Тридцятилітня жінка (збірка)/Тридцятилітня жінка/I

by Оноре де-Бальзак

Тридцятилітня жінка Оноре де-Бальзак пер.: В. Підмогильного Тридцятилітня жінка I. Перші помилки

II. Незнані страждання ▶

Харків: Література і мистецтво, 1934

Художникові Луі Беланже

I. ПЕРШІ ПОМИЛКИ

 

То була неділя на початку квітня 1813 р. і її ранок віщував один з тих прекрасних днів, коли парижани вперше за цілий рік бачать брук своїх вулиць без бруду, а небо без хмар. Десь перед 12-ою годиною з вулиці Кастільйон на вулицю Ріволі виїхав пишний кабріолет, запряжений парою баских коней, і спинився позад багатьох екіпажів, що стояли біля новозбудованих грат на терасі Фейянів^[1]. Цією легкою колясою правив заклопотаний і хворобливий з вигляду чоловік; сивувате волосся ледве покривало його жовтий череп і передчасно його старило; він кинув віжки лакеєві, що їхав верхи за колясою, зліз сам і допоміг злізти дівчині, яка своєю ніжною вродою притягла увагу гуляк, що походжали на терасі. Ставши край коляси, дівчина охоче дала обняти себе за стан і обвила руками шию свого проводира, що поставив її на пішохід, не зібгавши оздоб на її зеленій репсовій сукні. Такої дбайливості й у коханця пошукати.

Не подякувавши невідомому, що був, певне, її батьком, вона взяла його фамільярно за руку й притьмом потягла до саду. Старий батько постеріг захоплені погляди кількох молодиків, і смуток, позначений на його обличчі, зник на якусь хвилину. Він навіть посміхнувся, хоч давно вже дійшов того віку, коли люди мусять задовольнятись з облудних утіх, що дає їм гонористість.

— Думають, що ти моя дружина, — шепнув він їй, випростуючись та йдучи повільною ходою, яка дівчину обурювала.

Він, здавалось, кокетував з дочкою і, мабуть, більше від неї радів тим поглядам, якими цікаві кидали на її ніжки в коричневих прюнелевих полуботках, на тендітний стан, окреслений сукнею з мереживним фішю, на свіжу шию, яку не зовсім закривав вишиваний комірець. Від ходи сукня в дівчини хвилинами звивалася, відкриваючи над полуботками заокруглість ніг, ніжно обтягнену шовковими, ажурними панчохами. І не один гуляючий переганяв цю пару, щоб помилуватись чи вдруге глянути на молоде обличчя, над яким вередливо тріпотіло кілька чорних кучериків і яке здавалося ще білішим та рум'янішим від одблисків рожевої атласної підкладки її елегантного капелюха, а також від нетерпіння та бажання, що пломеніли в усіх рисах дівчини. В її чудових чорних очах, мигдалевидих і чистих, як вода, оторочених довгими віями і обведених дугастими бровами, світилося миле лукавство. Молодість і життя розсипали свої скарби на її свавільному обличчі й на бюсті, що його краси не порушував навіть пояс, пов'язаний тодішнім звичаям під самими грудьми. На хвальбу дівчина не зважала і все якось тоскно поглядала на Тюільрійський замок, якраз до нього, певне, й пориваючись. Була за чверть дванадцята. Дарма що була рання година, з палацу верталося багато жінок, яким усім хотілося похвалитися туалетами, але вони прикро ввесь час озиралися, так ніби каялись, що прийшли запізно й не побачили чогось бажаного. Кілька слів незадоволення, що вихопилося в цих роздарованих прекрасних відвідувачок і що їх вродлива незнайома підхопила на льоту, надзвичайно її стривожили. Старий цікаво й глузливо трохи спостерігав ознаки нетерпіння й страху, що мінились на чарівному обличчі його супутниці, але дивився на неї дуже стурбовано, певне, маючи якусь приховану батьківську думку.

То була тринадцята неділя 1813 року. Післязавтра Наполеон вирушав на ту фатальну кампанію, під час якої мав утратити підряд Бесьєр і Дюро, виграти славетні бої при Лютцені й Ботцені, зазнати зради від Австрії, Саксонії, Баварії та Бернадота^[2] й змагатися за жахливий бій під Лейпцігом. Розкішний парад під командою самого імператора мав бути останнім з тих, що так довго захоплювали парижан і чужинців. Стара гвардія мала востаннє проробити вправи, що своєю пишнотою і точністю дивували часом самого цього велетня, який готувався до свого поєдинку з Европою. З сумним почуттям зібрався коло Тюільрі блискучий і цікавий натовп. Так ніби кожен відгадував майбутнє і передчував, що не раз уява відтворюватиме картину цієї сцени, коли, як от тепер, ця героічна доба Франції забарвиться майже казковими кольорами.

— Та ходімо ж швидше, тату, — жваво казала дівчина, тягнучи старого. — Я чую барабани.

— Це військо входить до Тюільрі, — відповів той.

— Або дефілює вже… всі он ідуть назад, — мовила вона по дитячому прикро, аж старий посміхнувся.

— Парад починається тільки о пів на першу, — сказав батько, що йшов майже позаду своєї завзятої дочки.

Вона так розмахувала правою рукою, немов допомагала сама собі бігти. Ця маленька ручка в гарній рукавичці нетерпляче м'яла хустинку й нагадувала весло з човна, що крає хвилі. Старий хвилинами посміхався, та інколи й заклопотаність тьмарила на мить його всохле обличчя. Через любов до цього чудового створіння він і захоплювався сучасним і боявся майбутнього. Думав, здавалось: «Зараз вона щаслива, та чи буде щаслива завжди?» Бо старики схильні надавати майбутньому молодих свої власні печалі. Коли батько з дочкою добрались під перистиль павільйону, де маяв трикольоровий прапор і де є прохід для гуляючих з Тюільрійського саду до Каруселі^[3], вартові крикнули їм поважно:

— Проходити вже не можна!

Дівчина стала навшпиньки й побачила силу пишно одягнених дам, що збились обабіч старої мармурової аркади, звідки мав вийти імператор.

— От, бачиш, тату, ми прийшли запізно.

Сум на її личку виявляв, якого значення надавала вона своїй присутності на цьому видовищу.

— То ходімо, Жюлі, ти ж не любиш штовханини.

— Лишімось, тату! Звідци я зможу побачити імператора; якщо він загине на війні, то я ніколи вже не побачу його.

Батько здригнувся, почувши ці егоістичні слова; в голосі його дочки бринів плач; він глянув на неї і помітив, здалося йому, у неї під спущеними повіками кілька сльозин, що набігли не від досади, а від тої першої журби, якої таємницю старому батькові важко збагнути. Раптом Жюлі почервоніла й скрикнула, тільки ж ні вартові, ні старий не зрозуміли, чому саме. На цей крик офіцер, що поспішав подвір'ям до сходів, жваво обернувся, підійшов до садової арки, пізнав дівчину, що на мить зникла за ведмежими шапками гренадирів, і негайно ж порушив задля батька й дочки той наказ, що його сам і дав; потім, не зважаючи на ремство елегантного натовпу, що облягав аркаду, ніжно потягнув до себе зачаровану дівчину.

— Не дивуюсь тепер ні її гніву, ні нетерпінню, — адже ти сьогодні вартовий, — сказав старий офіцерові поважно й глузливо.

— Пане герцог, — відповів молодик, — коли хочете мати гарне місце, не розважаймося розмовами. Імператор не любить чекати, а маршал доручив мені сповістити його.

За цим словом він з деякою фамільярністю взяв Жюлі за руку і мерщій повів її до Каруселі. Жюлі здивовано побачила неозорий натовп, що тиснувся на маленькому просторі між сірими мурами палацу та стовпчиками, з'єднаними ланцюгами, якими обведені були великі, посипані піском чотирикутники посеред Тюільрійського подвір'я. Шерег вартових, що тримали для імператора та його генерального штабу вільний прохід, насилу стримував цю навальну, як рій гудучу юрбу.

— То де буде дуже гарно? — спитала Жюлі, всміхаючись.

— Та бережіться! — скрикнув офіцер, схопив Жюлі за стан і, піднявши її сильно та швидко, переніс до одної з колон.

Якби він не схопив її так раптово, його цікава родичка потрапила б під білого коня в зеленому оксамитовому, оздобленому золотом сідлі, якого Наполеонів мамелюк тримав за вузду майже під самою аркадою, кроків за десять позад інших коней, що чекали імператорових супутників. Молодий чоловік поставив батька з дочкою біля першого стовпчика праворуч, поперед натовпу, і, кивнувши головою, доручив їх двом старим гренадирам, між якими вони опинились. Коли офіцер вернувся в палац, вираз щастя й радості заступив на обличчі в дівчини той раптовий страх, який з'явився після пригоди з конем; Жюлі таємниче потиснула офіцерові руку, чи то дякуючи йому за маленьку послугу, що він зробив їй допіру, чи то щоб сказати «нарешті, я вас побачу!» Вона навіть злегка кивнула головою на почтиву шану, яку віддав офіцер і їй, і батькові перед тим як відійшов. Старий, що, здавалось, умисне покинув молодят насамоті, задумливо стояв трохи позаду за дочкою, але потай стежив за нею і, щоб заспокоїти її, вдавав, ніби він поринув у споглядання розкішного видовища на Каруселі. Коли Жюлі скинула на батька поглядом учениці, що побоюється вчителя, старий у відповідь їй навіть весело й зичливо посміхнувся, але пильним оком провів офіцера аж під аркаду, і жодна пригода в цій швидкій сцені від нього не втаїлася.

— Яке чудове видовище! — тихо сказала Жюлі, стискуючи батькові руку.

Мальовниче й грандіозне видовище, що являла в ту мить Карусель, викликало цей вигук у тисяч глядачів, яких обличчя сяяли від захвату. Друга лава людей, так само збита, як і та, де стояли старий з дочкою, ладналась паралельно до лінії палацу на тісному брукованому просторі, що вздовж грат Каруселі. Розмаїтістю жіночих убрань цей натовп різко й до кінця окреслював широчезний чотирикутник між Тюільрійськими будівлями й тими новозбудованими гратами. Цю величезну ділянку займали полки старої гвардії, що мала пройти на огляд і стояла тепер лицем до палацу могутньою синьою лавою по десять шерегів у глибину. По той бік огорожі й на Каруселі стояли паралельними лавами кілька полків піхоти й кавалерія, що мали продефілювати під Тріумфальною аркою, що красувалась тоді посеред грат з чудовими венеційськими кіньми на вершині. Полкова музика, розташована внизу Луврських галерей, була замаскована вартовими польськими уланами. Велика частина посипаного піском чотирикутника була порожня, немов арена, приготована для руху цих мовчазних корпусів, що їх маси, розташовані з симетрією військового мистецтва, одбивали сонячне проміння трикутним блиском десятьох тисяч багнетів. Султани на шапках у солдатів хиталися від вітру, немов дерева в лісі, зігнуті бурею. Ці старі, мовчазні й блискучі полки давали очам тисячу кольорових контрастів через різноманітність уніформ, оздоб, зброї та аксельбантів. Цю ширококраю картину, мініатюру воєнного поля перед боєм, поетично облямовували своїми аксесуарами й химерними виступами високі величні будівлі, яких непорушність, здавалось, наслідували офіцери й солдати. Глядачі мимоволі порівнювали ці людські мури з камінними мурами. Весняне сонце щедро кидало проміння на білі мури, збудовані напередодні, і на мури столітні, ясно освітлювало незчисленні засмаглі обличчя, що оповідали про минулі небезпеки й поважно чекали прийдешніх. Полковники кожного полку походжали самотньо перед фронтами цих героічних людей. Далі, позад маси війська, що рябіло сріблом, блакиттю, пурпуром і золотом, цікаві могли побачити трикольорові стрічки, прив'язані до списів шістьох невтомних польських кіннотників, що, мов ті вівчарки, що ведуть у степу отару, без упину ганяли між військом та глядачами, щоб цих останніх стримати в невеличкій місцині, приділеній їм біля імператорських грат. Коли б не ці рухи, можна було б подумати, що потрапив до палацу зачарованої красуні. Весняний вітрець, що ворушив ведмежі шапки гренадирів, підкреслював нерухомість солдатів так само, як глухий гомін юрби підкреслював їхню мовчазність. Тільки іноді звук гонгу чи якийсь легенький випадковий удар великого барабана, підхоплений луною імператорського палацу, нагадували далекий гуркіт, що провіщає, грозу. Невимовний ентузіазм горів у чеканні юрби. Франція прощалася з Наполеоном напередодні кампанії, якої небезпеки передбачав і найдрібніший громадянин. Для Французької імперії цього разу йшлося про бути чи не бути. Ця думка, здавалося, надихала і громадянство, і військо, що однаково мовчки тиснулися в огорожі, де ширяв орел і геній Наполеона. Ці солдати — надія Франції, ці солдати — остання краплина її крові, також чимало спричинялися до тривожної цікавості глядачів. Багато з присутніх та військових прощалися може й навіки; але всі серця, навіть найворожіші до імператора, підносили до неба палкі благання про славу батьківщини. Люди, геть стомлені боротьбою, що почалася між Францією та Европою, забували свою ненависть, проходячи під Тріумфальною аркою, бо розуміли, що в день небезпеки Наполеон був цілою Францією. Палацовий годинник продзвонив половину. Ту ж хвилину гомін у юрбі завмер, і тиша запала така глибока, що можна було б почути слово дитини. Старий з дочкою, що, здавалось, жили тільки очима, почули тоді брязкіт острог і цокання шабель, що розлягалося під лунким замковим перестилем.

Раптом з'явилась невисока, досить огрядна людина у зеленій уніформі, білих штанях і ботфортах та в трикутному капелюху, також чарівному, як і сама вона; широка червона стрічка Почесного Легіону колихалась на її грудях, а при боці висіла коротка шпага. Людину ту побачили всі очі й заразом з усіх кінців майдану. Зразу ж барабани забили на похід, два оркестри розпочали один мотив, що його войовничий запал підхопили всі інструменти від найніжнішої флейти й до великого барабана. На цей бойовий заклик душі здригнулися, прапори схилились на пошану, солдати взяли напоготів зброю одностайним і правильним рухом, що сколихнув рушниці на Каруселі від першого ряду й до останнього. Слова команди перелітали з ряду в ряд, немов луна. «Хай живе імператор!» — вирвалося в захопленого натовпу. Все затремтіло, заворушилось, задвиготіло. Наполеон сів на коня. Цей рух війнув життям у мовчазні маси, підніс голос інструментів, додав розгону прапорам та орлам і хвилювання всім обличчям. Мури високих галерей старого палацу теж, здавалось, кричали: «Хай живе імператор!» То не було щось людське, то було чарівництво, подих божественної могутності, чи, певніш, минущий образ цього минущого панування. Людина, яку оточувала така любов, ентузіазм, відданість і побажання, для якої сонце розігнало хмари на небі, сиділа на коні за три кроки перед невеличким роззолоченим загоном почту, поруч великого маршала ліворуч і чергового маршала праворуч себе. Серед такого, нею викликаного, хвилювання, жодна риса на обличчі в тієї людини не зворухнулася.

— Ох, боже мій, так! У Ваграмі^[4] серед бойовища, у Москві серед трупів він завжди такий спокійний!

Так відповів на численні запитання гренадир, що стояв коло дівчини. Жюлі якусь хвилину не могла відірвати очей від його обличчя, що своїм спокоєм виявляло непереможну могутність. Імператор побачив панну де-Шатійонне і, нахилившись до Дюрока^[5], сказав якесь коротке речення, від якого великий маршал усміхнувся. Почалися маневри. Якщо досі увага дівчини ділилась між безстрасним обличчям Наполеона та синіми, зеленими й червоними лавами війська, то тепер вона майже цілком захопилася молодим офіцером, що серед швидкого й правильного руху старих вояків пробігав конем поміж рухливих рядів і з невтомною енергією вертався до групи, на чолі якої сяяв у своїй простоті Наполеон! Офіцер той сидів на прегарному чорному коні й вирізнявся серед розшитої галунами маси чудовою голубою уніформою імператорського офіцера для доручень. Брозументи його так ясно вилискували на сонці, а тонкий і довгий султан на його ківері відсвічував так яскраво, що глядачі, певне, порівнювали його до блудного вогню чи до зримого духа, якому імператор доручив надихати й вести ці батальони, що їх зброя, колихаючись, відбивала полум'ям, коли вони з одного знаку його очей роз'єднувались, збиралися й кружляли, як буруни у вирі, або проходили перед ним, як довгі спадисті й високі хвилі, що їх розлючений океан скеровує на береги.

