Тридцятилітня жінка (збірка)/Тридцятилітня жінка/II
| ◀ I. Перші помилки | Тридцятилітня жінка пер.: В. Підмогильного Тридцятилітня жінка II. Незнані страждання |
III. На тридцятому році ▶ |
|
Поміж маленькою річкою Луан та Сеною розкинулась широка рівнина, край якої тягнеться Фонтенеблівський ліс і стоять міста Море́, Намур та Монтеро́. В цій неплідній країні тільки пагорки там і там тішать око та ще де-не-де серед поля ростуть дичині на притулок гайки; а то скрізь безконечні сірі й жовтуваті лінії, властиві обріям Солоньї, Боси та Беррі. Серед цієї рівнини між Море́ та Монтеро́ мандрівник бачить старий замок Сен-Ланж, в'їзд до якого дуже величний і пишний. Тут чудові алеї в'язів, рови, довгі мури огорожі, неозорі сади та розлогі феодальні споруди, що на збудовання їх потрібні були незаконні побори, прибутки з великих фарм, узвичаєні хабарі або великі аристократичні достатки, зруйновані тепер молотом цивільного кодексу. Коли б якийсь мистець або мрійник забився випадково сюди на шляхи з глибокими рівчаками або на вали, що захищають підступ до урочища, то спитав би себе, з якої примхи кинуто цей поетичний замок серед савани хлібів, серед пустелі крейди, мергелю та піску, де завмирає веселість, де неодмінно родиться сум, де душа без кінця стомлюється від безмовної самотини, від одноманітного обрію, від непринадної краси, але любої для серця, що не хоче розради.
В кінці 1820 року, на превелике диво маленькому селу, що стояло за якусь милю від Сен-Ланжа, сюди приїхала молода жінка, що славилась у Парижі своєю вродою, поставою та розумом і соціальне становище та достатки якої відповідали цій широкій славі. Селяни й хуторяни вже з давніх-давен не бачили господарів у замку. Хоч земля й давала чималий прибуток, а її покинуто під догляд управителя та під охорону старої челяді. Тому подорож пані маркізи викликала певне заворушення в країні. Багато людей зібралося край села й на подвір'ї маленької корчми, що стояла на перехресті шляхів з Немуру та Море́, щоб подивитись на карету, яка сунулась досить поволі, бо маркіза їхала з Парижу своїми кіньми. На передньому місці в кареті покоївка тримала маленьку дівчину, задумливу, невеселу. Мати лежала в глибу карети, мов умирущий, якого лікарі послали на село. Пригнічене обличчя молодої, тендітної жінки дуже мало задовольнило сільських політиків, у яких її приїзд до Сен-Ланжу посіяв надію на якесь зрушення в окрузі.
Цій хворій жінці всяке зворушення було, певна річ, відразне.
Найспритніша голова Сен-Ланжського села заявила ввечері у корчмі, в тій кімнаті, де пили місцеві багатії, що, мабуть, збанкрутували вони, коли обличчя в пані маркізи таке зажурене. Отож на час відсутності пана д'Еглемона, який, пишуть газети, рушає з герцогом Ангулемським до Еспанії, вона й приїхала в Сен-Ланж, щоб тут заощадити грошей та сплатити збитки від нещасливих спекуляцій на біржі, де маркіз був один із найбільших грачів. Може й землю продаватимуть ділянками. Тоді можна діло зробити. Кожен мусить перелічити свої екю, витягти їх з похоронку, підрахувати свої заощадження, щоб і собі щось урвати з розпродажу Сен-Ланжу. Справа ця всіх зацікавила, а що кожному кортіло знати, чи це не вигадка, то й зміркували довідатись правди в замкової челяді; але там ніхто не міг пояснити катастрофу, яка привела їхню господиню на початку зими до старого замку Сен-Ланж, тим часом як вона посідає інші маєтки, що славляться веселістю краєвидів та красою садів.
Пан мер прийшов засвідчити пані свою пошану, але його не прийнято. Після мера з'явився управитель, та й він кращого не добився.
Пані маркіза виходила з своєї кімнати тільки тоді, коли, її прибирали, і тим часом була в маленькій сусідній вітальні, де й обідала, якщо це обід — сісти до столу, з огидою дивитися на страви й з'їсти якраз стільки, щоб не вмерти з голоду. Потім знову верталась до старовинного м'якого крісла, де з самого ранку сиділа коло єдиного вікна, що освітлювало кімнату. Дочку бачила тільки тими недовгими хвилинами, які витрачала на обід, і то здавалось, що вона її ледве терпить. Яке нечуване мусить бути горе, щоб від нього в молодої жінки замовкло материнське почуття? Ніхто з челяді до неї не мав приступу. Слугувала їй тільки покоївка. В замку вона вимагала абсолютної тиші, дочка мусіла бавитись десь далі від неї. Їй так важко було терпіти найменший шум, що всі людські голоси, навіть доччин голос, її неприємно вражали. Сусіди дуже цікавились її чуднотами, та коли всі можливі припущення перебрано, і околишні містечка, і селяни про цю хвору жінку перестали думати.
