, витонченого, перейнятого критичністю, в атмосфері, в якій живуть геть усі французи, починаючи з поетів і кінчаючи робітництвом, від герцогинь до вуличних хлоп'ят.

Року 1836, саме коли Сардінський двір був у Генуї, двоє парижан, більш-менш славетних, мали підставу вважати, що вони в Парижі, коли опинилися в палаці, що найняв французький генеральний консул і що стояв на горбі, останній віднозі Аппенінських гір, між брамою св. Томи і славетною баштою, що красується по всіх альбомах з генуйськими краєвидами. Цей палац є одною з тих розкішних вілл, де вельможні генуйці за доби розквіту своєї аристократичної республіки випускали в повітря мільйони.

Якщо присмерк десь буває чудовим, то це саме в Генуї, коли цілий ранок зливою йшов дощ, коли ясність моря змагається з прозорістю неба, коли на надбережжі й у парку панує тиша, тільки вода таємниче дзюрчить із розкритих уст мармурових статуй; коли зорі блищать, а хвилі Середземного моря пливуть одна за одною, мов ті признання, що їх домагаєшся в жінки слово по слові. Треба визнати, що ці хвилини, коли запашне повітря наповнює легені і мрії, коли сласність, відчутна й рухлива, як повітря, переймає вас на вашому кріслі, де ви, оточені чарівними жінками, смакуєте морозиво чи шербет, любуючись тим часом на місто, що розкинулось ген-ген нижче, — ці хвилини в стилі Боккаччо відомі тільки в Італії і на взбережжі Середземного моря.

Уявіть собі круг столу маркіза ді Негро, цього гостинного брата всіх мандрівних талантів, маркіза Дамазо Парето, двох французів, прибраних генуйцями; генерального консула з гарною, як мадонна, дружиною і двома мовчазними дітьми, яких змагає вже сон, французького посла з дружиною, першого секретаря посольства, що має себе за великого дотепника, і нарешті двох парижан, що прибули на цей пишний обід, щоб попрощатися з дружиною консула, — перед очима вам постане картина тераси в цій віллі в середині травня, картина, яку вивершувала одна особа, славнозвісна жінка, до якої зверталися іноді всі погляди, героіня цього імпровізованого свята. Один з французів був відомий пейзажист Леон де-Лора, другий — славетний критик Клод Віньйон. Обидва вони супроводили цю жінку, одну з сучасних знаменитостей прекрасної статі, панну де-Туш, серед літературного світу відомої під ім'ям Камілли Мопен.

Панна де-Туш поїхала до Флоренції, маючи там деякі справи. З властивою їй чарівною приязністю вона запросила на цю подорож Леона де-Лора, щоб показати йому Італію, і відвідала Рим, щоб він побачив Кампанью. Переїхавши Сімплон, вона мала вертатись Корнішським шляхом до Марселя. І знову таки заради пейзажиста зупинилася в Генуї. Певна річ, генеральний консул визнав за потрібне до прибуття двору оточити належною гостинністю в Генуї ту особу, що своїм ім'ям, громадським становищем і капіталами була так само цього гідна, як і своїм талантом. Камілла Мопен знала Геную до найдрібніших її капличок, отже вона віддала свого пейзажиста на тимчасове піклування дипломатові та двом генуйським маркізам, сама приділяючи йому мінімум часу.

Хоч посол був дуже відомий письменник, славетна жінка ухилялася від усіх його ласкавих пропозицій, уникаючи того, що англійці звуть «exhibition»[2]. Але цей раз, коли її запросили на прощання провести день у консула у віллі, вона вже не заперечувала: адже Леон де-Лора сказав їй, що її присутність у віллі, це єдиний спосіб, яким він може віддячити за ласку послові з дружиною, обом генуйським маркізам та консульському подружжю. І панна де-Туш пожертвувала на олтар вдячності один з днів своєї необмеженої волі, якою в Парижі користуються далеко не всі, на кого звернуто увагу світу.

Тепер, коли нам відомо, хто саме були учасники цього бенкету, легко зрозуміти, що етикет з цього товариства вигнано, як і багатьох жінок, з найвищого навіть кола, яким кортіло пересвідчитись, чи не стоїть мужність таланту Камілли Мопен на перешкоді її жіночій привабливості, тобто, мовляв, чи не визирає в неї спід жіночої спідниці краєчок чоловічого одягу.

По обіді й до дев'ятої години, коли розпочалася вечеря, легкі балачки й поважні розмови, що їх безперестанку звеселяв слівцями Леон де-Лора, якого сучасний Париж визнав за одного з найдотепніших людей, майже не торкалися літератури; в цьому виявлялась певна тактовність присутніх, та це й не дивно, якщо зважати на склад товариства, але цей турнір французької дотепності мусів хоч трохи порушити й цю дійсно національну тему. Але перш, ніж підійти до того звороту розмови, коли генеральний консул мусів узяти слово, варто дещо сказати про його родину і про нього самого.

Цей дипломат, чоловік років тридцяти чотирьох, шість років уже жонатий, дивовижно нагадував лорда Байрона. Особа ця така відома, що було б зайвим говорити щось про зовнішній вигляд консула, а втім, можна відзначити, що в його мрійності не було й краплі штучності. Лорд Байрон був поет, а дипломат був поетичним. Жінки вміють розпізнавати цю ріжницю, яка пояснює, але не виправдує, деякі його прив'язаності. Його врода, чарівна вдача і звичка до самотнього й трудового життя — все це прихилило до нього серце одної вельможної генуйки з великою спадщиною. Генуйка з великою спадщиною — такий вислів примушує посміхнутися мешканців Генуї, де, в зв'язку з безправ'ям дочок на спадщину, жінка не часто буває заможною. Але Оноріна Педротті, єдина дочка банкіра, що не мав спадкоємців синів, була винятком щодо цього. Не зважаючи на принаду навіяної пристрасті, генеральний консул, здається, не мав на думці дружитися. І це сталося лише по двох роках, і то завдяки тому, що в справу втрутився посол під час перебування двору в Генуї. Молодик зрікся свого попереднього рішення не так через зворушливу закоханість Оноріни Педротті, як через деякі невідомі нікому обставини; адже в особистому житті в людини трапляються кризи, які в потоках щоденного клопоту так швидко забуваються, що згодом і найприродніші вчинки здаються нам незрозумілими. Таке явище можна спостерігати й щодо значних історичних подій.

Принаймні, так гадала Генуя, бо, на думку декого з генуйок, лише слово «пристрасть» могло пояснити виняткову стриманість і нахил до меланхолії в французькому консулові. Тут до речі буде зауважити, що жінки ніколи не скаржаться на ту, кому дано перевагу, вони залюбки жертвують собою задля спільної справи. Отож, Оноріна Педротті, яка може й зненавиділа б консула, якби він просто знехтував її кохання, кохала його, проте, не менш, а може й дужче, знаючи, що він у когось закоханий. В сердечних справах жінки визнають право першості. І все вважають за можливе там, де йдеться про пристрасть.

Людина ніколи не буває безкарно дипломатом — sposo[3] був німий, як могила, і такий затайливий, що генуйські купці вважали за вмисну поведінку молодого консула, який, може, й не здобув би спадкоємиці, якби не грав перед нею ролю «Хворого та й годі»[4] з кохання. Та коли б тому й правда була, жінки визнали б це за надто ганебне і не поняли б віри. Отож, дочка Педротті старалась розважити його своїм коханням, заколисати своєю ніжністю і ласками італійки його незрозумілі для неї страждання. Сеньйор Педротті не мав підстави скаржитись на того, кому його кохана доня віддала серце. В Парижі молодий дипломат мав численні протекції, за його долю дбали. Посол пообіцяв тестеві-банкіру, що генеральний консул дістане баронський титул і орден Почесного Легіону, і це справдилося. Нарешті сеньйор Педротті здобув і собі графство від Сардінського короля. Посаг дорівнював мільйонові. А два мільйони, нажиті з торгівлі пшеницею, що становили достаток casa[5] Педротті, так само вже півроку тому потрапили до рук молодого подружжя, бо перший і останній граф Педротті в січні 1831 року помер.

Оноріна Педротті належала до вродливих генуйок, які, коли вони гарні, найчудовіші з усіх італійок. Для Юліанового надгробку Мікель Анджело взяв собі моделі саме в Генуї. Звідци та пишність, та своєрідна лінія грудей, що їх на статуях Ночі й Дня чимало критиків визнають за прибільшення, але це є властивість лігурійських жінок. У Генуї вроду зустрінете тепер тільки під mezzaro, так само як у Венеції вона зустрічаються лише під fazzioli[6]. Таке явище спостерігається в усіх зруйнованих націй. На благородний тип краси натрапиш хібащо серед простого люду, так само як після пожежі пишного міста найцінніші скарби заховуються під попелом. Але, бувши винятком з погляду багатства, Оноріна була також винятком, як зразок патриціанської краси. Пригадайте Ніч, що її вирізьбив Мікель Анджело біля ніг «Мислителя», уявіть її вбраною в сучасний одяг, оповийте її чудові довгі коси навколо смуглої сліпучо-гарної голови, запаліть іскри вогню в мрійних очах, накиньте шарфа на цей бюст, дайте їй довге біле вбрання, вигаптоваве квітами; уявіть, що статуя підвелася, сіла й склала руки, подібні до рук панни Жорж[7], — і ви матимете перед очима консулову дружину. На колінах у неї шестилітній син, прехороший, як втілене бажання його матері, і чотирирічна мала донька, дитина того чарівного типу, який так пильно шукав Давід-скульптор, щоб прикрасити надгробок. Камілла потай спостерігала цю гарну родину. Панні де-Туш здавалося, що консул надто неуважний, як на цілком щасливу людину.

Хоч протягом цілого дня це подружжя являло собою зразок справжнього родинного щастя, Камілла запитувала себе, чому один з найвизначніших людей, яких вона за своє життя знала чи бачила в паризьких салонах, лишається в Генуї генеральним консулом, маючи понад сто тисяч франків ренти! Проте, її пильне око не поминуло кількох дрібничок, що їх жінки помічають з кмітливістю арабського мудреця в «Задігу»[8] і які виявляли цілковиту прив'язаність цього чоловіка до дружини. Безперечно, ця вродлива пара любитиметься без розчарування до кінця своїх днів. Отже, Каміллина думка то ставила запитання: «У чім тут річ?», то, навпаки, стверджувала: «Ні, тут усе цілком гаразд» — до такої бо двоїстості призводила її поведінка генерального консула, що визначався непохитним спокоєм, властивим англійцям, дикунам, східним народам і справжнім дипломатам.

Коли мова зайшла за письменство, на черзі незабаром стало питання, яке являє собою невичерпне джерело для літературної творчості, а саме: жіноча зрада. І ось думки поділилися — хто винуватив у жіночій зраді чоловіків, а хто — жінок. Всі три жінки, що були тут — послова та консулова дружини й панна де-Туш, що мали бездоганну репутацію, були до жінок невблаганні. Чоловіки ж намагалися довести цим чарівним представницям жіноцтва, що жінка може не позбутися чесноти й після своєї зради.

— Доки ми ще гратимемось у піжмурки? — сказав Леон де-Лора.

— Cara vita (життя моє), одведіть дітей спати, а Джіна хай принесе мені маленький чорний портфель, що на моєму булівському столику, — сказав до своєї дружини консул.

Та, не заперечуючи, підвелася, доводячи цим свою любов до чоловіка, бо вона досить розуміла французьку мову, щоб збагнути бажання чоловіка залишитися на час без неї.

— Я розповім вам одну історію, в якій я сам відограв певну роль; отже, потім ми зможемо краще провадити нашу дискусію, бо, на мою думку, нема чого братися до скальпеля, коли мрець лише в твоїй уяві. Щоб зробити розтин, треба мати труп перед собою.

Всі залюбки приготувались слухати, бо кожен уже досить наговорився, і розмова починала затинатися, — це був саме слушний момент для оповідача. Ось що розповів генеральний консул:

— Коли мені вийшло двадцять два роки, і я дістав звання кандидата прав, мій старий дядько, абат Лора, що мав тоді вже сімдесят два роки, вирішив спрямувати мій шлях до певної кар'єри, вишукавши для мене якусь протекцію. Ця чудова людина, мало не святий, вважала кожен новий рік життя за дар божий… Мені не треба розводитись про те (бо це зрозуміло вам), що духівникові одної з королівських осіб не важко було щось улаштувати для свого вихованця, єдиного сина своєї небіжчиці-сестри. Отже, якось наприкінці 1824 року цей поважний старик, що вже п'ять років був за кюре в церкві Білих Мантій у Парижі, прийшов до кімнати, де я жив у його домі, і сказав:

— Одягнись, дитино, я маю повести тебе до особи, що бере тебе за секретаря. Якщо я не помиляюсь, ця особа зможе заступити для тебе моє місце, коли господь покличе мене звідси. Я відправлю месу на дев'яту годину, то ти маєш ще три чверті години, приготуйся.

— О, дядю, невже я мушу попрощатися з цією кімнатою, де щасливо прожив чотири роки?..

— Я не маю грошей, щоб відписати їх тобі у спадщину, — відповів він мені.

— А хіба ви не залишайте мені в спадщину підтримку вашого імени, спогади про ваші добродійства й…

— Нема що говорити про цю спадщину, — посміхаючись, відповів він; — ти ще замало знаєш світ, щоб збагнути, що він навряд чи високо її оцінить… Якщо ж я поведу тебе сьогодні до графа… (дозвольте мені, — урвав себе консул, — не оголошувати прізвища мого патрона і назвати його тільки — граф Октав)… якщо ж я поведу тебе сьогодні до графа Октава, то гадаю, що цим забезпечу твоє майбутнє такою протекцією, яка, коли ти припадеш до душі цьому доброчесному державному мужеві, буде не менш цінна, ніж те майно, що я зібрав би для тебе, коли б раптове зубожіння мого зятя та сестрина смерть не розітнулися над моєю головою, як грім з ясного неба.

— Ви — графів духівник?

— Ну, якби це було так, хіба міг би я улаштовувати тебе до нього? Чого варта та духовна особа, що ладна скористуватися з таємниць, про які дізнається на сповіді?.. Ні, за цю протекцію ти маєш дякувати його вельможності міністрові юстиції. Любий Морісе, тобі там буде, як у рідного батька. Граф призначає тобі дві тисячі чотириста франків нагороди, приміщення в своєму готелі й тисячу двісті франків на їжу. Він не бере тебе до свого столу, проте не хоче, щоб тебе годували окремо, бо це віддало б тебе на волю челяді. Я не погодився б на графову пропозицію, коли б не впевнивсь, що секретар у графа Октава не стоятиме на одному рівні з старшим служником. Тобі доведеться багато працювати, бо граф — великий працівник, але, побувши в нього, ти дістанеш змогу посісти найвідповідальнішу посаду. Мені не доводиться радити тобі бути стриманим — це основна якість людей, що присвячують життя державній праці…

Уявіть, як усе це було мені цікаво! Граф Октав мав за тих часів одну з найвищих посад у судовому відомстві, користувався довір'ям у пані дофіни, що її заходами його призначено нещодавно на міністра внутрішніх справ, жив на зразок графа де-Серізі, якого, гадаю, ви всі знаєте, але ще таємніше, бо мешкав у Маре на вулиці Пеєн і майже ніколи не робив прийомів. Його особисте життя проходило осторонь людської цікавості — він був надто скромний і завжди з головою в роботі. Дозвольте тепер кількома словами розповісти вам про себе й про своє становище…

Мені було вісімнадцять років, коли я скінчив колегію Луі Святого, директор якої, з уповноваження мого дядька, піклувався мною. Вийшов я з колегії таким чистим, яким виходить пройнятий вірою семінарист з манастиря св. Сульпіція. Моя мати, вмираючи, ублагала дядька не змушувати мене до духовного сану, але я був такий побожний, як і ті, що готуються до чернецтва. Отже, я пурхнув з колегії, мов той півник із затишного сідала, якщо вжити тут цього старовинного мальовничого вислову. Поважний абат Лора пригрів мене й дав мені змогу вивчати право. Чотири роки я вчився, здобуваючи всіх потрібних знань, щоб осягнути всі ступені. Працював я чимало і, головно, поза межами сухої юриспруденції. Через те, що в колегії я жив у директора, я не мав змоги тоді читати щось, отож тепер, надолужуючи, задовольняв свою спрагу, поглинув кілька сучасних шедеврів, а тоді взявся до письменства всіх минулих віків. Я до нестями захопився театром, довгий час бігав туди щодня, хоч дядько дав мені лише сто франків на місяць. В наслідок такої ощадливості, до якої спричинялося те, що щирий старик надто любив допомагати бідним, юнацькі апетити ніколи не виходили з належних меж. Коли я вступав на посаду до графа Октава, я не був уже невинний, але свої нечисленні пригоди в цій галузі вважав за злочини. Дядько мій — це був справжній ангел, і я так боявся, щоб не завдати йому прикрості, що жодного разу за всі чотири роки не ночував десь поза його домом. Цей добряга не лягав спати, поки я не повертався додому. І цим материнським піклуванням він мав змогу вдержати мене на віжках більше, ніж усіма казаннями й докорами, що на них такі щедрі будні багатьох молодиків з пуританських родин. Я жив відлюдно, осторонь від усіх різноманітних кіл, що входять до складу паризького суспільства; я знав лише дам поважної верстви та тих міщаночок, що траплялися мені на очі, коли я виходив на прогулянку або бував у театрі, але й тут це було на віддалі партеру й театральних лож. Якби за тих часів хтось сказав мені: «Ви побачите Каналіса чи Каміллу Мопен» — мене б кинуло в жар. Славетні люди стояли в моїй уяві на одному рівні з богами, — вони не ходили, не розмовляли й не їли так, як звичайні. О, скількі чарівних казок з «1001 ночі» є в молодечих днях, скількі тих «чарівних ламп» треба перетримати в руках, поки дійдеш висновку, що справжня «чарівна лампа» — це або випадок, або праця, або геній! Для декого цей мрійний витвір палкої фантазії триває недовго… моя ж мрія ще жива… За тих часів я засинав, завжди уявляючи, що я великий герцог Тосканський, мільйонер, коханець принцеси або славетна людина… Отже, вступити на посаду до графа Октава, мати у власному розпорядженні сотню луідорів на рік — це означало для мене початок незалежного існування. Я передбачав, що зможу ввійти до товариства, знайти там те, до чого прагнуло моє серце — заступницю, патронесу, що врятувала б мене від тої небезпеки, яка чатує в Парижі на двадцятидвохлітнього молодика, хоч би який він удався розумний та вихований. Я починав боятися себе самого. Упертому студіюванню права, що в нього я заглиблювався, не завжди під силу було загнуздати палку фантазію.

Так, часом я кидався думкою в театральне життя, мені здавалося, що з мене буде не абиякий актор; я мріяв про безконечні тріумфи, любощі, не знаючи про розчарування, що криються за завісою, як і всюди, бо в кожного кону є свої лаштунки. Часом я йшов з дому, палаючи бажанням улаштувати в Парижі лови, пристати до якоїсь красуні, іти за нею слідом аж до її дому, писати до неї, звіритися їй цілком і перемогти її силою свого кохання. Мій бідний дядько, ця сімдесятдвохлітня дитина, що розумом дорівнювався самому богові, а наівний був, як справжній геній, співчутливим серцем здогадувався про бентежні заколоти в моїй істоті; тож він часто казав мені: «Ти, Морісе, теж бідак; ось тобі двадцять франків, розважся — адже ти не священик». Це траплялося тоді, коли він почував, що віжки, на яких він держав мене, надто напружувались і ось-ось ладні були перерватися. Коли б ви бачили тоді мінливі вогники, що спалахували в його сірих очах, або посмішку, що грала на його милих устах, підсмикуючи їх до кутиків рота, одно слово, ввесь чарівний вираз його благородного обличчя, що не здавалося потворним, бо було перейняте дійсним апостольським духом, — ви збагнули б, чому я, замість відповіді, цілував цього кюре так, ніби він був мені матір'ю.

— Ти матимеш не пана, а друга в особі графа Октава, — сказав мені дядько дорогою до вулиці Пеєн, — але він — недовірливий, чи, краще сказати, обережний. Приязнь цього державного діяча треба завоювати дуже поволі, бо хоч він дуже проникливий і звик розбиратися в людях, проте його ошукав той, чиє місце ти заступаєш, і граф за малим не зробився жертвою свого довір'я. Цього досить, щоб ти знав заздалегідь, як поводитися з ним.