Коли маневри закінчилися, офіцер для доручень поїхав, попустивши вуздечку, і спинився перед імператором, чекаючи його наказів. В ту хвилину він був за двадцять кроків від Жюлі перед імператорською групою, нагадуючи своєю постаттю генерала Раппа^[6] з картини Жерара^[7] «Бій під Аустерліцом». Тут дівчина могла помилуватися з свого коханого в усій його військовій пишноті. Полковник Віктор д'Еглемон, якому недавно минуло тридцять років, був високий, добре збудований, стрункий; і ніколи доладність його тіла не впадала так у вічі, як коли він виявляв свою силу, керуючи конем, якого благородна й хистка спина під ним ніби вгиналася. Його мужнє, смугляве обличчя мало той нез'ясовний чар, що його надає молодим лицям досконала правильність рис. Чоло мав широке й високе. Вогняні очі, затінені густими бровами й оторочені довгими віями, вимальовувались як два білі овали між двох чорних рис. Ніс був граціозно загнутий, як орлиний дзьоб. Його пурпурові уста горіли під обводом неодмінних чорних вусів. На його широких і рум'яних щоках лежали коричневі й жовті тони, що свідчили про незвичайну силу. Його обличчя — одно з тих, що, позначені печаттю геройства, було типом, якого шукає тепер художник, що задумав відтворити героя імператорської Франції. Спітнілий кінь, нетерпляче мотаючи головою і розставивши передні ноги в одній лінії так, що жодна за неї не виступала, махав довгим волосом свого густого хвоста; його відданість була видимим образом відданості його хазяїна імператорові. Бачивши, що її коханий так пильнує поглядів Наполеона, Жюлі на мить відчула ревність, бож на неї, подумала, він ще й не глянув. Раптом державець промовив слово. Віктор стиснув боки коня й пустився галопом, але тінь від стовпа на піску злякала тварину — вона стривожилась, позадкувала й стала дибки так раптово, що верхівець ніби потрапив у небезпеку. Жюлі скрикнула, зблідла, всі зацікавлено на неї глянули, вона ж не бачила нікого; її очі не відривались від гарячого коня, якого офіцер шмагав, везучи далі Наполеонів наказ. Ця разюча картина так захопила Жюлі, що вона несвідомо стиснула батькові руку, якій мимоволі передавала свої думки міцним потиском пальців. В ту хвилину, як кінь міг скинути Віктора, вона ще дужче нависла на батька, немов їй самій була небезпека впасти. Раніш старий з похмурою й сумною тривогою спостерігав розквітле доччине обличчя, і почуття жалю, ревності, навіть каяття збігало всіма зморшками його лиця. Та коли тепер незвичайний блиск очей у Жюлі, крик, що вихопився в неї, конвульсійні рухи її пальців досить розкрили йому таємне кохання, він, певне, побачив у майбутньому багато лиха, бо обличчя йому прибрало похмурого й напруженого виразу. Ту мить душа Жюлі перейшла, здавалось, у офіцера. Але ще жорстокіша думка, ніж усі ті, що допіру вжахнули старого, скривила риси його страдницького обличчя, коли він побачив, як д'Еглемон, проїздячи повз них, скинувся промовистим поглядом з Жюлі, в якої очі були вогкі, а обличчя надмірно пашіло. Він раптово повів дочку до Тюільрійського саду.

— Алеж, тату, — казала вона, — ще на майдані Каруселі є полки, що будуть маневрувати.

— Ні, дитино, вже все військо пройшло.

— Мабуть, помиляєтесь ви, тату. Пан д'Еглемон мусів подати їм знак…

— Алеж, дочко, я нездужаю і не хочу далі залишатись.

Глянувши на його обличчя, яке згнітилося від батьківських турбот, Жюлі легко повірила батькові.

— І дуже нездужаєте? — спитала вона байдуже, бо була заклопотана зовсім іншим.

— Хіба кожен день не милостиня для мене? — відповів старий.

— Ви знову хочете засмутити мене розмовою про свою смерть! Мені було так весело! Проженіть но ваші гидкі чорні думки.

— Ах, пустунка ти! — скрикнув зідхнувши старий. — Найкращі серця бувають інколи дуже жорстокими. Вам присвячуєш життя, думаєш тільки про вас, дбаєш про ваш добробут, жертвуєш своїми смаками для ваших фантазій, молишся на вас, віддаєш вам навіть свою кров, — то хіба ж це дрібниця?.. А ви те все берете безтурботно. Щоб завжди мати від вас усмішку й зневажливу любов, треба мати божественну могутність. А, кінець-кінцем, приходить інший! Коханець, чоловік краде в нас ваше серце.

Жюлі здивовано дивилась на батька, що йшов повільно й поглядав на неї похмуро.

— Ви навіть криєтесь від нас, — почав він знову, — може й від самих себе…

— Та про що ви, тату, говорите?

— Я думаю, Жюлі, що ти маєш таємниці від мене. Ти любиш, — підхопив старий, побачивши, що вона почервоніла. — Ах, я сподівався, що ти будеш вірна своєму батькові аж до його смерті, я сподівався зберегти тебе біля себе, щасливу й блискучу, любуватися з тебе, як то було недавно. Не знаючи твоєї думки, я міг вірити в твоє спокійне майбутнє, а тепер годі вже мені надіятися на твоє щастя в житті, бо як полковника ти любиш його більш, ніж як кузена. Це вже річ для мене безперечна.

— А хіба мені заборонено його любити? — жваво й зацікавлено скрикнула Жюлі.

— Ах, Жюлі, ти не зрозумієш мене, — сказав зідхаючи батько.

— А скажіть усе таки, — мовила вона, не стримуючи упертого руху.

— Добре, дитино, слухай! Молоді дівчата часто утворюють собі благородні, чарівні образи, ідеальні постаті й плекають химерні думки про чоловіків, про почуття, про світ; потім вони невинно приписують якомусь характерові всі ті вимріяні досконалості й довіряються йому; в обраному чоловіку вони люблять цю уявну істоту, але згодом, коли нещастя вже пізно позбутися, облудна зовнішність, яку вони так прикрасили, їхній перший божок раптом перетворюється на гидкий кістяк. Жюлі, я волів би краще, щоб ти закохалася в старика, ніж оце ти любиш полковника. Ах, якби ти могла перенестися на десять років у житті, то визнала б справедливість мого досвіду. Я знаю Віктора; його веселість є веселість бездушна, веселість казарми, він нездара й марнотратець. Це один з тих, яких небо створило на те, щоб споживати й перетравлювати чотири страви на день, спати, любити першу-ліпшу й битися. Він не розуміє життя. З доброго серця — бо серце в нього добре — він може віддати свій гаманець якомусь бідоласі чи товаришеві, але він безтурботний, але немає в нього в серці тієї ніжності, яка робить нас рабами жіночого щастя; але він неук, егоіст… Багато є «але».

— Одначе, тату, мабуть і розум, і здібності в нього є, коли він дослужився до полковника.

— Віктор лишиться полковником на все життя, моє серце. Я ще не бачив нікого, хто був би, на мою думку, годен тебе, — сказав старий з якимсь захватом.

Він спинився на мить, глянув на дочку й додав:

— Але, бідна моя Жюлі, ти ще надто молода, надто слаба, надто тендітна, щоб терпіти шлюбні прикрості й клопіт. Д'Еглемон був пещений у батьків, як і ти в мене з матір'ю. Де вже надіятись, що ви зможете порозумітися, коли у вас різна вдача, якої тиранію не можна буде примирити? Ти будеш або жертвою, або тираном. Від того й від того однаково буває лихо в житті жінки. Але ти лагідна й скромна, тому перша поступишся… Нарешті, в почуттях у тебе, — сказав він зміненим голосом, — є краса, яка буде зневажена, а тоді…

Він не докінчив, сльози його здушили.

— Віктор, — сказав по паузі, — образить наівні пориви твоєї молодої душі. Я знаю військових, Жюлі, сам був у армії. Рідко буває, що серце цих людей перемагає звички, які беруться чи то від лиха, серед якого живуть вони, чи від випадковостей їхнього пригодницького життя.

— То ви хочете, тату, — відповіла Жюлі півжартома, півсерйозно, — іти навперекір моїм почуттям, одружити мене для себе, а не для мене?

— Тебе одружити для себе! — здивовано скрикнув старий. — Для себе, дочко, коли ти незабаром уже й не почуєш мого дружньо-бурчливого голосу! Завжди, бачив я, діти приписують якомусь особистому почуттю ті жертви, які приносять їм батьки. Виходь за Віктора, Жюлі. Колись ти гірко плакатимеш через його нікчемність, безладність, егоізм, через його неделікатність та зневагу до кохання й ще через безліч печалей, що будуть тобі від нього. Тоді пригадай, що під цими деревами марно пролунав пророчий голос твого батька!

Старий замовк, помітивши, що дочка свавільно хитає головою. Обоє пройшли ще трохи до грат, де спинилася коляса. Ідучи з ним мовчки, молода дівчина нишком глянула батькові в лице, і з її обличчя поступово зник гнівний вираз. Глибокий сум, що відбився на його похиленому чолі, геть уразив її.

— Обіцяю вам, тату, — сказала вона тихим, зміненим голосом, — не говорити вам про Віктора, поки ви не зміните свого упередження проти нього.

Старий здивовано глянув на дочку. Дві сльози, що впали з очей, покотилися вздовж зморшкуватих щік. Він не міг поцілувати Жюлі серед натовпу, що оточував їх, і тільки ніжно стиснув їй руку. Коли він сів у колясу, усі турботні думки, що зібралися на його чолі, вже зникли цілком. Трохи сумна поза його дочки тривожила його далеко менше, ніж невинна радість, якої таємницю Жюлі зрадила під час огляду.

На початку березня 1814 року, трохи менш, як через рік після цього імператорського огляду, дорогою з Анбуаза на Тур їхала коляса. Поминувши зелені бані горішника, під якими ховалася Фріерська станція, коляса побігла так швидко, що за одну мить доїхала до мосту через Сізу, там, де ця річка вливається в Луару, і тут спинилась. Від того навального бігу, яким молодий поштар з наказу свого хазяїна гнав чотирьох найдужчих на всю станцію коней, порвався раптом посторонок. Отож, ті двоє, що були в колясі, мали змогу, прокинувшись, побачити випадково один з найкращих краєвидів на чарівних берегах Луари. Праворуч подорожний одним поглядом обіймає усі завороти Сізи, що біжить срібною змійкою по луговій траві, яка в перших подихах весни пойнялася тоді смарагдовим кольором. Ліворуч у всій своїй пишноті видніє Луара. Брижі, що пішли по воді від ранішнього холоднуватого вітру, відбивали своїми незчисленними гранями сонячне сяйво на широкому полотнищі цієї величної ріки. Там і там зеленіли острівці, виступаючи один по одному з водяного простору, немов смарагдове намисто з оправи. По другий бік річки, скільки сягало око, розгортали свою розкіш чудові туренські поля. А в далечині погляд спиняли тільки Шерські пагорки, що їх вершини світлими лініями вирисовувались тепер на прозорій блакиті неба. І Тур у глибу краєвида постає, здається, з лона вод за ніжним листям островів, як Венеція. Дзвіниці його старого собору підносяться в повітрі, зливаючись із фантастичними витворами білястих хмар. З того мосту, де спинилась коляса, подорожні бачили перед собою вздовж Луари й аж до Тура ланцюг скель, немов поставлених тут з примхи природи, щоб закувати річку, яка своїми хвилями безупинно підмиває каміння — це видовище всякого подорожного дивує. Сільце Вуврей, як гніздо, примостилось у розщілинах та обвалах скель, що перед Сізьким мостом починають креслити дугу. Далі, від Вуврея аж до Тура, скрізь по страшних заворотнях цього розірваного кряжу живуть виноградарі. Там і там бачиш будинки, трьома поверхами продовбані в скелях та з'єднані сходами, теж вирубаними в камені. По даху дівчина в червоній спідниці біжить до свого саду. Дим з димаря здіймається поміж молодою прорістю виноградних лоз. У простовисних полях працюють хуторяни. На великій брилі заваленої скелі, під розквітлим мигдалевим деревом, стара жінка спокійно крутить прядку та дивиться, посміхаючись з їхнього страху, на подорожніх, що проходять унизу. Не лякають її ні тріщини в грунті, ні нависла руїна старого муру, що його каміння тримається на покрученому корінні розмаїтого плюща. Молотки бондарів луною гудуть під склепінням цих повітряних льохів. Словом, земля всюди була оброблена й усюди родюча, хоч природа й не дала тут грунту для людської праці. Тож ніщо по всій Луарі не дорівняється розкішній туренській панорамі, що була в подорожних перед очима. Потрійна картина цієї сцени, якої обриси тут тільки накидано, дає душі те видовище, що лишається в пам'яті назавжди; а коли його побачить поет, то часто й пишно витворюватиме в мріях ці романтичні вражіння.

В ту хвилину, як коляса проїздила Сізьким мостом, споміж островів на Луарі виплило кілька білих парусів, додаючи нової гармонії цьому гармонійному краєвидові. Вогкий вітрець розносив міцні пахощі верб, що стоять над водою; чути було нескінченний концерт птахів, до якого монотонна пісня козаря додавала якоїсь меланхолії, а гукання перевізників сповіщало про далеку тривогу. Легкий туман, що примхливо скупчився коло дерев, розкиданих по цьому широкому краєвиді, вивершував його красу. То була Турена^[8] в усій своїй славі, весна в усьому своєму сяйві. Тільки цю частину Франції ніколи не топтало чуже військо, тільки вона була тої пори спокійна й не боялася ніякої небезпеки.

Як тільки коляса спинилася, з неї показалась голова у військовій шапці; швидко по тому нетерплячий військовий сам відчинив дверцята й сплигнув на дорогу, немов хотів нагримати на поштаря. Вправність, з якою цей туренець лагодив порваний посторонок, заспокоїла полковника графа д'Еглемона; він вернувся до коляси, розправляючи руки, немов хотів розім'яти заспані м'язи; позіхнув, поглянув на краєвид і поклав свою руку на руку жінки, дбайливо загорнутої в широку шубу.

— А прокинсь но, Жюлі, — мовив хрипко, — і глянь на цей край! Він чудовий.

Жюлі висунула голову з коляси. На голові в неї була куняча шапка, а складки хутряного манто так обгортали її постать, що видно було тільки обличчя. Жюлі д'Еглемон вже не скидалась на ту дівчину, що радісно й щасливо бігла на Тюільрійський огляд. Обличчя її, все ще ніжне, втратило той рожевий колір, що колись так прикрашав її, від чорних пасом волосся, що розвилося від нічної вогкості, ще різкіш виступала білість її обличчя, якого жвавість, здавалось, обважніла. Тільки очі горіли незвичайним блиском, але під віями на стомлених щоках лежали фіалкові плями. Байдужим оком оглянула вона Шерські поля, Луару та острови на ній, Тур і довгі вуврейські скелі, потім, не глянувши навіть на чарівну Сізьку долину, хутко відхилилась у глиб коляси й сказала голосом, що на свіжому повітрі здався надзвичайно слабим:

— Так, тут чудово.

Як бачимо, вона, собі на лихо, перемогла батька.

— Чи не хотіла б тут жити, Жюлі?

— О, тут чи десь, — сказала вона недбало.

— Ти нездужаєш? — спитав полковник д'Еглемон.

— Аж ніяк, — відповіла молода жінка, на мить пожвавішавши. Глянула посміхаючись на чоловіка й додала:

— Мені хочеться спати.

Раптом почувся кінський тупіт. Віктор д'Еглемон пустив дружині руку й повернув голову на шлях, що завертав у тому місці. Як тільки чоловік відвернувся від неї, вдавана веселість зникла з її блідого обличчя, немов світло якесь перестало його освітлювати. Не почуваючи ні бажання знову глянути на краєвид, ні цікавості знати, що то за вершник скаче так швидко, вона похилилась у куток коляси й утопила очі в крупи коней, не виявляючи ніякого почуття. В неї був такий тупий вигляд, який буває в бретонської селянки, коли та слухає казання свого кюре. Раптом зза купи тополів і розквітлого глоду виїхав молодик на дорогому коні.

— Це англієць, — сказав полковник.

— Ох, боже мій, так, так, пане генерал, — обізвався поштар. Він з тих молодців, що, кажуть, хочуть загарбати Францію.

Незнайомий був з тих мандрівців, що перебували на континенті, коли Наполеон заарештував усіх англійців, мстячись за замах Сен-Джемського кабінету^[9] проти людського права під час розриву ам'єнської угоди^[10]. З примхи імператорської влади ці полонені не лишились ні там, де їх захопили, ні там, де вони спочатку оселились з своєї волі. Більшість тих, що жили тоді в Турені, були привезені туди з різних місць імперії, де їхнє перебування здалося шкідливим для інтересів континентальної політики^[11]. Молодий бранець, що виїхав з нудьги прогулятися вранці, був жертвою бюрократичної влади. Вже два роки тому з наказу міністерства закордонних справ він мусів покинути клімат Монпельє, де він лікувався від грудної хвороби саме тоді, коли розірвано мир. Ледве цей молодик пізнав в особі графа д'Еглемона військового, він похопився уникнути його поглядів, зразу повернувши голову до Сізьких луків.