Отже маркіза, покинута на саму себе, могла мовчки жити серед тиші, яку утворила навколо себе, і не мусіла виходити з оббитої шпалерами кімнати, де померла її баба і де вона приїхала померти тихо, без свідків, без набридливості, без фальшивих виявів егоізму, замаскованого в дружбу, які в містах утворюють умирущим подвійну агонію. Жінці цій було двадцять шість років. В ці роки душа, оповита ще поетичними мріями, любить смакувати смерть, коли вона здається їй добродійною. Але з молодими смерть кокетує; вона то підступає до них, то відступає, з'являється і ховається; її повільність їх розчаровує, і через непевність свого завтрішнього дня вони, кінець-кінцем, знову кидаються в світ, де на них, не даючи себе чекати, падає горе, безжальніше за саму смерть. Отже ця жінка, яка відмовилася жити, мала зазнати в самотності всю гіркоту цього даремного чекання й пройти в моральній агонії, яку не урвала бажана смерть, жорстоку школу егоізму, що мусів розтлити її серце й принатурити його до світу.
Ця жорстока й сумна наука завжди є плід нашого першого горя. Маркіза, мабуть, страждала по справжньому один і єдиний раз за свого життя. Справді, хіба не помилкою було б гадати, що почуття повторюються? Хіба не існують вони завжди в глибині серця, один раз виникнувши? Вони затихають і прокидаються залежно від життьових випадків; але лишаються там, і їхня присутність доконечно змінює душу. Отже кожне почуття має тільки один день, один довший чи коротший день своєї першої бурі. Отже горе, найтриваліше з наших почуттів, живе тільки під час свого першого вибуху, а всі дальші його удари слабшають — чи то від звички нашої до його нападів, чи по закону нашої природи, яка зберігаючи своє життя, протиставляє цій руїнницькій силі рівну, але інертну силу, що походить з егоістичних розрахунків. Але якому поміж усіх страждань належить назва горя? Втрата батьків є лихо, до якого природа підготовила людей; біль фізичний є біль короткочасний, він не торкається душі, а коли не минає, то це вже не біль, а смерть. Якщо молода жінка втрачає немовля, подружнє кохання дає їй незабаром заступника. Це лихо також минуще. Кінець-кінцем, ці муки й багато інших таких — це все, до певної міри, удари, рани; але жодна з цих мук не вражає життєздатності в її єстві, і щоб убити те почуття, яке пориває нас до щастя, вони мусять бити безперестанку. Отже велике, справжнє горе — це такий убійчий біль, що охоплює заразом минуле, сучасне й майбутнє, не лишає жодної частини життя непорушною, навіки нівечить думку, лягає незбитим тавром на уста й чоло, розбиває або послаблює важелі етики, навіюючи в душу огиду до всього на світі. І щоб бути безмежним, щоб тяжіти отак над тілом і душею, цей біль мусить виникнути в той момент життя, коли всі сили тіла й душі ще молоді, уразити животрепетне серце. Біль завдає тоді широку рану; велике тоді страждання, і жодна істота не може видужати з цієї хвороби без якоїсь поетичної зміни — або вибирає шлях на небо, або, коли лишається на землі, вертається в світ, щоб брехати світові, щоб грати там роль; тепер вона вже знає лаштунки й ховається за ними, щоб розраховувати, плакати, жартувати. Після цієї врочистої кризи нема вже таємниць у суспільному житті, відтепер непохитно зваженому. У молодих жінок маркізиного віку це перше, це найгостріше горе має завжди одну причину. Жінка, особливо жінка молода, велика як душею, так і красою, завжди скерує своє життя туди, куди штовхає її природа, почуття й суспільство. Якщо це життя її ошукало і якщо вона лишилася на землі, то зазнає страшної муки з тої причини, що перше кохання є найкраще з усіх почуттів. Чому ж це нещастя ніколи не мало ні свого художника, ні поета? Та чи можна його змалювати, оспівати? Ні, природа горя, з якого воно походить, не надається до аналізу й фарб мистецтва. До того ж, цих страждань нікому не звіряють; щоб утішити в них жінку, треба вміти їх відгадати, бо, зароджені в гіркоті й пережиті релігійно, вони лишаються в душі, як лавина, що, падаючи в долину, руйнує все по дорозі.