Коли ми постукали у величезні двері готеля, обширного, як готель Карнавале[9] і розташованого між садом та подвір'ям, стукіт наш пролунав, ніби серед пустки. Дядько мій сказав старому швейцарові в лівреї, щоб про нас доповіли графові, а я тим часом оглянув за мить усе: і бруковане подвір'я, де бруку не видно було за буйною травою, і чорні стіни, що їх, крім пишноти архітектурних оздоб, вкривали ще ніби малесенькі садочки; високі дахи, подібні до дахів Тюільрі. Баляси горішніх галерей були поточені червою. Крізь гарну арку я побачив збоку друге подвір'я з усіма господарськими будівлями та півзруйнованою брамою. Старий машталір чистив там стару ж колясу. Недбалий вигляд цього слуги зразу показував, що в розкішній стайні, де колись іржало стільки коней, тепер їх було хібащо пара. Гарний фасад подвір'я здався мені похмурим, як фасад будинку, що належить урядові або короні й відданий на якесь громадське використання. Коли ми з дядьком ішли від швейцарської до ганку (на дверях був напис: «звертатися до швейцара»), пролунав дзвінок і вийшов лакей у лівреї, що нагадувала ліврею Лабранша з старого репертуару Французького Театру. Видно, одвідувачі бували тут дуже нечасто, бо лакей, ідучи, нашвидку натягав на себе одяг; він прочинив нам зроблені з маленьких шибочок скляні двері, обіч яких на стінах димом двох ліхтарів змальовані були чорні зірки. Розкіш перестилю не поступалася версальській. Просто перед очима були сходи, яких ніхто вже не будуватиме за наших часів у Франції, бо вони самі відбирають стільки місця, як цілий будинок. Ми йшли вгору кам'яними приступками, холодними, як плити надгробків, а завширшки — на цілих вісім чоловіка в шерег, і наші кроки лунали під дзвінким склепінням. Здавалось — ми десь у соборі. Поручні сходів тішили око своєю слюсарською витворністю, що в ній розгортались фантазії якогось майстра доби Анрі III. Мов укриті крижаною кереєю, що впала нам на плечі, ми поминули кілька передпокоїв, анфіладу залів з паркетними підлогами без килимів і з безліччю тих чудових старовинних речей, що потрапляють звідси до антикварів. Нарешті ми дісталися до величезного кабінету, що містився в наріжньому павільйоні, з вікнами до великого саду.

— Пан кюре з церкви Білих Мантій і його небіж пан дель Осталь, — оповістив Лабранш, на якого нас здав театральний лакей у першім передпокої.

Граф Октав, одягнений у довгі штани й сурдут з сірого молетону, підвівся зза великого бюра, перейшов до каміну й рухом запросив мене сідати, а сам тим часом узяв мого дядька за обидві руки й міцно потиснув їх.

— Хоч я й парафіянин церкви святого Павла, — сказав він, — але хіба ж можна не знати кюре з Білих Мантій! Радий нагоді познайомитися з ним.

— Ваша світлість дуже ласкаві, — відповів дядько. — Я привів до вас єдиного родича, що лишився в мене. Бажаючи цим зробити подарунок вашій світлості, я разом сподіваюся дати другого батька своєму небожеві.

— На це я зможу дати вам відповідь, пане абат, тоді, коли ми пересвідчимось одне в одному, ваш небіж і я, — відказав граф Октав.

— Як вас звати? — спитав він мене.

— Моріс.

— Він кандидат права, — зауважив мій дядько.

— Гаразд, гаразд, — сказав граф, оглядаючи мене з ніг до голови. — Пане абат, сподіваюсь, що, передусім для свого небожа, а подруге й для мене ви будете ласкаві приходити щопонеділка до мене обідати. Це буде наш обід, наш родинний вечір.

Відтак мій дядько з графом почали розмову про релігію з точки зору політики, про боротьбу з злочинством, про благодійство, а я міг досхочу роздивлятись на людину, що від неї з цього дня залежала моя доля. Граф був помірного зросту; його вбрання не давало змоги достоту уявити його будову, але мені він здався худим і сухим. Обличчя мав суворе й густо позначене зморшками, риси обличчя — тонкі. Рот, трохи завеликий, виявляв заразом і нахил до глузування, і доброту. Його надто велике чоло лякало, як чоло безумця, — це, певне, тому, що воно було непропорційне до нижньої частини обличчя, яка несподівано уривалась коротким підборіддям, дуже зближеним з нижньою губою. Очі були сині, як туркеза, жваві й розумні, як у князя Таллейрана[10], що захоплювали мене згодом; так само, як і в того, вони вміли робитися непроникливими, аж похмурими, і надавали ще незвичайнішого виразу цьому не блідому, але жовтому обличчю. Такий колір свідчив, здавалось, про дратівливу вдачу, про нестримні пристрасті. Волосся, що припало сріблом часу, вкривало йому голову білими й чорними пасмами старанної зачіски.

Як людина, що мусить рано виходити з дому до Палацу Правосуддя, граф був уже поголений. Два шандали, кожен на чотири свічки під абажуром, стояли обабіч на бюрі й ще горіли — промовистий доказ того, що цей суддя починав свій день ще вдосвіта. Коли він простяг руку, щоб подзвонити лакея, я звернув увагу на його руки: вони були гарні й білі, як у жінки.

— Розповідаючи вам цю історію, — урвав сам себе генеральний консул, — я зміняю соціальне становище й титули цієї дієвої особи, проте, змальовую її такою, якою вона була справді. Заможність, сан, розкіш, спосіб життя — всі ці деталі вірні; але я не хочу зраджувати свого добродійника й своєї звички до скромності.

— Замість почувати себе тим, чим я був проти нього з громадського погляду, — сказав по паузі генеральний консул, — тобто комашиною проти орла, я переймався в присутності графа якимсь непевним почуттям, що його лише тепер можу пояснити. Геніальні люди (він гречно вклонився послові, славетній жінці й двом парижанам), справжні державні діячі, поети, генерал, що командував арміями, взагалі дійсно великі люди — завжди бувають прості, і ця простота ставить нас ніби на однаковий з ними рівень. Ви, що стоїте вище за нас розумом, ви мабуть спостерігали, — сказав він, звертаючись до своїх гостей, — як зменшує почуття моральні відстані, утворені суспільством. Якщо ми розумово стоїмо й нижче від вас, то можемо дорівнятися вас відданістю в дружбі. Температурою наших серць (даруйте мені цей вислів) я почував себе таким близьким до свого патрона, яким далеким був від нього своїм чином та знанням. До того ж, душа має свою прозірливість, вона зачуває в іншому горе, смуток, щастя, неприязнь, ненависть. Я невиразно відчув, що стою перед якоюсь таємницею, помітивши на обличчі в графа ті самі ознаки, що я спостерігав і в дядька. Доброчесні вправи, ясна совість, чистота думок перетворили обличчя мого дядька, яке з бридкого стало прекрасним. На графі я помітив цю метаморфозу навпаки: коли вперше глянув на нього, мені здалося, що йому років п'ятдесят; уважніше придивившись, я викрив у ньому молодість, поховану під крижаною заслоною глибокого горя, під утомою від упертої праці, під гарячими красками якоїсь нещасливої пристрасті. На якесь дядькове слово очі в графа знову набули свіжості барвінку, на обличчі пройшла захоплена посмішка, і я побачив, здавалось мені, його справжній вік — сорок років. Ці спостереження я зробив не тоді, а далеко згодом, пригадуючи всі деталі свого першого візиту.

До кімнати ввійшов лакей, несучи тацю з сніданком для графа.

— Я не наказував подавати сніданок, — сказав граф, — поставте це й покажіть панові його помешкання.

Я пішов за лакеєм, що провів мене до гарного помешкання, розташованого під терасою, між парадним подвір'ям і господарськими будівлями, над тією галереєю, що нею кухні сполучалися з головними сходами готеля. Повертаючись до графового кабінету, я почув, ще не відчинивши двері, що мій дядько так атестував мене:

— Схибити він може, бо в нього гаряче серце, та й усі ми можемо чесно помилятися, але пороку в ньому немає.

— Ну, як? — приязно кинув на мене оком граф, — чи до вподоби вам там, скажіть? Ця казарма така велика, що як вам буде незручно жити там, я оселю вас десь інде.

— В дядьковій господі я мав лише одну кімнату, — відказав я.

— Ну, сьогодні ввечері ви зможете й улаштуватись, — сказав мені граф, — адже, щоб перевезти сюди ваші речі, як воно звичайно буває в студентів, вам вистачить одного візника. Сьогодні ж ми пообідаємо всі разом, утрьох, — додав він, глянувши на мого дядька.

Поруч графового кабінету була розкішна бібліотека; він повів нас туди й показав мені невеличку, гарно вбрану кімнату з малюнками на стінах, що колись, певне, була за молільню.

— Ось ваша келія, — промовив він до мене, — тут ви перебуватимете, коли вам доведеться працювати зо мною, бо ви не будете самостійні.

Тут він докладно розказав мені про характер роботи, що мені доведеться виконувати, про те, скільки часу я маю на це витрачати; слухаючи його, я відчув у ньому великого політичного вихователя. Щось із місяць пішло в мене на те, щоб оббутися серед нового оточення й людей, засвоїти ті обов'язки, що накладало на мене нове становище, і призвичаїтись до графа. Секретар конче мусить спостерігати ту людину, що користується з його послуг. Смаки, пристрасті, вдача, манії цієї людини стають для нього за об'єкт мимовільного вивчення. Спілка цих двох розумів — це заразом щось більше й менше від подружжя. Три місяці обидва, граф Октав і я, пильно досліджували одне одного. Я дуже здивувався, коли довідався, що графові тільки тридцять сім років. Суто зовнішній спокій його життя й обачність поводження не були в нього тільки наслідком глибокого почуття обов'язку та стоічного міркування; день-у-день стикаючись з цією людиною, надзвичайною для всіх тих, хто добре знав її, я відчув широкі глибини під його працею, під виявами чемності, під його зичливою маскою, під стриманістю, яка так скидалася на душевний спокій, що легко було помилитися. Як блукаючи по лісах, часом ступиш на грунт, що своїм звуком під ногами виявляє кам'яні поклади чи порожнечу, так і брили егоізму, приховані під квітами ввічливості і пориті горем підземелля, приглушено звучать від постійного дотику в інтимному житті. Не безнадійність, а горе жило в цій справді великій душі. Граф зрозумів, що дія, вчинок — то найвищий закон для людини в суспільстві. Отже, він і простував своєю стежкою, не зважаючи, на таємні рани, і спокійно дивився в майбутнє, як мученик, перейнятий вірою. Проте, таємний сум, гірке розчарування, яким він мучився, не завело його у філософські пустелі безвір'я; цей мужній державний діяч був релігійний, хоч і не виставляв своєї релігійності на люди: він ходив до ранньої меси, яку правили в церкві св. Павла для ремісників та побожної челяді. Ніхто з його друзів, ніхто при дворі не знав, що він так суворо додержує релігійних обрядів. Богові він служив так, як деякі чесні громадяни служать порокові — в глибокій таємниці.

Тому й трапилося мені одного дня побачити графа на такій вершині нещастя, якої годі дорівнятися всім тим, хто вважає себе за найбільш досвідчених у життьовому лиху, хто висміює в іншому пристрасті й віру, бо свої вже переміг, і на всі лади виспівує свою іронію та призирство. Він не глузував ні з кого: ні з тих, що ще тягнуться за надією, яка заводить їх на багнища, ні з тих, що видираються геть на верхів'я, шукаючи самотності, ні з тих, хто вперто бореться, заливаючи арену своєю кров'ю та встеляючи її своїми ілюзіями; він бачив світ у його суцільності, стояв понад віруваннями, слухав скарги, не йняв віри прихильності, а надто відданості; але цей великий, цей суворий суддя співчував людям, захоплювався ними не хвилинним поривом, але мовчки, зосереджено, щирістю зворушеної душі. Це був ніби безгрішний Манфред[11]-католик, що вірить пристрасно, що топить сніги палом безвихідного вулкану, що розмовляє з зорею, яка тільки йому видима!

Багато незрозумілого помічав я у зовнішнім житті графа. Я не міг устежити за ним, не як за мандрівцем, що простує своїм шляхом і зникає десь серед ярів та драговин, а як за стрільцем, якого пантрують і який шукає схованки й притулку. Я не міг зрозуміти, куди він раптом зникав і часто саме тоді, як було дуже багато роботи; він не крився від мене, що йде кудись, бо казав: «Працюйте далі замість мене» — і доручав мені свою роботу. Ця людина, що глибоко поринула в потрійні обов'язки — державного діяча, судді та промовця, чарувала мене своєю любов'ю до квітів, любов'ю, що виявляє величну душу й властива майже всім витонченим істотам. В його садку й кабінеті була сила найдивніших рослин, але він купував їх завжди прив'ялими. Може, йому до серця було дивитися на них, як на образ його власної долі, бо й він так само зів'яв, як ті примерхлі квіти, що їх аромат, змішаний з духом тління, дивно сп'яняв його. Граф любив свій рідний край, громадській роботі він віддавався з шаленством серця, яке хоче затамувати якусь іншу пристрасть; проте, наука, праця, поглинаючи його час, не давали йому цілковитого задоволення; в ньому відбувалася жахлива боротьба, і далекі відгуки її докотилися до мене. Одно слово, в ньому почувалось палке прагнення до щастя, і мені здавалось, що він ще зазнає його; але що ставало на перешкоді? Може він любив якусь жінку? Я ставив собі це питання. Уявіть, які скорботи перебрала моя думка перш, ніж я підійшов до такого простого й разом такого страшного питання. Не зважаючи на всі зусилля, моєму патронові не вдалося затамувати голоса свого серця. Під його суворою поставою, під мовчазністю судді хвилювалася пристрасть, стримувана з такою силою, що ніхто крім мене, його застільника, не дізнався про цю таємницю.

Мені здавалось, що за девіз у нього було: «Я страждаю й мовчу». Перед ним шанобливо схилялися, ним захоплювалися, з ним приятелювали такі ж, як і він, невтомні трудівники — голови суду Гранвіль та Серізі, але це не впливало на графа; він або не відкривав їм нічого, або вони все це й самі знали. Завжди спокійний на людях, з високо піднятим чолом, граф виявляв своє справжнє єство лише тими рідкими хвилинами, коли думав, що його ніхто не бачить у кабінеті або в садку. Але тоді вже граф ставав, як дитина: він давав волю сльозам, схованим під його тогою, і своєму збудженню, яке, коли його неправильно витлумачити, могло б пошкодити його репутації, як прозірливого державного діяча. Коли я переконався, що це справді так, граф Октав набув для мене привабливості загадки, і я перейнявся такою прихильністю до нього, ніби він був мені рідним батьком. Чи уявляєте ви собі, що таке цікавість, яку стримує пошана?.. Яке саме лихо спіткало цього вченого, що вісімнадцяти років, як Пітт, присвятив життя на те, щоб вивчати науку влади, хоч сам ніколи не знав честолюбства? Цього суддю, що знався на праві, міжнародному й внутрішньому, цивільному й карному, і міг дати раду всім труднощам та помилкам? Цього глибокодумного законодавця, цього поважного письменника, цього побожного безженця, все життя якого свідчило про моральну бездоганність?.. І злочинця бог не міг би покарати суворіше, як мого патрона; горе відібрало йому половину сну, він спав не більш, як чотири години! Яка боротьба відбувалася впродовж цих годин, зовні таких спокійних, працьовитих, але під час яких я не раз помічав, що перо випадало з його пальців, голова хилилася на руку, а очі, подібні до двох застиглих зор, тьмарилися іноді слізьми? Як бігла вода цього живого джерела блискучим річищем, а підземний вогонь не висушив її? Може між нею та земним вогнищем, як на морському дні, прослався гранітовий шар? Нарешті, чи вибухне коли вулкан?.. Іноді граф поглядав на мене з тією проникливою, хоч і раптовою цікавістю, з якою людина дивиться на іншу, коли шукає спільника; потім уникав моїх очей, побачивши їх розкритими, як рот, що хоче відповіді й ніби говорить: «Кажи ти перший!» Іноді граф Октав впадав у розпач, ставав ніби здичавілим і похмурим. Якщо вияв такого настрою впливав на мене, як образа, він умів швидко зміняти його, не перепрошуючи мене, але всією своєю поведінкою наближаючись до христіанської покори. Коли я по синівському прив'язався до цієї людини, цілком таємничої для мене, але такої зрозумілої для людей, яким слово «оригінал» цілком пояснює всі сердечні загадки, тоді я змінив увесь лад у його господі. Граф зовсім нехтував власні інтереси, його недбалість у провадженні своїх господарських справ сягала до глупоти. Маючи близько ста шестидесяти тисяч франків ренти, крім платні на посадах, з яких три не підлягали законові про сполучення, він витрачав шістдесят тисяч, з яких щонайменше тридцять ішло на челядь. Наприкінці першого року я повиганяв усіх цих шахраїв і попросив його світлість, щоб він використав свій вплив і допоміг мені добрати йому челядь з пристойних людей. Наприкінці другого року, граф, краще доглянений і краще обслужений, тішився з усіх вигод сучасного комфорту; він виїздив добрими кіньми, що належали кучерові, якому я щомісяця сплачував певну суму за кожного коня; прийомними днями його обіди, які постачав за помірну ціну Шеве, здобували доброї слави господареві; а звичайними днями страву готувала добра куховарка, яку вишукав мені мій дядько, а до послуг їй були дві перемивальниці; господарські витрати, за винятком тих сум, що йшли на придбання різних речей, не перевищували тридцяти тисяч франків; челяді в нас і служників побільшало, але це повернуло готелеві всю його поезію, бо цьому палацові, такому чудовому й величному в своєму занепаді, бракувало охайності.

— Тепер я не дивуюся, — сказав він, довідавшись про ці наслідки, — що мої слуги забагатіли. За ці сім років у мене було двоє кухарів, і кожен тепер має власний ресторан!

— За ці сім років ви витратили триста тисяч франків, — відказав я, — і ви, суддя, що підписуєте в суді вироки злочинцям, самі потурали злодіям у власному домі.

На початку 1826 року граф, мабуть, упевнився мене остаточно, і між нами утворився такий міцний зв'язок, який тільки може бути між двома людьми, що з них один підлеглий другому. Він нічого не казав мені про моє майбутнє, але взявся вивершувати мою освіту, як учитель і як батько. Часом він доручав мені збирати найскладніші матеріали для його творів; я опрацьовував деякі з його доповідей, а він потім виправляв, пояснюючи мені ріжницю між тим чи тим тлумаченням законів, між його поглядом і моїм. Коли, нарешті, я спромігся так виконати своє завдання, що він міг ту працю пустити, як власну, його радість стала мені за нагороду, і він помітив, що я саме так відчув її. Цей незначний випадок справив велике вражіння на його, зовні таку сувору, душу. Граф (вживаючи тут юридичного терміну) оголосив мені вирок у вищій інстанції: обома руками взяв мене за голову й поцілував у чоло.

— Морісе! — скрикнув він, — ви вже не секретар мені!.. Ще не знаю, чим ви далі будете для мене, але, якщо моє життя не зміниться, можливо, ви будете мені за сина!

Граф Октав розчинив мені двері до найповажніших паризьких салонів, де я бував за нього в супроводі його слуг, їздячи його каретою; це в тому разі, коли він, уже зібравшись їхати, раптом зміняв свій намір (так траплялося часто), казав покликати йому візника й рушав… куди? Це була таємниця. З того, як мене вітали, я здогадувавсь, як ставиться до мене граф і яку вагу має його рекомендація. Уважний, як рідний батько, він забезпечував усі мої потреби тим щедріше, що моя скромність примушувала його завжди про мене думати.

На кінець січня 1827 року у графині де-Серізі мені раз-у-раз так не щастило в картах, що я програв дві тисячі франків, але не хотів брати їх із своєї каси. Другого дня я міркував:

— Чи попросити цю суму в дядька, чи признатися графові?

І вирішив останнє.

— Вчора, — сказав я йому під час сніданку, — я постійно програвав, але завзявся й не кидав гри. Я винен дві тисячі франків. Чи не дозволите ви мені взяти ці дві тисячі в рахунок мого річного заробітку?