— Всі ці англійці такі нахабні, немов їм належить уся земна куля, — пробурмотів полковник. — На щастя, Суль^[12] дасть їм доброго чосу.

Проїздячи повз колясу, полонений кинув туди оком, і, хоч його погляд був дуже швидкий, він замилувався проте сумовитим виразом, що надавав задумливому обличчю графині невимовної привабливості. Є багато чоловіків, яким владно зворушує серце самий вигляд жіночого страждання; журба здається їм обіцянкою вірності й кохання. Геть поринувши в споглядання подушок у своїй колясі, Жюлі не звернула ніякої уваги ні на коня, ні на вершника. Посторонок полагоджено міцно й швидко. Граф знову сів у колясу. Поштар силкувався надолужити згаяний час і швидко помчав подорожних узвозом, що йде край навислих скель, де стигне вуврейський виноград, де стоїть багато красивих будинків, де в далечині маячать руїни славетного абатства Мармутьє, пристановища святого Мартіна.

— Чого це треба від нас тому кощавому мілордові? — скрикнув полковник, повертаючи голову, щоб пересвідчитись, що вершник, який від Сізького мосту їхав назирцем за колясою, є той самий молодий англієць.

Та що незнайомий, їдучи край узвозу, ніяким чином не порушував пристойності, полковник, глянувши на англійця погрозливо, знову відхилився в куток коляси. Але, не зважаючи на свою мимовільну ворожість, він не міг не помітили краси коня та доладності вершника. У молодика було те брітанське обличчя, яке своїм ніжним кольором і м'якою та білою шкірою іноді викликає думку, що воно належить тендітному дівочому тілу. Він був русявий, тонкий і високий. В його вбранні знати було ту вишуканість та охайність, якою відзначаються чепуруни доброчесної Англії. Здавалось, він почервонів не так від утіхи, як від чесноти, коли побачив графиню. Тільки раз звела очі Жюлі на чужинця, та й то з чемності до свого чоловіка, що хотів звернути її увагу на чистокровного коня. Тоді очі Жюлі зустрілися з боязкими очима англійця. З тої хвилини джентльмен поїхав не поруч коляси, а позад неї. Графиня ледве чи й роздивилась на незнайомого. Вона не помітила жодної ні людської, ні кінської якості, що їй показано, і відхилилась у глиб коляси, злегка повівши бровами на знак згоди з чоловіком. Полковник знову задрімав. Подружжя доїхало до Туру, не промовивши й слова, і чарівний краєвид мінливої місцевості, де вони їхали, ні разу не притяг до себе уваги Жюлі. Поки чоловік спав, пані д'Еглемон кілька разів глянула на нього. За останнім поглядом їй на коліна від струсу впав із шиї медальйон на жалібному ланцюжку, і вона раптом побачила портрет свого батька. Тоді сльози, стримувані досі, покотились їй з очей. Може англієць і побачив блискучі й вогкі сліди їх на блідих щоках графині, але вітер їх швидко висушив. Маючи від імператора доручення відвезти накази маршалу Сулеві, що мусів боронити Францію від англійської навали в Беарні, полковник д'Еглемон скористався з своєї місії, щоб урятувати дружину від небезпек, які загрожували тоді Парижеві, й відвезти її в Тур до своєї старої родички. Незабаром коляса покотилась Турським бруком, далі мостом на Велику вулицю й спинилась перед старовинним будинком, де жила колишня маркіза Лістомер-Ландонська.

Маркіза Лістомер-Ландонська була одна з тих вродливих, старих жінок, блідих і сивих, що посміхаються тонко що виглядають так, ніби ще й досі носять фіжми, а чепець у них на голові належить до невідомої моди. Ці жінки, сімдесятилітні портрети доби Луі XV, майже завжди бувають ніжні, немов вони ще й досі кохають; вони не так побожні, як святенниці, і не такі святенниці, як здається; завжди напудровані пахучою пудрою, вони розповідають добре, розмовляють ще краще й сміються не так від жарту, як від спогадів. Сучасність їм не до вподоби. Коли стара покоївка сповістила маркізу (титул їй незабаром мав вернутися) про візит небожа, якого вона не бачила, відколи почалася війна з Іспанією, вона мерщій скинула окуляри, закрила «Галерею старого двору», свою улюблену книгу, і знайшла в собі десь моторність, щоб вийти на ганок тої хвилини, коли на нього сходило подружжя.

Тітка й небога хутко одна на одну поглянули.

— Добридень, тіточко, — скрикнув полковник, поривчасто обнявши її та цілуючи. — Привіз ось вам під догляд дружину. Доручаю вам свій скарб. Моя Жюлі не кокетна й не ревнива, доброта в неї ангельська… Та тут вона, сподіваюсь, не зіпсується, — додав він, уриваючи сам себе.

— Ледащо! — відповіла маркіза, глузливо на нього глянувши.

Вона перша з ласковою грацією поцілувала Жюлі, яка стояла задумана, виявляючи більше ніяковості, ніж цікавості.

— То маємо познайомитись, моє серденько? — сказала маркіза. — Не лякайтесь мене дуже, з молодими я завжди стараюсь не бути старою.

Раніш, ніж увійти до вітальні, маркіза, додержуючи провінціального звичаю, уже звеліла готувати сніданок для обох гостей, але граф спинив тітчине красномовство, сказавши їй поважно, що не може приділити їй більше часу, ніж треба, щоб перепрягти на пошті коней. Тому троє родичів мерщій увійшли до вітальні, і полковник ледве встиг розказати тітці про політичні та військові зміни, які змусили його просити в неї притулку для молодої дружини. Під час цього оповідання тітка поглядала то на небожа, що говорив без перерви, то на небогу, сум і блідість якої, здавалось їй, були викликані цією змушеною розлукою. Вона немов думала сама собі: «Хе, хе, та ці молодята любляться!»

Цю хвилину на старому мовчазному подвір'ї, де брук поріс травою, почулось ляскання батога. Віктор знову поцілував маркізу й вийшов з дому.

— Прощай, моя люба, — сказав він, цілуючи дружину, що вийшла за ним до коляси.

— О, Вікторе, дозволь мені поїхати з тобою ще далі, — сказала вона ніжно, — мені не хочеться покидати тебе…

— Що ти собі думаєш?

— Добре, — сказала Жюлі, — прощай, якщо ти хочеш.

Коляса зникла.

— Так ви дуже любите мого бідного Віктора? — спитала маркіза в небоги, глянувши на неї тим досвідченим оком, яким старі жінки дивляться на молодих.

— Ох, пані, — відповіла Жюлі, — хіба ж не любиш чоловіка, коли віддаєшся за нього!

Ця остання фраза була підкреслена наівним тоном, що виявляє заразом чисте серце й глибокі таємниці. Тож для жінки, що була другом Дюкло^[13] й маршала де-Рішельє^[14], дуже важко було лишити поза увагою секрет молодого подружжя. Ту мить тітка з небогою стояли на воротах, дивлячись услід від'їжджаючій колясі. Очі графині не виявляли кохання, як розуміла його маркіза. Стара була провансалка^[15] і колись мала палкі почуття.

— Отже ви піймалися в тенета мого шибеника-небожа? — спитала вона в небоги.

Графиня мимоволі здригнулась, бо тон і погляд старої кокетки, здавалось, виявляли, що вона знає Вікторову вдачу багато глибше від дружини. Занепокоєна пані д'Еглемон заховалась тоді у невправне вдавання, найперше пристановище наівних і страдницьких серць. Пані Лістомер задовольнилася з відповідей Жюлі, але з радістю подумала, що її самотність тепер звеселиться якимсь любовним секретом, бо їй здавалось, що небога має якусь втішну інтригу. Коли пані д'Еглемон опинилась у великій вітальні, оббитій матерією в золочених рамах, коли сіла біля вогню, що його заступала від протягу китайська ширма, її смуток все ж не розвіявся. Важко було народитися веселощам під цими старими оздобами, серед цих столітніх меблів. Проте молодій парижанці якось приємно було ввійти в цю глибоку самотність, в урочисту тишу провінції. Перекинувшись кількома словами з тіткою, якій вона недавно написала листа, як годиться молодій дружині, вона сиділа мовчки, немов слухала в опері музику. І тільки по двох годинах мовчанки, достойної траппіста^[16], вона помітила свою нечемність до тітки, згадала, що відповідала їй дуже холодно. З чарівного інстинкту, що характеризує старосвітських людей, маркіза не суперечила примсі своєї небоги. Зараз вона плела. Але перед тим разів кілька виходила, щоб глянути на «зелену» кімнату, де графиня мала спати й де слуги розкладали речі; потім знову сідала у велике крісло й крадькома позирала на молоду жінку. Соромлячись того, що піддалась своїй непереможній задумі, Жюлі спробувала виправдатись, посміявшись сама з себе.

— Вдовину журбу ми, моя любенька, знаємо, — відповіла тітка.

Треба було мати сорок років, щоб зрозуміти іронію, яку виявляли уста старої дами. Другого дня графині було вже краще, вона розмовляла. Пані Лістомер не втрачала надії приручити молоду жінку, що спочатку здалася їй диким і впертим створінням; вона розказала їй про тутешні розваги, про бали й родини, де вони можуть бувати. Всі маркізині запитання того ранку були немов пастки, які вона, за старою двірською звичкою, мимоволі наставляла небозі, щоб вивідати її вдачу. Жюлі опиралась усім кількаденним пропозиціям пошукати розваги десь на стороні. Отож, не зважаючи на бажання попишатись на прогулянці вродливою небогою, стара дама мусіла зрештою відмовитись від того, щоб вивести її в світ. Графиня знайшла привід до самотності й суму в тій печалі, що завдала їй смерть батька, по якому вона досі носила жалобу. За тиждень вдова почала вже захоплюватись ангельською ніжністю, чарівною скромністю та вибачливим розумом Жюлі й тоді страшенно зацікавилась таємничою тугою, що точила це молоде серце. Графиня була з тих жінок, яким з роду призначено, бути ласкавими і які, здається, приносять з собою щастя. Її товариство зробилося пані Лістомер таким милим та приємним, що вона щиро покохала небогу й не хотіла вже ніколи з нею розлучатися. Місяця було досить, щоб між ними зав'язалася довічна приязнь. Стара дама не без подиву помітила, що обличчя пані д'Еглемон змінилось. Ясний рум'янець, яким горіли її щоки, нечутно зник, і обличчя зробилося тьмяне й бліде. Втрачаючи свій колишній блиск, Жюлі ставала не така сумна. Інколи вдова збуджувала в молодій родичці пориви веселості й бездумного сміху, але якась настирлива думка їх швидко поборювала. Вона збагнула, що ні спогад про батька, ні Вікторова відсутність не є причина тої глибокої туги, що накинула серпанок на життя її небоги; тоді в неї з'явилося стільки лихих підозр, що їй уже важко було розпізнати правдиву причину нещастя, бо на правду ми натрапляємо, мабуть, тільки випадково. Аж ось одного дня тітка, на превелике диво, побачила, що Жюлі зовсім забула про свій шлюб, що вона зробилася веселою і легковажною дівчиною, щирою, по дитячому пустотливою, дівчиною з ніжною і глибокою, часом, душею, якою визначається французька молодь. Тоді пані Лістомер вирішила виявити таємницю цієї душі, якої крайності дорівнювали її непроникливій затайливості. Заходила ніч, обидві дами сиділи коло вікна, що виходило на вулицю; Жюлі знову замислилась. Повз них проїхав хтось верхи на коні.

— Ось одна з ваших жертов, — сказала стара.

Пані д'Еглемон глянула на тітку здивовано й навіть тривожно.

— Це молодий англійський дворянин, шановний Артур Ормонд, син лорда Гренвіля. Його історія дуже цікава. Він приїхав у Монпельє 1802 року, сподіваючись, що повітря цього краю, куди його послали лікарі, вилікує грудну хворобу, від якої він помирав. Бонапарт заарештував його, як і всіх його земляків, під час війни, бож ця потвора не може обійтись без війни. Для розваги молодий англієць взявся вивчати свою хворобу, яку вважали за смертельну. Помалу він зацікавився анатомією, медициною, захопився цим, сказати б, мистецтвом, що дуже незвичайно для значної людини; а втім займався ж Регент хемією! Словом, пан Артур зробив успіх, що здивував навіть професорів у Монпельє; наука стала йому за розраду в полоні, і разом з тим він цілком вилікував себе. Кажуть, він два роки не розмовляв, дихав не часто, лежав у хліві, пив молоко з корови, привезеної з Швейцарії, а їв саму хріницю. Приїхавши в Тур, він ні в кого не був, бо гордий, як павич; але ви, певне, перемогли його, бо вже ж не ради мене він двічі на день проїздить під нашими вікнами, відколи ви тут… Безперечно, він вас любить.

Ці останні слова, мов чари, розбудили графиню. В неї вихопився жест і посмішка, що здивували маркізу. Замість виявити те інстинктивне задоволення, яке почуває навіть найсуворіша жінка, коли дізнається, що когось зробила нещасним, погляд у Жюлі був тьмяний і холодний. Обличчя її виявляло огиду, аж ніби жах. То не була неласка, яку закохана жінка почуває до цілого світу заради одного-єдиного, — тоді вона вміє сміятись і жартувати; ні — тої хвилини Жюлі скидалася на людину, на яку яскраві спогади про небезпеку знову нагонять смуток. Тітка, що вже цілком пересвідчилась, що Жюлі не любить її небожа, була тепер приголомшена, коли побачила, що вона й нікого не любить. Вона затремтіла, пізнавши в Жюлі розчароване серце, молоду жінку, якій вистачало досвіду одного дня, одної, може, ночі, щоб оцінити нікчемність Віктора.

— Коли вона його розпізнала, всьому кінець, — подумала вона; — мій небіж незабаром зазнає шлюбних прикростей.

Тоді вона вирішила навернути Жюлі до монархічних доктрин доби Луі XV, але через кілька годин дізналась чи то збагнула ту досить звичайну для світу^[17] ситуацію, в якій була причина графининого смутку. Жюлі зненацька замислилась і пішла до своєї кімнати раніш, ніж звичайно. Коли покоївка роздягла її й лишила її вже спати, вона не лягла, а сіла коло вогню на жовтій оксамитовій канапці старовинної моди, однаково зручній для сумних і для веселих; вона плакала, зідхала, думала; потім присунула маленького столика, добула паперу й почала писати. Години минали швидко, щирість, з якою Жюлі писала листа, їй дорого, здавалось, коштувала, кожне речення викликало довгі міркування; раптом молода жінка заридала й кинула писати. Ту хвилину годинник продзвонив другу годину. Важка, як у вмирущої, голова схилилась їй на груди; потім, коли прокинулась, Жюлі побачила тітку, що раптом стала перед нею, немов зійшла з шпалерів, якими оббиті були стіни.

— Що це вам, серденько? — спитала тітка. — Чого не спите так пізно, а головне, чого плакати насамоті у ваші роки?

Вона без зайвих церемоній сіла біля небоги й пильно подивилась на початий лист.

— Чоловікові пишете?

— Хіба я знаю, де він? — обізвалась графиня.