Маркіза була тоді під гнітом цих страждань, які довго лишаються невідомі, бо все в світі їх засуджує, тим часом як почуття їх голубить і совість справжньої жінки їх завжди виправдує. З цим горем те саме, що з дітьми, яких безоглядно скривдило життя і які материнському серцю куди дорожчі, ніж діти щасливо обдаровані. І може ця жахлива катастрофа, яка вбиває все зовнішнє життя, ніколи не була така прикра, така цілковита, так жорстоко збільшена обставинами, як це трапилося з маркізою. Молодий і щирий коханець, бажанню якого вона ніколи не поступалась, скоряючись законам світу, помер, щоб урятувати те, що в суспільстві зветься «жіночою честю». Кому ж могла вона сказати: «Я страждаю!» Її сльози образили б її чоловіка, першу причину катастрофи. Закони, звичаї засуджували її скарги; кожна подруга потішилася б ними, кожен чоловік спекулював би на них. Ні, ця бідна страдниця могла плакати досхочу тільки в пустині, стримувати там свої муки або піддатися їм, померти або вбити в собі щось, може й свою совість. Вже кілька день сиділа вона, втупивши очі в рівний обрій, де, як і в її прийдешньому житті, не було чого ні шукати, ні сподіватися, де все було видно з одного погляду і де вона бачила образи холодної розпуки, яка безупинно краяла їй серце. Туманні ранки, бліде небо, хмари, що сунуться низько під сірим небосхилом, пасували до перебігу моральної хвороби. Її серце не стискувалось і не в'яло — ні, свіже й квітуще, воно кам'яніло під повільним діянням нестерпучого горя, бо кінця тому горю не було. Вона страждала через себе й для себе. А таке страждання — хіба не крок до егоізму? Тому жахливі думки зринали їй у свідомості й ранили її. Вона чистосердо допитувала себе й бачила, що подвоїлась. В ній була жінка, що міркувала, і жінка, що почувала; жінка, що мучилась, і жінка, що не хотіла мучитись далі. Вона переносилась до радощів свого дитинства, що минуло раніш, ніж вона відчула його щастя, і що його світлі образи поставали їй натовпом, мов щоб виявити оману шлюбу — пристойного перед світом, а в дійсності жахливого. До чого прислужилася їй чудова чеснота молодості, затамовані втіхи й жертви задля світу? Хоч усе в ній виявляло й чекало кохання, вона запитувала себе, до чого тепер гармонія її рухів, її усмішка й краса? Їй прикро було почувати тепер свою свіжість і любосність, як прикро чути звук, повторюваний без мети. Навіть власна врода була їй нестерпуча, як недоцільна річ. Вона з жахом завбачала, що тепер уже не зможе бути цільною натурою. Хіба ж її внутрішнє «я» не втратило здібності відчувати вражіння в чарівній новизні, що дає стільки радості в житті? В майбутньому її почуття здебільшого стиратимуться зразу, як тільки виникнуть, і багато з того, що раніш зворушило б її, тепер буде їй байдуже. Після дитинства людини настає дитинство серця. А це друге дитинство її коханець поніс у домовину. Ще молода в своїх бажаннях, вона вже не мала повної душевної молодості, яка всьому в житті надає вартості й смаку. Хіба ж не зберігала вона в собі джерело смутку й зневіри, яка мусіла відбирати її переживанням їх раптовий блиск, їх порив? Бож ніщо не могло дати їй щастя, якого вона сподівалась і яке так чудово вимріяла. Її перші справжні сльози гасили той небесний вогонь, що освітлює перші переживання серця, вона завжди мусіла каратися за те, що вона не така, яка могла бути. З цієї думки й походить та гірка огида, яка відвертає вбік голову, коли знову з'являється якась утіха. Вона міркувала тоді про життя, як старик, що ось-ось його покине. Хоч вона почувала себе молодою, вага веселих днів падала їй у душу, гнітила й завчасу старила її. Розпачливим криком запитувала вона в світу, що дасть він їй навзамін кохання, яке допомагало їй жити й яке вона втратила. А саму себе запитувала, чи в її зниклому коханні, такому непорочному й чистому, не було думки, злочиннішої за вчинок? І безпідставно винуватила себе, щоб тільки насміятися з світу й утішити себе в тому, що не мала з тим, кого оплакувала, досконалого зв'язку, який, поєднуючи дві душі, зменшує горе тієї, що лишилася, певністю, що вона зазнала цілковитого щастя, що давала його щедро й зберегла в собі відбиток душі, яка вже не існує. Вона була невдоволена, мов акторка, що знехтувала свою роль, бо це горе охопило всю її істоту, серце і голову. Коли природу потоптано в її найінтимніших прагненнях, то й гонор тоді ображено не менше, ніж доброту, яка пориває жінок жертвувати собою. До того ж, збуривши всі питання, розворушивши всі різноманітні пружини життя, яке дає нам наша соціальна, моральна й фізична природа, вона так виснажила сили свого розуму, що нічого не могла вже розібрати у вирі суперечних думок. Тож іноді, коли спадав туман, вона відчиняла вікно й стояла біля нього бездумно, машинально вдихаючи вогкий і землистий дух, розлитий у повітрі, нерухома, з безглуздим виразом, бо шум горя робив її глухою і до гармонії природи, і до чарів думок.
Одного дня близько дванадцятої, коли сонце прояснило погоду, ввійшла некликана покоївка й сказала:
— Пані маркізо, пан кюре прийшов оце вже вчетверте, щоб побачити вас, і сьогодні він так рішуче домагається, що ми не знаємо, що йому казати.
— Певне він прийшов по гроші для сільських бідняків округи; візьміть двадцять п'ять луі і дайте йому від мене.