— Ні, — з чарівною посмішкою відповів він, — коли доводиться грати в поважному товаристві, треба мати на це гаманця… Візьміть шість тисяч франків, сплатіть свої борги, і надалі будемо рахувати їх пополам, бо здебільшого ви заступаєте мене, тож ваше самолюбство не мусить терпіти.

Я не подякував графові. Подяка здалася б йому зайвою між нами. Це свідчить вам про характер наших взаємин. Проте, ми ще не мали один до одного безмежного довір'я, — він не розкривав мені неозорих підземель, які я відчув у його інтимному житті, а я не казав йому: «Що вам? Чому ви страждаєте?» Що робив він довгими вечорами? Часто він вертався пішки або візником, а я, його секретар, тим часом вертався каретою! Може ця побожна людина була жертвою якихсь лицемірно прихованих пороків? Може він витрачав усі свої духовні сили, щоб задовольняти ще спритніші, як у Отелло, ревнощі? А може жив із жінкою, негідною його? Якось уранці, вертаючись від одного з наших постачальників, якому сплачував рахунок, я близько церкви св. Павла та міської ратуші побачив графа Октава, такого захопленого розмовою з якоюсь старою жінкою, що він мене не помітив. Вигляд цієї старої навів мене на підозру, тим обгрунтованішу, що я не міг досі зміркувати, куди граф витрачає свої заощадження? Подумати страшно — я ставав суддею своєму патронові. Я знав, що саме тепер він має понад шістсот тисяч франків вільних грошей; якби він використав їх на цінні папери, це було б мені відомо, його довір'я до мене в усьому щодо фінансових справ було безмежне. Іноді граф ранками гуляв у себе в садку, ходив туди й сюди, як людина, якій ця прогулянка стає за криластого коня для її мрійної журби. Він ходив і ходив, тер свої руки так, що мало не здирав з них шкіру! І коли я підходив до нього на звороті алеї, я бачив на його обличчі сяйво. Очі його замість суворого блиску туркези набували оксамитової м'якості барвінку, яку я спостеріг ще за першого візиту до нього, коли мене так уразив дивний контраст двох таких відмінних поглядів — погляду щасливої людини і погляду нещасної. Двічі чи тричі в такі хвилини він брав мене за руку й, ведучи поруч себе, казав: «Про що ви хочете спитати мене?» — замість того, щоб перелити своє щастя в моє серце, яке поривалося до нього. Проте, дедалі частіше, особливо з того часу, як я міг уже заступати його в роботі й складати за нього доповіді, безталанний цілі години вистоював серед саду коло оточеного півколом розкішних квітів чудового мармурового басейну, пильнуючи метушні золотих рибок. Цей державний діяч, здавалось, цілком захоплювався такою механічною розвагою, як кришити рибкам хліб.

І ось як виявилась драма його внутрішнього життя, бурхливого й спустошеного, де, як в одному з кіл, про яке забув Данте в своєму «Пеклі», зароджувались жахливі радості.

Генеральний консул зробив паузу.

«Одного з понеділків, — почав він далі, — трапилося так, що пан де-Гранвіль і пан де-Серізі, тоді віцепрезиденти державної ради, прийшли до графа Октава на засідання. Утрьох вони складали комісію, в якій я секретарював. Граф уже призначив мене за авдитора[12] державної ради. Всі матеріали, потрібні для дослідження політичної справи, конфіденціально дорученої цим трьом особам, були напоготові на одному з довгих столів нашої бібліотеки. Де-Гранвіль і де-Серізі поклалися на графа Октава щодо попереднього розгляду цих документів. Щоб не носитися з ними знову до пана де-Серізі, що головував у комісії, вони умовились зібратися на вулиці Пеєн. Тюільрійський кабінет надавав значної ваги цій роботі, яка припала головно на мене і завдяки якій я того ж року був призначений на рекетмайстра[13].

Хоч де-Гранвіль і де-Серізі, своїми звичками дуже подібні до мого патрона, завжди обідали в себе вдома, але наше засідання так затяглося, що лакей нарешті покликав мене, щоб сповістити, що вже дві години, як у вітальні нас чекають кюре з церкви св. Павла та з Білих Мантій.

Була вже дев'ята година!

— Отже, панове, вам доведеться пообідати вкупи з духівництвом! — сміючись, сказав граф Октав до своїх колег. — Не знаю, чи пересилить де-Гранвіль свою огиду до сутани?..

— Це залежатиме від того, що це за кюре!

— О, один з них — мій дядько, а другий — абат Годрон, — відповів я. — Не бійтеся, абат Фонтенон уже не вікарій у церкві св. Павла!

— Та що ж, пообідаємо! — відповів де-Гранвіль. — Мені верне з душі від святих, але я не знаю нікого приємнішого за справді побожну людину.

Ми перейшли до вітальні. Обід був чудовий. Люди високо освічені, політичні діячі, що через свою професію набувають великого досвіду й звички володіти словом, — вони чудові оповідачі, якщо вміють оповідати. Середини тут не буває — вони або цілком незграбні на слові, абож блискучі. У цій чарівній грі князь Меттерніх[14] так само сильний, як і Шарль Нодьє[15]. Відшліфовані, як діамант, дотепи державних діячів завжди перейняті глибиною і чіткістю, в них усе блищить, усе іскриться. Бездоганно додержуючи пристойності серед цих високопоставлених людей, мій дядько дав волю своєму розумові, делікатному, глибоко лагідному й заразом гострому, як то буває в людей, що звикли крити думки під одягом свого сану. Будьте певні, що в цій розмові не було ні вульгарності, ні пустословства; як на мене, то вона впливала на душу, як музика Россіні. Абат Годрон, як сказав це граф де-Гранвіль, більш скидався на св. Петра, ніж на св. Павла, — глибоковірний селянин, чотирикутній завширшки й заввишки, цей священицький бик, геть зовсім нетямущий у світських та літературних справах, пожвавив розмову несподіваними запитаннями й наівними подивами. Наприкінці мова зайшла про невигойну виразку суспільного ладу, про те, що й нас зараз цікавить — про перелюб! Мій дядько вказав на суперечність, яку під впливом революційних бур законодавці Кодексу встановили між цивільним та церковним законом і з якої, на його думку, походило все лихо.

— Для церкви, — сказав він, — перелюб є злочин, а для ваших суддів він лише провина. Перелюб везуть каретою до виправної поліції, замість садити на лаву підсудних. Наполеонівська державна рада, перейнята поблажливістю до злочинної жінки, виявила свою неспроможність. Хіба не слід було б у цьому питанні погодити цивільний закон з церковним і засилати, як це колись було, злочинну дружину на все життя до манастиря?

— До манастиря! — відказав пан де-Серізі. — То треба було б спершу створити манастирі; адже за тих часів з них поробили казарми. Та й подумайте, пане абат, чи годиться давати богові те, чого не хоче суспільство?

— О, — мовив граф де-Гранвіль, — ви не знаєте Франції! Чоловікам дали право скаржитись, а за цілий рік немає й десятьох скарг за зраду.

— Пан абат проповідує з власної дзвіниці, — сказав граф Октав, — бо хто ж, як не Ісус Христос, утворив перелюб? На Сході, в цій колисці людства, жінка була тільки насолодою, була річчю; від неї не вимагали ніяких чеснот, крім покори та вроди. Поставивши душу над тіло, сучасна европейська родина, дочка Ісусова, вигадала незламний шлюб, перетворила його на таїнство.

— О, церква усвідомлювала всі труднощі, до яких це призводить! — скрикнув пан де-Гранвіль.

— Ця установа утворила новий світ, — посміхаючись казав далі граф, — але побут цього світу ніколи не буде побутом тих країв, де жінка на сьомому році вже дозріла, а на двадцять п'ятому вже більше, як стара. Католицька церква забула про потреби цілої половини земної кулі. Отже, говоритимемо лише про Европу. Вища чи нижча від нас жінка? Ось як мусимо ставити питання. Якщо жінка нижча від нас, то, підносячи її так високо, як це робить церква, треба встановити й жорстоку кару за перелюб. Колись так воно й було. Манастир або смерть — от і все давнє законодавство! Але відтоді, як це буває, побут змінив закони. За притулок перелюбові став трон, і розвиток цього привабливого злочину відзначив послаблення догм католицької церкви. Тепер там, де церква вимагає в провинної жінки лише щирого каяття, суспільство обмежується тим, що ганьбить її, але не карає. Щоправда, закон ще засуджує винних, але не жахає їх. Одно слово, є дві моралі — мораль світська й мораль Кодексу. Там, де Кодекс слабий — визнаю це разом з нашим добрим абатом — там світ зухвалий і глузливий. Мало є суддів, яким не хотілося б зробити той злочин, що вони засуджують з усім запалом своїх досить лагідних вироків. Світ, який заперечує закон і своїми святами, і своїми звичаями, і своїми втіхами, — суворіший від Кодексу й церкви; він карає невправність і заохочує лицемірство. На мою думку, треба від початку й до кінця переінакшити економічну сторону закону про шлюб. Може бути, французький закон був би досконалим, якби він позбавив дочок права діставати спадщину.

— Ми троє добре знаємо цю справу, — сміючись сказав граф де-Гранвіль. — У мене дружина, з якою я не можу жити; у Серізі дружина, яка з ним не хоче жити; щождо тебе, Октаве, то твоя тебе покинула. Отже ми втрьох втілюємо всі відміни шлюбних стосунків між подружжям; тому, певне, всі ми ввійдемо, до складу комісії, якщо колись знову стане питання про розлуку!

Виделка в графа Октава впала на склянку, розбила її, розбила й тарілку. Граф зблід, як смерть, і гнівно глянув на графа де-Гранвіля, показуючи очима на мене; я постеріг той погляд.

— Даруйте, друже, я забув про Моріса, — сказав пан де-Гранвіль. — Серізі і я стали твоїми спільниками після того, як були в тебе свідками, тож я не думав, що про це нескромно буде згадати при двох шановних священиках.

Граф де-Серізі перевів мову на інше, розповів, чого він тільки не робив, щоб догодити дружині, але все було марно. Цей старик зробив висновок, що не можна підкорити законам людські симпатії та антипатії, і дійшов висновку, що закон суспільства найдосконаліший тоді, коли він найближчий до закону природного. А природа аж ніяк не зважає на духовні зв'язки, бо її мета — розмноження роду. Отож, чинний Кодекс дуже розумно надав широкого простору випадковості. Позбавлення дочок права на спадщину, якщо є спадкоємці-чоловіки, було б чудовим заходом, щоб запобігти виродженню раси, а також і подружжя зробити щасливішими, унеможлививши скандальні шлюби й примусивши шукати тільки красу й моральні якості. — Але, — додав він, з огидою махнувши рукою, — де вже там поліпшити законодавство, якщо країна хоче мати сімсот-вісімсот законодавців!.. Зрештою, — сказав він, — якщо я став жертвою цього, то в мене є дитина, яка мене замінить…

— Поминаючи всякі питання релігійного характеру, — озвався мій дядько, — я хочу зауважити вашій світлості, що природа дає нам лише життя, суспільство мусить дати нам щастя. У вас є, діти? — спитав він у пана де-Гранвіля.

— А я хіба їх маю? — глухо промовив граф Октав, справивши своїм голосом таке вражіння, що розмова про жінок і про шлюб зразу припинилася. Після кави обидва графи й обидва кюре зразу пішли, побачивши, що бідного Октава опанувала така туга, що він не помітив навіть, як вони по черзі зникли. Мій патрон сидів коло каміну в кріслі і мав вигляд зовсім знеможеної людини.

— Ви знаєте тепер таємницю мого життя, — сказав він, помітивши, нарешті, що ми вже насамоті. — Після трьох років одружіння, вернувшись увечері додому, я дістав листа, в якому графиня повідомила мене про те, що тікає. Цьому листові не бракувало благородства, бо така вже в жінок природа, що вони зберігають гідність, роблячи цей огидний злочин… Всі гадають, що моя дружина поїхала морем і загинула під час кораблетрощі. Вже сім років я живу самотній. Але годі про це на сьогодні, Морісе. Ми ще поговоримо про моє становище тоді, як я звикну до думки розповідати про це саме вам. Коли слабуєш на хронічну хворобу, хіба не доводиться поволі звикати навіть до того, що тобі полегшало?.. Часом це буває лише іншим проявом тієї самої недуги.

Я пішов спати дуже схвильований, бо таємниця не тільки не з'ясувалася, а здалася мені ще таємнішою. Я почував незвичайну трагедію, бо розумів, що нічого вульгарного не могло статися між чоловіком графової вдачі і жінкою, яку він собі обрав. А ті обставини, що примусили графиню покинути чоловіка, такого благородного, чемного, бездоганного, чоловіка, що кохав і гідний був взаємного кохання, — вони напевне були не з звичайних! Фраза графа де-Гранвіля стала мені ніби смолоскипом, кинутим у підземелля, в яких я вже давно блукав; хоч полум'я й не освітило їх, але мої очі все ж пересвідчилися в тому, які вони великі. Я усвідомив графові страждання, не знаючи ні глибини їх, ні гіркоти. Його жовте обличчя, його всохлі виски, його надлюдська праця, хвилини замріяності, найдрібніші деталі життя цього жонатого безженця яскраво виступили мені тої години розумового розгляду, який є, ніби присмерк сну і якому віддалася б, як і я, кожна людина з чулим серцем. О, як любив я свого бідного патрона! Він здавався мені величним. Я прочитав поему меланхолії, я помітив невпинну дію в серці, яке мав за байдуже. Хіба найвище горе не призводить завжди до нерухомості? Чи помстився за себе цей суддя, що мав у руках таку владу? Чи тішився він з довгої агонії? Хіба ж звичайна річ у Парижі гнів, що клекоче аж десять років? Що робив Октав після цього великого лиха, бо розлука подружжя — це велике лихо нашої доби, бо інтимне життя тепер зробилося тим, чим не було колись, а саме — соціальним питанням?

Кілька день ми не згадували про цю тему, бо у великих страждань є своя соромливість. Нарешті, якось увечері граф сказав мені поважно:

— Залишіться!

Ось яке, приблизно, було його оповідання:

«Мій батько мав вихованку, багату і вродливу; їй було шістнадцять років, коли я повернувся з колегії до цього старого готеля. Оноріна, яку виховала моя мати, прокидалася тоді до життя. Сповнена водночас і жіночої привабливості й дитячості, вона мріяла про щастя так само, як мріяла б про прикрасу, а може щастя й було для неї прикрасою душі? В її побожності бриніла дитяча радість, бо все, навіть релігія, було поезією для цього наівного серця. Майбутнє в її уяві було безконечним святом. Вона була невинна й чиста, ніяке безумство не турбувало її снів. Сором і туга ніколи не затьмарювали її обличчя і не заступали слізьми очей. Вона навіть не старалась розгадати таємницю хвилювання, що мимохіть охоплювало її чудового весняного дня. Зрештою, вона почувала себе слабою, призначеною до покори й чекала шлюбу, не бажаючи його. Її безжурна уява не знала зіпсуття, може бути й доконечного, яке прищеплює література малюнками пристрастей; вона нічого не розуміла в світі й не відала про жодну з небезпек суспільства. Люба дитина так мало страждала, що їй не було на чому виявити свою мужність. Одно слово, можна сказати, що вона з своєю чистотою сміливо могла б ходити серед гадюк, як живий образ тої ідеальної Невинності, яку змалював відомий художник. Жодне чоло в світі не було ніколи таким безхмарним і веселим, як у неї. І ніколи ще жодні уста не вимовляли так наівно найнепевніших запитань. Ми з нею були, як два брати. А через рік я сказав їй у садку цього самого готеля, коли ми кидали крихти в басейн золотим рибкам:

— Чи хочеш бути моєю дружиною? Зо мною ти робитимеш усе, що забажаєш, а як одружишся з іншим, він зробить тебе нещасною.

— Мамо, — звернулась вона до моєї матері, що саме підійшла до нас, — ми з Октавом хочемо одружитися!

— Це в сімнадцять років? — відповіла моя мати. — Ні, ви заждіть хоч півтора роки, і якщо й тоді одне одному будете подобатись, то й одружитесь, поєднавши і кохання, і вигоду, бо ви ж рівні родом і заможністю!

Коли мені стало двадцять шість років, а Оноріні дев'ятнадцять, ми з нею одружилися. З пошани до батьків, старих людей колишнього двору, ми не переробляли цього готеля за сучасною модою, не міняли його обстанови, а лишилися в ньому, як були доти, — дітьми. Проте, я виходив у світ, привчав свою дружину до суспільного життя і вважав за свій обов'язок освічувати її. Згодом я усвідомив, що шлюби, взяті в подібних до наших обставинах, мають підводний камінь, об який розбиваються, мабуть, багато прихильностей, багато обачностей, багато життів. Чоловік робиться педагогом, учителем, якщо хочете, і кохання гине від виховавчого догляду, що рано чи пізно ображає, бо дружина, молода й гарна, розумна й весела, не припускає якоїсь вищості над тим, чим її обдарувала природа. Може я помилявся? Може на важких початках родинного життя я взяв менторський тон? А може, навпаки, моя помилка в тому, що я цілком поклався на цю невинну душу і не пильнував її досить уважно, адже обурення в ній здавалося мені неможливим? Лишенько! Ні в політиці, ні в родинному житті ще й досі не знають, через що гинуть держави і щастя — через надмірну довірливість чи через надмірну суворість. А може чоловік не здійснив для Оноріни її дівочих мрій? Та хіба можна знати днями щастя, які саме правила ти не виконав?»

Я пригадую лише загальний зміст закидів, що їх граф робив сам собі з щирістю анатома, який дошукується причин хвороби, непомітних для його колег; але його лагідна вибачливість здалася мені справді гідною вибачливості Ісуса Христа, коли той урятував перелюбницю.

«Через півтора роки після того, як помер мій батько, що скінчив своє життя трохи раніше за мою матір, — казав далі граф, помовчавши, — настала страшна ніч, коли мене вразив прощальний лист Оноріни. Яка мрія спокусила мою дружину? Чи було то почуття? Був то магнетизм нещастя чи геніальності? Котра з цих сил опанувала і захопила її? Я нічого не хотів знати. Удар був такий жорстокий, що цілий місяць я був наче приголомшений. Згодом мій розум звелів мені ні про що не дізнаватися, але нещастя Оноріни аж надто добре мені про все розказали. Досі все це — річ банальна, Морісе, але все зміниться від одного слова: я люблю Оноріну, я не переставав кохати її. Відтоді, як вона мене кинула, я живу самими спогадами, я пригадую й переживаю знову одну за одною всі втіхи, яких я зазнав і до яких Оноріна, напевне, була байдужа.