Тітка взяла листа й прочитала. Певне й збиралася це зробити, бо принесла з собою окуляри. Простодушна жінка дозволила взяти листа без ніякого протесту. Енергії їй забракло не від браку ображеної гідності й не від почуття прихованої провини, — ні, тітка застала її в один з тих критичних моментів, коли душа не має ніякої сили, коли байдуже все: погане й гарне, мовчанка й сповідь. Мов та доброчесна дівчина, що карає кохання зневагою, але ввечері почуває себе такою сумною, такою покинутою, що бажає бачити його й хоче мати серце, якому могла б звірити свої страждання, Жюлі, не сказавши й слова, дозволила зламати печать, яку делікатність накладає на розкритого листа, й сиділа замислено, поки маркіза читала:

«Люба Луізо, навіщо так добиватися, щоб я виконала необачну обіцянку, яку можуть дати одна одній дві недосвідчені дівчини? Ти часто питаєш сама себе, пишеш ти мені, чому вже півроку я не відповідаю на твої запитання. Коли ти не зрозуміла моєї мовчанки, то може тепер збагнеш її причину, дізнавшись про таємниці, які я тобі відкрию. Я назавжди поховала б їх у своєму серці, якби ти не сповістила мене, що незабаром маєш узяти шлюб. Ти віддаєшся заміж, Луізо. Від цієї думки я тремчу. Віддавайся, голубонько бідна! Згодом, за кілька місяців, зазнаєш ти гіркого жалю, згадавши про те, чим ми були недавно, отого вечора в Екуені, коли вийшли вдвох на гору до величезних дубів і споглядали на чудову долину внизу та чарувались промінням заходячого сонця, що клало на нас відблиски. Ми сіли на вламкові скелі, безмежний захват огорнув нас, за яким прийшов найніжніший смуток. Тобі першій здалося, що далеке сонце промовляє нам про майбутнє. Які цікаві й веселі ми тоді були! Чи пригадуєш ти собі всі наші витівки? Ми поцілувалися, як двоє закоханих, казали ми. Ми заприсяглися, що та з нас, яка перша віддасться заміж, щиро розповість другій про секрети Гіменея, про ті радощі, що їх наші дитячі душі так ніжно нам малювали. Пошкодуєш ти за тим вечером, Луізо. Тоді ти була молода, вродлива, безтурботна, якщо не сказати щаслива; а чоловік за короткий час зробить тебе такою, якою я вже зробилася: бридкою, змученою і старою. Божевіллям було б розказувати тобі, як я пишалась, заносилась і раділа, що одружуюся з полковником Віктором д'Еглемоном. Та й як розказати?.. Я вже самої себе не пам'ятаю. За кілька хвилин моє дитинство зробилося ніби сном. Моя поведінка того врочистого дня, що освятив цей зв'язок, якого значення я не розуміла, не була бездоганною. Батько не раз пробував стримати мою веселість, бо я виявляла радість, яку вважали за непристойну, а в моїх словах добачали лукавство саме через те, що лукавства в них не було. У фаті, вінчальному вбранні й квітах я пустувала без упину. Лишившись увечері сама в кімнаті, куди мене врочисто відвели, я вигадувала, якою б витівкою здивувати Віктора, і коли чекала його, в мене так тремтіло серце, як бувало тоді, на врочистому передодні нового року, коли я прокрадалась у кімнату, де були складені подарунки. Коли увійшов чоловік, коли шукав мене, той здушений сміх, що вихопився в мене спід серпанків, які мене огортали, був останнім виблиском ніжної радості, що надихала гри нашого дитинства…»

Коли вдова дочитала листа, який після такого початку певне містив у собі багато сумних зауважень, вона поволі поклала на стіл окуляри, також і листа й спинила на небозі свої зелені очі, яких огню ще не пригасили роки.

— Любенька, — сказала вона, — заміжня жінка не може так писати дівчині, не порушуючи пристойності.

— Про це я й думала, — відповіла Жюлі, перепиняючи тітку, — і мені було соромно за себе, коли ви читали…

— Коли якась страва на столі вам не подобається, то не можна через це іншим смаку відбивати, моя дитино, — добродушно казала стара, — тим більш, що від Єви й до наших днів шлюб уважають чудовою річчю… У вас матері вже немає? — спитала стара дама.

Графиня здригнулась, потім тихо підвела голову й сказала:

— За цей рік я вже не раз жалкувала, що не маю матері, але я винна в тому, що не послухалась попереджень свого батька, який не хотів Віктора за зятя.

Вона глянула на тітку й радісне тремтіння висушило їй сльози, коли вона побачила, що її старе обличчя ясніє добротою. Вона простягла свою молоду руку маркізі, що цього, здавалось, чекала, і коли їхні пальці стиснулись, обидві жінки зрозуміли одна одну до кінця.

— Бідна сирітка! — промовила тітка.

Для Жюлі ці слова були останнім променем світла. Вона знову немов почула пророчий батьків голос.

— Які гарячі у вас руки! Вони у вас завжди такі? — спитала стара жінка.

— Тільки сім чи вісім день, як у мене пройшла пропасниця, — відповіла Жюлі.

— У вас була пропасниця, а ви крилися від мене?

— Вона в мене вже рік, — сказала Жюлі з якоюсь чеснотливою тугою.

— Отже, моє ангелятко, — обізвалась тітка, — шлюб досі був для вас тільки довгою недугою?

Молода жінка не зважилась відповісти, але потвердила це рухом, що викривав усі її муки.

— То ви нещасна?

— О, ні, тітусю, Віктор мене любить до безтями, і я його теж, він такий добрий.

— Так, ви його любите, алеж уникаєте його, правда?

— Так… іноді… він приходить до мене надто часто.

— І насамоті вас часто непокоїть страх, що ось він раптом прийде?

— Ах, так, тітусю! Але я дуже його люблю, запевняю вас!

— І ви дорікаєте нишком самій собі, що не вмієте чи не можете поділяти з ним насолоди? І вам здається іноді, що законне кохання важче терпіти, ніж якусь злочинну пристрасть?

— Так, так, — сказала вона, плачучи. — Ви зрозуміли все те, що було загадкою для мене. Всі почуття в мені захололи, в мене немає думок, мені важко жити. Душу мені гнітить невимовний страх, від якого холонуть мої чуття і сама я кам'янію. В мене немає голосу, щоб скаржитись, і слів, щоб висловити своє лихо. Я мучусь і соромлюсь своєї муки, коли бачу, що Віктор щасливий від того, що мене вбиває.

— Дитячість і дурниці все це! — скрикнула тітка, і її всохле обличчя раптом ожило від веселої усмішки, де світились радості її молодих років.

— І ви теж смієтесь! — розпачливо сказала молода жінка.

— Зо мною було те саме, — швидко обізвалась маркіза. — А тепер, коли Віктор покинув вас саму, ви знову зробилися спокійною дівчиною, без насолоди, але й без мук?

Жюлі спантеличено на неї глянула.

— Отже, моя ясочко, ви кохаєте Віктора, правда? Але воліли б краще бути йому за сестру, ніж за жінку, і з шлюбом вам, виходить, не пощастило?

— Так, тітусю. Алеж навіщо сміятись?

— Ох, ваша правда, моя бідна дитино! В усьому цьому веселого мало. Ви зазнаєте в майбутньому не одне нещастя, коли я не візьму вас під свою охорону й коли своїм старим досвідом не зможу викрити немудру причину вашої журби. Мій дурник-небіж не варт свого щастя. Коли б за королювання нашого коханого Луі XVI молода жінка опинилась у такому становищі, як ви, то швидко покарала б чоловіка за те, що він поводиться, як солдат. От егоіст! Всі в цього імператора-тирана — всі військові — гидкі нечеми. Грубість вони вважають за лицяння, і їм зовсім байдуже, яку жінку кохати; їм здається, що коли завтра вони йдуть на смерть, то сьогодні вже не мусять ставитись до нас з пошаною та увагою. Колись і кохати вміли, і вмирати при нагоді. Я його провчу, небого. Покладу край сумній, хоч і досить природній незгоді, через яку ви зненавидите одне одного, забажаєте розлуки, якщо не помрете раніш, ніж справа дійде до розпачу.

Жюлі слухала тітку і здивовано, і спантеличено, бо її вражали слова, яких мудрість вона не стільки розуміла, як відчувала, і їй страшно було почути з уст досвідченої родички, хоч і в м'якшій формі, той самий вирок Вікторові, що виголосив колись і батько. Мабуть вона яскраво уявила своє майбутнє; певне, відчула вагу нещастя, що мало її спіткати, бо заридала й кинулась у обійми старої дами.

— Будьте мені за матір! — казала вона.

Тітка не плакала, бо Революція лишила мало сліз у очах жінок старої монархії. Колись любов, а пізніш терор призвичаїли їх до найбільших змін, так що в усіх життьових небезпеках вони зберігали холодну гідність, щире, але стримане почуття, яке дозволяло їм завжди додержувати етикету й благородства в поводженні, що їх нові звичаї відкинули геть зовсім несправедливо. Вдова обняла молоду жінку, поцілувала її в чоло з тою ніжністю і ласкою, які в цих жінок походять часто від виховання та звичаїв, а не з поривів їхнього серця; допомагаючи небозі лягти в ліжко, вона тішила її любими словами, віщувала їй щасливе майбутнє, колисала її надіями на кохання, немов то була її дочка, дорога дочка, якої сподіванки й печалі зробилися її власними печалями й сподіванками; вона почувала себе молодою і в небозі бачила саму себе недосвідченою і вродливою. Графиня заснула, радіючи, що зустріла подругу, матір, якій зможе тепер усе казати. Другого ранку, коли тітка з небогою цілувалися з тою глибокою сердечністю й тим виразом обопільного розуміння, які свідчать про поступ у почутті й про досконаліше єднання двох душ, вони почули кінський тупіт, разом повернули голови й побачили молодого англійця, що проїздив своїм звичаєм повільно. Здавалось, він добре вивчив життя двох самотніх жінок, бо завжди потрапляв на час їхнього сніданку або обіду. Кінь його стишував ходу без ніякого загаду від хазяїна, і поки він проходив між двома вікнами їдальні, Артур кидав у кімнату сумовитим поглядом, який графиня здебільшого лишала зовсім поза увагою. Але маркіза, звикнувши до жалюгідної і дріб'язкової цікавості, якою прикрашають провінціальне життя і від якої важко застерегтися навіть небуденним людям, розважалася тим боязким і поважним коханням, яке так мовчазно виявляв англієць. Ці періодичні погляди зробилися для неї ніби звичкою, і вона щодня сповіщала про появу англійця новими жартами. Сідаючи до столу, жінки разом глянули на острів'янина. Очі Жюлі й Артура зустрілись цього разу з таким виразним почуттям, що молода жінка почервоніла. Ту ж мить англієць стиснув коня й поскакав галопом.

— Але що робити, пані? — сказала Жюлі тітці. — Людям, що бачать, як проїздить цей англієць, мусить бути ясно, що я…

— Так, — відповіла тітка, уриваючи її.

— То чи не мушу я сказати йому, щоб він тут не їздив?

— А чи не дасть це йому приводу гадати, що він небезпечний? Та й потім, хіба ви можете заборонити людині їздити там, де їй до вподоби? Завтра ми їсти в цій залі не будемо, і молодий дворянин, не побачивши нас, припинить своє кохання крізь вікно. Ось як, серденько, поводиться жінка, що знається на світських звичаях.

Але нещастя Жюлі мусіло бути цілковитим. Тількищо ці дві жінки підвелися зза столу, як раптом прибув Вікторів лакей. Він щодуху прискакав усякими путівцями з Буржа й привіз графині листа від чоловіка. Віктор, що покинув імператора, сповіщав дружину про падіння імператорського режиму, про здобуття Парижу й про ентузіазм, з яким уся Франція оклика̀ла Бурбонів, але, не знаючи як добитися до Тура, Віктор просив її якнайшвидше приїхати в Орлеан, куди й він сподівавсь потрапити з перепусткою для неї. Його лакей, старий солдат, мусів супроводити Жюлі від Тура до Орлеана, між якими дорога, вважав Віктор, ще вільна.

— Не можна гаяти й хвилини, пані, — сказав лакей. — Прусаки, австрійці й англійці мають з'єднатися в Блуа або в Орлеані…

За кілька годин молода жінка була готова й виїхала в старій дорожній кареті, яку дала їй тітка.

— Чому б вам не поїхати з нами до Парижу? — сказала вона, цілуючи маркізу. — Тепер, коли відновлено Бурбонів, ви знайшли б там…

— І без цього несподіваного повороту я приїхала б, моя ясочко, бо мої поради надто потрібні вам обом: і Вікторові, і вам. Зараз почну збиратися, щоб навістити вас.

Жюлі поїхала в супроводі своєї покоївки та старого солдата, що скакав поруч карети, пильнуючи безпеки своєї господині. Вночі, коли доїхали до поштової станції перед Блуа, Жюлі, стурбована тим, що від самого Амбуаза, як вона чула, за ними позаду їхала якась карета, визирнула з дверцят, щоб побачити, хто ж то були її подорожні. При місяці вона пізнала Артура, що стояв кроків за три від неї, утопивши очі в її карету. Їхні погляди зустрілись. Затремтівши від страху, графиня мерщій відхилилася в глиб карети. Як і більшість справді щирих і недосвідчених молодих жінок, вона вбачала свою провину в тому, що мимо своєї волі навіяла кохання чоловікові. Вона відчула інстинктивний жах — мабуть від свідомості свого безсилля перед таким сміливим наступом. Найсильніша зброя в чоловіка — це страшна спроможність зацікавити самим собою жінку, якої палка від природи уява боїться й ображається переслідування. Графиня згадала тітчину пораду й вирішила всю подорож просидіти в кареті, не виходячи з неї зовсім. Але на кожній станції вона чула, як англієць похожав коло обох карет, а в дорозі настирливий стукіт коляси ввесь час стояв їй у вухах. Та невдовзі Жюлі подумала, що коли приїде до чоловіка, то він зуміє захистити її від цього дивного пересліду.

— А що як цей молодик мене не любить?

Це було її останнє міркування. Щойно приїхали в Орлеан, карету зразу затримали прусаки, одвели на подвір'я якоїсь корчми й поставили під варту. Опиратись було неможливо. Чужинці владними рухами пояснили трьом мандрівникам, що вони одержали наказа не випускати нікого з карети. Години зо дві пробула графиня, плачучи, в полоні серед солдатів, що курили, сміялись і часом поглядали на неї з нахабною цікавістю. Та ось вони якось шанобливо відступилися, почувши кінський тупіт. Незабаром карету оточив гурт значних офіцерів-чужинців на чолі з австрійським генералом.

— Пані, — сказав генерал, — прийміть, будь ласка, наше перепрошення; трапилась помилка, ви можете безбоязно їхати далі, і ось вам перепустка, з якою ви не зазнаєте ніякого утиску…

Графиня тремтячи взяла папірця й щось невиразно пробурмотіла. Коло генерала вона побачила в уніформі англійського офіцера Артура, якому, без сумніву, завдячувала своїм швидким визволенням. Радісний і заразом сумовитий Артур відвернув голову й на Жюлі зважувався поглядати тільки крадькома. Завдяки перепустці, Жюлі дісталась до Парижу без ніяких прикрих пригод. Тут вона знайшла чоловіка, який, звільнившись від присяги на вірність імператорові, був дуже ласкаво прийнятий у брата Луі XVIII, графа д'Артуа, призначеного на генерал-лейтенанта королівства. Віктор мав у лейб-гвардії високу посаду, що давала йому чин генерала. Проте серед усіх свят, якими ознаймувався поворот Бурбонів, бідну Жюлі спіткало велике горе, що вплинуло на все її життя — вона втратила маркізу Лістомер-Ландонську. Стара дама померла від радості й подагри, що вдарила їй у серце, коли вона знову побачила в Турі герцога Ангулемського. Отже, померла людина, якій роки давали право просвітити Віктора, та єдина, що своїми порадами могла встановити кращу згоду поміж чоловіком і жінкою. Жюлі відчула все значення цієї втрати. Між нею й чоловіком була тільки вона сама. Але, молода й боязка, вона спочатку воліла краще страждати, ніж скаржитись. Через саму досконалість своєї вдачі вона не могла зважитись уникати своїх обов'язків або дошукуватись причини своїх болів, бо припинити їх була річ надто делікатна: Жюлі побоялася б образити свою дівочу чесноту.

Кілька слів про долю пана д'Еглемона за Реставрації.