— Пані, — сказала покоївка, вернувшись за хвилину, — пан кюре відмовляється взяти гроші, він хоче поговорити з вами.
— Ну, то нехай зайде! — відповіла маркіза, прикро махнувши рукою, що́ провіщало сумний прийом священикові, від настирливості якого вона, певне, хотіла звільнитися короткою і рішучою розмовою.
Маркіза з малих літ утратила матір, і на її виховання, природна річ, вплинула розсіяність, що похитнула у Франції під час революції релігійні обов'язки. Побожність — це жіноча чеснота, якій тільки жінки й уміють віддаватися, а маркіза була дитина вісімнадцятого століття, і філософські вірування були в неї ті самі, що й у батька. Ніяких релігійних обрядів вона не додержувала. Для неї священик був одним з громадських урядовців, користь якого здавалась їй непевною. В теперішньому становищі голос релігії міг тільки роз'ятрити її болі; до того ж, вона невисокої була думки про сільських кюре та про їхню освіту; отже вирішила делікатно поставити відвідувача на його місце й здихатися його пожертвою, як водиться серед багачів. Ввійшов кюре, і його вигляд не змінив маркізиних думок. Вона побачила невеличкого товстого чоловічка, череватого, червонолицього, але старого й зморшкуватого, який силкувався посміхатись, але посміхався криво; його лисий і навскіс порізаний численними зморшками череп заходив квадратом на обличчя і зменшував його; кілька сивих волосин прикрашали йому позаду голову над потилицею й виходили наперед до вух. Проте, обличчя в священика було обличчя людини, від природи веселої. Товсті губи, трохи кирпатий ніс, підборіддя, що зникало в подвійному ряді зморщок, свідчили про лагідну вдачу. Спочатку маркіза помітила тільки ці головні риси; але за першими ж словами священика її вразила ніжність його голосу; вона уважніш поглянула на нього й помітила під сивуватими бровами очі, які багато плакали; та й обрис щік, вигляд профіля надавали його голові такого величного виразу горя, що маркіза в цьому кюре побачила людину.
— Пані маркізо, багаті належать нам тільки тоді, коли вони страждають, а страждання заміжньої жінки, молодої, вродливої, багатої, яка не втратила ні дітей, ні батьків, походять від ран, яких біль може втишити тільки релігія. Ваша душа, пані, в небезпеці. Не буду говорити вам зараз про друге життя, яке нас чекає! Ні, я ж не в сповідальні. Але хіба не в обов'язках моїх освітлити вам майбутнє вашого громадського життя? Тож пробачте старому за настирливість, предметом якої є ваше щастя.
— Щастя, пане, вже не для мене. Незабаром я належатиму вам, як ви кажете, але назавжди.
— Ні, пані, ви не помрете від горя, яке гнітить вас і світиться у ваших рисах. Якби ви мусіли померти, то не були б у Сен-Ланжі. Ми гинемо здебільшого не від жалю, а від зраджених надій. Я бачив не одне нестерпне й жахливе горе, яке все таки не призвело до смерті.Маркіза неймовірно похитала головою.
— Пані, я знаю людину, в якої нещастя було таке велике, що ваші муки здалися б вам легкими, якби ви порівняли їх до нього.
Чи то довга самотність почала гнітити її, чи то її зацікавила можливість вилити дружньому серцю свої скорботні думки, але вона подивилась на кюре запитливо, так, ніби припрошувала його говорити.
— Пані, — сказав священик, — той чоловік був батько, в якого з чималої родини лишилося тільки троє дітей. Він утратив одне по одному своїх батьків, потім дочку й дружину, яких дуже любив. Він лишився сам десь на провінції, у маленькому маєтку, де довго був щасливий. Його три сини були у війську і кожний з них мав чин, відповідний до часу його служби. Старший під час Ста Днів[1] перейшов до гвардії і зробився полковником; молодший був начальником артилерійського батальйону, а менший мав чин начальника драгунського ескадрону. Ці троє дітей, пані, любили батька так само, як і він їх. Коли ви добре знаєте безтурботність молодих людей, які за своїми пристрастями ніколи не мають часу для родинних почуттів, ви з одного факту зрозумієте силу їхнього почуття до бідного самотнього старика, який жив тільки ними й для них: не було й тижня, щоб він не одержував листа від котрогось із них. Але він ніколи не був з ними ні хисткий — це зменшує пошану в дітях, ні несправедливо суворий — це ображає їх, ні скупий на жертви — це їх відштовхує. Ні, він був більш, ніж батьком, він був їхній брат, їхній друг. Кінець-кінцем, він поїхав попрощатися з ними в Париж перед їхнім від'їздом до Бельгії; хотів побачити, чи добрі в них коні, чи нічого їм не бракує. Поїхали вони, а батько вернувся додому. Почалась війна; він одержує листи з Флерюса, Ліньї, — все йшло гаразд. Стався бій під Ватерлоо, його наслідки ви знаєте. Франція одним ударом була кинута в жалобу. Всі родини були в невимовній тузі. Ви розумієте, пані, він чекав, він не мав ні сну, ні спокою; читав газети, щодня сам їздив на пошту. Якось увечері доповідають йому про слугу його сина-полковника. Він бачить того слугу верхи на коні його пана, нема що питати — полковника вбито, розірвано надвоє ядром. Під кінець вечора прийшов пішки слуга молодшого; молодший помер другого дня після бою. Нарешті опівночі прийшов гарматник сповістити його про смерть третього сина, що на його голову бідолашний батько поклав за такий короткий час усе своє життя. Так, пані, вони всі загинули.