«О, — сказав він, побачивши подив у моїх очах, — не робіть з мене героя, не вважайте мене за такого вже дурня, сказав би якийсь полковник часів Імперії, щоб я не шукав розваги. Алеж, дитино моя, я був чи надто молодий, чи надмірно закоханий: в цілому світі я не спромігся знайти собі іншої коханки. Після жахливої боротьби з самим собою я намагався розвіяти свою тугу; з грошима напоготові я доходив до самого порога зради… і раптом у душі поставав, як біла статуя, спогад про Оноріну. Пригадуючи незрівнянну ніжність її свіжої шкіри, такої прозорої, що крізь неї було видно, як тече кров і здригаються жилки; уявляючи собі її світлу голівку, таку саму наівну напередодні мого нещастя, як і тоді, коли я сказав їй: «Хочеш бути моєю дружиною?», — згадуючи чарівні пахощі, що могли бути ароматом тільки самої чесноти, ніби бачачи перед себе її променясті очі, граціозність її рухів — я тікав як людина, що зважилась обікрасти могилу і раптом побачила, як звідти постає оновлена душа мерця! У раді, в суді, в нічних мріях, я скрізь безперестанно бачу тільки Оноріну, і потрібні виняткові зусилля волі, щоб я міг зосередити увагу на тому, що я кажу або що роблю. От вам секрет моєї праці… і ось ще: гніву до Оноріни я почуваю не більше, ніж може почувати батько, знаючи, що його улюблена дитина через власну необережність потрапила в небезпеку. Я зрозумів, що утворив з своєї дружини поезію, якою тішився так сп'яніло, що гадав, що й вона ту сп'янілість поділяє. О, Морісе! Шалене кохання шлюбного чоловіка, це велика помилка, яка може призвести жінку до всякого злочину! Я, певне, не збудив до життя всіх сил цієї дитини, яку й любив, як дитину; а може я стомив її своїм коханням ще до того, як для неї наспіла пора любити? Вона, надто молода, щоб передчувати в жіночій вірності материнську відданість, цей перший шлюбний іспит прийняла за ціле життя, і свавільна дитина прокляла потай від мене це життя, не насмілюючись скаржитись, мабуть, через соромливість! У такому жахливому становищі опинилася вона, беззахисна проти чоловіка, який глибоко обурював її. А я, такий прозірливий, мовляв, суддя, маючи добре серце, але завжди заклопотану голову, запізно розгадав закони жіночого кодексу, на які тоді так мало зважав і які згодом постали передо мною в світлі пожежі, що спалила моє гніздо. Згідно з законами, що дозволяли чоловікові бути в такій справі суддею, я обернув своє серце на трибунал і виправдав дружину, а себе засудив. Але кохання прибрало в мені форму пристрасті, тої ганебної і всемогутньої пристрасті, яка охоплює деяких стариків. Тепер я кохаю відсутню Оноріну так, як у шістдесят років кохають жінку, яку хочуть за всяку ціну здобути, і почуваю в собі молодечу силу. У мене сміливість старика й стриманість юнака. Друже мій! Люди глузують з чоловіків, що опиняються в такому жахливому становищі. Коханцеві, що зазнав такої поразки, вони співчувають, а чоловіка вважають за безсилу нікчему й глузують, коли він не спромігся затримати в себе жінку, яку взяв спід церковного покрову й благословення мера. Отже, треба мовчати. Серізі — тому поталанило: через своє потурання дружині він має щастя бачити її, пильнувати, захищати; він обожнює її, і йому відома втіха добродійника, що не зважає ні на що, навіть на свою смішність, бо й вона освячує його батьківську радість!

— Я лишаюся одруженим тільки задля дружини, — сказав мені якось Серізі, коли ми виходили з ради.

«Але я! Адже я нічого не маю, навіть смішності для людського глуму, живу лише знетіленим коханням, не можу добрати ні слова, щоб сказати світській жінці, гидую проституцією, якимись чарами заворожений на вірність! Коли б не віра, я б стратив себе. Я пішов на змагання з працею, кинувся в її безодню і вийшов з неї живий, але розпалений, втративши сон!»

Я не можу пригадати слів цієї красномовної людини, якій пристрасть надавала далеко більшої проречистості, ніж на трибуні, так що і в мене, коли слухав його, текли, як і в нього, сльози по щоках! Уявіть же моє вражіння, коли по паузі, під час якої ми обоє витерли очі, він закінчив своє оповідання таким признанням:

«Ось у чім полягає драма моєї душі, і то не прилюдна, не зовнішня драма, яких не одна відбувається зараз у Парижі! Внутрішня драма нікого не цікавить. Я знаю, і це знатимете колись і ви, що плачете зараз укупі зо мною: ніхто не бере ні до душі, ні до серця чужого горя. Міра горя всередині нас. Навіть ви розумієте мої страждання лише за дуже невиразною аналогією! Хіба могли ви бачити, як я гамую шал безмежного розпачу, вдивляючись у мініатюру, де моє око знову знаходить і цілує її чоло, усмішку її уст, обрис її лиця; де я знову дихаю білістю її тіла, де майже відчуваю, майже голублю чорні грона її кучерявого волосся. Хіба спостерігали ви, як я підхоплююсь, огорнутий надією, як я корчуся під безліччю стріл розпачу, як блукаю по паризькому болоті, щоб утомою вгамувати своє нетерпіння? У мене бувають, як у сухотних, нервові напади, веселість безумця, жах убивці, що зустрічає жандарма. Одно слово, моє життя — це постійний пароксизм жаху, радості, відчаю. Щождо драми, то ось вона: ви гадаєте, що я занятий державною радою, палатою, судом, політикою!.. Та на все це досить було б семи годин на добу, бо моє життя надто вигострило мої здібності! Оноріна — ось моє головне заняття. Повернути собі знову дружину — ось те єдине, чого я прагну. Стежити за її життям у тій клітці, де вона пробуває, і так, щоб їй і на думку не спадала моя могутність, задовольняти її потреби, дбати за ті невеличкі розваги, що їх вона дозволяє собі, бути ввесь час коло неї, мов якийсь дух, що його вона не бачить і не здогадується про нього, бо інакше прахом пішли б усі мої сподіванки, — от у чому моє життя, справжнє моє життя! За ці сім років я жодного разу не лягав спати, не сходивши перед тим подивитися на світло її нічної лампки і на силует її тіні на фіранці.

«Вона покинула мій дім, не взявши звідси нічого, крім тієї сукні, що була на ній. Ця дитина виявила таке благородство почуття, яке межує з дурістю. І ось за півтора роки після втечі коханець, злякавшись суворого, холодного, лиховісного обличчя злиднів, покинув її, негідник! Цьому чоловікові, певне, хотілось зазнати щасливого й пишного життя десь у Швейцарії або Італії, того життя, яким здебільшого живуть вельможні пані, покинувши чоловіків. Оноріна ж має по закону шістдесят тисяч франків ренти. Мерзотник кинув цю дорогу істоту вагітну і без єдиного су. В листопаді 1820 року я домігся того, що найвідоміший акушер Парижу удав із себе звичайного хірурга з передмістя. Я умовив кюре з того кварталу, де жила графиня, щоб він дбав про її потреби так, ніби це було ділом благодійності. Затаїти ім'я моєї дружини, забезпечити їй інкогніто — це була робота, гідна Фігаро… Ви розумієте, мені досить було побажати, і я розшукав, де моя дружина. Після трьох місяців не так розпачу, як безнадії, думка про те, щоб, узявши за свідка самого тільки бога, присвятити своє життя на пильнування щастя Оноріни, стала для мене однією з тих поем, що їх випадає зазнати лише безоглядно закоханим. Всяке абсолютне кохання потребує своєї поживи. Що ж? Хіба не мусів я захищати від нових нещасть цю дитину, що завинила лише через мою необачність, виконувати, зрештою, роль ангела-охоронця? Після семи місяців годування її син, на щастя мені і їй, помер. Покинута саме тоді, як їй найбільше потрібна була підтримка чоловічої руки, моя дружина дев'ять місяців була на межі між життям і смертю, але оця рука, — сказав граф, випростуючи свою руку енергійно й сумирно, — чувала над її головою. Оноріна була доглянута, як у власній господі. Одужавши, вона цікавилася, хто і як саме допоміг їй; тоді їй сказали, що це були сестри-жалібниці з кварталу, товариство допомоги матерям та парафіальний кюре, що зацікавився нею. Ця жінка, в якої гордощі доходили до пороку, виявила в нещасті таку силу опору, яку я іноді називав ослячою впертістю. Оноріна вирішила сама заробляти на свій прожиток!.. Моя дружина працює!.. Ось уже п'ять років я утримую її на вулиці Сен-Мор у гарненькому будиночку, де вона робить квіти й капелюшки. Вона певна, що збуває свої гарненькі вироби крамареві за досить добру ціну, бо щодня дістає по двадцять франків і вже шостий рік ні про що не здогадується. Вона платить за всі речі, потрібні їй для життя, приблизно третину того, що вони коштують, отже на шість тисяч франків щорічного доходу живе так, ніби має п'ятнадцять тисяч. Вона дуже любить квіти й наймає собі за сотню екю садівника, який коштує мені тисячу двісті франків і що три місяці подає мені рахунка на дві тисячі франків. Я пообіцяв йому будиночок і город поруч швейцарської на вулиці Сен-Мор. Будиночок належить мені, а куплено його на ім'я секретаря суду. Найменша необережність з боку садівника, і він позбудеться всього свого матеріального добробуту. В Оноріни — свій будиночок, свій сад, чудова оранжерія — і все це п'ятсот франків на рік. Живе вона під ім'ям своєї покоївки пані Гобен, старої жінки, що відзначається випробованою скромністю і любить свою господиню. Проте, цю щиру відданість, так само як і садівникову, я підтримую обіцянками чималої винагороди у той день, коли дійду свого. З тої самої причини мені страшенно дорого коштують і консьєрж з його дружиною. Одно слово, Оноріна вже три роки щаслива, вона гадає, що своїми пишними квітами, уборами й добробутом завдячує своїй власній праці.

«О, я знаю, що ви хочете сказати мені! — скрикнув граф, помітивши запитання в моїх очах і на устах. — Так, я спробував одного разу… тоді моя дружина жила в передмісті Сент-Антуан. Пойнявши якось віри пані Гобен, що вже є надія помиритися, я надіслав поштою листа, в якому намагався вплинути на свою дружину; я писав і переписував того листа двадцять разів. Не оповідатиму вам за тривогу, що охопила всю мою істоту. Я йшов з вулиці Пеєн до вулиці Райн, мов засуджений, що йде з суду до місця страти; алеж його везуть, а я йшов пішки. Була ніч, туман; я йшов назустріч пані Гобен, що мала вийти до мене й розказати, що зробила моя дружина. Оноріна, побачивши на конверті мою руку, кинула листа, не читаючи, у вогонь.

— Пані Гобен, — сказала вона, — завтра я не хочу більше бути тут!

«Це був удар кинджалом для чоловіка, безмежне щастя якого полягало в тих хитрощах, що допомагали постачати найкращий ліонський оксамит по дванадцять франків метр, фазанів, рибу, садовину, — все за цінами, вдесятеро меншими від справжньої вартості, — жінці, яка наівно вважала, що платня двісті п'ятдесят франків — добра платня для пані Гобен, яка доти служила в єпископа!.. Ви певне помічали, як я часом, ніби дуже задоволений з чогось, тер собі руки? Це тоді, як мені щастило майстерно провести в життя якийсь свій задум. Я обманив свою дружину, пославши їй одною модисткою індійську шаль, що належала якійсь акторці, яка її майже не носила; і от я, поважний суддя, якого ви знаєте, перед тим цілу ніч проспав, загорнувшись у цю шаль. Одно слово, тепер усе життя моє замкнено в коло двох слів, якими можна означити найстрашніші муки: люблю, чекаю! В особі пані Гобен я маю вірну шпигунку, що зорить за кожним рухом цього найдорожчого мені серця. Щовечора я ходжу поговорити з старою, довідатися, що робила протягом дня Оноріна, випитати кожне слово, що вона сказала, бо один якийсь вигук може розкрити мені таємницю цієї душі, що глуха й німа тепер для мене. Оноріна релігійна, вона буває на церковних відправах, вона молиться, але ніколи не ходить до сповіді чи до причастя; вона знає, що їй скаже кюре; вона не хоче почути пораду чи наказа вернутися до мене. Мені страшно, що вона так жахається мене, і я дивуюсь, чому це так: адже я жодного разу не скривдив її, я завжди був добрий до неї. Припустімо навіть, що я виявив колись суворість, навчаючи її, що моя іронія вразила її законні дівочі гордощі, — то чи становить це таку вже підставу, щоб уперто держатися свого, щоб стояти на тому, до чого могла спричинитися лише невблаганна ненависть? Оноріна ніколи не казала пані Гобен, хто вона й що, про те, що вона одружена, вона мовчить; тим то ця славна й гідна старуха, що єдина в їхньому домі знає мою таємницю, жодного слова не може замовити за мене. Решта, ті нічого не знають, вони лише перейняті жахом перед префектом поліції і повагою до міністерської влади. Отже, мені бракує змоги добитися до цього серця; фортеця належить мені, але я не можу до неї зайти. Я не маю ніякого способу зробити це. Насильство погубило б мене назавжди! Як боротися з мотивами, що невідомі? Написати листа, дати якомусь писареві списати й підсунути ту копію Оноріаі? Я вже думав про це. Але чи не спричиниться це лише до третьої зміни помешкання? Остання коштувала мені сто п'ятдесят тисяч франків. Будинок я купив на ім'я того секретаря, якого ви заступили в мене. Негідник не знав, який у мене чуйний сон, і я піймав його на тому, що він, добравши ключа, намагався відімкнути касу, де я сховав купчу; я кашлянув і сполохнув його. Другого дня я звелів йому продати будинок тій особі, що й досі фіктивно володіє ним, і прогнав його геть. О, якби я не почував у собі всіх благородних здібностей щасливої, задоволеної, повносилої людини, якби в ролі, яку я граю, не було елементів небесного заступництва, якби я не тішився всім своїм єством, то часом уважав би себе за божевільного. Іноді вночі я чую брязкіт бубонців безумства, мене жахають раптові переходи від маленької надії, що часом блищить і пориває, до цілковитого розпачу, коли я падаю, як тільки може впасти людина. Кілька день тому я серйозно міркував про жахливу розв'язку між Ловеласом та Кларіссою[16] і казав собі:

— Якби Оноріна мала від мене дитину, чи не примусило б це її вернутися до подружнього дому?

«Зрештою, я так вірю в щасливе майбутнє, що десять місяців тому навіть купив один з найкращих готелів на передмісті Сент-Оноре. Якщо я здобуду свою Оноріну, я не хочу, щоб вона знову ввійшла до цього дому й побачила кімнату, звідки тікала. Я хочу помістити свого кумира в новому храмі, щоб він зміг повірити в нове життя. Зараз той готель ремонтують, щоб зробити з нього диво смаку й елегантності. Мені казали колись про поета, що, шалено закохавшись у якусь співачку, зразу купив найкраще ліжко, яке було в Парижі, не знаючи ще, чи поділяє акторка його кохання. І ось у найспокійнішого з суддів, у людини, що вславилася, як найсерйозніший радник двору, від цього оповідання в серці забриніли надчутливіші струни; судовий промовець зрозумів поета, що матеріальною можливістю живив свої мрії. І Наполеон за три дні до прибуття Марії-Луізи кинувся в Комп'єні на шлюбне ліжко. Велетенські пристрасті ідуть одним річищем. Я люблю, як поет і як імператор!»

Почувши цю останню фразу, я переконався, що граф Октав справді під загрозою: він підвівся, почав ходити, жестикулювати, але спинився, ніби сам злякався шаленства своїх слів.

— Я дуже смішний, — сказав він по довгій паузі, шукаючи в моїх очах співчуття.

— Ні, графе, ви дуже нещасний!

— О, так! — сказав він, продовжуючи свою сповідь. — Ще нещасніший, ніж ви гадайте. По шаленству моїх слів ви можете й мусите уявити ту гнітющу фізичну пристрасть, що вже десять років позбавляє мене всіх моїх здібностей, але це ще дрібниця проти того обожнення, яке навіює мені її душа, розум, вдача, серце, все те, що в жінці не є тілько жінка, одно слово, всі ті чарівні божества з почту Кохання, які залишаються на все життя й становлять щоденну поезію скороминущої втіхи. Наче чудом відживляючи минуле, я бачу, які прекрасні в Оноріни розум і серце, а днями свого щастя, як і всі щасливці, я так мало звертав на них уваги! Щодень яснішою ставала мені вся глибина моєї втрати, бо я пізнав божественні якості в цій вередливій і свавільній дитині, що зробилася така міцна й горда під тяжкою рукою злиднів, під ударами найганебнішої зради. І ця небесна квітка в'яне самотня й покинута! О, закон, про який ми говорили, — сказав він з гіркою іронією, — це загін жандармів, це моя дружина, схоплена й приведена сюди силою!.. Чи не було б то здобути мерця? Релігія теж не владна над нею, вона ворог поезії; вона молиться, але церковних приписів не слухає. Я вичерпав усе — милосердя, доброту, кохання. Я знесилів. І єдине, чим можна перемогти — це хитрість і терпіння, з якими пташник залучає в сільце найобережніших, найпрудкіших, найфантастичніших і найрідніших пташок. Отож, Морісе, коли цілком вибачна неделікатність де-Ґранвіля викрила вам таємницю мого життя, я, кінець-кінцем, певен, що це одне з тих велінь долі, одна з тих щасливих нагод, яких пильнують і шукають картярі під час найзапальнішої гри… Чи такий ви прихильний до мене, щоб бути мені романтично відданим?

— Я бачу, куди воно йдеться, графе, — відповів я, уриваючи його, — я здогадуюсь про ваші наміри. Ваш перший секретар хотів розламати вашу касу; я знаю серце другого секретаря — він може закохатися у вашу дружину. Та й чи можете ви прирікати його на нещастя, посилаючи у вогонь? Хіба можна покласти руку у вогнище й не попектися?

— Ви дитина! — відказав граф, — я пошлю вас у рукавицях. То не мій секретар оселиться на вулиці Сен-Мор у городниковім будиночку, який я звільнив, то буде мій далекий родич, рекетмайстер барон дель Осталь…

Ще не встиг я стямитися, як пролунав дзвінок і до ганку під'їхала карета. Незабаром лакей оповістив пані де-Куртвіль з дочкою. У графа Октава була численна рідня з материного боку. Пані де-Куртвіль, вдова по судді з трибуналу Сени, була графова двоюрідна сестра; після смерті чоловіка вона лишилася з дочкою матеріально незабезпечені. Чим могла бути жінка двадцяти дев'яти років поруч з двадцятилітньою дівчиною, такою гарною, якою може бути ідеальна коханка з наших мрій?

— Барон рекетмайстер, міністерський доповідач тим часом і цей старий готель у посаг — чи досить буде для вас підстав, щоб не закохатись у графиню? — нишком спитав Октав, беручи мене за руку й знайомлячи з пані де-Куртвіль та її дочкою.

Я був засліплений — не від стількох перспектив, про які я й мріяти не зважувавсь, а від Амелі де-Куртвіль, всю красу якої підкреслювало те мистецьке вбрання, що в нього вдягають матері своїх дочок, коли їх треба віддавати заміж. Але не говорімо про мене, — сказав консул, зробивши паузу. — Три тижні згодом, — почав він знову, — я перебрався до городникового будинку, який відремонтували, встаткували й умеблювали з тою швидкістю, яку можуть пояснити лише три слова: Париж, майстер-француз, гроші! Я був такий закоханий, як того міг бажати граф, щоб бути спокійним. Але чи стане в двадцятип'ятилітнього молодика обачності, щоб здійснити всі ті хитрощі, на які я пускався і від яких залежало щастя мого друга? В цьому, признаюся вам, я дуже покладавсь на свого дядька, бо граф дозволив мені присвятити його до справи в тому разі, коли я визнаю за потрібне його втручання. Я найняв собі садівника й удав палкого садовода, що його любов до квіток обернулася на манію. З несамовитою завзятістю, так наче ніщо інше в світі мені не миле, я заходився перекопувати город і пристосовувати грунт до того, щоб розвести квіти. Я вдавав схибленого на квітах, як ті голландські й англійські маньяки. Я спеціально вирощував жоржини, культивував усі сорти їх, які тільки де існували. Ви розумієте, що лінія моєї поведінки до найдрібніших деталей була накреслена графом, який усі свої душевні сили скерував тоді на події трагікомедії, що мала відогратися на вулиці Сент-Мор. Щовечора, годині об одинадцятій-дванадцятій, скоро графиня лягала спати, Октав, пані Гобен і я радились. Я чув, як стара складала графові звіт про кожен рух його дружини впродовж цілого дня; він розпитував про все — про їжу, працю, настрій, про завтрішнє меню, про квіти, які вона мала робити. Я зрозумів, що́ таке розпачливе кохання, коли воно складається з потрійного кохання, яке походить з голови, серця й почуттів. Октав тільки й жив цією годиною.

Два місяці, поки тривали роботи, я не кинув жодного погляду на будинок моєї сусідки. Я навіть не питав, чи є в мене сусідка, хоч графинин садок відділяли від мого лише штахети, обсаджені з її наказу кіпарисами, що мали вже футів чотири заввишки. Та от, якось уранці пані Гобен повідомила свою господиню про велику прикрість — той дивак, що зробився її сусідою, хоче наприкінці року побудувати мур між своїм та її садом. Не буду казати вам, яка змагала мене цікавість. Побачити графиню!.. Проти цього бажання блідли навіть зародки мого кохання до Амелі де-Куртвіль. План побудування муру був дуже загрозливий для Оноріни, — це позбавляло її свіжого повітря, а її садок обертало на якусь алею, затиснуту між моїм муром та її будинком. Цей будинок, що був, певне, раніш затишним куточком кохання й розваги, нагадував будівлю з карт; він був завширшки не більш, як тридцять футів, а завдовжки футів сто. Розмальований на німецький смак фасад був укритий до другого поверху квітчастою різьбою — чудовий зразок стилю Помпадур, що його так влучно названо «рококо». До будинку вела довга липова алея. Сад і город являли собою сокиру, в якої за держално була ця алея. Мій мур мав утнути цю сокиру на три чверті. Графиня засмутилась і розпачливо спитала:

— Моя бідна Гобен, хто такий той квітникар?