Хіба мало буває людей, чия глибока нікчемність невідома, здебільшого, тим, хто їх знає? Високий чин, родовитість, важливі посади, певний глянс чемності, велика обережність у поводженні й сила достатку стають їм мов за охоронців, що не дають критиці дістатися до їхньої внутрішньої суті. Ці люди подібні до королів, що їх справжній зріст, вдачу й звичаї ніколи не можна ні добре знати, ні справедливо оцінити, бо бачиш їх надто здалека або надто зблизька. Такі люди з штучною гідністю замість говорити самим, запитують інших, замість виступати самим, уміють висувати інших на сцену, до того ж надзвичайно спритно смикають кожного за ниточку його пристрастей та інтересів і отак граються людьми, справді багато вищими від себе, роблять з них маріонеток і вважають їх за дрібних, бо принижують їх до власного рівня. Їхня перемога — це природна перемога вбогої, але сталої думки над мінливістю великих думок. Отож, щоб судити про ці порожні голови й зважити їхню від'ємну вартість, спостерігач мусить мати як не високий, то гострий розум, мусить мати більше терпіння, ніж широти погляду, більше кмітливості й такту, ніж піднесення й величі в думках. Та проте, хоч як вправно захищають ці самозванці свої вразливі сторони, а їм важко, ошукати своїх дружин, матерів, дітей і друзів дому; алеж усі ці особи майже завжди зберігають таємницю речей, які, до певної міри, стосуються їхньої спільної честі і часто навіть допомагають їм виставлятися перед людьми. Якщо завдяки цій домашній конспірації багато дурнів славиться за визначних людей, то вони компенсують собою визначних людей, яких уважають за дурнів, отже суспільство завжди має ту саму масу видимих здібностей. Подумайте тепер, яку роль мусить грати розумна й чутлива жінка при такому чоловікові; чи не завбачаєте ви життя, повного туги й зречення, за які на цім світі ніщо не може нагородити серця, сповнені любові й ніжності! Коли в таке жахливе становище потрапить сильна жінка, вона виходить з нього злочином, як зробила Катерина II, яку, проте, названо Великою. Та що не всі жінки сидять на тронах, то вони засуджують себе здебільшого на домашні нещастя, які через свою потайність не робляться менше жахливі. Ті, хто шукає на цім світі непосередньої розради в своєму горі, часто тільки міняють одне лихо на інше, якщо хочуть лишитися вірними своїм обов'язкам, або впадають у гріх, коли для власної насолоди ламають закони. Ці міркування можна цілком застосувати до потайної історії Жюлі. Поки панував Наполеон, граф д'Еглемон був одним з багатьох полковників, добрий офіцер для доручень, що міг чудово виконати небезпечний наказ, але був нездатний до будьскільки важливого командування, не викликав ніякої заздрості, уважався за одного з хоробрих молодців, яких любив імператор, і був тим, що військові називають вульгарно «добрим хлопцем». Він не показав себе невдячним перед Реставрацією, що дала йому титул маркіза, і пішов за Бурбонами в Ган^[18]. Цим актом логіки й вірності спростовано той гороскоп, що колись склав йому тесть, сказавши, що зять його назавжди лишиться в полковниках. По другім повороті Бурбонів, одержавши чин генерал-лейтенанта й знову ставши маркізом, пан д'Еглемон, задумавши дійти перства, засвоїв правила й політику «Консерватора»^[19], прикрився потайливістю, за якою нічого не ховалось, зробився поважним, усе розпитував, а сам говорив мало, і був визнаний за людину глибоку. Обкопавшись у ввічливості, озброївшись формулами, завчивши й повторюючи ті готові фрази, які без упину куються в Парижі, щоб дати змогу дурням у дрібній монеті зрозуміти зміст великих ідей та подій, він здобув серед світських людей репутацію знавця й людини з смаком. Затятість аристократичних поглядів створила йому славу людини високодостойної. Коли випадково він робився безтурботним і веселим, яким був колись, інші в нікчемності й безглузді його висловлювань вбачали дипломатично прихований зміст.

— О, він каже тільки те, що хоче сказати, — думали навіть дуже порядні люди.

І якості, і хиби були в добрій послузі. Хоробрість дала йому дуже високу військову репутацію, якої ніщо не спростовувало, бож він ніколи не стояв на чолі командування. Його мужнє й благородне обличчя виявляло широкі думки, і тільки дружині видно було фальш його фізіономії. Чувши від усіх хвалу своїм удаваним талантам, маркіз д'Еглемон і сам, кінець-кінцем, повірив, що належить до найвизначніших людей при дворі, де завдяки своїй зовнішності він зумів сподобатись і де його різноманітні здібності були прийняті без протесту.

Проте вдома пан д'Еглемон був дуже скромний, тут він інстинктивно почував вищість своєї дружини, хоч яка вона була молода; і з цієї несвідомої пошани постала таємна маркізина влада, яку вона змушена була прийняти, не зважаючи на всі спроби ухилитися від цього тягара. Вона зробилася порадницею свого чоловіка, керувала його вчинками й майном. Цей протиприродний вплив був для неї якимсь приниженням і став їй за джерело багатьох болів, які вона ховала в своєму серці. Передусім делікатний жіночий інстинкт підказував їй, що куди краще коритись талановитому чоловікові, ніж керувати дурним, що молода дружина, яка змушена чинити й думати по чоловічому, не є ні жінка, ні чоловік; що, втрачаючи скорботи своєї статі, вона втрачає і її принади, не здобуваючи разом з тим ніяких привілеїв, що їх наші закони надають сильним. Гіркий глум таївся у її житті. Хіба ж не мусіла вона поклонятися порожньому божкові, опікати свого опікуна, нікчемне створіння, яке в нагороду за повсякчасне зречення кидало їй егоістичне кохання шлюбного чоловіка, вбачало в ній тільки жінку, не вважало за потрібне чи не вміло — це ж однаково образливо — потурбуватись ні про її насолоду, ні про те, звідки походить її сум і виснага? Як і більшість чоловіків, що відчувають ярмо жінчиної вищості, маркіз рятував своє самолюбство, зробивши з фізичної слабості висновок про моральну слабість Жюлі, на яку любив нарікати, питаючи в долі звіту, за що дала вона йому в дружини хворобливу дівчину. Одно слово, строїв із себе жертву, тим часом як був катом. Маркіза, терплячи горе цього сумного життя, мусіла ще посміхатись своєму йолопу-господареві, прикрашати квітами жалібний дім і вдавати щастя на обличчі, зблідлому від потайних мук. Ця відповідальність за честь, це чудове зречення непомітно надали молодій маркізі жіночу гідність, свідомість чесноти, що стали їй за оборону проти світських небезпек. До того ж, коли вже виміряти це серце на всю глибину, може те інтимне й приховане горе, яким закінчилось її перше, її наівне дівоче кохання, породило в ній огиду до пристрастей, може вона не відчувала в них захвату й заборонених, але шалених утіх, що для них деякі жінки забувають закони добромисності й принципи чесноти, на які спирається суспільство. Відмовляючись, мов від сну, від радості, від ніжної гармонії, яку віщувала їй стара пані Лістомер-Ландонська, вона покірно чекала кінця своїм мукам, сподіваючись померти молодою. Відколи повернулася з Турени, її здоров'я день-у-день занепадало, і життя, здавалось, було одміряне їй стражданням; а втім, її страждання було виборне, її недуга зовні була майже любосною і людям поверховим могла здаватися фантазією модниці. Лікарі наказали маркізі лежати на канапі, де вона марніла серед квітів, що в'янули навколо неї, як і вона сама. Через слабість вона не могла ходити й бувати на повітрі, а виїздила тільки в закритій кареті. В незмінному оточенні чудес нашої розкоші та нашої новітньої промисловості вона нагадувала більше ліниву королеву, ніж хвору. Кілька друзів, які, можливо, були закохані в її нещастя та слабість, які певні були, що завжди застануть її вдома, а також розраховували, мабуть, на те, що вона видужає колись, приносили їй новини й розповідали про безліч дрібних подій, що надають такої різноманітності паризькому життю. Хоч який суворий і глибокий був її смуток, то все ж був смуток розкоші. Маркіза д'Еглемон скидалася на квітку, в якої корінь точить якийсь чорний хробак. Іноді вона виїздила в світ, — не з охоти, а з вимоги того становища, якого добивався її чоловік. Своїм голосом і вправністю співу вона могла б здобути там оплески, майже завжди приємні для молодої жінки; але до чого були їй успіхи, що не тішили ні її почуттів, ні її сподіванок? Її чоловік музики не любив. Зрештою, вона майже завжди почувала себе ніяково в салонах, де своєю вродою викликала спочутливу пошану. Її становище збуджувало там якесь жорстоке співчуття, сумну зацікавленість. В неї було запалення, що дуже часто буває смертельним, — про нього жінки розповідають одна одній пошепки й серед наших нових слів йому ще не знайдено назви. Не зважаючи на мовчання, в якому збігало її життя, причина її недуги ні для кого не була секретом. Не зважаючи на заміжжя, вона, мов дівчина, соромилась кожного погляду. Отже, щоб не червоніти, вона з'являлась скрізь сміюча, весела; вдавала радість, казала завжди, що почуває себе добре й ухилялася від питань про своє здоров'я доброчесною брехнею. Проте 1817 року одна подія дуже змінила сумне життя, яким Жюлі досі жила. В неї народилася дочка, і вона захотіла годувати її сама. Протягом двох років завдяки ясним радостям і турботним розвагам, що походять від материнського клопоту, вона ночувала себе не такою нещасною в житті. Від чоловіка мусіла, звичайно, відокремитись. Лікарі прорікали їй краще здоров'я, але маркіза не дуже покладалась на ці гіпотетичні віщування. Як усі ті, кому в житті немає вже радості, вона в смерті, може бути, вбачала щасливу розв'язку.

На початку 1819 року її життя було жорстокішим, ніж будьколи. Тої хвилини, як вона раділа сама собі з від'ємного щастя, яке зуміла здобути, перед нею розпалися страшні безодні: її чоловік поступово від неї відзвичаївся. Це охолодження почуття, і так уже в'ялого та егоістичного, могло призвести до багатьох нещасть, які вона завбачала своїм витонченим тактом та розважливістю. Хоч вона й певна була, що збереже велику владу над Віктором й завжди матиме від нього пошану, проте боялася впливу пристрастей на такого нікчемного й хвастовито-необачного чоловіка. Друзі часто заставали Жюлі в глибокій задумі; легковажніші, жартуючи, допитувались у неї причини, так ніби молода жінка може думати тільки про абищо, так ніби в думках матері родини не буває майже завжди глибокого змісту. А втім, нещастя так само, як і справжнє щастя, призводить нас до мрій. Іноді, граючись із своєю Елен, Жюлі дивилась на неї затуманеними очима і переставала відповідати на ті дитячі питання, що так тішать матерів, і починала міркувати про свою теперішню і майбутню долю. Сльози набігали їй на очі, коли вона раптом згадувала про сцену на огляді в Тюільрі. Завбачливі батькові слова знову бриніли в її вухах, і совість мучила її за те, що вона зневажила тоді їх мудрість. З тої безумної непокори пішли всі її нещастя, і часто вона не знала, яке з них усіх найважче терпіти. Не тільки зневажено ніжні скарби її душі, але від чоловіка вона ніколи не могла добитися й зрозуміння, навіть у найзвичайніших життьових речах. Саме тоді, коли здібність любити розгорнулась у ній найдужче й найактивніше, кохання дозволене, кохання шлюбне зникло серед сурових моральних і фізичних мук. Крім того, в неї до чоловіка було майже зневажливе співчуття, яке сушить, зрештою, усі інші почуття. До того ж, якщо розмови з кількома друзями, якщо приклади та відомі великосвітські пригоди й не довели їй, що любов приносить із собою величезне щастя, то її власні рани підказували їй, які глибокі й чисті радості мусять бути в єднанні споріднених душ. На картині минулого, що поставала їй у пам'яті, наівна постать Артура вирисовувалась день-у-день виразніша й краща, але зразу й зникала, бо Жюлі на цьому спогаді не зважувалась спинятись. Мовчазне й боязке кохання молодого англійця було єдиною подією, що лишила після шлюбу кілька ніжних слідів у її темному й самотньому серці. Можливо, що всі зраджені надії, всі нездійснені бажання, які впродовж життя журили душу Жюлі, природною грою уяви перенеслись на цього чоловіка, що в його поводженні, почуттях і вдачі було, здавалось, стільки з нею співзвучного. Але ця думка завжди виглядала ніби примха, ніби сон. Після цих неможливих мрій, які завжди обривало зідхання, Жюлі прокидалась ще нещасніша, вона ще виразніш почувала свої потайні муки після того, як присипляла їх під крилами уявного щастя. Часом у її скаргах з'являлось шаленство й відвага, вона хотіла втіхи будьщо; але ще частіш вона лишалась під гнітом якогось тупого сцепеніння, слухала й не розуміла, а думки снувались у неї такі невиразні та плутані, що й висловити їх вона не змогла б. Ображена в найінтимніших бажаннях, у тих намірах, які ще вимріяла собі дівчиною, вона мусіла ховатися з своїми слізьми. Кому ж би їй скаржитись? В кого шукати зрозуміння? До того ж, вона мала ту надзвичайну жіночу делікатність, ту чарівну чистоту почуття, яка стримує недоцільну скаргу й застерігає від перемоги, що може принизити й переможця, і переможеного. Жюлі пробувала надати своїх здібностей, своїх власних чеснот пану д'Еглемонові, вдавала, що тішиться щастям, якого не мала. Вся жіноча витонченість, з якою Жюлі оберігала його самолюбство, пішла намарне, її навіть не помітив той, чий деспотизм вона зміцняла. Хвилинами вона робилася нестямна від горя, не почувала вже ні думок, ні впину; але, на щастя, щира побожність завжди навертала її до вищої надії; вона тішила себе прийдешнім життям, і ця чудова віра знову давала їй силу брати на себе свій скорботний тягар! Ця жахлива боротьба, ця внутрішня гризота була безславна, довгі сумування — невідомі; ніхто не бачив її затьмарених поглядів, її гірких сліз, що лилися потай і насамоті.

Небезпека критичного становища, до якого силою обставин непомітно дійшла маркіза, стала перед нею в усій серйозності одного вечора в січні 1820 року. Коли подружжя чудово знає одне одного й давно одне до одного звикло, коли жінка вміє тлумачити найменші рухи чоловіка й може розуміти почуття й речі, які він від неї ховає, тоді часто раптове світло осяює міркування й зауваження, які виникли колись випадково або зроблені були безтурботно. Часто жінка прокидається раптом край безодні або на дні її. Отак і маркіза, радіючи тим; що кілька день була сама, збагнула таємницю своєї самотності. Через невірність — чи з переситу, чи з великодушності та з жалю до неї, а чоловік їй уже не належав. Ту мить вона вже не думала ні про себе, ні про свої думки, ні про свої жертви; почувала себе тільки матір'ю, жила долею, майбутнім і щастям своєї дочки — своєї дочки, єдиної істоти, що дала їй хоч трохи радості, своєї Елен, свого скарбу, що прив'язував її до життя. Тепер Жюлі хотіла жити, щоб уберегти своє дитя від мачухи, яка страшним гнітом могла задушити життя її любої доні. Від цієї нової примари зловісного майбутнього її охопили гарячкові міркування, що пожирають цілі роки. Тепер між нею і чоловіком мав завжди стояти цілий світ думок, яких вагу несла вона сама. Досі, бувши певна, що Віктор її, скільки може, любить, вона віддавала себе щастю, якого не поділяла; а тепер не могла вже тішити себе думкою, що на її сльозах збудовано щастя її чоловіка, тепер, самотній на світі, їй лишались на вибір самі тільки нещастя. У цілковитому розпачі, що серед нічної тиші й спокою відібрав їй усі сили, вона підвелася з канапи коло майже погаслого вогню і, засвітивши лампу, підійшла подивитись запаленими очима на дочку, аж тут раптом увійшов дуже веселий пан д'Еглемон. Жюлі хотілось, щоб він помилувався, як спить Елен, але він зустрів захоплення дружини банальною фразою:

— В такому віці, — сказав він, — усі діти милі.

Потім недбало поцілувавши дочку в чоло, спустив завіси над колискою, подивився на Жюлі, взяв її за руку й посадив поруч себе на канапу, де вона щойно передумала стільки фатальних думок.

— Сьогодні ти дуже гарна, пані д'Еглемон, — скрикнув він з тою неможливою веселістю, якої порожнечу маркіза так добре знала.

— Де ти був увечері? — спитала вона в нього немов зовсім байдуже.

— В пані де-Серізі.

Він узяв на каміні екран і уважно почав роздивлятися його малюнок, не помічаючи слідів сліз, що його дружина виплакала. Жюлі здригнулась. Бракує слів, щоб описати потік думок, які постали з її серця і які вона повинна була стримати.

— Наступного понеділка пані де-Серізі влаштовує концерт і страшенно хоче, щоб ти була. Ти довго не виходила в світ, тому вона й хоче бачити тебе в себе. Це гарна жінка, вона дуже тебе любить. Дуже радий був би, якби ти поїхала; я майже пообіцяв за тебе…

— Поїду, — відповіла Жюлі.