По паузі, опанувавши хвилювання, священик тихо додав:
— І батько лишився жити, пані. Він зрозумів, що коли бог лишив його на землі, він мусить тут страждати; і він страждає тут, але кинувся в лоно релігії. Чим же він міг бути?
Маркіза звела очі на його обличчя, що зробилося величним від туги й покори, і чекала слова, яке викликало в неї сльози:
— Священиком, пані: сльози освятили його раніш, ніж він став перед олтарем.
На мить запанувала мовчанка. Маркіза й кюре дивилися у вікно на туманний обрій, немов могли бачити там тих, кого вже не було.
— Не міським священиком, а простим кюре, — обізвався він.
— У Сен-Ланжі? — мовила вона, втираючи очі.
— Так, пані.
Ніколи горе не здавалось Жюлі величнішим, і це «так, пані» впало їй у саме серце, як вага горя безконечного. Цей голос, що тихо бринів у вухах, геть зворушив її. Ох! то справді був голос нещастя, голос повний і поважний, що проходить, здається, в глибину душі.
— Пане, — сказала майже шанобливо маркіза, — а коли не помру, то чим я буду?
— Хіба у вас немає дитини, пані?
— Так, — сказала вона холодно.
Кюре глянув на цю жінку так, як дивиться лікар на хворого в небезпеці, і вирішив докласти всіх сил, щоб вибороти її в духа зла, який уже простягав до неї руку.
— Ви бачите, пані, що ми мусимо жити з нашим горем, і тільки релігія дає нам справжню розраду. Чи дозволите ви мені прийти знову й подати вам голос людини, яка вміє співчувати всім стражданням і яка сама з себе, гадаю, зовсім не страшна?
— Так, пане, приходьте. Дякую, що згадали про мене.
— Гаразд, пані; до побачення.
Цей візит утишив маркізі душу, якої сили були надто жорстоко збуджені від туги й самотності. Священик лишив у її серці бальзамну запашність і рятівничий відгомін релігійної мови. До того ж, вона відчула те задоволення, яке звеселяє в'язня, коли, пізнавши глибину самотності й вагу кайданів, він чує сусіду, що стукає в стінку, подаючи йому звук, який висловлює спільні думки. Вона несподівано знайшла собі вірника. Та незабаром вона знову зайшла в гіркі міркування і казала сама собі, як той в'язень, що товариш у горі не полегшує ні його кайданів, ні майбутнього. Кюре не хотів з першого візиту надто розворушувати її цілком егоістичне горе, але сподівався, що завдяки своєму вмінню зможе під час другого побачення повести її до релігії. За два дні він справді прийшов, і зустріч маркізи показала йому, що його візит бажаний.
— Чи думали ви хоч трохи, пані маркізо, — сказав старий, — про масу людських страждань, чи зводили очі до неба, чи бачили цю безмежність світів, які, здрібнюючи наше значення, підтинають нашу пиху і зменшують наше горе?
— Ні, пане, — сказала вона. — Суспільні закони надто гнітять моє серце й надто крають його, щоб я могла піднестися до неба. Та не так закони ті страшні, як світські звичаї. Ох, світ!
— Мусимо, пані, і тим, і другим коритися: закон — то слово, а звичай — то дія суспільства.
— Коритися суспільству?.. — повторила маркіза, з жаху ворухнувшись. — Від нього ж, пане, всі наші болі. Бог не дав жодного злого закону, але людська громада понівечила його творіння. Культура зневажає нас ще гірше, ніж природа. Природа поклала на нас фізичні муки, яких ви не можете зменшити, а культура розвинула в нас почуття, які ви раз-у-раз обманюєте. Природа нищить слабі істоти, а ви засуджуєте їх жити під вічним гнітом нещастя. Тягар шлюбу, установи, на якій тримається тепер суспільство, лежить тільки на нас; чоловікам — воля, жінкам — обов'язки. Ми віддаємо вам усе своє життя, а ви з свого життя даєте нам тільки хвилини. Зрештою, чоловік вибирає там, де ми сліпо скоряємось. О, пане, вам я можу все сказати. Так от, такий шлюб, який він існує тепер, здається мені законною проституцією. В цьому причина моїх страждань. Але я серед усіх нещасних жінок, так фатально одружених, тільки я одна мушу мовчати! Бо я сама себе призвела до лиха — я хотіла свого шлюбу.
Вона спинилась, заридала гірко й замовкла.