— Далебі не знаю, чи можна його приручити, — відповіла та, — він, здається, ненавидить жінок. Це небіж якогось паризького кюре. Єдиний раз я бачила цього дядька, він — старик, так уже років на сімдесят п'ять, дуже негарний, але приємний. Може це й він — так, принаймні, кажуть у кварталі, — підтримує в свого небожа пристрасть до квітів, щоб з ним чогось гіршого не сталося…

— А саме?

— Річ у тім, що у вашого сусіди не всі вдома, — сказала Гобен, показавши на голову.

Спокійні божевільні, це єдині чоловіки, до яких жінки не мають недовіря в справах почуття. Далі ви побачите чи правильно робив граф, надавши мені саме такої ролі.

— Але що ж із ним? — зацікавилася графиня.

— Він забагато вчився і здичавів, — відповіла Гобен. — Та й має підстави не любити жінок… Ось вам, якщо ви вже хочете знати, всі чутки!

— Ну, що ж, — мовила Оноріна, — божевільні не такі страшні мені, як мудрі, я з ним поговорю. Перекажіть йому, що я запрошую його прийти до мене. А якщо з цим не пощастить, я вдамся до кюре.

Другого дня по цій розмові, гуляючи алеями, що я поробив, я помітив, що фіранки на вікні в другому поверху сусіднього будинку розсунуті, а зміж них виглядає цікаве жіноче обличчя. Тим часом до мене підійшла пані Гобен. Гострим рухом повернувшись до сусіднього будинку, я махнув рукою, ніби казав: «Та плювати мені на вашу господиню!».

— Пані, — сказала Гобен, вернувшись додому й складаючи звіт про наслідки свого доручення, — божевільний просив мене дати йому спокій, сказав, що навіть вугляр і той сам собі пан, надто ж коли він неодружений!

— Він двічі має рацію, — посміхнулася графиня.

— Еге ж, але, кінець-кінцем, він відповів: «Прийду», коли я сказала йому, що він зробить нещасною людину, яка живе самотньо і єдина втіха якої розводити квіти.

Другого дня Гобен подала мені знаком звістку, що мене чекають. Коли графиня після сніданку гуляла в себе коло будинку, я перескочив штахети й підійшов до неї. Одягнений я був, як людина, що живе на селі — старі штани з сірого молетону, грубезні черевики, стара мисливська куцина, зношений шарф на шиї, а на голові — кашкет; у руках, закаляних землею, тримав садівницького кілка.

— Пані, цей добродій — ваш сусіда! — гукнула Гобен.

Графиня не злякалася. Я побачив нарешті жінку, яку через графову сповідь і її власну поведінку так цікаво було спостерігати.

Стояли перші травневі дні. Чисте повітря, блакитне небо, зелень першого листя, весняні пахощі були рамкою для цього витвору горя. Побачивши Оноріну, я зрозумів пристрасть Октава і правдивість його вислову — «небесна квітка». Передусім мене вразила її надзвичайна білість, бо білий колір, як і червоний та синій, має багато відтінків. Око немов торкалося до її ніжної шкіри з блакитними прожилками, де переливалася кров; за найменшого хвилювання та кров розливалася під прозорою оболонкою, як рожева пара. Коли ми зустрілися, сонячне проміння, просякаючи молоду зелень акації, творило навколо Оноріни золотавий, тремтячий ореол, подібний до тих, що їх з усіх художників тільки Рафаель і Тіціан малювали круг чола в мадонни. Її карі очі були воднораз і ніжні, і веселі, їх блиск спід довгих спущених вій осявав усе обличчя. Одним порухом своїх шовковистих повік Оноріна вас причаровувала, — стільки було ніжності, величності, жаху й презирства в її манері зводити й спускати цю завісу душі. Одним поглядом вона вміла й зледенити вас і оживити. Її попелясті коси, недбало зашпилені, окреслювали чоло поета — широке, могутнє, мрійне. Уста були жагучі. Нарешті, — що нечасто зустрічається у Франції й дуже часто в Італії, — всі лінії, всі контури її голови відзначалися благородством, що над ним не має сили руїнницький вплив часу. Оноріна була струнка, проте не худорлява, і мені здалося, що її форми належать до тих, що збуджують кохання навіть тоді, коли воно, здасться, вичерпане. Її справді можна було назвати мініатюрною, бо вона належала до породи тих маленьких гнучких жінок, що їх, як кицьку, хочеться взяти в руки, погладити, пустити й знову взяти. Її ніжки ступали по піску з якимсь властивим їм шумом, що гармоніював з шелестом її сукні; все разом звучало музикою жіночості, що відбивалася назавжди в серці й давала пізнати її ходу серед тисяч жінок. Вся її постать дихала таким гордовитим благородством, що перед нею мусіли оступатися на вулиці й найзухваліші розбишаки. Весела, ніжна, гордовита й поважна, — її не можна було уявити інакше, як із цими, здавалося б, протилежними якостями, — вона, проте, лишалася дитиною. Але дитина ця могла бути сильна, як ангел, а коли її образити, то, як ангел, невблаганна! Вираз байдужості на її обличчі був, мабуть, нестерпний для тих, кому ці очі колись посміхалися, кому відкривалися її уста, чия душа переймалася мелодією її голосу, що своїми особливими інтонаціями надавав звичайній розмові співочих чарів. Відчуваючи аромат фіалок, що йшов від неї, я зрозумів, як міг один спогад про цю жінку спиняти графа на порозі розпусти і як ніколи не можна було забути ту, що була квіткою на дотик, квіткою для очей, квіткою на запах і небесною квіткою для душі. Оноріна навіювала відданість, відданість лицарську й некорисливу. Дивлячись на неї, хотілося сказати: «Думайте, я вгадуватиму ваші думки, говоріть, я коритимусь; якщо моє життя, що гине в муках, може дати вам хоч день щастя, візьміть моє життя — я всміхатимусь посмішкою мученика на вогнищі, бо принесу той день богові, як свідоцтво, яке залічить отець, дізнавшись про свято своєї дитини». Багато жінок штучно утворюють собі такий самий вираз, і їм удається справляти таке саме вражіння, яке справляла й графиня, але в неї все це було таке чарівно-непідроблене, що ця незрівнянна природність проймала серце. Якщо я вам кажу про це, то тільки тому, що мова йде виключно про її душу, думки, про її ніжність, і ви, мабуть, кинули б мені докір, якби я не змалював вам її портрет. Я трохи не забув про свою роль людини майже божевільної, брутальної, нечемної.

— Мені казали, пані, що ви любите квіти?

— Я люблю квіти, пане, — відповіла вона. — Виростивши квіти, я їх потім зображую, як та мати-художниця, що має втіху малювати своїх дітей. З цього зрозуміло, що я бідна й не можу сплатити за послугу, яку проситиму зробити мені.

— Але чому це, — спитав я з поважністю судді, — така визначна, здається, особа, як ви, працює в такій професії? Чи може у вас, як і в мене, є свої причини на те, щоб, працюючи руками, позбавляти голову від думок?

— Не відступаймо від спільного муру, — всміхнулася вона.

— Алеж ми ще тільки маємо закладати його, — сказав я. — І хіба мені не треба знати чиє горе, чи, якщо хочете, чия манія, — ваша чи моя, мусить тут поступитися?.. Ах, які чудові нарциси, свіжі, як цей ранок!

Мушу сказати вам, що вона утворила собі з квітів і рослин справжній музей, куди проходило лише сонце; в розташуванні цього музею знати було тонкий художній смак, і навіть найнечуліший із власників не зважився б його знищити. Маса квітів, що з одних майстерна рука садівника поробила тераси, а інші покидала, як букети, — голубила душу. Цей свідомо тихий садок дихав заспокійливими пахощами, навіював лише ніжні думки, чарівні, навіть любосні образи… На ньому лежала та невитравна печать, яку ваша справжня вдача надає всьому оточенню, коли ніщо не примушує скорятися тому, доконечному, зрештою, лицемірству, якого вимагає від нас суспільство. Я водив очима то на грядку з нарцисами, то на графиню, і, виконуючи свою роль, удавав з себе захопленого більше квітами, аніж нею самою.

— Так ви дуже кохаєтеся в квітах? — спитала вона.

— Це, — відповів я, — єдині істоти, що не роблять нам лиха за всі наші піклування і ніжність.

Я виступив з такою палкою промовою, проводячи паралель між ботанікою і суспільством, що ми опинилися за тисячу льє від того муру, що розділяв нас, і графині я напевне здався тепер людиною, яку образили і яка страждав, а тому гідна співчуття. Проте, за півгодини моя сусідка цілком незмушено вернула мене до попередньої теми, бо жінки, коли вони не закохані, панують над собою краще від старого повіреного.

— Коли лишаться, як ви того хочете, ці штахети, — сказав я, — ви довідаєтесь про таємниці садівництва, яких я не хочу розкривати, бож я маю виростити блакитну жоржину, блакитну троянду, — я не тямлюся від блакитних квітів! Хіба блакитний колір не найлюбіший для кожного благородного серця? Ні ви, ні я — не в себе вдома, тому не завадило б зробити фіртку, що з'єднувала б наші садки. Ви любите квіти, ви побачили б мої, а я ваші. Якщо ви живете відлюдно, то й у мене нікого не буває, крім мого дядька, кюре з Білих Мантій.

— Ні, — відказала вона. — Я не хочу нікому дати право заходити щоразу до мого саду, до мене. Приходьте, вас тут завжди вітатимуть, як сусіду, з яким я хочу жити в добрій злагоді; але я надто люблю свою самотність, щоб затьмарити її будьякою залежністю.

— Як вам буде завгодно! — і я одним стрибком перехопився через штахети. — Навіщо фіртка? — крикнув я графині з рухом і гримасою божевільного, коли опинився знову у своїй садибі.

На два тижні я ніби й думати забув про свою сусідку. Та ось одного чудового вечора наприкінці травня трапилося так, що ми обоє, походжаючи повільним кроком, зійшлися разом коло штахетів. Дійшовши до кінця їх, ми чемно привіталися й обмінялися кількома словами. Той вечір вона зустріла мене таким засмученим і заглибленим у такі журні думки, що заговорила зо мною про надію, кинувши мені кілька фраз, що нагадували спів, яким мамки присипляють дітей. Тоді я перескочив огорожу й удруге опинився біля неї. Графиня запросила мене до себе, певне, бажаючи полегшити мої страждання. Отак я, нарешті, увійшов до цього храму, де все гармоніювало з жінкою, яку я спробував змалювати вам. Тут панувала чарівна простота. Всередині будинок являв справжню бонбоньєрку, витвір мистецтва XVIII віку для розваг якогось вельможі. Їдальню, що містилася в нижньому поверху, вкривала безліч фресок, де з чудовою і дивною майстерністю були змальовані гірлянди квітів. Сходи були оздоблені чарівними візерунками. Навпроти їдальні була маленька вітальня, що дуже потерпіла від часу, але графиня оббила її вибагливими шпалерами, взятими із старовинних ширм. До неї прилягала ванна кімната. Нагорі була лише одна кімната, її вбиральня, та ще бібліотека, перетворена на майстерню. Кухня містилася в підвалах, на яких стояв будинок, так що до нього треба було підійматися ганком на кілька приступок. Баляси галереї з гірляндами в стилі Помпадур ховали собою дах, даючи бачити лише його олив'яну верхівку. У цьому будинку здавалося, що Париж десь далеко-далеко. Якби не гірка посмішка, що часом з'являлася на гарних червоних устах цієї блідої жінки, можна було б подумати, що ця фіалка, похована серед свого квіткового лісу, — щаслива.

За кілька день я вже здобув її довір'я, до якого спричинилося те, що ми були сусіди; до того ж графиня була певна, що я цілком байдужий до жінок. Один погляд міг би все погубити, але в моїх очах ніколи не відбивалося жодної думки про неї. Оноріна хотіла бачити в мені щось ніби старого приятеля. В її поводженні зо мною почувалось якесь співчуття. Її очі, голос, розмова — все це свідчило про те, що їй зовсім не в душі було кокетувати, дарма, що й найсуворіша жінка дозволила б собі це в таких обставинах. Незабаром вона дала мені право відвідувати чудове ательє, де вона робила свої квіти, затишне приміщення, де було повно книжок і рідкостей, пишне як будуар; за його добірною оздобою не почувалась вульгарність приладдя її ремества. Графиня зуміла зробити поетичним навіть те, що становить цілковиту протилежність поезії, а саме — фабрику. Мабуть, з усіх виробів, що виконують жінки, штучні квіти — це те, в чому можна виявити більше грації, ніж деінде. Щоб фарбувати, жінці доводиться схилятися над столом і працювати над цим гатунком малярства з певною увагою. Вишивання на канві, якщо робити його так, як робить вишивальниця, що їсть з того хліб, призводить до сухот або викривлення хребта. Ритування нотних дощок — це одна з найтиранічніших праць, бо потребує великої пильності, дбання і розуміння. Шитво, вишивання не дають на день і тридцяти су. А виріб квітів і капелюшків потребує багатьох рухів, жестів і навіть думок, властивих гарній жінці — вона лишається сама собою, вона може розмовляти, сміятися, співати, мріяти. Звичайно, художнє почуття позначилося навіть на тому, як графиня розміщала на величезному жовтому сосновому столі безліч пофарбованих пелюсток, що з них далі складалися квіти її задумів; пляшечки з фарбами були з білої порцеляни, завжди чисті й виладнані так, що око зразу могло відшукати потрібний тон серед цілої кольорової гами. Цим благородна художниця заощаджувала свій час. Сталеві матриці, що ними графиня вибивала своє листя і дещо з пелюсток, були складені в гарній шафі з чорного дерева, інкрустованого слонівкою. Клей містився в розкішній японській вазі, а щоб він не висихав, до вази була прироблена покришка, така легка й рухлива, що графиня підіймала її вгору кінчиком пальця. Тоненький дріт і жовта мідь лежали в шухлядці її робочого столика, що стояв поруч її місця. Просто перед очима в неї пишно буяв у венеційській вазі добірний і добре розквітлий на своїм стеблі живий зразок тої квітки, з якою вона змагалася. Вона бралася до найскладнішої роботи: найдрібніші грона й віночки, верес і медівки найвибагливіших відтінків. Її руки, такі самі меткі й моторні, як і розум, пурхали від столу до квітки, як руки музиканта по клавіатурі роялю. Пальці можна було порівняти, мовляв за Перро[17], до фей, стільки бо крилося під граціозністю їхнього руху вміння гнути, затискувати, придушувати, потрібного в цій роботі, вміння з інстинктивною ясністю розміряти кожен рух із завданням. Я ввесь час захоплено пильнував, як вона виробляла квітку, як, зібравши коло себе всі її окремі частини, обгортала ватою стеблину, вигинала її, чіпляла до неї лист. Вона виявляла хист митця в своїх сміливих спробах, копіювала зів'ялий лист, пожовклий лист, змагалася з польовими квітами, з усіх найпростішими, але й найскладнішими в цій своїй простоті.

— Це мистецтво, — казала вона мені, — ще в первісній стадії. Якби парижанки мали хоч трохи того хисту, якого вимагає гарем від східних жінок, вони утворили б спеціальну мову за допомогою квітів, якими прикрашають голову. Задовольняючи свій художній смак, я зробила зів'ялі квіти з листям, що своїм кольором нагадує флорентійську брондзу, а в природі подибується напередодні зими або як вона щойно скінчилася… Хіба такий вінок не личив би молодій жінці із зруйнованим життям чи таємною журбою на душі, хіба не надав би він їй поезії? Чого б тільки не могла висловити жінка своєю зачіскою? Хіба немає квітів для п'яних вакханок, для похмурих суворих святох, або замріяних квітів для жінок, що нудьгують? Як на мене, ботаніка виявляє всі внутрішні почуття й думки, навіть найделікатніші!

Вона доручала мені вирізувати листя, краяти, готувати дріт та стебла. Моє вдаване бажання розважитись допомогло мені швидко набути вправності. За працею ми розмовляли; а коли мені не було чого робити, я читав їй нові книжки, бо не мусів забувати про свою роль й удавав знесиленого горем, похмурого жовчного скептика, якому набридло жити. Своєю особою я заслужив чарівні жарти про мою суто фізичну подібність до лорда Байрона, якщо відкинути те, що він кульгав. Уважалось за встановлене, що її горе, про яке вона вперто мовчала, було більшим проти мого, хоч причини моєї мізантропії могли б уже задовольнити навіть Юнга[18] і Йова[19]. Не буду казати вам, як мені соромно було за фальшиві рани, які я, мов ті вуличні жебраки, вдавав у своїм серці, щоб викликати жаль у цієї чарівної жінки. Незабаром я зрозумів глибину своєї відданості, коли зрозумів усю підлість шпигунства. Але ті вияви приязні, які я тоді здобував, могли б полегшити хоч які страждання. Ця чудова істота, вже стільки років позбавлена товариства й самотня, зберігала в своєму серці, крім любові, ще невитрачені скарби ніжності, якою обдарувала мене з дитячою безпосередністю, з жалем, що мабуть пойняв би гіркотою розпусника, який у неї закохався б, бо, — леле! — вона виявляла до мене милосердя і співчуття. Її відмова від кохання, огида до того, що називають щастям для жінки, виявлялась у неї і сильно, і наівно. Ці щасливі дні переконали мене, що приязнь від жінок багато вища за їхнє кохання. Нарешті, і я немов з примусу розповів їй про своє горе з тією манірністю, яку дозволяють собі молоді дівчата перед тим, як сісти до роялю, бо дуже добре розуміють, як це буде нудно.

Не важко здогадатися, що, перемагаючи моє небажання оповідати, графиня мусіла поглибити нашу дружбу, але вона була така певна також і моєї відрази до кохання, що, здавалось, раділа випадкові, який послав їй на пустельний острів щось ніби П'ятницю. Мабуть, самотність починала вже гнітити її. Проте, в ній не було найменшого кокетства, не було нічого жіночого, і своє серце, казала мені, вона почувала лише в ідеальному світі, в якому шукала притулку. Мимохіть я порівнював життя цих двох людей — графове було сама діяльність, рух, турбування; графинине, навпаки, було таке пасивне, бездіяльне, застигле! Чоловік і жінка напрочуд виявляли тут свою природу. Моя мізантропія давала мені право на всякі цинічні сентенції щодо чоловіків і жінок, я дозволяв собі це, щоб спонукати Оноріну розповісти про себе; але вона не давалася ні на які хитрощі, і цим доводила мені, що осляча впертість жінкам властива більше, ніж це взагалі гадають.

— Мають рацію східні народи, — сказав я їй якось увечері, — коли замикають вас і вважають вас лише за знаряддя втіхи. Европу добре покарано за те, що вона попустила вам увійти до складу суспільства й стати врівні з чоловіком. На мою думку, жінка — то найнечесніша й найгірша істота, яку тільки можна спіткати. Проте, саме в цьому секрет її привабності, бо кому ж охота буде полювати на свійську тварину! Коли чоловік закохається в жінку, вона завжди для нього священна, вона наділена для нього невідбірним привілеєм. Чоловік на все життя лишається вдячний жінці за колишні втіхи. Коли він зустрічає свою коханку старою і негідною його, ця жінка завжди має права на його серце; а для вас чоловік, що вас колись кохав, — ніщо; ба більше, в ньому для вас є невибачна хиба, що він живий!.. Ви не зважуєтесь признатися в цьому, але в душі у всіх вас є та думка, яку народний поговір, так звана традиція, надає «жінці з Нельської вежі»[20], а саме: «Яка шкода, що коханням не можна живитися так, як фруктами, щоб після не лишилося ніякого сліду, крім почуття втіхи!..»

— Бог, — сказала вона, — напевне зберіг це досконале щастя для раю… Але, — провадила вона, — якщо ваші докази здаються вам дуже дотепними, то для мене вони, на лихо, фальшиві. Що то за жінка, що розкидається своїм коханням? — спитала вона, глянувши на мене так, як дивиться Інгрова мадонна на Луі XIII, що пропонує їй свою царство.