В голосі, виразі й погляді маркізи було щось таке глибоке, щось таке незвичайне, що Віктор, попри всю свою безтурботність, здивовано глянув на дружину. Цього вистачило. Жюлі збагнула, що пані де-Серізі й була та жінка, що відібрала в неї серце її чоловіка. Вона застигла в розпачливій задумі й, здавалось, зосереджено дивилась на вогонь. Віктор крутив між пальцями екран з нудьгуючим поглядом людини, яка, бувши десь інде дуже щаслива, принесла додому втому від того щастя. Позіхнувши разів кілька, взяв у одну руку свічник, другою мляво потягся до дружини й хотів поцілувати її в шию, але Жюлі нагнулась і підставила чоло під цей вечірній поцілунок, машинальний, байдужий поцілунок, що скидався на гримасу й був їй ту мить гидкий. Коли Віктор зачинив за собою двері, маркіза впала на канапу; ноги їй затремтіли, вона заридала. Тільки дізнавши муку такого становища, можна зрозуміти, скільки в ньому таїться болю, і збагнути довгі й жахливі драми, що з нього постають. Прості й незначущі слова, мовчанка подружжя, рухи, погляди й манера, як сів маркіз коло вогню, як хотів поцілувати дружину в шию, — все це вкупі обернуло ту годину на трагічну розв'язку самотнього й болісного життя, яким жила Жюлі. В нестямі вона впала навколішки перед канапою, припала до неї обличчям, щоб нічого не бачити, і благала небо, надаючи звичним словам своєї молитви внутрішнього виразу, нового значення, яке вразило б серце її чоловіка, коли б він її почув. Цілий тиждень думала вона про майбутнє під гнітом свого лиха, яке всіляко обдумувала, стараючись добрати способу не обманити свого серця, здобути знову владу над маркізом і жити довго, щоб забезпечити доччине щастя. Вирішила тоді боротися з соперницею, знову вийти в світ, красуватися там, удавати до чоловіка кохання, якого не могла вже почувати, і звабити його, потім, коли цими хитрощами знову його підіб'є під свою владу, бути кокетною з ним, як ті вередливі коханки, яким за втіху мучити чоловіків. Ці гидкі заходи були єдиними ліками в її нещасті. Отже вона опанує свої муки, розпоряджатиме ними, як сама схоче, і болітиме ними менше, коли впокорить собі чоловіка, коли приборкає його страшним деспотизмом. Їй не боліло, що вона готує йому важке життя. Одним нападом вона пірнула у холодні, байдужі розрахунки, щоб урятувати дочку; відразу збагнула все віроломство й облуду жінок, які не люблять, оману кокетства й ті жорстокі хитрощі, що за них так глибоко ненавидять жінку чоловіки, добачаючи в ній тоді природжену розпусту. Поза свідомістю Жюлі її жіночий гонор, цікавість і невиразне бажання помсти з'єдналися з материнською любов'ю, ведучи її на шлях, де її чекали нові страждання. Але її душа була надто прекрасна, вдача надто делікатна і надто щира, щоб вона могла довго бути причетною до ошуканства. Вона звикла в самій собі читати, і після першого ж кроку в порокові — бо то ж був порок — крик сумління мусів заглушити в ній крик пристрасті й егоізму. Справді, в молодої жінки, що зберегла ще серце чистим і любов незайманою, навіть материнські почуття підкоряються голосу чесноти. Чеснота — хіба це не вся жінка? Але Жюлі не хотіла помічати ніякої небезпеки, ніякої помилки в новому житті. Вона поїхала до пані де-Серізі. Соперниця гадала побачити бліду, мляву жінку, — маркіза нарум'янилась і з'явилась у розкішному вбранні, яке ще збільшувало її красу. Графиня де-Серізі була з тих жінок, що претендують на якийсь провід у паризьких модах та світі; вона висловлювала присуди, які, бувши засвоєні в колі, де вона панувала, здавались їй загальновизнаними, намагалась пускати влучні слівця і в усьому була найвищим суддею. Література, політика, жінки й чоловіки — все підлягало її критиці, а сама пані де-Серізі, здавалось, була поза всякою критикою. Її дім усіма сторонами був зразком доброго смаку. І в цих вітальнях, де повно було добірних і красивих жінок, Жюлі перемогла графиню. Дотепна, жвава, весела, вона зібрала коло себе на вечірці найвизначніших чоловіків. На розпуку жінкам, туалет її був бездоганний, і всі заздрили на стрій її вбрання та форму корсажу, яких красу одноголосно приписано хистові якоїсь невідомої кравчихи, бо жінки воліють краще вірити в мистецтва ганчірок, ніж у доладність та досконалість тих, що з природи вміють носити їх до смаку. Коли Жюлі підійшла до піано, щоб проспівати романс Дездемони, з усіх віталень збіглися чоловіки послухати її знаменитий голос, що мовчав так довго. Настала глибока тиша. Маркіза глибоко схвилювалася, побачивши, що в дверях тиснулися люди і всі очі на ній зосереджені. Вона знайшла чоловіка, глянула на нього кокетно і з радістю побачила, що ту мить його самолюбство надзвичайно потішилось. Щаслива цією перемогою, вона зачарувала збори першою частиною «Al piè salice». Ні Малібран, ні Паста^[20] ніколи не співали з таким почуттям та інтонаціями, але ту мить, як треба було повторити, Жюлі глянула на групу людей і побачила Артура, що не зводив з неї пильного погляду. Вона стенулася, голос їй затремтів. Пані де-Серізі кинулася з свого місця до маркізи.

— Що вам, люба? Ох, серденько, яка вона недужа! Мені моторошно стало, коли побачила, що вона береться за непідсильну річ…

Романс урвався. Роздратована Жюлі не почувала вже мужності співати далі й цим викликала облудне співчуття соперниці. Жінки перешіптувались; потім, обговоривши цей випадок, зрозуміли боротьбу, що почалася між маркізою та пані де-Серізі, яких вони в своїм злослів'ї де пощадили. Чудні передчуття, що так часто хвилювали Жюлі, раптом здійснилися. Коли згадувала Артура, їй приємно було думати, що такий ніжний і делікатний чоловік мусить лишитися вірний своєму першому коханню. Іноді тішилась вона, що стала предметом цього чудового почуття, чистого й щирого почуття молодика, що належить своїй коханій усіма думками, що присвячує їй усі хвилини, що не знає хитрощів, що червоніє від того, від чого червоніє й жінка, що думає, як жінка, з яким не буде соперниць і який віддається їй, не думаючи ні про самолюбство, ні про славу, ні про багатство. Мріяла вона так про Артура жартома, для розваги, аж ось побачила раптом, що її мрія немов здійснилася. На майже жіночому обличчю молодого англійця вона прочитала глибокі думки, ніжний смуток і болісну покору, яких жертвою і сама була. В ньому вона пізнавала себе. Нещастя й смуток — це найкрасномовніші тлумачі кохання, вони неймовірно швидко об'єднують страдницькі істоти. Внутрішній зір і порозуміння в речах чи думках буває в них повне й правдиве. Тому в гостроті свого вражіння маркіза відчула всі небезпеки майбутнього. Аж надто радіючи тим, що може пояснити хвилювання своїм звичайним нездужанням, вона охоче вислухала облудне вболівання пані де-Серізі.

Перерва романсу була подією, яку по різному обговорювано. Хто оплакував долю Жюлі й нарікав, що така добірна жінка втрачена для світу; інші дошукувались причини її недуги й самотності, в якій вона жила.

— Так ти, любий Ронкероле, — казав маркіз братові пані де-Серізі, — заздриш на моє щастя, коли побачив пані д'Еглемон, і докоряєш мене, що я їй невірний? Ех, не такою завидною здалася б тобі моя доля, коли б ти побув, як я, років зо два коло гарної жінки, не зважуючись поцілувати їй руку, щоб бува не розбити її. Ніколи не заводься цими тендітними ляльками, які добре тільки під склом держати й з якими завжди треба панькатись через їхню крихкість та дорожнечу. Чи часто виїздиш ти своїм чудовим конем, якого, казали, ти бережеш від дощу й снігу? Така й мені історія. Правда, я певен чесноти своєї дружини, шлюб мій — це розкіш, і коли ти вважаєш мене за жонатого, то помиляєшся. Тому й моя невірність до певної міри законна. Хотілося б мені знати, що ви робили б на моєму місці, панове сміхуни? Багато хто далеко менше рахувався б з дружиною, ніж я з своєю. Я певний — додав він пошепки, — що пані д'Еглемон ні про що не здогадується. Тому ніякої підстави скаржитись у мене немає, я дуже щасливий… От тільки нема нічого нуднішого для людини чутливої, як бачити страждання бідного створіння, з яким ти зв'язаний…

— То ти, видно, дуже чулий, — сказав пан де-Ронкероль, — бо рідко буваєш удома.

Від цієї дружньої епіграми товариство засміялось, але Артур лишився холодний і непохитний, як джентльмен, що поважність узяв собі за підвалину характеру. Дивні слова її чоловіка, певне, подали якусь надію молодому англійцеві, який терпляче чекав хвилини, коли він зможе лишитись сам-на-сам із паном д'Еглемоном, і така нагода незабаром трапилась.

— Пане, — сказав він йому, — з великим болем я бачу стан пані маркізи, і коли б ви знали, що без спеціального лікування її чекає нагла смерть, то, гадаю, не глузували б з її страждань. Якщо я вам так кажу, то до певної міри спираючись на певність, що можу врятувати пані д'Еглемон і повернуги її до життя та щастя. Не зовсім природно для людини мого становища бути лікарем, але випадково мені довелося вивчити медицину. А я так нудьгую, — мовив він, удаючи холодний егоізм, що мусів прислужитись його намірам, — що мені не шкода згаяти час і мандрівки на допомогу комусь недужому, замість задовольняти якісь дурні примхи. З таких хвороб видужують рідко, бо вони потребують багато турбот, часу й терпіння; а передусім треба мати гроші, мандрувати, ретельно виконувати приписи, які міняються щодня і в яких нема нічого неприємного. Ми обидва дворяни, — сказав він, вживаючи це слово замість англійського «джентльмен», — і можемо порозумітись. Попереджаю вас, що коли ви погодитесь на мої пропозиції, то кожної хвилини будете суддею моєї поведінки. В кожному моєму заході ви будете за порадника, за наглядача, і я поручуся вам за успіх, коли ви мене слухатиметесь. Так, коли ви згодитесь довший час не бути чоловіком пані д'Еглемон, — сказав він йому тихше.

— Певна річ, мілорде, — сказав, сміючись, д'Еглемон, — що тільки англієць міг зробити мені таку дивну пропозицію. Дозвольте мені не відмовитись і не згодитись, я подумаю. До того ж, передусім треба переказати цю пропозицію дружині.

Цю мить Жюлі знову сіла до піано. Вона проспівала арію Семіраміди: «Son regina, son guerriera». Одностайні, але глухі, сказати б, оплески, чемна овація Сен-Жерменського передмістя посвідчили про викликаний нею захват.

Коли д'Еглемон привіз дружину додому, Жюлі з якоюсь тривожною насолодою відчула швидкий успіх своїх намірів. Збуджений ролею, яку вона зараз відіграла, чоловік побажав потішити її вигадкою і почав упадати за нею, як упадав би за акторкою. Жюлі, доброчесній і одруженій, приємно було таке поводження; вона спробувала погратися своєю владою, і в цій першій боротьбі ще раз поступилася через свою доброту; але це була найжахливіша наука, якої вона зазнала від долі. Годині о другій чи третій вранці Жюлі, сумна й замислена, сиділа на подружньому ліжку: бліде світло лампи невиразно освітлювало кімнату, де стояла непорушна тиша; вже з годину проливала маркіза від гострої гризоти сльози, яких гіркоту можуть зрозуміти тільки жінки, що зазнали такого самого становища. Треба було мати душу Жюлі, щоб почувати, як почувала вона, жах розрахованих ласок, щоб так ображатись від холодного поцілунку; для неї це була зрада власного серця, обтяжена ще й болісною розпустою. Вона втрачала до себе пошану, кляла шлюб, хотіла вмерти, і, якби не закричала дочка, вона мабуть викинулася б з вікна на брук. Пан д'Еглемон спокійно спав біля неї, не прокидаючись від гарячих сліз, що дружина на нього ронила. Другого дня Жюлі зуміла бути веселою. Знайшла силу здаватися щасливою і ховати тепер уже не смуток, а непереможний жах. З цього дня вона вже не вважала себе за бездоганну жінку. Хіба не ошукала вона себе саму? Хіба не здатна була тепер до лицемірства, хіба не могла згодом дійти разючих глибин у шлюбних переступах? Її одружіння було причиною цієї розпусти a priori, яка ні в чому ще не виявлялася. Проте вона вже запитувала себе, навіщо опиратись любому коханцеві, коли вона віддається проти серця й проти голосу природи чоловікові, якого вже не кохає. Джерело всіх гріхів, а може й злочинів, є лихе міркування чи якийсь надмір себелюбства. Суспільство може існувати тільки індивідуальними жертвами, яких вимагають закони. Визнавати користь цих жертов — це й буде підтримувати умови, в яких суспільство триває. Тож голодних бідаків, що мусять шанувати власність, треба жаліти не менше, як і жінок, вражених у поривах і ніжності їхньої природи. День за кілька по цій сцені, якої таємниці були поховані на подружньому ліжку, д'Еглемон познайомив лорда Гренвіля з дружиною. Жюлі зустріла Артура з холодною чемністю, яка робила честь її вдаванню. Вона наклала мовчанку на серце, пригасила погляди, надала твердості голосові й таким чином змогла лишитися господинею свого майбутнього. Потім, дізнавши цими вродженими, сказати б, у жінок способами всю глибинь кохання, яке вона навіяла, пані д'Еглемон посміхнулась на обіцянку швидкого одуження й не опиралась більше волі чоловіка, що силував її погодитись на лікування молодого доктора. Проте вона звірилась лордові Гренвілю тільки після того, як добре вистудіювала його слова та поводження, щоб бути певною, що йому достане великодушності терпіти все мовчки. Вона мала над ним повну владу й надуживала її — адже була жінка!

Монконтур — старовинний замок, що стоїть на білявих скелях, під якими тече Луара, неподалік того місця, де Жюлі спинялася 1811 року. То один з невеличких туренських замків, білих, гарних, в яких вежі оздоблені скульптурою і зубчасті, як малінське мереживо; один з невеличких ошатних замків, що відбиваються в річці разом з своїми шовковичними гайками, виноградниками, западистими шляхами, довгими гратчастими поручнями, продовбаними в скелях льохами, зарослями плющу та кручами. Дахи Монконтура виблискують під сонячним промінням, усе тут горить жаром. Впливи Еспанії квітчають поезією чудове мешкання; вітрець подихає пахощами злотистого дроку й дзвіночків, повітря тут пестливе, земля скрізь посміхається, і скрізь тихі чари огортають душу, нагонять на неї лінощі й закоханість, млость і сонливість. Цей розкішний і ніжний край присипляє болі й збуджує пристрасті. Ніхто не лишається байдужий під цим чистим небом, коло цієї блискучої води. Тут нишкне гонор, тут ви поринаєте в лоно спокійного щастя, як сонце щодня поринає на заході в пурпурові й блакитні завої.

Тихого серпневого вечора 1821 року дві особи вибрались каменистою дорогою, що перетинає скелі, де стоїть замок, і попростували на верховини, мабуть, щоб помилуватись на різноманітні краєвиди, що звідти розгортаються. Ті двоє були Жюлі й лорд Гренвіль, але Жюлі здавалась новою жінкою. У маркізи було свіже обличчя здорової людини. Очі їй, пожвавлені животвірною владою, блищали під вогкою поволокою, що нагадує рідину, яка надає очам дітей непереможної привабливості. Вона широко всміхалася, була щаслива, що живе й розуміє життя. З того, як вона ступала своїми ніжками, легко було побачити, що ніяке страждання не обтяжує, як колись, її рухів, не знесилює ні її поглядів, ні слів, ні жестів. Під білим шовковим парасоликом, що захищав її від гарячого сонячного проміння, вона скидалась на молоду під фатою, на дівчину, готову віддатися любовному зачаруванню. Артур вів її дбайливо, як коханець, пильнував її, як дитину, вибирав їй кращу дорогу, обходив з нею каміння, показував їй краєвиди між горами, підводив до квітки, ввесь час перейнятий невичерпним почуттям доброти, ніжним наміром і глибоким розумінням добробуту цієї жінки, — почуттями, що, здавалось, вроджені в нього так само, коли не більше, як і рухи, потрібні для його власного існування. Хвора з лікарем ішли в ногу й не дивувалися з цієї згоди, що виникла, здавалось, з першого ж разу, як вони вкупі пішли; вони скорялись одній волі, спинялись, вражені одним почуттям; їхні слова й погляди відповідали однаковим думкам. Вийшовши вдвох на вершину виноградинка, вони схотіли відпочити на одному з тих довгих білих каменів, що їх раз-у-раз викидають з льохів, продовбаних у скелях, але перше, ніж сісти, Жюлі поглянула на околиці.

— Чудовий край, — скрикнула вона. — Поставимо шатро й будемо тут жити. Вікторе! — гукнула вона. — Іди но, йди но!

Пан д'Еглемон відповів знизу мисливським вигуком, але ходи не прискорив; він тільки вряди-годи поглядав на дружину, коли вона з'являлась на зворотах стежки. Жюлі з насолодою вдихала повітря, підвівши голову й кинувши на Артура тим тонким поглядом, яким розумна жінка висловлює всю свою думку.

— Мені хотілося б лишитись тут назавжди, — казала вона далі. — Чи ж можна надивитися на цю чудову долину? А ця гарна річка як зветься, мілорде?

— Це — Сіза.