— В цьому глибокому горі, посеред океану лиха, — почала вона знову, — я знайшла була трохи піску, де сперлася ногами, де могла досхочу страждати, — буря все те змела. І от я сама, без підтриму, надто безсила проти грози.
— Ми ніколи не буваємо безсилі, коли з нами бог, — сказав священик. — До того ж, коли на землі ви вже не маєте втіхи, то хіба не маєте обов'язків?
— Завжди обов'язки! — скрикнула вона якось нетерпляче. — Але де ж у мене почуття, які дають нам силу виконувати обов'язки? Пане, з нічого — ніщо і за ніщо — нічого, це один з найсправедливіших законів і моральної, і фізичної природи. Чи, по вашому, ці дерева можуть розвинутись без соку, що живить їхнє листя? У душі теж є сік! А в мене цей сік назавжди висох.
— Я не нагадуватиму вам про релігійні почуття, які породжують покору, — сказав кюре, — але материнство, пані, хіба воно не…
— Спиніться, пане! — сказала маркіза. — З вами я буду щирою. Лишенько! тепер я ні з ким щирою бути не можу, мене засуджено на фальш, — світ вимагає повсякчасних кривлянь і погрожує нам ганьбою за переступ його умовності. Є два материнства, пане. Раніш я цієї ріжниці не знала, а тепер зрозуміла. Я мати тільки наполовину — краще й зовсім такою матір'ю не бути. Елен не від нього! О! не здригайтеся! Сен-Ланж — це безодня, де зникло багато облудних почуттів, звідки вирвалися зловісні відблиски, де завалилися хисткі будівлі протиприродних законів. В мене є дитина, цього досить; я мати, так хоче закон. Але ви, пане, людина з такою ніжною, співчутливою душею, може зрозумієте зойк бідної жінки, яка ніколи не допускала в серце штучного почуття. Хай бог мене розсудить, але я, по моєму, не порушую його законів, коли піддаюся почуттям, які він поклав мені в душу. Що ж я почуваю? Хіба дитина, пане, це не образ двох істот, не плід двох вільно поєднаних почуттів? Коли вона не походить з усіх фібр тіла й з усієї ніжності серця, коли не нагадує радісного кохання, часу, місця, де дві істоти були щасливі, коли не нагадує їхніх розмов, сповнених людської музики і їхніх солодких думок, то ця дитина є створіння невдале. Так, для них вона мусить бути чарівною мініатюрою, де звучать поеми їхнього спільного таємного життя; вона мусить відкрити їм щедре джерело почуттів, бути заразом усім їхнім минулим і всім майбутнім. Моя бідна Еленочка є дитина свого батька, дитина обов'язку й випадку; до неї мене прихиляє тільки жіночий інстинкт, той закон, що непереможно пориває нас охороняти створіння, зароджене в нашому лоні. З погляду суспільства я бездоганна. Хіба не пожертвувала я їй своїм життям і щастям? Її крики крають мені душу; якщо вона впаде у воду, я кинуся її рятувати. Але її нема в моєму серці. Ох! у своєму коханні я мріяла про більше й глибше материнство; у зниклому сні я голубила дитину, яку бажання зачали раніш, ніж вона зародилась, ту ніжну квітку, що з'явилася в душі перед тим, як побачити світ. Я для Елен те, чим з наказу природи повинна бути мати для свого породження. Коли вона не матиме потреби в мені, все скінчиться. Причина зникне, наслідки припиняться. Коли жінка має чудову можливість поширити материнство на все життя своєї дитини, то хіба не від радості її морального зародження залежить ця божественна тривалість почуття? Коли першою оболонкою дитини не була душа її матері, то й материнство кінчається в її серці, як кінчається воно у тварини. Це правда, я це почуваю: в міру, як більшає моя бідна дитина, моє серце звужується. Жертви, які я принесла їй, уже відштовхнули мене від неї, а для іншої дитини моє серце, почуваю, було б невичерпне; для тої іншої ніщо не було б жертвою, — все було б насолодою. Тут, пане, і розум, і релігія — все в мені безсиле проти моїх почуттів. Хіба ж не в праві бажати смерті жінка, яка не є ні мати, ні дружина і яка, собі на лихо, передчувала кохання в усій його безконечній красі, материнство в усій його безмежній радості? Що може з неї бути? Я скажу вам, що почуває така жінка. І вдень і вночі, не раз і не два тремтить у мене голова, серце й тіло, коли якийсь незатамований ще спогад приносить мені образ щастя, яке я уявляю більшим, ніж воно є. Від цих жорстоких мрій бліднуть мої почуття, і я думаю: «Яке ж було б моє життя, коли б…»
Вона затулила обличчя руками й заридала.