— З вас чудова акторка! — відказав я. — Бо той погляд, яким ви зараз глянули на мене, вславив би й акторку. Адже така вродлива жінка, як ви, напевне кохала; ви забули.

— Я, — відповіла вона, ухиляючись від мого запитання, — не жінка, а черниця, якій сімдесят два роки.

— Як же ви можете тоді так упевнено твердити, що почуваєте глибше за мене? Страждання для жінок мають лише одну форму, вони вважають за нещастя тільки розчарування серця.

Вона лагідно глянула на мене й зробила так, як роблять усі жінки під тиском гострої дилеми або очевидної істини, — сказала, не бажаючи поступитися:

— Я черниця, а ви мені кажете про світ, куди мені нема вже вороття!

— Навіть у думках? — сказав я.

— Хіба він вартий того, щоб до нього стремитись? Коли думка моя блукає, вона зноситься вище… Ангел досконалості, чудовий Гаврііл, часто співає в моєму серці, — сказала вона. — Якби я навіть була багата, то все ж не кинула б працювати, щоб не заноситись надто часто на райдужних крилах ангела в царство фантазії. Є мрії, які нас, жінок, гублять. Я спокійна завдяки моїм квітам, але часом і вони безсилі мене цілком задовольнити. Іноді мою душу охоплює невиразне чекання; я не можу позбутися думки, яка опановує мене, від якої ніби важніють мої пальці. Мені здається, що заходить велика подія, що моє життя має змінитися; я прислухаюсь, вдивляюсь у темряву; в мене пропадає цікавість до роботи… і я знов вертаюсь знеможена до життя… звичайного життя. Може це небесні передчуття? Ось про що я себе питаю…

Після трьох місяців змагання між двома дипломатами, що маскувалися юнацькою меланхолією, і жінкою, непереможною через її огиду до світу, я сказав графові, що мені здається неможливим примусити цю черепаху вийти спід свого щита. Треба було розбити шкарлущу. Напередодні графиня в дружній розмові скрикнула:

— Лукреція[21] написала своїм кинджалом і кров'ю перше слово жіночої хартії: «Воля»!..

Тоді граф цілком здався на мою волю.

— Я продала на сто франків квітів і капелюшків, що їх зробила за цей тиждень! — радісно сказала мені Оноріна якось у суботу ввечері, коли я прийшов до неї в маленьку вітальню на нижньому поверху, де гаданий власник відновив позолоту.

Була десята година. Липневий присмерк і повний місяць лили своє туманне світло. Душу тішив складний аромат сили квіток. Графиня побрязкувала в руці п'ятьма золотими монетами, що дістала допіру від гаданого торговця жіночими вборами, ще одного графового помічника, якого знайшов один суддя, пан Попіно.

— Жартома заробляти на свій прожиток, — казала вона, — і бути вільною, коли чоловіки, озброєні усіма своїми законами, хочуть поневолити нас! О, щосуботи я пишаюся! Зрештою, я люблю червінці пана Годіссара[22] не менш, як лорд Байрон, ваша подоба, любив червінці Меррея[23].

— Це аж ніяк не жіноча роль, — відказав я.

— Чи-ба! Хіба ж я жінка? Я хлопчик з ніжною душею, і по всьому! Хлопчик, якого ніяка жінка не може непокоїти…

— Ваше життя — це заперечення всієї вашої істоти, — відповів я їй. — Як ви можете, ви, яку бог обдарував найкоштовнішими скарбами кохання й краси, не хотіти часом…

— Чого саме? — спитала вона, дещо стурбована цією фразою, яка вперше не відповідала моїй ролі.

— Гарної дитини з кучерявим волоссям, що бігала б між квітів, як квітка життя і кохання, і казала б вам: «Мамо!»

Я чекав відповіді. Надто довга мовчанка виявила, яке страшне вражіння справили мої слова, вражіння, яке від моїх очей заховав присмерк. Графиня схилилась на канапу — вона не знепритомніла, а похолола від нервового нападу, що своїм першим тремтінням, — ніжним, як і все, що походило від неї, — нагадував, — казала вона пізніше, — ледве чутне розлиття отрути. Я гукнув пані Гобен, і та віднесла свою пані до ліжка, розшнурувала її, роздягла і повернула її — не до життя, а до відчуття страшного горя. Я ходив, плачучи, по алеї попід будинком, зневіряючись в успіху. Хотів зректися ролі, на яку так необачно погодився. Пані Гобен, що, вийшовши до мене, побачила мої сльози, мерщій кинулася нагору до графині й сказала їй:

— Що трапилося, пані? Пан Моріс гірко плаче, як дитина.

Щоб з нашої поведінки не виникло якихнебудь небезпечних пліток, Оноріна, змусивши себе до надлюдського зусилля, наділа пенюар і вийшла до мене.

— Це не з вашої вини мені сталося, — сказала вона; — в мене бувають часом такі спазми, такий тиск у серці…

— І ви хочете сховати від мене свої муки, — втираючи очі, відказав я голосом, який не підроблюється. — Хіба ви не виявили цим, що були матір'ю і що мали нещастя втратити свою дитину?

— Марі! — раптом гукнула вона, подзвонивши.

Увійшла Гобен.

— Свічок і чаю, — наказала вона з спокоєм леді, яку міцно тримає в шорах гордощів відоме вам англійське виховання.

Коли Гобен засвітила свічки й позачиняла віконниці, графиня повернулася до мене з іншим обличчям; її непоборна гордість і поважність дикуна знов обняли свої права. Вона сказала:

— Знаєте, чому я так люблю лорда Байрона? Він страждав так, як страждають тварини. Навіщо скарги, коли це не елегія Манфреда, не гірке глузування Дон-Жуана й не мрії Чайльд-Гарольда? Від мене ніхто нічого не довідається!.. Моє серце — поема, яку я несу до бога.

— Якби я схотів… — мовив я.

— Якби?.. — проказала вона.

— Мене ніщо не цікавить, — відказав я, — я й не можу бути цікавий; але якби я тільки схотів того, то завтра я б знав усі ваші секрети.

— Спробуйте, — сказала вона, кепсько стримуючи свою тривогу.

— Це серйозно?

— Звичайно, — мовила вона, хитаючи головою, — я мушу знати, чи можливий цей злочин.

— Передусім, пані, — відповів я, показуючи на її руки, — хіба ці гарні руки створені для роботи? Далі, ви називаєте себе пані Гобен, а колись при мені ви, діставши листа, сказали Марі: — «Візьми, це тобі!» Марі це й є справжня пані Гобен. Виходить, ви криєте своє ім'я під ім'ям своєї економки. О, пані, від мене не бійтеся нічого! В моїй особі ви маєте найвідданішого друга! Друга, розумієте? Я надаю цьому слову його святого й зворушливого значення, так спрофанованого у Франції, де ми називаємо цим словом своїх ворогів. Цей друг, що захистить вас від усього, бажає бачити вас такою щасливою, якою мусить бути така жінка, як ви! Хто зна, чи не завдав я вам навмисне страждання, що ви зараз зазнали?

— Гаразд, — сказала вона з погрозливою зухвалістю, — я цього хочу, будьте цікаві й розкажіть мені все, що ви зможете довідатись про мене; але… — сказала вона, піднісши пальця, — ви також скажете мені, як саме ви здобули ці відомості. Від ваших вчинків залежатиме, чи збережу я те бліде щастя, яке тут маю.

— Це значить, що ви втечете…

— Наосліп! — скрикнула вона. — І в новий світ…

— Де ви опинитесь безпорадна перед брутальністю пристрастей, що їх викликатимете, — урвав я її. — Бо хіба ж сутність генія і краси не в тому, щоб блищати, притягати погляди, збуджувати бажання і злість? Париж — це пустеля без бедуінів, Париж — єдине місце на світі, де можна сховатися, коли доводиться жити з власної праці. На що ви скаржитеся? Що я таке? Ще один служник пані Гобен, та й годі! Якщо ж ви сподіваєтеся дуелі, секундант може бути вам потрібний.

— Байдуже, довідуйтесь, хто я. Я вже сказала вам: «я цього хочу». А тепер прошу вас про це, — сказала вона з чарівністю, якою ви розпоряджаєте, — сказав консул, глянувши на жінок.

— У такому разі завтра в цей час я розкажу вам те, що мені пощастить виявити, — відповів я. — Але не зненавидьте ж мене! Ви не зробите так, як інші жінки?

— А як роблять інші жінки?

— Вони вимагають від нас величних жертв, а коли ці жертви принесено, то згодом дорікають нам, ніби ми їх цим образили!

— Мають рацію, якщо те, чого вони від вас вимагали, здавалося вам «жертвами»… — лукаво сказала вона.

— Поставте замість слова «жертва», слово «зусилля» і…

— Це й буде, — сказала вона, — настирливість.

— Вибачте, — сказав я, — я забув, що жінка й папа непогрішні.

— Боже мій! — сказала вона по довгій паузі. — Досить двох слів, і спокій, який я набула такою дорогою ціною і яким потай користувалася, буде скаламучений!

Вона підвелася, не зважаючи більше на мене.

— Куди йти? — сказала вона. — Що робити? Невже доведеться кинути цей тихий притулок, що я утворила собі так дбайливо, гадаючи дожити в ньому віку?

— Дожити віку? — сказав я перелякано. — А невже вам ніколи не спадало на думку, що настане час, коли ви вже не зможете працювати, коли через конкуренцію ціна на квіти й капелюшки знизиться?..

— Я маю тисячу франків заощаджень.

— О, боже, як же злиденно доведеться жити на ці гроші… — скрикнув я.

— До завтра, — сказала вона. — Залиште мене. Сьогодні ввечері я сама не своя, я хочу побути насамоті. Мушу ж я зібрати сили на випадок нещастя! Бо якщо тільки ви про щось дізнаєтесь, це буде відоме й іншим, а тоді… Прощайте! — кинула вона гостро з владним рухом.

— Завтра — бій! — відказав я й посміхнувся, додержуючи безжурного тону, в якому я намагався провести всю сцену.

Але йдучи довгою алеєю, я повторював:

— Завтра бій!..

І граф, що чекав мене, як і щовечора на бульварі, так само скрикнув:

— Завтра бій!

Октав хвилювався не менш за Оноріну. Аж до другої години ночі ходили ми з графом понад ровами Бастілії, нагадуючи собою генералів напередодні бою; ми так само, як і вони, зважували всі шанси, вивчали місцевість і усвідомлювали, кінець-кінцем, що в розпалі бою перемога залежить від добре використаного випадку. Обидві ці істоти, так жорстоко розлучені, не спали, мабуть, цілу ніч, одна плекаючи надії, друга боячись майбутньої зустрічі. Життьові драми залежать не від обставин, а від почуттів, вони відбуваються в серці або, якщо хочете, в тому безмежному світі, який ми мусимо назвати «духовним світом». І Октав, і Оноріна жили й діяли тільки в цьому світі великих душ.

Я був точний. Рівно о десятій годині мені вперше дозволено було зайти до чарівної біло-блакитної кімнатки, до гнізда цієї раненої горлиці. Графиня кинула на мене очима, хотіла щось сказати, але її спинив мій шанобливий вигляд.

— Графине… — сказав я, поважно всміхаючись.

Бідна жінка була підвелася, але знову впала в крісло і завмерла в болісній позі, яка варта була пензля великого художника.

— Ви, — казав я далі, — дружина найшляхетнішого і найповажнішого з чоловіків, людини, яку всі вважають за велику, але щодо вас він виявив далеко більше величі, ніж знають люди. Обоє ви — великі характери. Де ви зараз, як вам здається? — спитався я.

— У себе вдома, — відповіла вона, розкривши нерухомі від подиву очі.

— У графа Октава, — відповів я. — Вас обманено. Судовий секретар Ленорман — це не справжній власник, це підставна особа вашого чоловіка. Чудовий спокій, яким ви тішитесь, це діло графа; гроші, що ви заробляєте, ідуть від графа, бо його турботи обіймають навіть дрібнички вашого існування. Ваш чоловік урятував вас у очах світу, пояснив правдоподібними причинами вашу відсутність і не криється з надією на те, що ви не загинули під час кораблетрощі «Цецілії» — корабля, яким ви поїхали до Гаванни, боючись, щоб вас не обминула своєю спадщиною одна стара родичка; ви поїхали туди в товаристві двох жінок з її родини й старого управителя! Граф каже, що послав на місце агентів і одержав листи, які дають йому велику надію. Про те, щоб заховати вас від людського ока, граф турбується не менше, ніж ви самі. Одно слово, він вам скоряється…

— Годі, — відповіла вона. — Але одне ще хочу знати. В кого ви довідалися про всі ці подробиці?

— О, боже, пані, мій дядько влаштував секретарем до поліцейського комісара цього кварталу одного бідного молодика. Він і розказав мені все це. Якби ви сьогодні ввечері нишком утекли з цього дому, ваш чоловік зразу знав би, де ви поділися, і його піклування скрізь за вами слідкувало б. Як могла жінка, така розумна, як ви, припускати, що крамарі купують капелюшки й квіти за ту саму ціну, що й продають їх? Скажіть, що ваш букет коштує тисячу франків — ви їх матимете! Навіть материнська ніжність не дорівнюється ніжності вашого чоловіка! У швейцара цього будинку я довідався, що граф часто підходить до граток вашої садиби вночі, коли всі вже сплять, щоб тільки глянути на світло вашої нічної лампки. Ваша велика кашемірова шаль коштує шість тисяч франків… Ті «старі» речі, що продає вам ваша постачальниця, походять з найкращих фабрик… Одно слово, ви тут як Венера у Вулкановій сітці, але в своєму полоні ви — самі, завдяки величній великодушості, яку граф увесь час виявляє вже сім років.

Графиня тремтіла, як спіймана ластівка, що витягає шию з руки, яка її тримає, і дико озирається навкруги. Вона нервово здригалася і неймовірливо дивилась на мене. Її сухі очі блищали палким огнем, але вона була жінка!.. Ще хвилина, проступили сльози, і вона заплакала — не тому що була зворушена, а від свого безсилля, від розпачу. Вона вважала себе за незалежну й вільну, а шлюбні пута гнітили її, як тюрма — ув'язненого.

— Я піду, — сказала вона крізь сльози, — він мене до цього змушує, — піду туди, де вже ніхто до мене не дістанеться!

— О, — сказав я, — ви хочете вкоротити собі життя. Певне, пані, ви маєте великі підстави, щоб не хотіти вернутися до графа Октава?

— О, так!

— У такому разі скажіть їх мені, скажіть їх моєму дядькові. Ви матимете в нас обох двох найщиріших порадників. Мій дядько священик у сповідальні, але у вітальні ніколи не буває священиком. Ми вислухаємо вас, ми докладемо всіх зусиль, щоб розв'язати завдання, що ви нам поставите. І якщо ви жертва якогось непорозуміння чи обману, ми, може бути, зуміємо знищити його. Мені здається, що ваша душа — чиста, але коли ви й завинили в чомусь, то цілком спокутували все. Пам'ятайте, зрештою, що я ваш найвідданіший друг. Якщо ви хочете позбутися тиранії графа, я дам вам змогу зробити це, він вас ніколи не знайде!

— О, є ж манастир! — промовила вона.

— Так. Але граф, ставши міністром, може примусити всі манастирі не прийняти вас. Та хоч він і могутній, я врятую вас від нього… але лише тоді, як ви мені доведете, що ніяк не можете, не повинні вернутися до нього! О, не думайте, що ви, тікаючи від його влади, потрапите під мою, — сказав я, відповідаючи на її жахливий, недовірливий погляд, перейнятий прибільшеним благородством. — Ви матимете спокій, самотність і незалежність; одно слово, ви будете так само вільні й шановані, як коли б були старою панною, бридкою і лютою. Я сам не зможу вас бачити без вашої згоди.

— Як? Яким способом?

— Це, пані, мій секрет. Я вас не обманюю, будьте певні. Доведіть мені, що ви можете жити тільки так і що це життя для вас краще від життя графині, багатої, шанованої, в одному з найкращих готелів у Парижі, коханої чоловіком, щасливої матері… і перемога ваша…

— Але, — спитала вона, — хіба ви, чоловік, зможете мене колинебудь зрозуміти?

— Ні, — відповів я. — Тому я й покликав судити нас релігію. Кюре з Білих Мантій — сімдесятип'ятилітній святий. Мій дядько не великий інквізитор, він святий Йоан, а для вас він буде Фенелоном, тим Фенелоном, що казав герцогові Бургундському: «З'їжте у п'ятницю хоч і ціле теля, але будьте, ваша вельможність, христіанином!»

— Ні, пане, манастир — це єдине моє пристановище й захист. Тільки бог може мене зрозуміти. Ніхто, хоч би це був сам святий Августін, найлагідніший з отців церкви, не збагне муки моєї совісті, що мені самій уявляються колами Дантового «Пекла». Іншому, не чоловікові, іншому, не вартому цього дарунку, я віддала все своє кохання. Він не мав його, бо не взяв, а я віддала його, як мати дитині найкращу іграшку, яку дитина розбила. Я не можу кохати двічі. Кохання для деяких душ не випробовується — воно або є, або його немає. Воно вже ціле в ту хвилину, як з'являється, як зароджується. Вісімнадцять місяців того життя стало мені за вісімнадцять років, я вклала в них усі сили своєї істоти; вони занепали не від того, що я не жаліла їх, вони вичерпались в облудній близькості, в якій тільки я була щирою. Келіх щастя для мене не спорожнів і не порожній — ніщо не може вже наповнити його, бо він розбитий. Я неспроможна змагатися, не маю вже зброї… Що таке я після того, як отак віддалася вся цілком? Покидьок бешкету?!.. Мені дали лише одне ім'я, Оноріна, і так само в мені лише одне серце!.. Мій чоловік мав дівчину, негідний коханець мав жінку, більше немає нічого! Дозволити себе кохати! Ось те велике слово, що ви мені його скажете. Та я ще чогось варта і обурююся на саму думку бути проституткою! Так, у світлі пожежі я все ясно побачила і от… зрозуміла б ще, якби треба було погодитися на чиєсь інше кохання, але на кохання Октава… О, ніколи!

— О, то ви його любите! — сказав я.

— Я шаную його, поважаю, схиляюся перед ним; він ніколи не скривдив мене, він — добрий, ніжний… але я вже не можу любити… А втім, годі про це! Суперечка все здрібнює. Я висловлю вам у листі свої думки про це, бо зараз вони душать мене, у мене жар, під ногами в мене попіл мого Параклету[24]. Все, що я бачу, всі речі, які досі я мала за набуток моєї праці, нагадують мені тепер те, про що я хотіла забути. Ах, треба тікати звідси так само, як я втекла із свого дому!..

— А куди? — сказав я. — Чи може жінка прожити без оборонця? Невже ж вам у тридцять років, повній сил, яких ви самі не усвідомляєте, повній ніжності, якою ви можете обдарувати, — оселитися в пустелі, де я можу сховати вас? Не турбуйтесь! Граф не з'являвся сюди п'ять років, то й ніколи не з'явиться без вашого дозволу. Його величне життя впродовж дев'яти років — запорука вашого спокою. Отже, ви можете цілком безпечно обміркувати майбутнє зо мною та моїм дядьком. А він такий могутній, як і міністр. Заспокойтеся ж, не прибільшуйте свого нещастя. Священик, що посивів у своєму сані, не дитина; вас зрозуміє той, кому вже п'ятдесят років люди звіряли всі пристрасті, хто важить на своїй руці такі важкі серця, як князів і королів. Якщо він суворий у єпітрахілі, то тут серед ваших квітів буде ніжний, як і вони, і вибачливий, як його господь.

Я залишив графиню опівночі, залишив її зовні спокійною, але понурою; розгадати її таємні наміри не під силу було ніякій прозірливості. Графа я зустрів неподалік на вулиці Сен-Мор, бо він покинув умовлене місце на бульварі, якась непоборна сила тягла його до мене.

— Що за ніч буде цій бідній дитині! — скрикнув він, коли я кінчив оповідати про все, що допіру відбулося. — А що, якби я туди пішов, якби вона раптом мене побачила?

— Зараз вона може кинутися з вікна. Графиня з тих жінок, що, як Лукреція, не терплять насильства, навіть від чоловіка, якому вони віддалися б.