— Сіза, — повторила вона. — А що то внизу перед нами?

— То Шерські горби, — сказав він.

— А праворуч? Ах, це Тур! Ви гляньте, як чудово виглядають здалека дзвіниці на соборі!

Вона замовкла, і її рука, якою вона показувала на місто, впала на руку Артурові. Вони мовчки любувалися з краєвиду та краси цієї гармонійної природи. Дзюрчання води, ясність повітря і неба — все відповідало думкам, що роїлися в їхніх люблячих і молодих серцях.

— О, боже мій, як я люблю цей край! — сказала Жюлі в наівному й піднесеному захваті. — Ви тут довго жили? — спитала по паузі.

Від цих слів лорд Гренвіль здригнувся.

— Це отам, — відповів він, сумовито показуючи на горішину при дорозі, — отам я, полонений, уперше побачив вас…

— Так, але тоді я дуже сумувала; ця природа здавалась мені дикою, а тепер…

Вона спинилась; лорд Гренвіль не зважився глянути на неї.

— Це вам зобов'язана я цією насолодою, — сказала зрештою Жюлі по довгій мовчанці. — Жити треба, щоб відчувати радощі життя, а я досі була для всього мертва. Ви дали мені більш, ніж здоров'я, ви навчили мене почувати всю ціну…

Жінки мають незрівнянний хист висловлювати почуття, не вживаючи надто яскравих слів; їх красномовність полягає найбільше в тоні, в жесті, в позі та поглядах. Лорд Гренвіль затулив обличчя руками, бо до очей йому підступили сльози. Це ж першу подяку почув він від Жюлі, відколи вона виїхала з Парижу. Вже цілий рік він з цілковитим зреченням лікував маркізу. Вкупі з д'Еглемоном він возив її на води в Екс, потім на берег моря в Рошель. Пильнуючи повсякчасно змін, що його мудрі й прості приписи викликали в зруйнованому організмі Жюлі, він викохував її, мов захоплений садівник рідкосну квітку. Маркіза, здавалось, приймала вправні турботи Артура з усім егоізмом парижанки, звиклої до шани, чи з безтурботністю куртизанки, що не відає ні ціни речей, ні вартості чоловіків і цінує їх залежно від їх користі для себе. Варт відзначити вплив, що справляє на душу місцевість. Якщо на березі річки чи моря нас непоборно охоплює смуток, то на горах за якимсь іншим законом нашої вразливої природи наші почуття очищаються. Пристрасть тут ніби втрачає свій пал, зате поглиблюється. Мабуть, краєвид просторого Луарського водозбору й високість гарного пагорку, де сиділи двоє закоханих, навіяли їм ніжний спокій, в якому вони дізнали зараз щастя, що його дає відчуття глибини пристрасті, захованої під незначущими зовні словами. Ту хвилину, як Жюлі докінчила речення, що так глибоко схвилювало лорда Гренвіля, пестливий вітрець захитав верховіття дерев, дихнув у повітря свіжиною води, сонце закрилося хмарками, і під серпанком м'яких тіней виступила вся краса цієї чудової природи. Жюлі відвернула голову, щоб молодий лорд не побачив сліз, які їй удалося стримати й висушити, бо зворушення Артурове зразу ж їй передалося. Вона не зважувалась звести на нього очі, боячись, щоб він не прочитав надто багато радості в її погляді. Її жіночий інстинкт підказував їй, що в цю небезпечну годину вона повинна поховати своє кохання в глибині серця. Проте мовчанка була не менш страшна, ніж розмова; помітивши, що лорд Гренвіль не в силі вимовити й слова, Жюлі сказала тихо:

— Ви зворушені тим, що я вам сказала, мілорде. Може бути, в такої доброї і ніжної душі, як ваша, цим гарячим звіренням виявляється зречення від хибної думки. Ви вважали мене за невдячну, бо під час нашої подорожі, що незабаром щасливо закінчиться, бачили мене холодною і стриманою, глузливою і нечулою. Я не варта була б ваших турбот, коли б не вміла їх оцінити. Мілорде, я нічого не забула. Ах, і не забуду нічого — ні дбайливості, з якою ви пильнували мене, як мати дитину, а надто благородної довіри наших братерських розмов і делікатності вашого поводження — проти цих чарів ми всі беззбройні. Мілорде, я не спроможна віддячити вам…

За цим словом Жюлі швидко відійшла, і лорд Гренвіль не зробив жодного руху, щоб спинити її; маркіза вийшла трохи віддалік на скелю і стала там нерухомо; почуття кожного з них були таємницею для другого; мабуть вони мовчки плакали; спів пташок, такий веселий, сповнений такого ніжного виразу на заході сонця, ще збільшував те велике зворушення, що примусило їх розлучитись; природа говорила за них про любов, яку вони не сміли висловити.

— Так от, мілорде, — обізвалась Жюлі, підійшовши до нього з гідністю, яка дозволяла їй узяти Артура за руку, — я прошу вас лишити чистим і святим життя, яке ви мені повернули. Тут ми розлучимось. Я знаю, — додала вона, побачивши, що лорд Гренвіль зблід, — що за всю вашу відданість вимагаю від вас жертву ще більшу від тієї, за яку я мусіла б краще подякувати… Але так треба… Ви виїдете з Франції. Хіба ж наказ цей не дає вам прав, які будуть священні? — додала вона, пригортаючи його руку до свого тремтячого серця.

— Так, — сказав Артур, підводячись.

І показав на д'Еглемона, що з дочкою на руках вийшов по той бік вузької стежки на балюстраду замка. Виліз туди, щоб мала̀ Елен там поскакала.

— Жюлі, я не казатиму вам про свою любов, наші душі й так добре розуміють одна одну. Які б глибокі, які б таємні не були радості мого серця, ви поділяєте їх усі. Я це почуваю, бачу. Тепер маю чарівний доказ непохитної приязні наших серць, але мушу тікати… Надто часто й надто вправно обмірковував я, як убити того чоловіка, тож і вбив би його, мабуть, якби лишився коло вас.

— Я теж про це думала, — сказала вона, і на схвильованому обличчі в неї з'явилися ознаки болісного здивовання.

Але в погляді й жесті в Жюлі було стільки чесноти й самопевності, стільки перемоги, потай одержаної над любов'ю, що лорд Гренвіль геть захопився. Навіть тінь злочину зникла в цім наівнім зізнанні. Релігійне почуття, що панувало в цьому чудовому чолі, мусіло завжди відганяти мимовільні лихі думки, що виникають через недосконалість нашої природи, але виявляють заразом велич і небезпеки нашої долі.

— Тоді я накликала б на себе вашу зневагу, — казала вона, — і це врятувало б мене, — додала вона, спустивши очі. — Втратити вашу пошану — хіба це не смерть?

Ще одну мить ці героічні коханці стояли мовчки, намагаючись заховати свої муки; добрі й лихі думки завжди були в них ті самі, і в інтимних радощах вони розуміли одне одного не гірше, як і в найтаємніших болях.

— Я не мушу нарікати, в нещасті свого життя я сама винна, — додала вона, звівши до неба повні сліз очі.

— Мілорде! — гукнув генерал із свого місця, махнувши рукою. — Отут ми з вами вперше здибалися. Ви, мабуть, не пригадуєте? Он там, унизу, біля тополів.

Англієць відповів, кивнувши різко головою.

— Я мушу вмерти молодою й нещасною, — відповіла Жюлі. — Так, не думайте, що я житиму. Журба моя буде смертельна, як і страшна хвороба, з якої ви мене вилікували. Я не почуваю себе винуватою. Ні, моє почуття до вас непереможне, вічне, але воно само зародилось, а я хочу лишитись чесною. Проте буду вірна і своєму подружньому сумлінню, і своїм материнським обов'язкам, і покликанню мого серця. Слухайте, — сказала вона зміненим голосом, — я вже не належатиму тій людині ніколи!

І страшним через його огиду й щирість рухом Жюлі показала на свого чоловіка. — Світські закони, — вела вона, — вимагають, щоб я дала йому щасливе життя, цьому я скоряюсь; буду йому за служницю, моя відданість не матиме меж, але з цього дня я — вдова. Не хочу бути повією ні перед собою, ні перед людьми; та коли ніколи не буду д'Еглемоновою, то не буду й нічиєю. Крім того, що ви примусили мене сказати, ви нічого від мене не почуєте. Отак я сама собі присудила, — сказала вона, глянувши на Артура гордовито. — І присудила незламно, мілорде. Тепер скажу вам, що коли ви піддастеся якійсь злочинній думці, вдова пана д'Еглемона піде в манастир до Італії або Еспанії. Лихові схотілося, щоб ми заговорили про нашу любов. Може й неминуче було нам освідчитись, але хай же це востаннє забилися так міцно наші серця. Завтра ви скажете, що одержали листа, який кличе вас до Англії, і ми розлучимось навіки.

Проте, виснажена цим зусиллям, Жюлі відчула, що коліна їй підгинаються, смертельний холод охопив її, і з суто жіночої обачності вона сіла, щоб не впасти Артурові в обійми.

— Жюлі! — скрикнув лорд Гренвіль.

Цей гострий крик розітнувся, як гуркіт грому. В цьому зойку виявилось усе, що мовчазний, німий досі коханець не зміг висловити.

— Що там їй? — спитав генерал.

Почувши крик, маркіз прискорив ходу й зразу добіг до коханців.

— Нічого страшного, — мовила Жюлі з тим чудесним спокоєм, що його жінки з своєї природної хитрості часто виявляють у великих кризах життя. — В холодку під цим горіхом я трохи була не знепритомніла, і мій доктор, мабуть, злякався. Я ж для нього як той мистецький, незакінчений твір. Певне, він злякався, коли побачив, що той твір руйнується…

Вона сміливо взяла лорда Гренвіля під руку, посміхнулась чоловікові, оглянула краєвид перед тим, як покинути верхів'я скель, і пішла далі з своїм супутником.

— Оце, певне, найкраща місцевість, яку ми бачили, — сказала вона.

— Я ніколи її не забуду. Глянь же, Вікторе, яка далечінь, який простір, яка різноманітність! Цей край навіює мені кохання!

Сміючись майже конвульсійним сміхом, але так, щоб обманити чоловіка, вона весело стрибнула на вузеньку стежку й зникла.

— І так швидко! — сказала вона, відійшовши далеко від пана д'Еглемона. — За одну хвилину ми не зможемо бути й ніколи не будемо самими собою, отже й не житимемо більше…

— Йдімо поволі, — обізвався лорд Гренвіль, — до карет ще далеко. Ми йтимемо вкупі, і якщо нам дозволено вкладати слова в наші погляди, серця наші житимуть на хвилину більше.

Вони майже мовчки пройшли в останніх відблисках вечора по схилу над берегом, перекидаючись невиразними, тихими, як плюскіт Луари, але зворушливими для душі словами. Заходяче сонце перед тим, як зникнути, огорнуло їх червоними відсвітами — сумний образ їхнього фатального кохання. Занепокоївшись тим, що карети немає на тому місці, де вона стояла, генерал ішов то позаду, то попереду закоханих, не втручаючись у розмову. Благородне й делікатне поводження лорда Гренвіля під час подорожі розвіяло підозри маркіза, і якийсь час він давав дружині волю, звірившись на сувору честь лорда-доктора. Артур і Жюлі йшли ще під вражінням сумного й болісного єднання своїх зів'ялих серць. Недавно, сходячи на кручі Монконтура, вони обоє почували невиразну надію, якесь тривожне щастя, в якому не зважувались здати собі справу, — а тепер, спускаючись схилом, вони вже зруйнували хистку будівлю, яка була постала в їхній уяві і на яку вони не зважувались дмухнути, як ті діти, що завбачають падіння карткових замків. Надії їм не було. Того ж вечора лорд Гренвіль поїхав. Останній погляд, яким він подивився на Жюлі, посвідчив, на жаль, що з тої хвилини, як їм відкрилась у приязні глибина їхньої сильної пристрасті, він мав рацію собі не довіряти.

Коли другого дня пан д'Еглемон з дружиною сіли в карету вже без свого супутника й швидко поїхали тим шляхом, де проїздила колись 1814 року маркіза, що була тоді нетямуща в коханні й мало не проклинала його силу, — безліч забутих вражінь віджило в ній. Серце має власну пам'ять. Жінка іноді нездатна пригадати найважливіші події, але все життя пам'ятає те, що вплинуло на її почуття. Так і Жюлі чітко пригадала собі навіть незначні деталі, радісно відтворила найдрібніші пригоди першої своєї подорожі, навіть ті думки, що з'являлися їй тоді там і там по дорозі. Віктор, знову пристрасно закохавшись у дружину, відколи їй вернулась свіжість молодості й уся її краса, пригорнувся до неї, як коханець. Та коли він спробував її обняти, вона м'яко вхилилася й не знати чим відмовилась, щоб уникнути цієї невинної ласки. Незабаром близька присутність Віктора зробилася їй гидкою, бо вони сиділи так, що його тепло їй відчувалось і передавалось. Вона хотіла пересісти на переднє місце в кареті, але чоловік з ласки своєї пересів туди сам. За цю уважність вона подякувала йому зідханням, якого він не зрозумів, і цей старий гарнізонний серцеїд, витлумачивши собі на користь дружинину журбу, примусив її ввечері поговорити з ним так твердо, аж він вжахнувся.

— Друже, — сказала вона йому, — через вас я вже трохи не померла, ви це знаєте. Якби я була ще молодою, недосвідченою дівчиною, то могла б знову зректися свого життя; алеж я мати, я мушу виховати дочку й маю перед нею не менший обов'язок, як і перед вами. Скорімося ж нещастю, яке обох нас однаково гнітить. Нарікати вам не випадає. Хіба ви не зуміли знайти собі втіху, яку мені забороняє шукати мій обов'язок, наша спільна честь, ба більше — навіть сама моя вдача? Чекайте, — додала вона, — ви необачно забули в шухляді три листи від пані де-Серізі; ось вони. Моя мовчанка доводить вам, що в мені ви маєте дружину, яка ставиться до вас вибачливо й не вимагає від вас жертов, на які її саму засудили закони; але я багато думала, тож і знаю, що наші ролі неоднакові, і що на нещастя рокована сама тільки жінка. Моя чеснота грунтується на міцних і визначених принципах. Я зумію жити бездоганно, алеж дайте мені жити.

Маркіза, приголомшеного логікою, яку жінки вміють вивчати в світлі кохання, перемогла ця гідність, цілком природна в жінок під час таких криз. Інстинктивна відраза, яку Жюлі виявила до всього, що ображало її кохання й голос її серця, це одне з найкращих почуттів у жінки й походить воно, мабуть, з природної чесноти, яку не затамують ні закони, ні культура. Але хто зважиться ганити жінок? Коли вони примушують мовчати те виключне почуття, яке не дозволяє їм належати двом чоловікам, то чи не робляться вони священиками без віри? Якщо суворі люди картатимуть Жюлі за угоду, складену між обов'язком та коханням, то пристрасні душі поставлять їй це за злочин. Цей загальний осуд свідчить або про лихо, що чекає порушників закону, або про сумну недосконалість підвалин, що на них спирається европейське суспільство.

Минуло два роки, протягом яких пан і пані д'Еглемон жили життям світських людей: ходили нарізно й по салонах зустрічалися частіше, ніж у себе вдома, — добірна розлука, якою кінчаються багато великосвітських шлюбів. Одного вечора всупереч звичаєві подружжя зійшлося в своїй власній вітальні. У пані д'Еглемон обідала одна з її подруг. Генерал, що завжди обідав у місті, лишився вдома.

— Маєте бути щасливою, пані маркізо, — сказав пан д'Еглемон, ставлячи на стіл чашку, з якої пив каву.

Маркіз поглянув на пані де-Венфан трохи хитро, трохи засмучено й додав: — Я їду на довге полювання з обер-егермайстром. Ви щонайменше тиждень будете справжньою вдовою, а це саме те, чого ви, я думаю, бажаєте… Гійоме, — сказав він лакеєві, що прийшов забирати чашки, — скажіть запрягати.

Пані де-Венфан — це була та Луіза, якій пані д'Еглемон колись хотіла порадити безшлюб'я. Обидві жінки скинулись значущим поглядом, який доводив, що Жюлі знайшла в своїй подрузі вірницю своїх мук, вірницю дорогу й милосердну, бо пані де-Венфан була в шлюбі дуже щаслива, і в цьому протилежному становищі щастя однієї, мабуть, забезпечувало її щирість до нещастя другої. В таких випадках ріжниця долі майже завжди буває міцним зв'язком для дружби.

— Хіба зараз час для полювання? — сказала Жюлі, глянувши байдуже на чоловіка.

Березень був наприкінці.

— Обер-егермайстер, пані, полює, коли він схоче й де схоче. Ми їдемо в королівський ліс стріляти вепрів.