— Ось що робиться в моєму серці! — почала вона знову. — За дитину від нього я згодилась би на найстрашніші нещастя. Бог, що вмер за всі гріхи на землі, простить мені цю смертельну для мене муку; але світ, я знаю, невблаганний: для нього мої слова — блюзнірство, я глумлюся з усіх його законів. Ах! Я хотіла б розпочати війну із світом, щоб поновити його закони й звичаї, щоб розбити їх. Хіба ж не поранив він мене в усіх моїх думках, в усій моїй істоті, в усіх моїх почуттях, в усіх моїх бажаннях, в усіх моїх сподіванках, у майбутньому, в сучасному, у минулому? Для мене день повен темряви, думка — меч, серце — рана, дитина — заперечення. Так, коли Елен говорить до мене, мені хочеться від неї іншого голосу, коли дивиться на мене — хочеться інших очей. Вона тут для того, щоб свідчити мені про те, що мусіло б бути й чого нема. Вона мені нестерпуча! Я посміхаюсь їй, я намагаюсь нагородити її за почуття, яких не можу їй дати. Я страждаю! Ох, пане, страждаю так, що не можу жити. І мене вважатимуть за доброчесну жінку. І я не грішила! І мене шануватимуть! Я поборола мимовільну любов, якій не повинна була скоритись; та коли я фізично додержала вірності, то чи зберегла я своє серце? Воно, — сказала вона, приклавши праву руку до грудей, — завжди належало тільки одному. І моя дитина в цьому не помиляється. В матері є погляди, голос, рухи, що своєю силою формують дитячу душу; а моя бідна донька ніколи не чує дрожу в моїй руці, тремтіння в голосі, ласки в погляду, коли я дивлюсь на неї, говорю до неї чи коли беру її. Вона кидає мені винувальні погляди, яких я не можу витримати. Іноді мені страшно, що в ній я знайду суддю, який засудить мене, не вислухавши. Дай боже, щоб між нами колись не виникла ненависть. Господи боже! краще розкрий мені домовину, дай мені померти в Сен-Ланжі! Я хочу піти в інший світ, де я знайду знову свою другу душу, де я буду справжньою матір'ю! Ох, вибачте, пане, я божевільна! Ці слова душили мене, я сказала їх. Ах! ви теж плачете! Ви не зневажаєте мене. Елен! Елен! Іди сюди, дочко! — крикнула вона якось розпачливо, почувши, що дитина вернулася з прогулянки.
Мала ввійшла з криком і сміхом; принесла метелика, якого спіймала, та побачивши, що мати плаче, замовкла, підійшла до неї й підставила для поцілунку чоло.
— Вона буде дуже гарна, — сказав священик.
— Вона вся в батька, — відповіла маркіза, гаряче цілуючи дочку, немов щоб поквитуватись за борг чи стерти провину.
— Ти така гаряча, мамо.
— Іди, залиш нас, серденько, — відповіла маркіза.
Дитина вийшла без жалю, не глянувши навіть на матір, може й сама рада втекти від сумного обличчя, бо розуміла вже, що почуття, позначені на тому обличчі, їй прикрі. Посмішка — це властивість, мова, вияв материнства. Маркіза не могла посміхатись. Вона почервоніла, глянувши на священика, — бо сподівалась показати себе матір'ю, але ні вона, ні її дитина не могли брехати. Справді, в поцілунку щирої жінки є божественний мед, що надає тій ласці душі, огріває її ніжним вогнем, який палає в серці. Без тієї запашної масті поцілунок — терпкий і сухий. Священик цю ріжницю відчув: він зрозумів безодню, що відділяє материнство тіла від материнства серця. Тож, глянувши на цю жінку інквізиторським поглядом, сказав їй:
— Ваша рація, пані, краще було б вам умерти…
— Ах! ви зрозуміли, бачу я, мої муки, — відповіла вона, — якщо ви, христіанський священик, збагнули й схвалили згубні рішення, що їх ті муки мені навіяли! Так, я хотіла вкоротити собі віку, але мені не стало потрібної мужності, щоб виконати свій намір. Коли душа була міцна, тіло моє жахалося, а коли рука вже не тремтіла, душа вагалася! Таємниці цієї боротьби й цих противенств я не знаю. Мабуть я, на жаль, занадто жінка, нестійка в бажаннях, сильна тільки в коханні. Я зневажаю себе! Ввечері, коли мої слуги сплять, я сміливо ходила до басейну; а коли підходила, моя хистка істота жахалася розкладу. Я сповідаюсь вам у своїй слабості. Коли знову верталась у ліжко, мені було соромно себе самої, і я знову почувала в собі мужність. В один з цих моментів я випила лавдануму, але тільки перемучилась і не вмерла. Я думала, що випила цілу пляшку, а спинилась на половині.