— Ви молодий, — відповів він. — Ви ще не знаєте, що в душі, зворушеній жорстокими сумнівами, воля є ніби хвиля на озері під час бурі: вітер раз-у-раз міняється, течія йде то до одного, то до другого берега. Цієї ночі є стільки ж шансів на те, що вона, побачивши мене, кинеться мені в обійми, як і на те, що вона кинеться з вікна.

— І ви погодилися б на таку альтернативу? — спитав я.

— Ходімо, — відповів він. — Щоб діждати завтрашнього вечора, я маю вдома дозу опіуму, яку мені виготовив Деплеп, щоб я міг спокійно заснути.

Другого дня опівдні Гобен принесла мені листа й розказала, що графиня, знемігши від утоми, впала на ліжко о шостій годині вранці, а заснула тільки тоді, як випила якогось аптекарського напою.

Ось той лист, я зберіг собі копію з нього. Вам, панно, — звернувся консул до Камілли Мопен, — відомі всі способи мистецтва, всі хитрощі стилю і зусилля багатьох письменників, яким не бракує вмілості в їхніх творах, але й ви визнаєте, що літературі годі знайти такі писання у своїх надрах, бо нічого страшнішого за правду немає. Ось що написала та жінка, чи, краще сказати, те горе:


«Пане Моріс!

Мені відомо все, що може сказати ваш дядько, аджеж він не знає більше від моєї совісті. А совість, то посередник між богом і людиною. Мені відомо, що я прирікаю себе на вічні муки, коли не помирюся з Октавом, бо так велить закон релігії. Закон суспільства теж вимагає від мене безоглядної покори. Аби тільки мій чоловік мене не відштовхнув — цього досить, світ уважатиме мене за чисту, за доброчесну, що б я не зробила. Так, у шлюбі те величне, що суспільство потверджує чоловікове прощення, але воно забуває, що треба ще, щоб це прощення було прийняте. За приписами закону, релігії, суспільства я повинна повернутися до Октава. Якщо розглянути це тільки під поглядом людяності, то хіба ж не жорстоко відмовити йому в щасті, позбавити дітей, викреслити його рід із золотої книги перства? Мої страждання, мою огиду, все, що я переживаю, одно слово, ввесь мій егоізм (бо знаю, що я егоістка) — все я мушу принести в жертву на олтар родини. Я буду матір'ю, ласки моїх дітей зітруть багато сліз! Я буду дуже щаслива, буду належно шанована, їздитиму розкішним екіпажем, багата, пишна! Матиму слуг, готель, дім, буду королевою на стількох святах, скільки є тижнів у році. Світ зустріне мене добре. Зрештою, мені не доведеться підноситись на небеса аристократії, бо я з них і не сходила. Отже, бог, закон, суспільство — одностайні. — Проти чого повстаєш ти? — кажуть мені з неба, з кафедри, з суду і з трону, до якого в разі потреби граф удався б по допомогу. Ваш дядько казатиме мені, якщо буде потрібно, і про небесне блаженство, яке сповнить моє серце від утіхи, що я виконала свою повинність. Бог, суспільство, закон, Октав хочуть, щоб я жила, чи не так? Що ж, коли інших труднощів немає, моя відповідь розв'яже все — я жити не буду! Я знов стану біла, незаплямована, бо буду в савані, прикрашена бездоганною блідістю смерті. У цьому немає нічого від «ослячої впертості». Ця осляча впертість, якою ви жартома дорікали мені, є в жінки наслідок певності, завбачення майбутнього. Якщо мій чоловік в своєму коханні буде такий великодушний, що все забуде, то я цього не забуду, я! Хіба забути щось у нашій волі?

Коли вдова вдруге одружується, любов обертає її на дівчину, вона віддається за коханого чоловіка, а я любити графа не можу. У цьому все, чи бачите. Щоразу, як мої очі скидатимуться з його очима, я побачу в них свою зраду, навіть тоді, коли в очах у мого чоловіка буде саме кохання. Сила його великодушості тільки підкреслюватиме мені величину мого злочину. Мої завжди тривожні погляди читатимуть невидимий вирок. А неясні спогади завжди боротимуться в моєму серці. Ніколи подружнє життя не збудить у мені жорстоких утіх, смертельного шалу жаги; я вбиватиму свого чоловіка байдужістю, порівненнями, що він їх почуватиме, хоч би як я крила їх на дні своєї свідомості. О, того дня, коли в зморшці на чолі, в засмученому погляді, в ледве помітному русі я відчую мимовільний докір, хай навіть поборений, — ніщо мене не вдержить; я розіб'ю собі голову об брук, який здаватиметься мені милосерднішим за мого чоловіка. Може бути, цю жахливу й солодку смерть зрозуміють, як наслідок моєї надмірної дражливості. Може бути, я помру жертвою роздратовання, яке виявить Октав через свої справи або через несправедливу підозру… Леле, може бути, доказ кохання здасться мені доказом презирства! Що за подвійне катування! Октав завжди сумніватиметься в мені; а я завжди сумніватимуся в ньому. Я зовсім мимоволі протиставлятиму йому соперника, який не годен його, якого я зневажаю, але який дав мені пізнати вогненні насолоди, що непоборно постають у моїх спогадах, хоч я й соромлюся їх.

Чи досить я розкрила вам своє серце?

Ніхто не доведе мені, що кохання може відновитися, бо я не можу й не хочу приймати нічийого кохання! Дівчина — це квітка, яку зірвано, а провинна жінка — це квітка, яку стоптано. Ви ж садівник, ви мусите знати, чи можна виправити стеблину, надати первісного блиску погаслим барвам, знову налляти соком тендітні рурочки, що їх рослинна сила залежить від їх досконалої прямоти? Якби якийсь ботанік і взявся до цього, то чи спромігся б геніальний майстер вирівняти зморшки на зібганій оболонці? Коли б він відтворив квітку, він був би богом, тільки бог спроможен відтворити мене! Я п'ю гіркий келіх покути, але, п'ючи його, з жахом прочитала: «спокутувати не є стерти». У себе вдома, насамоті, я їм хліб, змочений моїми слізьми, але ніхто не бачить, як я його їм, ніхто не бачить, як я плачу. Повернутися до Октава — це зректися сліз, бо мої сльози ображали б його. О, пане, скільки чеснот треба стоптати під ноги, щоб — не віддатися навіть, а знову стати належною чоловікові, якого зрадила? Хто може їх полічити? Тільки бог, бо він єдиний вірник тих жахливих мук совісті, що від них зблідли б, мабуть, і його ангели. Стривайте, я піду далі. Жінка смілива перед чоловіком, який нічого не знає; вона виявляє тоді в своєму лицемірстві дику силу, вона обманює, щоб дати обом щастя. Але хіба обопільна певність не принизлива? І щоб я змінила захват на приниження? Хіба Октав не побачить, кінець-кінцем, розпусності в самій моїй згоді? Шлюб грунтується на повазі, на обопільних жертвах, але вже другого дня після того, як ми зійдемося, ні Октав, ні я не зможемо поважати одне одного; він ославить мене якимсь старечим коханням до куртизанки, а я вічно мучитимусь, що стала річчю, замість бути дамою. Я буду не чеснотою, а втіхою його дому. Ось гіркі плоди зради. Я приготувала собі шлюбне ліжко, де зможу лише кидатись на жаринах, ліжко без сну. Тут я маю години спокою, години, коли я про все забуваю, але в моєму готелі все нагадуватиме мені про ганебну пляму на вінчальному вбранні. Коли я страждаю тут, я благословляю свої страждання, кажу богові: «Дякую!» Але в нього мене жах братиме від радостей, яких я не заслужила. Усе це, пане, не розумування, це почуття душі, що стала глибокою від семирічного горя. Чи мушу я, зрештою, зробити вам ще й це страшне признання? Я й досі почуваю коло своїх грудей дитину, зароджену в сп'янінні й радості, у сподіванках щастя, дитину, яку годувала сім місяців і яку носитиму в собі ціле життя. Якщо нові діти черпатимуть у мені свою поживу, вони питимуть сльози, від яких гірке буде моє молоко. Я виглядаю легковажною, здаюся вам дитиною. О, так, пам'ять у мене, як у дитини, та пам'ять, що вертається до нас край домовини. Отже, бачите, — в цьому чудовому житті, до якого кохання і чоловік хочуть мене воскресити, немає жодного становища, що не було б фальшиве, що не крило б для мене якоїсь пастки, що не розкривало б під моїми ногами прірви, куди я впаду, скривавлена невблаганними тернами. Вже п'ять років, як я блукаю в пустелі свого майбутнього, не знаходячи місця для каяття, бо душа моя перейнята щирим каяттям. На все це релігія має відповіді, які я знаю напам'ять. Ці страждання, цей тягар — то моя кара, каже вона, і бог дасть мені сили їх терпіти. Це, пане, довід для побожних душ, обдарованих енергією, якої мені бракує. Між пеклом, де бог не заборонить мені благословляти його, і пеклом, що чекає мене в графа Октава, мій вибір зроблено.

Останнє слово. Якби я була дівчиною і мала свій теперішній досвід, я знову обрала б мого чоловіка; але якраз у цьому причина моєї відмови — я не хочу червоніти перед цією людиною. Як то! Я завжди стоятиму навколішках, а він завжди стоятиме на ногах! Якщо ж ми змінимо поставу, я зневажатиму його. Я не хочу, щоб він через мою зраду краще до мене ставився. Ангела, що зважився б терпіти грубості, що їх дозволяють собі з одного й другого боку люди, взаємно бездоганні, — такого ангела на землі немає, він на небі! Октав дуже делікатний, я знаю, але і його душа (хоч якою великою вона здається, це все ж людська душа) не є запорукою мені в новому житті, яке я розпочну в нього. Тож прийдіть і скажіть мені, де можу я знайти самотність, спокій, тишу — друзів невиправного нещастя, що їх ви мені пообіцяли».


Зробивши собі, щоб зберегти цю пам'ятку, ось цю копію, я пішов на вулицю Пеєн. Тривога переборола силу опіуму. Октав, як божевільний, ходив у садку.

— Дайте на це відповідь, — сказав я, подаючи йому листа від його дружини. — Спробуйте заспокоїти свідому чесноту. Це трохи важче, ніж спобігти чесноту, яка себе не усвідомлює і яку сама цікавість віддає під вашу владу!..

— Вона — моя!.. — скрикнув граф, обличчя якого робилося щасливіше, з міру як він читав листа.

Він подав мені рукою знак, щоб я залишив його насамоті, бо почував, що я спостерігаю його радість: я зрозумів, що надмірна втіха підлягає тим самим законам, що й надмірне горе. Я пішов привітати пані де-Куртвіль і Амелі, що того дня обідали в графа. Хоч яка вродлива була панна де-Куртвіль, а глянувши на неї, я відчув, що кохання хистке і що дуже мало є жінок, які навіюють нам абсолютне кохання. Мимохіть порівнюючи Амелі з Оноріною, я знаходив більше чару в провинної жінки, ніж у чистої дівчини. Для Оноріни вірність була не повинністю, а фатальністю серця, тим часом як Амелі прокаже з ясним поглядом урочисті обітниці, не знаючи ні їх обсягу, ні їх зобов'язань. Знесилена, півмертва жінка, безпорадна грішниця здавалась мені величною, вона збуджувала в чоловікові його природну великодушість, вимагала від серця всіх його скарбів, від сили — всіх її спроможностей, вона наповнювала життя, викликала в ньому щастя боротьби, тим часом як Амелі, доброчесна й довірлива, замкнеться в серці спокійного материнства, де буденність має бути за поезію, де мій дух не знайде ні боротьби, ні перемоги.

Де той юнак, що між рівнинами Шампані й сніговими, грозовими, але величними Альпами вибрав би крейдяні, спокійні простори? Ні, на порозі до мерії такі порівнення небезпечні й лихі. Леле! Треба мати життьовий досвід, щоб знати, що шлюб виключає пристрасть, що родина не може мати за підвалину любовні грози. Мріючи про не можливе кохання з його безкрайніми фантазіями, зазнавши жорстокої насолоди ідеалу, я бачив перед очима скромну дійсність. Що ж, пожалійте мене! У двадцять п'ять років я не був певен себе, але схвалив мужнє рішення. Я пішов до графа, мовляв, щоб сповістити його про прибуття його родичок, і побачив його помолоділого у відблисках надій.

— Що вам, Морісе? — спитав він, здивований з того, як змінилося моє обличчя.

— Графе…

— Ви вже не називаєте мене Октавом? Ви, кому я буду зобов'язаний життям, щастям…

— Мій любий Октаве, якщо вам пощастить вернути графиню до її обов'язків, — я досить вивчив її… (він глянув на мене так, як мусів глянути Отелло на Яго, коли тому вдалося вкинути першу підозру в душу мавра), вона ніколи не мусить бачити мене, не мусить знати, що Моріс був вашим секретарем. Ніколи не вимовляйте мого імени, хай ніхто його їй не нагадує, бо інакше все загине… Вашими заходами мене призначено на рекетмайстра, так от — здобудьте мені якусь дипломатичну посаду за кордоном, хоч би консульську… і годі думати щось про моє одружіння з Амелі… О, не турбуйтеся! — додав я, побачивши, як він стенувся, — свою роль я дограю до кінця!

— Бідний хлопчик! — сказав він, беручи мою руку, стискаючи її і ледве стримуючи сльози, що проступили йому на очах.

— Ви дали мені рукавиці, — відповів я, сміючись, — а я їх не одягнув, оце й усе.

Ми умовилися, що мені робити в графині, до якої я мав зайти ввечері. Це було в серпні; надворі стояла спека, ввесь час убиралося на грозу, але гроза лишалася в повітрі; небо набуло мідного кольору; квіти млосно пахтіли. Я почував себе як розварений, спіймав себе на бажанні, щоб графиня виїхала до Індії, але вона була вдома, — сиділа на дерев'яній лавці-канапі, поставивши ноги на ослінчик, у білій серпанковій сукні з голубими стрічками, простоволоса, з кучерями, що падали їй на щоки; вона не підвелася мені назустріч, а лише мовила, показуючи на місце поруч себе:

— Правда ж, для мене в житті немає виходу?

— В тому житті, яке ви собі створили, — сказав я, — але не в тому, що я вам хочу створити. Бо, якщо тільки схочете, ви можете бути щасливою.

— Як? — сказала вона.

Вся її істота запитувала.

— Ваш лист у графових руках!

Сполоханою ланею схопилася Оноріна, кинулась набік, походила, вийшла в садок, постояла хвилин кілька, нарешті сіла самотою у вітальні, де я й знайшов її, давши їй призвичаїтись до болю від цього удару кинджалом.

— Ви — друг?.. Скажіть краще — зрадник! Може навіть шпигун мого чоловіка!..

Жіночий інстинкт дорівнює проникливості великих людей.

— На вашого листа треба було відповісти, адже так? А на цілому світі є тільки одна людина, що цю відповідь може вам дати. Отже, ви прочитаєте цю відповідь, люба графине, і якщо й після того не бачитимете для себе виходу в житті, шпигун доведе вам, що він — ваш друг! Я поміщу вас у такий манастир, звідки вас не вирвати й графовій владі. Але перш, ніж скерувати свою путь туди, ми мусимо вислухати й другу сторону. Є божий і людський закон, якому, здається, кориться й ненависть — він наказує не засуджувати, поки не вислухано оборону. А ви досі засуджували, як дитина, затуливши собі вуха. Семирічня відданість має свої права. Отож, ви прочитаєте відповідь свого чоловіка. Я надіслав йому своїм дядьком копію з вашого листа, і той запитав у нього, як би він відповів, коли б його дружина написала до нього такого листа. Як бачите, ви не скомпромітовані. Старий сам принесе вам від графа відповідь. При цій святій людині й при мені ви з пошани до себе самої мусите прочитати цього листа, інакше будете лише розгніваною і впертою дитиною. Ви зробите цю жертву суспільству, законові й богові.

Не добачаючи в цій ласці ніякого замаху на свою жіночу волю, графиня згодилася. Саме цю хвилину мала на меті підготувати вся моя робота протягом чотирьох чи п'яти місяців. Та хіба й піраміди не кінчаються шпилем, що на нього сідає пташка? Граф покладав усі свої сподіванки на цю величну годину, і ця година настала. З усіх спогадів мого життя я не знаю страшнішого, як та хвилина, коли о десятій годині ввечері мій дядько з'явився до вітальні в стилі ГІомпадур. Ця сива голова, що виділялась на тлі чорного одягу, це обличчя, перейняте божественним спокоєм, справили магічне вражіння на графиню Оноріну; вона відчула свіжість бальзаму на своїх ранах, була осяяна виблиском чесноти, що світиться, не знаючи про те.

— Пан кюре з Білих Мантій! — оповістила Гобен.

— Чи вісником миру й щастя з'являєтесь ви сюди, любий дядю? — спитав я.

— Мир і щастя знаходиш усюди, коли додержуєш приписів церкви, — відповів мій дядько, подаючи Оноріні такого листа:


«Люба Оноріно!

Якби ви не відмовили мені в своєму довір'ї, якби ви прочитали того листа, що я написав вам п'ять років тому, ви не зазнали б п'ятьох років непотрібної праці й бідування, що завдавали мені розпачу. В тому листі я пропонував вам угоду на таких підставах, які знищують усі ваші побоювання і роблять можливим наше подружнє життя. Я дуже дорікав собі і за ці сім років туги усвідомив усі свої помилки. Я кепсько зрозумів шлюб. Я не зумів відгадати небезпеку, коли вона загрожувала вам. У моєму домі був ангел, господь казав мені — бережи його! Господь покарав мене за зухвалу самовпевненість. Кожен удар, що ви завдаєте собі, б'є і мене. Згляньтеся надо мною, люба Оноріно. Вашу дражливість я зрозумів так добре, що не хотів, щоб ви вернулися до старого готеля на вулиці Пеєн, де я можу жити без вас, але якого не можу побачити разом з вами. Я з утіхою впоряджаю інший дім на передмісті Сент-Оноре, сподіваючись ввести туди не жінку, здобуту через її недосвідченість у житті або під примусом закону, але сестру, що дозволяє мені поцілувати її в чоло, як батькові, що благословляє щодня свою дочку. Хіба ви позбавите мене того права, що я зумів набути під час вашого відчаю, права піклуватися за вас, за всі ваші потреби, розваги, за ваше життя? Жінки мають віддане їм серце, що завжди раде виправдати їх — це серце матері. Ви не знали іншої матері, крім моєї, яка вернула б вас до мене, але як то ви не відчули, що моє серце вмістило в собі серця і вашої і моєї матері? Так, люба, моє кохання не причепливе й не дрібне, воно з тих, що не дасть прикрості часу затьмарити лице коханої дитини. За кого ж ви маєте друга свого дитинства, Оноріно, якщо вважаєте, що він здатен прийняти тремтячі поцілунки й поділити себе між радістю і неспокоєм? Не бійтесь, що вам доведеться слухати благання жебрущої пристрасті, я хочу вас тільки тоді, коли впевнюся, що лишаю вам усю вашу волю. Ваша самотня гордість прибільшує труднощі — ви можете, якщо хочете, жити поруч батька чи брата без страждання і без радості, але ви ніколи не побачите коло себе ні глуму, ні байдужості, ні сумніву щодо намірів. Тепло атмосфери, де ви житимете, завжди буде рівне й м'яке, без бурі, без найменшого вітру. Якщо ж колись згодом ви, впевнившись, що ви в себе вдома так само, як були в своїм павільйоні, схочете ще інших елементів щастя, втіхи, розваг, то самі по своїй уподобі поширите коло їх. Материнська ніжність не знає ні зневаги, ні жалю; що вона таке? Любов без бажання. Так от, моє захоплення приховає усі почуття, які могли б здатися вам образою! Отак ми зуміємо бути благородними одне з одним. Ваша зичливість сестри, ніжний розум подруги цілком задовольнять честолюбство того, хто хоче бути вам за товариша, і ви зможете змірити його кохання по тому, яких зусиль він докладатиме, щоб його від вас заховати. Ні ви, ні я не знатимемо ревності до минулого, — ми обоє досить розумні, щоб дивитися лише вперед. Отже, ви в себе вдома, у вашому готелі, почуватимете себе так само вільною, як на вулиці Сен-Мор; але до всього цього матимете законного заступника, якого змушуєте тепер до лицарських любовних подвигів, пошану, яка надає жінкам такого блиску, і багатство, яке дозволить вам зробити стільки доброго! Оноріно, коли вам захочеться прощення, хоч і непотрібного, ви попросите його, вас до нього не змушуватиме ні закон, ні церква, воно залежатиме від вашої гордості, від власної вашої волі. Всього того, що лякає вас, могла б боятися моя дружина, але не подруга й сестра, до якої я муситиму виявляти найдобірнішу ввічливість. Для мого щастя досить, щоб щасливою були ви. Хіба я не довів цього за сім років? Запорукою того, що я сказав, Оноріно, можуть бути всі ті квіти, що ви виробляли, а я зберігав, як найкоштовніший скарб, обливаючи своїми слізьми; в цих квітах, як у реліквіях перуанців, заховано всю історію нашого горя. Якщо ця таємна угода вас не задовольнить, дитя моє, я просив святу людину, що передасть вам мого листа, не замовляти за мене й слова. Я не хочу завдячувати вашим поворотом ні страхові, навіяному вам церквою, ні наказові закону. Тільки від вас самої я хочу здобути те просте й скромне щастя, якого прошу. А якщо ви й надалі схочете примусити мене до похмурого, позбавленого братерської посмішки життя, яким я живу вже дев'ять років, якщо ви й надалі лишитеся в своїй пустелі, самотня й нерухома, — моя воля схилиться перед вашою. Знайте, вас і надалі, як і досі, ніхто не турбуватиме. Того божевільного, що втрутився у ваші справи і, може бути, завдав вам прикрості, я накажу усунути»…


— Дуже вам дякую, пане, — сказала до мого дядька Оноріна, кинувши читати листа й сховавши його за корсаж, — я скористаюся з дозволу, що дає мені граф, і залишуся тут…

— Ах, — скрикнув я.