— Бережіться, щоб не сталося чогось лихого…

— Нещастя ніколи не передбачиш, — сказав він, посміхаючись.

— Карета, пане, готова, — сказав Гійом.

Генерал підвівся, поцілував руку пані де-Венфан й звернувся до Жюлі:

— Пані, а як я поляжу жертвою якогось вепря? — спитав він благально.

— Що це означає? — спитала пані де-Венфан.

— Ну, йдіть, — сказала пані д'Еглемон Вікторові.

Потім посміхнулась, мов казала Луізі: «Зараз побачиш».

Жюлі простягла шию чоловікові, який підійшов поцілувати її, але маркіза так нахилилась, що шлюбний поцілунок прийшовся на рюш її пелерини.

— Будьте за свідка перед богом, — сказав маркіз до пані де-Венфан, — що мені треба якогось султанського наказу, щоб одержати цю невеличку ласку. Ось як моя дружина розуміє кохання. Вона довела мене до цього не знати якою хитрістю… На все добре.

І вийшов.

— Але твій бідний чоловік справді дуже добрий, — скрикнула Луіза, коли жінки лишились самі. — Він тебе любить.

— Ох, не кажи, не кажи! Мені гидке ім'я, яким я звуся.

— Так, але Віктор цілком тобі скоряється, — сказала Луіза.

— Його покора, — відповіла Жюлі, — походить почасти з великої пошани, яку він до мене почуває. З погляду закону, я жінка дуже доброчесна: створюю йому родинний затишок, заплющую очі на його інтриги, не беру нічого з його достатків; він може марнотратити доходи, як сам знає, я дбаю тільки за те, щоб зберегти капітал. Такою ціною я маю спокій. Він не пояснює собі й не хоче пояснювати мого життя. Та хоч я й поводжуся так з чоловіком, а його вдача мене лякає. Я, мов той ведмедник, тремчу, щоб у звіра колись не порвався намордник. Коли Віктор відчує себе в праві не шанувати мене, то страшно навіть подумати, що може статися, бо він такий шалений, самолюбний, а надто ж гонористий. Якщо в нього не такий глибокий розум, щоб триматися мудрої лінії в тих делікатних обставинах, в яких буятимуть його найгірші пристрасті, зате він нестримний, тож він убив би мене, мабуть, зопалу, а завтра й сам помер би з горя. Та цього фатального щастя нема що боятися…

На мить запанувала мовчанка, під час якої думки обох жінок перенеслися на таємну причину цього становища.

— Мені довелося бачити жорстоку покору! — сказала Жюлі, кинувши значущим поглядом на Луізу. — А втім я ж не забороняла йому писати до мене. Ах, він мене забув і мав рацію. Надто жорстоко було б, щоб розбилась і його доля! Хіба ж моєї недосить? Повіриш, моя люба, я читаю англійські журнали з єдиною надією побачити надрукованим його ім'я. І що ж, він ще й разу не з'являвся в палаті лордів.

— То ти знаєш англійську мову?

— Хіба я не казала тобі?.. Вивчила.

— Серденько бідне, — скрикнула Луіза, стискуючи Жюлі руку. — Як же ти можеш жити?

— Це таємниця, — відповіла маркіза, якось по дитячому наівно махнувши рукою. — Слухай. Я п'ю опій. Історія лондонської герцогині де… навела мене на таку думку. Ти знаєш, Матюрен написав про це роман. Мої лавданові краплі зовсім не міцні. Я сплю. Живу не більше, як сім годин на день і віддаю їх дочці.

Луіза дивилась у вогонь, не зважуючись глянути на подругу, все нещастя якої вперше розкрилось перед її очима.

— Луізо, збережи ж мій секрет, — сказала Жюлі, трохи помовчавши.

Раптом лакей приніс маркізі листа.

— Ох! — скрикнула вона, збліднувши.

— Я не питаю, від кого, — сказала їй пані де-Венфан.

Маркіза читала і нічого вже не чула; подруга бачила, як на обличчі в пані д'Еглемон, яка то червоніла, то блідла, відбилися найбурхливіші почуття, найнебезпечніше зворушення. Нарешті, Жюлі кинула папір у вогонь…

— Цей лист — палій! Ох, у мене завмирає серце.

Вона підвелася, пройшлась; очі їй палали.

— Він не виїздив з Парижу! — скрикнула вона.

Її нервові слова, яких пані де-Венфан не зважувалась спинити, уривалися жахливими паузами. Після кожної зупинки вона вимовляла речення дедалі з глибшим виразом. В її останніх словах було щось страшне.

— Він не переставав бачити мене без мого відома. Ловить щодня мій погляд, і це допомагає йому жити. Ти не знаєш, Луізо, — він умирає і просить дозволу попрощатися зо мною; він знає, що чоловік виїхав сьогодні ввечері надовго, і за хвилину буде тут. Ох! я загину, я пропала… Слухай, лишайся зо мною. Перед двома жінками він не зважиться! Зостанься, я боюсь сама себе.

— Але мій чоловік знає, що я обідаю в тебе, — відповіла пані де-Венфан, — і мусить приїхати по мене.

— Ну, то я перед твоїм од'їздом виряджу його. Буду обом вам за ката. Лишенько, він подумає, що я його вже не люблю. А той лист, моя люба! В ньому були речення, що стоять у мене перед очима, мов випечені вогнем.

У ворота в'їхала карета.

— Ах! — скрикнула маркіза з якоюсь радістю, — він приїздить прилюдно, не криючись.

— Лорд Гренвіль, — доповів лакей.

Маркіза застигла нерухомо. Побачивши блідого, худого й виснаженого Артура, вона не могла вже бути до нього суворою. Хоч лорда Гренвіля й гостро вразило, що Жюлі не сама, він тримався спокійно й холодно. Але обом жінкам, що знали таємницю його кохання, в його поводженні, тоні його голоса, у виразі очей почувалась трохи та сила, яку має, кажуть, електричний скат. Маркіза й пані де-Венфан були мов приголомшені гострим відчуттям страшного горя. Від самого голосу лорда Гренвіля пані д'Еглемон так жорстоко тремтіла, що не зважувалась відповідати, щоб не показати йому, яку владу він над нею має; лорд Гренвіль не зважувався глянути на Жюлі, отож пані де-Венфан майже сама тільки й підтримувала нецікаву розмову; за цю допомогу Жюлі подякувала їй зворушливим поглядом. Тепер двоє закоханих затамували свої почуття й мусіли триматися в межах, визначених обов'язком і пристойністю. Та незабаром доповіли про пана де-Венфана; коли він заходив, подруги скинулись поглядом і без слів зрозуміли нові труднощі в становищі. Втаємничити пана де-Венфана до цієї драми було не можна, а Луіза теж не могла добрати поважних підстав для чоловіка, щоб попросити його лишитись у своєї подруги. Коли пані де-Венфан наділа шаль, Жюлі підвелась, ніби допомогти Луізі її зав'язати, і сказала пошепки:

— Я буду мужня. Коли він приїхав до мене прилюдно, чого мені боятись? А якби в перший момент тебе не було, я була б упала до його ніг, побачивши, як він змінився… — Так ви, Артуре, не послухали мене, — сказала тремтячим голосом пані д'Еглемон, повертаючись на своє місце на козетці, де лорд Гренвіль не зважився сісти.

— Я не міг довше опиратись бажанню почути ваш голос, побути біля вас. То було божевілля, нестяма. Я вже не пан над собою. Я добре все зміркував, я — слабий. Мушу вмерти. Але вмерти, не побачивши вас, не почувши шелесту вашої сукні, не зібравши ваших сліз — яка жахлива смерть!

Він хотів відійти від Жюлі, але від різкого руху з його кишені випав пістолет. Маркіза подивилась на цю зброю очима, де не було ні почуття, ні думки. Лорд Гренвіль підняв пістолет і, здавалось, був страшенно роздосадуваний цим випадком, який міг здатися навмисним розрахунком закоханого.

— Артуре? — запитала Жюлі.

— Пані, — відповів він, спускаючи очі, — я прийшов у розпачу, я хотів…

Він спинився.

— Ви хотіли вбити себе в моєму домі! — скрикнула вона.

— Не тільки себе, — відповів він тихо.

— А кого? Може мого чоловіка?

— Ні, ні, — скрикнув він приглушеним голосом. — Але заспокойтесь, — додав він, — мій фатальний намір уже зник. Коли я ввійшов, коли побачив вас, я відчув мужність мовчати й умерти самому.

Жюлі підвелася, кинулась в обійми Артурові, який крізь ридання своєї коханої почув два слова, повні пристрасті.

— Пізнати щастя й умерти, — прошепотіла вона. — Ну, що ж, добре!

Вся історія Жюлі в цьому глибокому крику, в крику природи й кохання, якому піддаються жінки без релігії. Артур схопив її й поніс на канапу з усією силою несподіваного щастя. Але раптом маркіза вирвалася з обіймів свого коханця, глянула на нього пильним і розпачливим жіночим поглядом, взяла його за руку, схопила свічника й повела до своєї спальні; тут, підійшовши до ліжка, де спала Елен, вона тихенько розсунула завіси над дитиною, прикривши рукою свічку, щоб світло не вразило прозорих, тільки півсплющених доччиних повік. Елен спала, розкинувши руки, й посміхалася крізь сон. Жюлі поглядом показала лордові Гренвілю на дочку. Цей погляд сказав усе.

«Чоловіка можна покинути, навіть коли він нас любить. Чоловік — істота сильна, він собі знайде розраду. Світські закони можна зневажити. Але покинути дитину без матері»…

Такі думки й безліч інших, ще зворушливіших, були в цьому погляді.

— Ми можемо забрати її, — прошепотів англієць, — я її дуже любитиму.

— Мамо! — сказала Елен, прокинувшись.

Від цього слова Жюлі заридала. Лорд Гренвіль сів, склавши руки, мовчазний і похмурий.

«Мамо»! Цей чарівний, цей наівний оклик пробудив стільки благородних почуттів і стільки непоборної приязні, що кохання на хвилину знітилося перед могутнім голосом материнства. Жюлі не була вже жінка, вона була мати. Лорд Гренвіль недовго опирався, — сльози Жюлі перемогли його. В цю хвилину десь із грюкотом відчинилися двері, і в серцях двох коханців громовим ударом пролунали слова: «Де ти там, пані д'Еглемон?» Маркіз вернувся. Перше, ніж Жюлі себе опанувала, генерал попростував із своєї кімнати до дружининої. Ці дві кімнати були суміжні. На щастя, Жюлі встигла зробити знак лордові Гренвілю, і той заховався в туалетній кімнаті, двері якої маркіза мерщій замкнула.

— Ну, дружино, ось я, — сказав Віктор. — Полювання не відбулося. Лягаю спати.

— Надобраніч, — сказала вона йому, — я теж збиралася лягати. Ідіть, я роздягатимусь.

— Ви дуже непривітна сьогодні. Скоряюсь вам, пані маркізо.

Генерал пішов до себе в кімнату. Жюлі провела його, щоб зачинити за ним двері, і кинулась визволяти лорда Гренвіля. Вона знову опанувала себе й зміркувала, що візит її колишнього доктора річ дуже природна; адже вона могла лишити його у вітальні, а сама піти навідатись до дочки; отож збиралася зараз сказати йому, щоб тихенько вертався до вітальні, але, коли розчинила двері до туалетної кімнати, мимоволі голосно скрикнула: пальці лорда Гренвіля защемилися в щілині й були розчавлені.

— Ну, що там тобі? — спитав чоловік.

— Нічого, нічого, — відповіла вона. — Я вколола пальця шпилькою.

Раптом двері між кімнатами розчинилися. Маркіза думала, що чоловік прийшов, турбуючись про неї, і кляла цю байдужу дбайливість. Вона ледве встигла замкнути двері до туалетні, так що лорд Гренвіль знову своєї руки не визволив. Генерал справді з'явився, але маркіза помилилась, — він прийшов з власної потреби.

— Чи не можеш дати мені фуляра? Мерзота Шарль не поклав мені ані однісінької хустки на голову. Першими днями нашого шлюбу ти так пильно дбала про мої вигоди, аж набридала мені. Ох! медовий місяць недовго тривав ні для мене, ні для моїх краваток. Тепер мене покинуто на чужі руки слуг, що всі з мене глузують.

— Ось фуляр, візьміть. Ви не заходили до вітальні?

— Ні.

— Може ще застали б там лорда Гренвіля.

— Він у Парижі?

— Очевидно.

— О, зараз піду… цей добрий лікар…

— Та він, мабуть, уже пішов, — скрикнула Жюлі.

Цю мить маркіз стояв посеред жінчиної кімнати й пов'язувався фуляром, задоволено поглядаючи в люстро.

— Не знаю, де наші слуги, — сказав він, — я вже тричі дзвонив Шарлеві, а він не приходить. Та й у вас нема покоївки. Подзвоніть їй, я хочу на цю ніч мати ще одну ковдру.

— Поліна пішла, — сухо відповіла маркіза.

— Опівночі? — спитав генерал.

— Я дозволила їй піти до опери.

— Дивна річ, — мовив чоловік, роздягаючись собі, — я ніби бачив її на сходах.

— То вона, певне, вже вернулася, — сказала маркіза, вдаючи нетерпіння.

Потім, щоб не збудити ніякої підозри в чоловіка, вона смикнула шнурок від дзвоника, але тихенько.

Не всі події тої ночі достоту відомі, але всі вони були, мабуть, такі самі прості й жахливі, як і описані тут вульгарні хатні пригоди. Другого дня маркіза д'Еглемон надовго злягла в ліжко.

— Що там таке незвичайне сталося в твоєму домі, що всі говорять про твою дружину? — спитав пан де-Ронкероль у пана д'Егломона день за кілька після цієї ночі катастроф.

— Слухай мене, не женися, — сказав д'Еглемон. — Над ліжком, де спала Елен, загорілись завіси; моя жінка так перелякалася, що зробилася хвора на цілий рік, каже лікар. Одружуєшся з вродливою жінкою, вона поганіє; одружуєшся з молодою, здоровою дівчиною, вона робиться хворою; думаєш, що вона пристрасна, а вона холодна або зовні холодна, а справді така пристрасна, що тебе уб'є або ославить. Ось зараз була лагідною, і раптом стає свавільна, а свавільні ніколи не робляться лагідними; зненацька дитина, яку вважав за дурненьку й слабу, виявляє проти вас залізну волю, душу демона. Набрид мені шлюб.

— Або дружина твоя.

— Це було б важко. До речі, може підеш зо мною до церкви святого Томи Аквінського подивитись на похорон лорда Гренвіля?

— Дивна розвага! Але, — спитав Ронкероль, — чи відома точно причина його смерті?

— Його лакей каже, що лорд цілу ніч простояв на надвірному карнизі вікна, щоб урятувати честь своєї коханки, а цими днями було диявольськи холодно.

— Таке зречення було б великою честю для нас, старих пройдох, але лорд Гренвіль молодий і… англієць. Англійці завжди роблять не по людському.

— Чи ба! — відповів д'Еглемон, — героізм залежить від жінки, яка його навіює, і, певна річ, не заради моєї жінки помер цей бідолашний Артур!

——————

1. Північна тераса саду при Тюільрійському палаці, колишній резиденції французьких королів, де оселився Наполеон I, зробившись імператором.
2. Один з Наполеонівських генералів, що зробився пізніше шведським королем і 1813 року приєднався до коаліції проти Наполеона.
3. Назва одного з паризьких майданів.
4. Село недалеко Відня, де Наполеон 1809 р. розбив австрійське військо.
5. Один з найближчих помічників Наполеона, на той час великий маршал палацовий.
6. Один з наполеонівських генералів.
7. Французький художник початку XIX ст. відомий картинами на історичні теми й портретами.
8. Французька провінція на річці Луарі.
9. Англійський уряд.
10. Мирова угода між Францією, Англією, Іспанією та Голландією, підписана 1802 р. у французькому місті Ам'єні.
11. Економічна блокада, яку провадив Наполеон, щоб послабити економічну міць Англії.
12. Французький маршал, що командував 1814 р. армією, яка діяла на півдні Франції проти англо-іспанського війська.
13. Французький історик (XVIII ст.).
14. Маршал Франції за Луі XV.
15. Уродженка південної французької провінції Провансу.
16. Ченці з середньовічного ордену, що давали обітницю абсолютної мовчанки.
17. У даному разі, як і часто в тексті перекладу, слово це вжито відповідно до французького «monde» у значенні великопанського товариства.
18. Бельгійське місто, куди втік Луі XVIII, коли Наполеон раптово вернувся до Франції (1815).
19. Монархічна газета часів Реставрації.
20. Оперові співачки першої половини XIX ст., Малібран — французька, Паста — італійська.