— Ви загинули, пані, — сказав священик поважно і з слізьми в голосі. — Ви вернетесь у світ і будете його обманювати; ви шукатимете свого горя, потім приймете колись кару за свої втіхи…
— Я? — скрикнула вона, — щоб я віддала першому-ліпшому пройді, який зуміє грати комедію кохання, останні, найдорогші скарби свого серця, щоб я розбила своє життя задля одної миті сумнівної втіхи? Ні! моя душа згорить у чистому вогні. Кожен чоловік, пане, має розум своєї статі, але такого, що має її душу й задовольняє всі вимоги нашої природи, якої мелодійна гармонія зрушується тільки під тиском почуттів, — такого чоловіка не зустрінеш двічі в житті. Майбутнє моє жахливе, знаю це: жінка — це ніщо без кохання, краса — це ніщо без насолоди; та хіба не засудив би світ мого щастя, якби воно знову трапилось мені? Я мушу бути своїй дочці чесною матір'ю. Ох! мене взято в залізне коло, звідки я не можу вийти без ганьби. Родинні обов'язки, виконувані без нагороди, збриднуть мені; я клястиму життя, але моя дочка матиме, принаймні, гарну подобу матері. Замість скарбів почуття, яких я її позбавила, я віддам їй скарби чесноти. Я не хочу жити навіть для того, щоб зазнати радощів, яких дає матерям щастя їхніх дітей. В щастя я не вірю. Яка буде доля Елен? Певне, така, як і в мене. Яким чином може забезпечити мати дочку, що чоловік, якому вона її звіряє, буде їй дружиною до серця? Ви ганьбите бідні створіння, що за кілька екю продаються першому-ліпшому: ці випадкові союзи виправдує голод і злидні, а от суспільство терпить і заохочує з другого боку жахливий, безпосередній союз чистої дівчини й чоловіка, якого вона й три місяці не бачила; її продано на все її життя. Правда, ціна тут дорогша! Так, ви шануватимете її, не дозволяючи їй мати ніякої нагороди за муки; та ні, — світ же обмовляє і найдоброчесніших з нас! Такі дві сторони нашої долі: прилюдна проституція й ганьба, таємна проституція й нещастя. Щождо бідних безпосажних дівчат, то вони божеволіють, помирають — до них ніякого жалю! Краса, чесноти — це не цінності на вашому людському базарі, а ви називаєте суспільством це кубло егоізму! Але позбавте жінок спадщини! Хоч так виконуйте закон природи, бо вибиратимете тоді дружин за пориванням серця.
— Пані, ваші слова показують мені, що ні дух родини, ні дух релігії не мають над вами сили. Тому ви не вагатиметесь у виборі між егоізмом суспільним, що ображає вас, і між егоізмом людини, що пориває вас до насолоди…
— Чи існує ж родина, пане? Я заперечую її в суспільстві, яке по смерті батька чи матері ділить усе добро й каже кожному членові родини йти своєю дорогою. Родина є тимчасова й випадкова спілка, яку швидко розв'язує смерть. Наші закони розбили доми, спадщини, цінність прикладів і традицій. Навколо себе я бачу тільки уламки.
— Пані, ви вернетесь до бога тільки тоді, коли відчуєте над собою тягар руки його, і я бажаю, щоб вам вистачило часу помиритися з ним. Шукаючи собі розради, ви спускаєте очі на землю, замість підвести їх до неба. Філософування й особистий інтерес облягли ваше серце, до голосу релігії ви глуха, як і всі діти цього безвірного віку. Світські втіхи породжують тільки страждання. Ви поміняєте лихо на лихо та й по всьому.
— Вашому пророкуванню я не дам справдитися, — сказала вона з гіркою посмішкою, — буду вірна тому, хто помер для мене.
— Горе, — відповів він, — живе тільки в душах, що приготовані для нього релігією.
Він шанобливо спустив очі, щоб не показати сумнівів, які могли виявитись у його погляді. Енергія скарг, що вихопились у маркізи, засмутила його. Пізнаючи людське «я» в безлічі його форм, він утратив надію зм'якшити це серце, що його лихо висушило, замість розчулити, і в якому насіння небесного сіяча не могло зрости, бо тихий голос неба заглушали в ньому нестримні й жахливі зойки егоізму. Проте, він виявив апостольську стійкість і не раз приходив знову, все сподіваючись навернути до бога цю спустошену й гордовиту душу; але він утратив мужність того дня, як помітив, що маркіза з ним любить розмовляти тільки тому, що їй солодко говорити про того, кого вже не було на світі. Він не хотів принижувати свого сану й бути прислужником пристрасті; він припинив свої розмови, поступово звівши їх до загальних місць та висловів. Настала весна. Маркіза знайшла розвагу для своєї глибокої туги і з нічев'я зацікавилась маєтком, де їй приємно було дещо поліпшити. В жовтні місяці вона покинула старий замок у Сен-Ланжі, де знову зробилася свіжою і гарною на дозвіллі свого горя, яке, мов кинутий щосили диск, спочатку було разюче, а кінець-кінцем завмерло в смутку, як і диск спиняється після дедалі тихших хитань. Смуток теж складається з таких хитань, що з них перше сягає в розпач, а останнє — в насолоду; замолоду смуток — це ранішній присмерк, під старість — вечірній.
Коли карета проїздила селом, до маркізи привітався кюре, що саме йшов з церкви додому, але, відповідаючи йому, вона спустила очі й відвернулася, щоб його не бачити. Надто багато доводів мав священик проти цієї бідолашної Артеміди Ефеської[2].
——————