На цей вигук мій дядько стурбовано на мене подивився, а графиня глянула так лукаво, що я зразу збагнув її намір — Оноріна вивіряла, чи я не комедіант, і я мав сумну втіху й на цей раз ошукати її цим вигуком, що належав до тих криків серця, в яких так добре знаються жінки.

— Ах, Морісе! — мовила вона. — От ви вмієте кохати!

Блискавка, що промайнула в моїх очах, стала графині ще за одну відповідь, яка вже цілком могла розвіяти рештки сумнівів, коли вони в неї ще лишалися. Отак граф використав мене до останньої хвилини. Оноріна знову витягла листа, щоб дочитати, а дядько тим часом подав мені знак. Я підвівся.

— Залишмо графиню, — сказав він.

— Морісе, ви вже йдете? — спитала вона, не дивлячись на мене.

Вона підвелася, провела нас, усе читаючи, а на порозі взяла мою руку, ніжно стиснула й сказала:

— Ми ще побачимося…

— Ні, — відповів я, до болю стискаючи їй руку. — Ви любите свого чоловіка. Завтра я їду.

Я мерщій вибіг, а вона спитала в дядька, якого я покинув:

— Що це з вашим небожем?

Бідний абат довершив мою працю, показавши на голову й на серце, ніби казав: «Він божевільний, даруйте йому, пані!» — з тим більшою правдивістю, що й сам так думав.

Через шість день я дістав посаду віцеконсула до великого портового міста в Еспанії, де я міг за найкоротший час підготуватися до консульської кар'єри, якою обмежив своє честолюбство. Оселившись там, я дістав від графа такого листа:


«Любий Морісе!

Якби я був щасливим, то не писав би вам; але я почав нове гірке життя. Бажання знову зробило мене молодим — з усім нетерпінням людини, якій минає сорок років, з усією мудрістю дипломата, що вміє стримувати свою пристрасть. Коли ви поїхали звідси, я ще не був допущений до павільйону на вулиці Сен-Мор, але листом мені пообіцяно дозвіл на це, ніжним і сумовитим листом жінки, що боїться хвилювань побачення. Прождавши понад місяць, я зважився піти сам і спитав через Гобен, чи можу я бути прийнятим. Я сів на стільця в алеї біля швейцарської і так просидів з годину.

— Пані хотіла передягтися, — сказала мені Гобен, бажаючи облесним для мене кокетством пояснити вагання Оноріни.

Не менш як чверть години ми не могли подолати мимовільного нервового тремтіння, подібного до того, що охоплює промовця на кафедрі, перекидалися сполоханими фразами, ніби спіймані люди, що вдають розмову.

— Слухайте, Оноріно, — сказав я з сьозами на очах, — кригу зрушено, і я так тремчу від щастя, що ви мусите дарувати мені незв'язність моїх слів. Так буде ще довго.

— Бути закоханим у власну дружину — це не злочин! — Змушено всміхаючись, відказала вона.

— Зробіть мені ласку і не працюйте так, як досі. Від пані Гобен я знаю, що ви вже три тижні живете з власних заощаджень, адже ви маєте шістдесят тисяч франків ренти, і якщо ви не вертаєте мені свого серця, то хоч не залишайте в мене свого достатку.

— Мені давно відома ваша доброта…

— Якщо ваша воля залишитися тут, — відповів я, — і зберегти свою незалежність, якщо найщиріше кохання не варте, на ваш погляд, того, щоб на нього зглянутись, то хоч не працюйте більш!

Я подав їй три записи, кожен на дванадцять тисяч франків ренти; вона взяла їх, розгорнула байдуже й, прочитавши, Морісе, замість відповіді тільки глянула на мене. О, вона зрозуміла, що я не гроші їй дав, а волю.

— Я переможена, — сказала вона, простягаючи мені руку, яку я поцілував; — приходьте до мене, коли завгодно.

Отже, вона прийняла мене, тільки зробивши велике зусилля над собою. Другого дня я побачив її озброєною удаваною веселістю і лише по двох місяцях, коли вона звикла, я побачив її справжню вдачу. Але тоді ніби повернувся чарівний травень, весна кохання, що дала мені незабутніх радощів; вона вже не боялася, вона вивчила мене. Та все ж, коли я запропонував їй поїхати до Англії, щоб там офіційно зійтися й повернутися до нового готеля, вона жахнулася.

— Чому не жити отак завжди? — спитала вона.

Я мовчки скорився.

— Може це випроба? — спитав я сам у себе, прощаючись із нею.

Ідучи до неї на вулицю Сен-Мор, я ввесь палав, мрії кохання наповнювали мені серце, і я думав щоразу, як юнак:

— Сьогодні вона поступиться…

Але вся ця штучна чи дійсна енергія зникала від її посмішки, від наказу її гордовитих і спокійних очей, яких не хвилювала пристрасть. Ті страшні слова, що ви колись переказали мені: «Лукреція своїм кинджалом і своєю кров'ю написала перше слово жіночої хартії — воля!» — пригадувались мені й холодили мене. Я владно почував, яка доконечна для мене Онорінина згода і як неможливо її здобути. Чи догадувалася вона про грози, що буяли в мені і коли я йшов до неї, і коли вертався? Нарешті, покинувши думку розказати їй про своє становище, я змалював його в листі. Оноріна нічого не відповіла мені, але так засмутилася, що я прикинувся, ніби й не писав нічого. Надто боляче мені було, що я завдав їй туги; вона прочитала в моєму серці й простила мене. Зараз ви довідаєтесь, як саме це було. Три дні тому вона вперше прийняла мене в своїй біло-блакитній кімнаті. Кімната була оздоблена, освітлена, повна квітів. Убрання Оноріни робило її ще чарівнішою. Волосся легкими кучерями спадало навколо обличчя, яке ви добре знаєте; голова була вквітчана вересом; вона була в білій серпанковій сукні, в білому поясі з довгими кінцями. Ви знаєте, як їй личить таке просте вбрання, але того дня вона була нареченою, Оноріною перших днів. Але моя радість зразу прохолола, бо на обличчі в неї була страшна поважність, під цією кригою крився вогонь.

— Октаве, — сказала вона, — коли ви цього схочете, я буду вашою дружиною; але знайте, в цій поступці є небезпека; я можу скоритися…

Я зробив жест.

— Так, — казала вона далі, — я розумію, покора вас ображає, ви хочете того, чого я дати вам не можу, — кохання! Релігія, жаль — примусили мене відмовитись від обітниці самоти, адже ви тут!

Вона помовчала.

— Спочатку, — продовжувала вона, — ви більшого не вимагали, а тепер хочете вашу дружину. Що ж, я повертаю вам Оноріну таку, яка вона тепер, і не хочу запевняти вас у тому, яка вона буде. Чим я буду? Матір'ю, бажаю цього. О, повірте мені, палко бажаю! Спробуйте змінити мене, я на це згодна, але якщо я помру, друже мій, не кляніть моєї пам'яті і не вважайте за впертість те, що я назвала б культом ідеалу, якби не природніше було б назвати це нез'ясовне почуття, що вб'є мене, культом божественного! Майбутнє мене вже не обходить, воно лежатиме на вас, подумайте!..

Потім сіла в тій спокійній позі, на яку ви вміли любуватися, і глянула на мені, зблідлого від горя, якого вона мені завдала. Кров у мені застигла. Побачивши вражіння від своїх слів, вона взяла мене за руки й сказала:

— Октаве, я люблю тебе, але інакше, ніж ти хотів би. Я люблю твою душу. Але, знай це, люблю тебе так, що помру без жалю, служачи тобі, як східна рабиня. Це буде мені покутою!

Вона зробила більше, стала навколішки на подушку передо мною й сказала мені в підступі найвищого милосердя:

— Зрештою, може я й не помру…

Ось уже два місяці, як я змагаюся. Що робити?.. Серце моє знемоглося, я шукаю дружнього серця, щоб крикнути йому: що робити?»


Я нічого не відповів йому.

Через два місяці газети повідомили, що на англійському кораблі прибула на батьківщину дружина графа Октава; повернулася вона до своєї родини після цілої низки пригод, вигаданих так влучно, що ніхто їх не заперечував. А прибувши до Генуї, я дістав листа з повідомленням, що графиня щасливо породила своєму чоловікові сина. Дві години просидів я з цим листом у руках отут, на цій самій терасі. Через два місяці, з настирливих порад графа Октава й панів де-Гранвіля та де-Серізі, моїх заступників, зажурений смертю дядька, я погодився одружитись.

Через півроку після Липневої революції я одержав ось цього листа, що закінчує історію того подружжя.


«Пане Моріс!

Я вмираю, хоч і стала матір'ю, а може саме через це. Я добре відограла до кінця мою жіночу роль: зрадила чоловіка, зазнала радощів, таких самих справжніх, як сльози, що їх проливають у театрі акторки. Я вмираю за суспільство, родину, шлюб, як перші христіани вмирали за бога. Не знаю, через що саме я вмираю, щиро дошукуюсь цього, бо я ж не вперта; але я хочу пояснити свою недугу вам, що привели до мене небесного сцілителя, вашого дядька, чиєї поради я послухалася. Він був моїм духівником; я доглядала його під час його останньої хвороби, і він відкрив мені небо, наказавши мені й далі виконувати мій обов'язок. І я той обов'язок виконувала.

Я не ганю тих, хто забуває, я захоплююся з них, як із сильних потрібних натур; але сама я нездужаю на спогади. Я не могла вдруге відчути те кохання серця, що ототожнює нас з коханою людиною. До останньої хвилини, ви знаєте це, я волала до вашого серця, на сповіді, до свого чоловіка: «Згляньтеся!» — але ніхто мене не пожалів. Що ж, я вмираю. Вмираю з нечуваною відвагою. Жодна куртизанка не могла б бути веселішою за мене. Мій бідний Октав щасливий, я дозволяю його коханню живитися оманами свого серця. На цю жорстоку гру я витрачаю всі сили, акторці плещуть, її вітають, засипають квітами; але невидимий соперник щодня приходить по свою здобич — частину мого життя. Змучена, я усміхаюся до двох дітей, — але старший, мертвий, перемагає. Я вам колись казала — мертва дитина покличе мене, і я йду до неї. Близькість без кохання щохвилини безчестить мою душу. І лише насамоті я можу дати волю сльозам або мріям. Світські вимоги, господарські турботи, піклування за дитину, за щастя Октава не залишають мені ні хвилинки не те, щоб підкріпитись, щоб набратися сил, яких додавала мені колись самотність. Моє серце здригається від повсякчасного напруження. Я не зуміла створити в своїй душі ту пильність, що має чуйний слух, облудну мову й рисячі очі. Не кохані уста п'ють мої сльози й цілують мені повіки, їх витирає хустка; не кохані уста, а вода відсвіжую мої запалені очі. Я — акторка й перед своєю душею, тому, мабуть, і вмираю. Я криюся з своєю тугою так пильно, що зовні її непомітно; алеж мусить вона з чогось живитися — вона й точить мені життя. Я сказала лікарям, що викрили мою таємницю:

— Вигадайте мені якусь правдоподібну хворобу, інакше я потягну за собою і свого чоловіка.

Отож, Деплен, Біаншон і я умовились, я вмираю з розм'якшення якоїсь там кістки, докладно описаного в науці. Октав гадає, що я обожнюю його. Ви розумієте це? Тим то я й боюся, щоб він не пішов за мною. Прошу вас у такому разі бути опікуном молодому графові. В цьому листі ви знайдете приписку до заповіту, де я висловлю цю свою волю; ви використаєте її тільки тоді, як це буде потрібно, бо може я надто прибільшую своє значення; може втрата моєї прихильності завдасть Октавові тільки невтишимого горя, але він лишиться живий. Бідний Октав! Бажаю йому кращої дружини, ніж була я, бо він вартий кохання. А що мій дотепний шпигун уже одружився, то хай запам'ятає те, що заповідає йому квітниця з вулиці Сен-Мор, як науку: ваша дружина мусить якнайшвидше стати матір'ю! Хай її поглинуть родинні будні, не дайте їй виростити й виплекати в серці своїм таємничу квітку ідеалу, ту божественну досконалість, в яку я вірила, ту зачаровану квітку з гарячими барвами, якої пахощі навівають огиду до дійсності. Я — свята Тереза, яка не змогла жити екстазом у манастирі з божественним Ісусом, з непорочним ангелом, що прилітає й відлітає на крилах своїх. Ви бачили мене щасливою серед моїх улюблених квітів. Я не все ще сказала вам: я бачила кохання, що розцвітало під вашим удаваним божевіллям, я затаїла від вас свої мрії, свої думки, не допустила вас до свого чудового царства. Зрештою, ради кохання до мене ви любитимете мою дитину, якщо вона лишиться колись без свого бідного батька. Сховайте ж мою таємницю так, як могила сховає мене. Не плачте за мною — я давно вже мертва, якщо правду сказав святий Бернар, що «життя немає там, де немає більше любові».


— І графиня померла, — сказав консул, ховаючи листа й замикаючи свого портфеля.

— А граф ще живий? — спитав посол. — Адже після Липневої революції він зник з політичної арени…

— Чи пригадуєте, пане де-Лора, — сказав генеральний консул, — ви бачили, як я проводив на пароплава…

— Сивого старика? — спитав художник.

— Старика сорока п'яти років, що поїхав по здоров'я й розвагу до Південної Італії. Цей старик і є мій бідний друг, мій заступник, що заїхав до Генуї, щоб попрощатися зо мною і доручити мені свій заповіт… Він призначає мене опікуном над його сином. Мені не було потреби казати йому, що цього бажала й Оноріна.

— Чи знає він, що він — убійник? — спитала в барона дель Осталь панна де-Туш.

— Він здогадується про правду, — відповів консул, — це його й убиває. Я лишався на пароплаві, що віз його до Неаполя, аж поки він не вийшов з рейду; мене мусів відвезти назад човен. Якийсь час ми прощалися один із одним, прощалися, мабуть, навіки. Бог знає, яким дорогим стає нам вірник нашого кохання, коли ми втратили ту, кого кохали! «Він набуває, — казав мені Октав, — якогось чару, осяюється ореолом». Вийшовши на корму, граф глянув на Середземне море; погода була якраз гарна, і він, зворушений, мабуть, цим видовищем, сказав мені свої останні слова: «Чи не слід було б в інтересах людського роду дошукатися, що то за непереможна сила примушує нас наперекір розумові жертвувати божественною істотою ради скороминущої втіхи?.. Я чув у своєму сумлінні крики. Оноріна кричала не сама. І я все таки схотів!.. Мене душить гризота. На вулиці Пеєн я помер би через те, що не мав утіх, а в Італії помру через те, що зазнав їх!.. Звідки ж береться незгода між двома однаково благородними, смію це сказати, натурами?».

Якусь хвилину на терасі стояла глибока тиша.

— Чи була вона доброчесна? — запитав консул у двох жінок.

Панна де-Туш підвелася, взяла консула за руку і сказала, відвівши його на кілька кроків:

— Хіба чоловіки не винні в тому, що приходять до нас, роблять дівчину своєю дружиною, а тим часом зберігають в глибині серця ангельські образи, порівнюють нас з невідомими соперницями, чия досконалість, на їхню думку, завжди переважає нашу?

— Панно, це було б так, якби шлюб грунтувався на пристрасті, в цьому й була помилка двох істот, яких незабаром уже не буде. Шлюб із щирим коханням між подружжям був би раєм.

Панна де-Туш лишила консула; до неї підійшов Клод Віньйон і шепнув їй:

— А пан дель Осталь трохи фат.

— Ні, — так само пошепки відповіла вона. — Він ще не здогадався, що Оноріна могла б покохати його! О, — сказала вона, побачивши консулову дружину, що ввійшла, — його дружина все чула, бідний!

Пробило одинадцяту годину, і гості пішли пішки додому понад морем.

— Усе це — не життя! — сказала панна де-Туш. — Ця жінка — один з найрідкіших винятків із розуміння, може бути найпотворніший, — перлина! Життя складається з різноманітних випадків, з чергування горя і втіх. Дантів рай, цей найвищий вияв ідеалу, ця безхмарна блакить є тільки в душі, і вимагати його від життя — пожадливість, проти якої постає вся природа. Такій душі досить кельї і налою!

— Ваша правда! — сказав Леон де-Лора. — Та хоч який я ледащо, а мимоволі захоплююся жінкою, що може, як та, жити поруч ательє, під одним дахом з художником, і ніколи не виходити, не бувати в світі й не бруднитися вуличним болотом.

— Таке буває місяців кілька! — з глибокою іронією сказав Клод Віньйон.

— Графиня Оноріна не єдина в своєму роді, — відповів посол, звертаючись до панни де-Туш. — Такого кохання зазнав один політичний діяч, гострий письменник — куля, що вбила його, не його самого поцілила — та, що любила його, немов замкнулася в манастирі.

— Отже, є ще великі душі й за нашої доби! — промовила Камілла Мопен, що замислилась на хвилину, схилившись на поручні.


1843

——————

  1. Аристократичний ресторан того часу.
  2. Самопоказування, виставляння себе на люди.
  3. Дружина.
  4. Комедія французького письменника Мольєра (XVII ст.).
  5. Дому.
  6. Mezzaro, fazzioli — хустки, косинки.
  7. Французька акторка першої половини XIX ст.
  8. Сатирична повість французького письменника Вольтера (XVIII ст).
  9. Старовинний (XVI ст.) будинок у Парижі, де тепер міститься музей.
  10. Французький дипломат початку XIX ст.
  11. Герой одноіменної драматичної поеми Байрона, великий грішник, що марно шукає собі забуття.
  12. Кандидат на судову посаду, який заступає відсутніх урядовців.
  13. Висока посада в судовому урядництві з дуже різноманітними функціями.
  14. Австрійський дипломат першої половини XIX ст.
  15. Французький письменник, один з вождів романтичної школи (перша половина XIX ст.).
  16. Герої сантиментального роману англійського письменника Річардсона «Кларісса Гарлову» (XVIII ст.).
  17. Французький поет і вчений кінця XVII ст.
  18. Англійський поет середини XVIII ст., відлюдний у житті й тужливий у поезії.
  19. Біблійний патріарх, якого бог, за переказом, дізнавав усякими напастями.
  20. Героіня середньовічної французької легенди, королева, яка, сидячи в Нельській вежі (частина давніх паризьких фортифікацій), вибирала собі з вулиці коханців, а потім казала кидати їх з тої вежі у воду.
  21. Римська жінка, що вбила себе кинджалом після того, як під примусом зрадила свого чоловіка.
  22. Один з Бальзакових героів, спритний і рахубистий комівояжер.
  23. Англійський видавець першої половини XIX ст.
  24. Назва манастиря, що його заснував відомий свого часу (XII ст.) богослов Абеляр для своєї нещасної коханки Елоізи.